Зона мішаних хвойно-широколистяних лісів

Місце розташування Північна частина України знаходиться в зоні мішаних лісів Східноєвропейської країни. Південна межа зони проходить по­близу Володимира-Волинського, Луцька, на північ від Рівного, Новограда-Волинського, Житомира, Корнина, Києва, Ніжина, Батурина, Кролевця, Глухова. Загальна протяжність зони від державного кордону до Середньоруської височини — понад 750 км. Вона охоплює понад 113 тис. км2, що становить близько 20 % території України. У цій зоні знахо­дяться більші частини Волинської, Рівненської, Львівської, Жито­мирської і Чернігівської областей, а також частина районів Хмель­ницької, Київської та Сумської областей.
Особливості рельєфу Зона мішаних лісів Українизаймає південну частину Поліської низовини і частково північну частину Придніпровської низовини У багатьох місцях, особливо на заході, вона має вигляд пологого ступу висотою в кілька метрів, переходячи від Подільської, Волинської і Придніпровської височин до Поліської низовини. Менш яскраво межа зони помітна на лівобережжі Дніпра, де поліські ланд­шафти по широких терасах поступово переходять в лісостепові. У південно-західній частині зони, на південь від Луцька і Рівно­го, у вигляді півострова розташована Волинська височина, де пану­ють лісостепові ландшафти. Тому іноді на цьому відрізку межу зони мішаних лісів проводять поблизу Володимира-Волинського, Луцька, Рівного, відокремлюючи Мале Полісся від зони мішаних лісів.
Клімат У зоні мішаних лісів України річний радіаційний баланс становить 1700—1800 МДж/м2. Кількість сонячних годин зростає із заходу на схід від 1500 до 1800 годин на рік. Пересічна темпе­ратура січня змінюється із заходу на схід від -4,5 °С до -8 °С, січневі ізотерми мають майже меридіональний напрямок, а липневі ізотерми зростають з півночі на південь від +17 °С до +19 °С. Від цих середніх багаторічних показників в окремі роки бувають значні відхилення. Мінімальні температури, зафіксовані в січні — лютому, сягають -32...-39 °С, а максимальні температури липня — серпня дорівню­ють +33...+39 °С. Вегетаційний період триває від другої декади квітня до третьої декади жовтня. Середня тривалість безморозного періоду коливається від 180 днів на заході до 160 днів на сході. Погодні умови зони значною мірою визначаються поширенням атлантичних, континентальних і арктичних повітряних мас; незначна роль нале­жить масам тропічного походження. Атлантичні повітряні маси, знач­но поширені взимку, несуть з собою потепління та відлигу. Арктичні повітряні маси спричиняють значне похолодання взимку, а навесні зумовлюють пізні заморозки. Влітку спостерігається трансформація атлантичних повітряних мас у континентальні, які зумовлюють зро­стання температури. Найбільше опадів приносять атлантичні цикло­ни. Зона мішаних лісів є найбільш зволоженою територією рівнин­ної частини України. Тут у середньому випадає 600—650 мм опадів на рік, а в окремих місцях — понад 700 мм. Кількість опадів за рока­ми значно коливається. Випаровуваність не перевищує 400—450 мм, що зумовлює значне зволоження зони. Переважна кількість опадів випадає у вигляді дощу (75—80 %) і тільки 20—25 % у вигляді снігу.Більшість опадів припадає на теплу половину року (квітень — жов­тень), а максимум — на червень — липень. Коефіцієнт зволоження змінюється від 1,9 на сході до 2,6 і більше на заході. Проте тут можливі періодичні ґрунтові посухи, зумовлені властивостями піщаних ґрунтів, які по­гано затримують вологу і не нагромаджують її. Найчастіше йдуть неве­ликі дощі, які тривають кілька днів (зокрема восени), іноді бувають значні зливи. Сніговий покрив утримується 90—100 днів. Переважа­ють вітри західного напрямку із середньою швидкістю 3—5 м/с. Іноді бувають вітровали значної сили, які руйнують споруди, ламають де­рева, навіть піднімають воду з озер. Перехід від однієї пори року до другої відбувається поступово, але стан ландшафтів, процесів і явищ у них досить контрастний за сезонами. Зима м'яка, хмарна, з частими відлигами. Під час відлиг тане сніг, іноді повністю. Але через деякий час сніговий покрив встанов­люється знову. В окремі зими це може повторюватися кілька разів. Внаслідок цього іноді на поверхні ґрунтів утворюється льодова кірка. Промерзають ґрунти в середньому до 60—70 см, залежно від типу ґрунту і характеру зими. Весна затяжна, нестійка, з частою зміною холодної і теплої пого­ди. У березні ще холодно, часто бувають від'ємні добові температу­ри, а в окремі роки температура знижується до -20...-25 °С. Почат­ком весни вважають дату стійкого переходу середньодобової тем­ператури через 0 °С, що буває наприкінці другої або на початку тре­тьої декади березня. У квітні й травні при швидкому підвищенні температури іноді трапляються значні зниження її, що негативно позначається на сільськогосподарських культурах. Через значну лісистість сніг тане повільно. Вода довго стоїть у зниженнях, напов­нює річки, що заливають заплави долин. У північних районах на­прикінці березня значні площі покриті водою. Середня тривалість сніготанення — 15—20 днів. З переходом наприкінці квітня до ста­лих середньодобових температур понад +10 °С пов'язані інтенсив­ний ріст більшості рослин, а також середні строки сівби теплолюб­них сільськогосподарських культур. Літо тепле, але не жарке, дощове. Характерним явищем є грози, які в цю пору бувають тут 5—7 разів на місяць, іноді супроводжу­ються градом. Перехід від літа до осені поступовий, з частим поверненням теп­лої погоди. Перша половина осені суха і тепла. Похмура дощова погода настає наприкінці жовтня. У листопаді починає випадати сніг. У цілому кліматичні умови зони сприятливі для діяльності лю­дини, зокрема для сільського господарства.
Геолого-геоморфо-логічна будова На заході вона займає частину Волино-Подільської плити і Галицько-Волинської западини, у середній частині — північ Україн­ського кристалічного щита, а на сході — частину Дніпровсько-Донецької западини і схил Воронезького кристалічного масиву. Таке геоструктурне положення позначається на сучасних природних умо­вах і ландшафтних особливостях зони. За рельєфом зона займає полігенну низовинну рівнину, в будові якої головна роль належить алю­віальним, льодовиковим, водно-льодовиковим, еоловим відкладам. З окремих генетичних типів велика роль належить річковим доли­нам з широкими терасами, моренно-зандровим, моренним і зандровим рівнинам, денудаційним рівнинам, еоловому і карстовому рельєфу.
Внутрішні води Велика роль у природних умовах зони належить поверхневим і підземним водам. Кліматичні умови, орографія і геологічна будова сприяють значному обводненню території зони. Середня густота річкової мережі становить 0,29 км/км2. Модуль стоку — 3,5 м/с км2, з коливаннями в окремі роки від 2,2 до 4,5 м/с км2. У зоні протікає Дніпро від північного кордону України до Києва. Вище Києва знаходиться велике Київське водосховище, яке справляє значний вплив на гідрологічний режим Дніпра. Най­більшими притоками Дніпра на цьому відрізку є Прип'ять і Десна. Праві притоки Прип'яті — Турія, Стохід, Стир, Горинь, Уборть і Уж мають широкі заболочені долини, яким належить значна роль у при­родному середовищі Полісся. На заході зони протікає прикордонна ріка Західний Буг. Водному режимові цих рік властива тривала вес­няна повінь, яка супроводжується широким розливом. У зоні поши­рені озера різного походження — долинного (озеро Тур — 13,5 км2, Нобель — 5,1 км2, Любязь — 5,19 км2); карстового (Світязь — 27,5 км2, Пулемецьке — 16,0 км2, Луки — 7,0 км2). Значна кількість води зосереджена в болотах, які живляться річко­вими і ґрунтовими водами. Найбільш широко розвинені низинні (евтрофні) болота з річковим живленням.
Ґрунтовий покрив Зональними типами ґрунтів зони мішаних лісівє різні дерново-підзолисті й болотні. Вони разом займають близько 95 % території зони. Крім того, тут зустрічаються перегнійно-карбонатні, сірі лісові та зрідка опідзолені чорноземи. Характерна риса ґрунтового по­криву зони — значна їх строкатість. Окремі типи ґрунтів, не займа­ючи великих суцільних масивів, часто змінюються іншими типами. Це впливає на строкатість ландшафтів та ускладнює їх використання. Панівними ґрунтами є дерново-підзолисті, які найчастіше пред­ставлені дерново-слабопідзолистими і дерново-середньопідзолистими. Дерново-слабопідзолисті ґрунти поширені на піщаних річкових те­расах і зандрових рівнинах. Тому вони мають високу водопроникність, що негативно впливає на їх водно-фізичні властивості. Гумусу в них 1—1,5 %. Значні площі цих ґрунтів зайняті лісом, частина вико­ристовується для посівів сільськогосподарських культур. Дерново-середньопідзолисті ґрунти займають переважно вододільні простори, складені супіщаними водно-льодовиковими та льодовиковими відкла­дами. Ці ґрунти мають кращі водно-фізичні властивості й більш ро­дючі, ніж слабопідзолисті. Негативною властивістю цих ґрунтів є підви­щена кислотність. Іноді серед дерново-середньопідзолистих ґрунтів плямами зустрічаються сильнопідзолисті. У зоні розвинені також дерново-підзолисті глеюваті й глейові ґрунти. Оглеєння відбувається в умовах надмірного зволоження за наявності глинистого водотриву. Навесні і восени на таких ґрунтах застосовується вода й озимі посіви часто вимокають, а ранні ярі не можна вчасно посіяти. На лівобережжі Дніпра в річкових долинах і зниженнях трапля­ються засолені й солонцюваті дерново-глейові та лучні ґрунти, бо­лотні ґрунти займають в основному сучасні й давні річкові долини та улоговини. Великі масиви болотних ґрунтів зосереджені в північних районах Волинської і Рівненської областей, північно-західній частині Житомирської області та на Чернігівщині. У при­родному стані болотні ґрунти малопридатні для використання, але після проведення обґрунтованих меліоративних робіт вони пере­творюються в родючі землі. Родючими ґрунтами Українського Полісся є дернові карбонатні, сірі лісові та опідзолені чорноземи. Дернові карбонатні ґрунти по­ширені в південній і південно-західній частині Волинського Полісся на продуктах вивітрювання крейдових мергелів і крейди. Ці ґрун­ти мають від 3—6 до 8—12 % гумусу. Сірі лісові ґрунти найбільші площі займають на Словечансько-Овруцькому кряжі, на півдні Житомирського Полісся, на правобережжі Десни.  
Рослинність Ботаніки встановили, що тепер флора зони мішаних лісів налічує близько 1500 видів рослин, які утворюють лісову, лучну і болотну рослинність. її розміщення пов'язане з рельєфом, ґрунтами, зволо­женістю та мікрокліматом. Особливо різко відрізняється рослинність річкових долин, моренних і денудаційних рівнин та знижень на них. Провідну роль відіграють ліси, які займають близько 30 % те­риторії. У минулому лісистість Полісся була значно більшою, вона зменшилася внаслідок діяльності людини. Основ­ними лісоутворюючими породами є: сосна (близько 60 % лісопокритої площі), дуб (понад 20 %), береза (10 %), вільха (6,5 %), осика (2,3 %), граб (2 %). Зустрічаються також липа, клен, ялина, тополя, в'яз, берест. Соснові ліси (бори) займають надзаплавні тераси та піщані ма­сиви з дерново-слабопідзолистими ґрунтами. За ступенем зволоже­ності та видовим складом підліску їх поділяють на лишайникові (сухі бори) та зеленомохові (свіжі бори). Сосново-дубові ліси (субори) займають найбільші площі та по­ширені на моренно-зандрових рівнинах з дерново-підзолистими су­піщаними і частково суглинистими ґрунтами. У них розвинені ор-ляково-злаковий різнотравний та орляково-чорничний покрив. На більш родючих ґрунтах зустрічаються сосново-дубово-грабові ліси (сугрудки) з трав'янисто-чагарниковим покривом. Дубово-грабові ліси (груди) ростуть на дерново-підзолистих су­глинкових або сірих опідзолених ґрунтах, мають добре розвинений підлісок. Найбільше вони поширені в південній частині Полісся, на лесових островах Житомирського та Київського Полісся й на Ліво­бережному Поліссі, де трапляються також дубово-липові ліси. Вільшняки займають знижені вологі та сирі ділянки з дерново-підзолисто-глейовими ґрунтами. Найчастіше зустрічаються чисті вільхові або березово-вільхові ліси, значно рідше — ялиново-вільхові, ясенево-вільхові, дубово-грабово-вільхові. Березові ліси (березняки) мають здебільшого вторинне похо­дження. Вони в основному сформувалися замість вирубаних сосно­вих і сосново-дубових лісів. Ялинові ліси зустрічаються окремими невеликими ділянками на південній межі свого поширення. Луки займають близько 10 % території і є важливими природни­ми кормовими угіддями. Дуже поширені так звані материкові луки, які мають вторинне походження і розвинулись на місці вирубаних лісів. З них суходільні луки не займають великих площ, низькопро­дуктивні. Низинні луки займають знижені, добре зволожені ділян­ки. Тут основними угрупованнями є щучникові, молінієві, дрібно-осокові з переважанням осоки. Низинні луки характеризуються більшою врожайністю та дещо вищою кормовою цінністю. Заплавні луки займають великі площі в заплавах приток Дніпра та Прип'яті. У заплавах менших річок переважають болота. На цих луках переважають різнотравно-злакові, різнотравно-дрібно-осоково-злакові та бобово-різнотравно-злакові угруповання. Характерним елементом природи Полісся є болота. Середня заболоченість Українського Полісся становить 8 % з перезволоже­ними землями. Серед торфових боліт Українського Полісся перева­жають низинні, зустрічаються перехідні та частково верхові. Найбільш різно­манітний і багатий рослинний покрив мають низинні болота, тут переважають безлісі осокові, осоково-сфагнові та підсушені злаково-осокові угруповання. Рідко трапляються лісові вільхові, березові та чагарникові лозові болота. Верхові болота розташовані звичайно серед пісків в улоговинах на межиріччях або на піщаних терасах, зрідка в притерасних частинах долинних боліт, в умовах поганого мінерального живлення, у зв'язку з чим їх рослинний покрив дуже бідний та одноманітний. Для них характерний суцільний сфагновий покрив, низькорослі пригнічені соснові деревостани. З трав'янистих рослин та чагарників тут рос­туть лише кілька видів — пухівка, багно, будяки, кремена, журавлина, росичка, на дуже зволожених місцях — шейхцерія, очеретянка. Перехідні болота мають суцільний сфагновий покрив, на них пе­реважають лісові сосново-березово-сфагнові угруповання. Значно рідше трапляються безлісі угруповання — осоково-сфагнові, пухівково-осоково-сфагнові, шейхцерієво-осоково-сфагнові, зрідка очере­тяно-сфагнові. На слабозакріплених пісках переважають злаково-різнотравні угруповання. Рідше піски вкриті пригніченими, покривленими сосонками. Знижені ділянки бувають цілком вкриті вересовими пустищами. Пересічно 42 % площі зони займають сільськогоспо­дарські угіддя. Вирощують зернові колосові культури, кукурудзу, люпин, картоплю, льон-довгунець, коноплі, гречку, просо, овочеві й баштанні культури, розвиваються хмелярство, садівництво, ягід­ництво.
Тваринний світ Типовими ссавцями є лось, козуля, бобри, видра, норка та завезена ондатра. Подекуди зустрічається бурий ведмідь і рись. Досить різно­манітна орнітофауна: качки, кулики, мартини, крячки, дятли, бере­гові ластівки, голуби, рибалочки та ін. У водоймах водиться понад 30 видів риб, частина з них має промислове значення: короп, лящ, карась, сом, щука, окунь. Із птахів поширені рябчик, тетерів, глухар, шпак, з плазунів – гадюка звичайна, вуж, ящірка, болотяна черепаха. Характерними шкідниками польових куль­тур є дротяники, льонова і конопляна блохи, люпиновий довгоносик, попелиця, колорадський жук.
Несприятливі фізико-географічні процеси та явища Водна ерозія, заболоченість, дефляція, карстові процеси
Фізико-географічне районування Зона мішаних лісів у межах України представлена одним ланд­шафтним краєм — Поліським. Полісся поділяється на три окремі частини: північну (лівобережжя Прип'яті), південну (правобережжя Прип'яті й Дніпра), східну (лівобережжя Дніпра). Українське Полісся охоплює більш значну територію Південного та східного Полісся. За ландшафтними особливостями Українське Полісся поділяється на п'ять фізико-географічних областей: Волинське, Житомирське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське Полісся.
Місце розташування Волинське Полісся Ця природна область знаходиться між річками Західний Буг на заході та Случ на сході. До складу Волинського Полісся входить більша частина Волинської та північно-західна частина Рівненської області. Східна межа проходить по відслоненнях кристалічних порід Українського кристалічного щита поблизу міст Корець, Соснове, Кльосів.
Основні особливості Основними фізико-географічними особливостями Волинського Полісся, які відрізняють його від інших поліських областей, є на­явність крейдових порід, що залягають під четвертинними відкла­дами, значний розвиток льодовикових форм рельєфу (Волинське моренне пасмо), наявність карсту (хозерні улоговини, лійки та ін.), широкий розвиток долинних ландшафтів, більш теплий і вологий клімат, ніж в інших поліських фізико-географічних областях, знач­на поширеність боліт і заболочених земель, більша лісистість, яка досягає 45 % всієї площі області.
Ландшафти На півночі області, у верхів'ї Прип'яті та на її при­токах, поширені молоді природно-територіальні комплекси — за­плавні лучно-болотні ландшафти. Ширина заплави Прип'яті в се­редньому тут становить 3—5, а місцями до 10 км. Вона має два рівні: низький, з висотами 0,5—2,0 м над рівнем води в руслі, і високий — 2—3 м, який заливається водою не щороку. Тут переважають лучні урочища з різнотравно-злаковим травостоєм. Значні площі зайняті болотами і заболоченими землями, особливо на заплавах низького рівня. Часто зустрічаються стариці, озера, протоки та густа мережа решток меандр. На прируслових урочищах поширені піски, зайняті чагарниками, а центральні частини заплав покриті луками, які вико­ристовують під сінокоси. Заплави високого рівня використовуються під овочево-городні культури, особливо після проведення меліоратив­них заходів. Тут діє Верхньо-Прип'ятська меліоративна система. Наступний ландшафтний рівень утворюють місцевості надза­плавних терас і давніх долин. На Прип'яті та її великих притоках є дві надзаплавні тераси. Перша, борова, має середню висоту 5—8 м, а в деяких місцях — 10—12 м. На Прип'яті вона досягає ширини 10—15 км. Тут значну роль відіграють борові місцевості з дерново-слабопідзолистими ґрунтами, зайняті сухими боровими лісами з піща­ними валами, пасмами та розвіюваними пісками. Ще більші площі в цьому ландшафтному рівні займають місцевості слабодренованих надзаплавних терас зі слабопідзолистими супіщаними і дерново-ґлейовими ґрунтами. Вони зайняті орними землями, луками, вільхо­во-осиковими лісами і болотами. Особливо це поширено на других надзаплавних терасах, які мають висоту від 12 до 22 м. її ширина на правобережжі Прип'яті досягає 8—24 км. До цього ландшафтно­го рівня належать давні долини і, зокрема, велика прадолина Стир —Словечна, що простягається в субширотному напрямі від сучасної долини Стоходу в районі с. Голови через все Південне Полісся. її довжина понад 400 км при ширині 20—25 км. У її межах знахо­дяться смт Колки, с. Старий Чарторийськ, м. Сарни та інші насе­лені пункти. Тут поширені ландшафти, подібні до ландшафтів інших надзаплавних терас, але зі значною часткою болотних масивів, зок­рема боліт Лютемецького (між ріками Стохід і Стир), Гало і Лебедь — між ріками Горинь і Ствига . Більш високий ландшафтний рівень пов'язаний з моренно-зандровими рівнинами переважно з дерново-середньопідзолистими ґрун­тами, зайнятими суборами, сугрудками та сільськогосподарськими угіддями (зернові культури, картопля, льон). У середній частині Волинського Полісся від м. Любомля до м. Дубровиці простягаються ландшафтні місцевості, пов'язані з Во­линським моренним пасмом. Тут поширені моренні горби, вали, складені піщаними і супіщаними відкладами з гранітним, кварци­товими і кремнієвими валунами, та міжпасмові зниження і долини. Близько до денної поверхні залягають крейдові відклади, які по­ліпшують якість дерново-підзолистих ґрунтів і використання в сільському господарстві. Частина з них мають щебенюватий харак­тер. У лісах переважають сосна і дуб, зустрічається ялина. Міжпас­мові зниження зайняті заболоченими землями. На півдні Волинського Полісся, особливо на межиріччях Захід­ний Буг — Турія — Стохід — Стир, переважають ландшафтні місце­вості денудаційних хвилястих рівнин з дерново-карбонатними ґрун­тами на крейдових відкладах та дерново-середньопідзолистими ґрун­тами, які широко використовують для вирощування зернових та городніх культур і навіть цукрових буряків. Невеликими масивами тут збереглися дубово-грабові та дубово-соснові ліси. Близько до поверхні залягають крейдові відклади, їх тріщинуватість і значна кількість опадів сприяли розвиткові карстових процесів, зокрема карстових озер, лійок, карстових "джерел-вікон".
Рослинність Загальна площа лісів Волинського Полісся перевищує 2300 тис. га. На бори припадає близько 23 %, субори — 47, сугрудки — понад 21, груди — 3 %.
Корисні копалин Із корисних копалин використовується міне­ральна сировина для будівельних матеріалів — мергель, крейда, глини, піски й, особливо, базальти (Рівненська область), а з горючих — торф.  
Природоохоронні території У північно-західній частині області розки­нувся Шацький природний національний парк (створено в 1983 р.) у Любомльському адміністративному районі, загальною площею 32,5 тис. га. У парку зберігаються природні комплекси району Шацьких озер, проводяться наукові дослідження, підтримується екологічний баланс, ведеться пропаганда природоохоронних знань. На території парку знаходиться 22 озера, переважно карстового і льодовикового походження. Найбільші з них Світязь, Пулемецьке, Люцимир, Кримне. Майже половина території парку покрита сосновими, сосново-дубовими, грабово-дубовими, вільховими і березо­вими лісами. Значні площі займають луки і болота. Флора парку налічує 825 видів судинних рослин. У ґрунтовому покриві перева­жають дерново-підзолисті ґрунти. Є також дерново-карбонатні, луч­но-болотні, болотні й торф'янисті. Різноманітний тваринний світ: тут водяться лось, косуля, дикий кабан, білка, ондатра, ласка, вовк, видра, куниця, багато птахів та риб, серед останніх — вугор євро­пейський. Територія парку, зокрема береги озер, використовується для рекреації. На Волинському Поліссі є також ландшафтні заказники (Нечимне, Почаївський), гідрологічні заказники (Островський, Дубровський) та унікальний геологічний об'єкт— базальтові стовпи — у Рів­ненській області (села Берестовець, Злазне, Іванова Долина) у районі м. Костополя. Значні площі займають заповідні болотні масиви: Переброди (19 600 га) у Дубровицькому районі Рівненської області, Сира Погоня (10 000 га) в Ракитнівському районі Рівненської області.
Розташування Житомирське Полісся займає більшу частину Жито­мирської і східну частину Рівненської адміністративних областей. Західна межа Житомирського Полісся проходить поблизу населених пунктів Клесів, Соснове, Корець, Шепетівка, а східна — поблизу Народичів, Малина, Радомишля, Корнина. Ці межі пов'язані з виходами на денну поверхню порід Українського докембрійського щита, який, головним чином, зумовив виокремлення Житомирського Полісся.
Особливості Особливість його природного середовища виявляється в більш висо­кому гіпсометричному положенні (180—200 м), будові й глибині роз­членування рельєфу, гідрологічних і гідрогеологічних особливостях, меншій заболоченості й залісеності порівняно з іншими поліськими областями, своєрідності корисних копалин, пов'язаних з кристаліч­ним щитом. Помітний вплив на сучасні ландшафти мають палеогео­графічні умови території в антропогені. Західна, більш висока части­на Житомирського Полісся, не покривалася льодовиком і морени тут немає. На схід від лінії, що проходить поблизу населених пунктів Словечно, Старі Веледники, Лугини, Кривотин, Житомир, Івниця зна­ходиться моренна частина області, де зустрічаються льодовикові фор­ми рельєфу (моренні горби, ками, ози), переважають супіщані дерново-середньопідзолисті ґрунти та сосново-дубові ліси.
Рельєф Річкові долини Житомирського Полісся глибоко врізані в до­кембрійські породи і на окремих ділянках мають характер долин прориву. Так р. Тетерів біля Денишів, Житомира і Коростишева має вузьку долину зі стрімкими скелястими схилами висотою до 25— 30 м. Подібні ділянки долини має Уж у Коростені, Случ біля Новограда-Волинського, Уборть в Олевську, Ірша у Володарську-Волинському, Кам'янка біля Житомира та ін. На лесових "островах" у районі Словечансько-Овруцького кряжа, поблизу Новограда-Волинського, Городниці, Коростишева розвинуті ерозійні форми рельєфу, На Словечансько-Овруцькому кряжі яри мають глибину 20—30 м, а довжину до 3—3,5 км.
Внутрішні води Річки Житомирського Полісся відрізняються від інших поліських річок швидкою течією, а на окремих ділянках — перекатами і поро­гами, вищим підйомом води під час повені. Рослинний покрив тут зберігся менше, розораність території змінюється від 15—З0 % у північно-західній частині до 50 % у східній і центральній. З усіх поліських областей Житомирське Полісся найменш заболочене. За­гальна площа боліт становить лише 2,9 % території. Великі болотні масиви поширені лише на північному заході й півночі області.
Клімат Клімат Житомирського Полісся за своїми особливостями займає проміжне положення між більш вологим і теплим кліматом Во­линського Полісся і більш континентальним кліматом східних областей.
Ландшафти Рівнинно-зандрові на кристалічній основі з переважанням дерново-слабопідзолистих ґрунтів під лісами борового і суборового типів. Водно-льодовикові піски мають потужність 4—6 м і заля­гають на гранітах, гнейсах або продуктах їх вивітрювання. Місця­ми зустрічаються піщані вали і горби еолового походження, а в зниженнях — невеликі болота та заболочені землі. Найбільше ці місцевості поширені на північному заході в районі Ракитного, Го­родниці, Емільчина. Рівнинно-зандрові та долинно-зандрові заболочені місцевості з дерново-слабопідзолистими глеюватими і болотними ґрунтами на докембрійських кристалічних, крейдових і палеогенових осадочних породах під лісами борового типу поширені в районі Олевська, Пер­ги, р. Болотниця. Тут зустрічають верхові й перехідні болота пло­щею понад 1000 га, з потужністю торф'яного шару до 4—5 м. Найбільші з боліт Озерянське і Гвоздь. У зниженнях і долинах роз­винені осоково-гіпнові болота. В цих районах проведено меліора­тивні роботи. Моренно-зандрові та моренно-горбисті з дерново-слабопідзолис­тими і дерново-середньопідзолистими ґрунтами ландшафтні місцевості поширені в східній підобласті Житомирського Полісся побли­зу Потієвки, Горбулева, Модилева, Дівочок, Торчина та ін. Денудаційні хвилясто-рівнинні на кристалічних породах з дер­ново-слабопідзолистими щебенюватими ґрунтами місцевості мають значне поширення на межиріччях з високим заляганням докембрій­ських порід. Водно-льодовикові піски тут малопотужні або відсутні взагалі, зустрічаються елювіально-делювіальні щебенюваті відкла­ди — продукти вивітрювання кристалічних порід. Такі ландшафтні місцевості поширені в районі м. Коростеня, поблизу сіл Краєвщи-ни, Топорищ, Пекерщина та в інших районах. У Житомирському Поліссі, на відміну від Волинського, поширені ландшафтні місцевості лесових островів із сірими лісовими ґрунта­ми, збезлісені й зайняті переважно сільськогосподарськими угіддя­ми. На них розвинені яри і балки, відбуваються інтенсивні ерозійні процеси. Ці місцевості мають риси лісостепових ландшафтів. Вони зустрічаються на Словечансько-Овруцькому кряжі, у районі міст Новограда-Волинського, Житомира, Коростишева та ін.
Природоохоронні території На території Житомирського Полісся знаходяться один держав­ний заповідник, Поліський, і ряд заказників. Поліський державний заповідник створено в 1968 р. в Олевському й Овруцькому районах. Його площа становить 20,1 тис. га, з них ліси займають 73 %, болота і заболочені землі — 22, луки — 2 %. Флора заповідника включає 528 видів вищих рослин. Серед природної рослинності реліктові та ен­демічні види: рододендрон жовтий, дуб скельний, плющ звичайний та ін. Багатий і різноманітний тваринний світ, який включає лосів, косуль, диких кабанів, вовків, рисей, бобрів, видр та 90 видів птахів. Ландшафтний заказник Плотниця (464 га) є в Олевському райо­ні з унікальними природно-територіальними комплексами. Гідро­логічний заказник Дідове озеро з озерними екосистемами (54 га) знаходиться в Овруцькому районі. Лісовий заказник Поясковський (113 га) в Олевському районі з дубово-грабовими лісами засновано в 1926 р. Тут збереглися дуби-велетні віком 300—400 років.
Розташування Київське Полісся Ця природна область розташована між Житомирським і Чернігів­ським Поліссям. Західна межа проходить по виходах на денну по­верхню докембрійських кристалічних порід, характерних для Житомирського Полісся. Її проводять на схід від населених пунктів Народичі, Малин, Радомишль, Холодків. Східна межа проходить по Дніпру.
Геологія, рельєф У геоструктурному відношенні Київське Полісся займає північно-східний схил Українського кристалічного щита до Дніпровсько-Донецької западини. Кристалічний фундамент поступово знижується до долини Дніпра, де знаходиться на глибині 300—400 м. На ньому залягають морські осадочні відклади юри, крейди і палеогену, а та­кож континентальні утворення неогену й антропогену. Вище місце­вого базису ерозії зустрічаються відклади палеогену, неогену й ан­тропогену, які беруть безпосередню участь у ландшафтах. Особливо значна роль належить антропогеновим відкладам, які в основному представлені льодовиковими, водно-льодовиковими, алювіальними, озерними та еоловими утвореннями. Загальна потужність їх у се­редньому дорівнює 15—20 м. Поверхня Київського Полісся — це акумулятивна низовина з панівними абсолютними висотами 120— 170 м і глибиною розчленування широкими річковими долинами — 25—50 м. Головні з рік — Дніпро, Прип'ять, Уж, Тетерів, Здвиж.
Клімат Кліматичні умовиобласті мають типові поліські риси. Зокрема, більша частина радіаційного тепла (до 60—70 %) витрачається на випаровування, чітко виявляється сезонність кліматичних процесів і явищ. Зима в Київському Поліссі м'яка і триває з кінця листопада до березня. Середні температури січня змінюються від -6,4 °С (Чор­нобиль) до —5,9 °С (Київ), а мінімальні доходять до —37 °С. Взимку часто бувають відлиги. Сніговий покрив утримується до 100 днів, із середньою висотою 25—30 см. Весна триває 2—2,5 міс. Перехід се­редньодобової температури через 0 °С припадає на другу половину березня, а через +10 °С — на кінець квітня — початок травня. Літо триває з кінця травня до початку вересня. Середньомісячна темпе­ратура в липні дорівнює +18... + 19,5 °С, а максимальна — +37...+39 °С. Влітку випадає близько 40 % річної кількості опадів, яка становить 530—570 мм. Осінь триває із середини вересня до третьої декади листопада. Для неї характерні облогові дощі та тумани.
Внутрішні води Внутрішні водиКиївського Полісся складаються з густої гідро­графічної мережі рік, Київського водосховища, озер, боліт, ґрунто­вих і підземних вод.
Ґрунти Основними типами ґрунтівє різні види дерново-підзолистих, що є панівними, торф'яно-болотні та сірі лісові на лесових островах.
Рослинність Серед природної рослинності головну роль відіграють соснові, грабово-дубово-соснові, вільхові ліси, чагарники, лучна та болотна рослинність. Ліси і чагарники займають близько 50 %, луки — 2,2, болота і заболочені землі — 3,2 % території. Розораність сягає 36,8 %. Внаслідок Чорнобильської катастрофи 1986 р. значні площі сільськогосподарських угідь, лісових масивів, водних об'єктів Київ­ського Полісся виведено з господарського використання у зв'язку із забрудненням радіоактивними елементами.
Ландшафти У ландшафтній структуріКиївського Полісся найбільші площі займають моренно-зандрові слабохвилясті низовинні рівнини з дерново-середньопідзолистими ґрунтами, покриті боровими і суборовими лісами, моренно-горбисті рівнини з дерново-середньопідзолистими ґрунтами із суборовими і сугрудковими лісами, зандрові низовинні рівнини з дерново-слабопідзолистими ґрунтами і боровими лісами, надзаплавно-терасові низовини з дерново-слабопідзолистими ґрун­тами і лісами переважно борового типу, заплавні лучно-болотні ни­зовинні зі слабопідзолистими і болотними ґрунтами та лесові еро­довані "острови" із сірими лісовими ґрунтами. На моренно-зандрових низовинах дуже поширені водно-льодо­викові піски, які здебільшого залягають на морені. На поверхні зустрічаються блюдцеподібні зниження з оглеєними ґрунтами. На зандрових ділянках ліси складаються переважно із сосни, а на мо­ренних ростуть дуб і граб. Моренно-горбисті рівнини характеризу­ються наявністю льодовикових і водно-льодовикових форм у ви­гляді моренних горбів і пасом типу камів і озів з відносною висо­тою 15—20 м. Зниження між горбами і пасмами зайняті луками, іноді низинними болотами. Ці ландшафтні місцевості поширені поблизу сіл Чистоголівки, Лельова, Корогода, Андрієвки неподалік Чорнобиля. Зандрові рівнини займають значні площі в Київсько­му Поліссі, особливо в північній частині. На поверхні зандрової рівнини виділяються піщані вали і пасма, верхня частина яких перероблена вітром. У більшості зандрові рівнини залісені сосною, березою, вільхою або осикою. Окремі ділянки зайняті суходільни­ми луками. Із сільськогосподарських культур переважають жито і картопля. У багатьох місцях зандрові рівнини переходять у над­заплавні піщані тераси рік Прип'ять, Уж, Тетерів, Ірпінь та ін. Заплавно-лучно-болотні ландшафти займають заплави, які досяга­ють ширини від 1,5—2 до 7—8 км. У багатьох долинах проведено меліоративні заходи (Ірпінь, Здвиж), які дали можливість викори­стовувати ці землі для вирощування овочевих культур. Лесові "ост­рови" трапляються невеликими ділянками поблизу населених пунктів: Чорнобиля, Іванкова, Приборська, Бородянки, Димера, Вишгорода та ін.
Природоохоронні об’єкти Із природоохоронних об'єктів Київського Полісся найбільші Дніпровсько-Тетерівське державне лісомисливське господарство (площа понад 30 тис. га), Ільїнський гідрологічний заказник (понад 2 тис. га).
Екологічний стан Київське Полісся зазнало значного радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи 1986 р. Головна роль у за­брудненні регіону належить довгоіснуючим радіоактивним елемен­там з тривалим періодом розпаду — цезію-137, стронцію-90, плуто-нію-239. Випадання і розподіл радіонуклідів на земній поверхні пов'язане з рухом повітряних мас і певним чином з морфологією і властивостями ландшафтів, особливо таких складових, як рельєф, зокрема експозиція схилів, характер рослинності та ґрунтів. На­приклад, підвищення забрудненості реєструється в межах Київського Полісся на Чорнобильсько-Чистоголівському моренному пасмі, бо­лотних масивах, заплавах, в окремих лісових масивах. Значний вплив на міграцію радіонуклідів мають ландшафтні умови території. За­бруднення ландшафтів цезієм-137 становить 18,5-Ю10—148-1010 Бк/км2, стронцієм-90 — від 3,7-Ю10 до 11-1010Бк/км2. Тому геогра­фи беруть активну участь у наукових дослідженнях, спрямованих на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи.
Розташування Чернігівське Полісся Це фізико-географічна область зони мішаних лісів, яка простя­гається від Дніпра на заході до її східної межі, що проходить побли­зу гирла р. Ревна (басейн р. Снов), на захід від смт Холми і Понорниця, с. Оболоння, на схід від смт. Короп та на захід від м. Кролевець.
Геологія, рельєф Область розташована в межах Дніпровсько-Донецької запа­дини, що значною мірою зумовило її фізико-географічні особливості. Кристалічний фундамент опускається на глибину кілька тисяч метрів і перекритий палеозойськими, мезозойськими та кайнозойськими відкладами. Вище місцевих базисів ерозії залягають палеогенові, неогенові та антропогенні відклади. Останні найчастіше представ­лені льодовиковими (морена), водно-льодовиковими, алювіальними, озерними, еоловими та лесоподібними відкладами. За характером рельєфу Чернігівське Полісся — акумулятивна низовина зі значни­ми площами сучасних і давніх річкових долин.
Клімат КліматЧернігівського Полісся можна схарактеризувати як по­мірно континентальний, зі значним зволоженням протягом року, великою відносною вологістю та слабкими вітрами. Порівняно із західними областями Чернігівське Полісся вирізняється більшою амплітудою річних температур, нижчими зимовими температурами, більшою тривалістю періоду зі сніговим покривом. Середня річна сума опадів — 500—610 мм.
Внутрішні води Річкова мережа області густа. Річки характеризуються незнач­ним падінням, спокійною течією і меандруванням. У долинах Дніпра, Десни, Снову, Сейму багато заплавних озер. Заболоченість Чернігівського Полісся досить велика. Площа торф'я­них боліт становить понад 4,5 % всієї території. Майже всі болота належать до низовинного типу. Перехідні й верхові болота трапля­ються дуже рідко. Найбільшими болотами є Замглай (8334 га), Остерське (10 558 га), Сновське (9400 га), Смолянка (4288 га), Доч-Гали (3600 га), Видра (2458 га), Паристе (2340 га).
Грунти У ґрунтовому покриві переважають дерново-підзолисті ґрунти, значні площі зайняті болотними та сірими лісовими ґрунтами; ос­танні найбільш родючі. Особливістю природних умов Чернігівсько­го Полісся є поширені місцями засолені ґрунти (лучні содові солон­чаки й солонці). Ці ґрунти приурочені до лесових "островів" на терасах з близьким до поверхні рівнем ґрунтових вод. У долинах Десни і Остра розвинулись лучні солонцюваті й осолоділі ґрунти.
Рослинність Лісистість Чернігівського Полісся найменша порівняно з іншими поліськими областями і становить 15—18 %.Основні площі зайняті сосновими та дубово-сосновими лісами. Менш поширені липа, клен, в'яз. В області проходить східна межа суцільного поширення гра­ба. Найбільші лісові масиви збереглися у межиріччі Дніпра — Дес­ни, на лівобережній терасі Замглая, на межиріччі Снова — Десни. Великі площі займають заплавні й суходільні луки, які є значною кормовою базою. Болотні масиви вкриті такими вологолюбами, як різні осоки, очерет, рогозів, ситник та ін.
Земельні угіддя Земельні угіддя області розподіляються так: орні землі займа­ють понад 42 %, сади і ягідники — 0,7, сіножаті —15,5, вигони і пасовиська — 6,5, ліси і чагарники — 21, болота — 4,5 %.
Ландшафти Своєрідність ландшафтної структуриобласті полягає в тому, що поліські місцевості займають 63 % всієї території, а понад 18 % місцевості має лісостепові риси. Велика частка долинних ландшафтів. Моренно-зандрові низовини з різними дерново-підзолистими ґрун­тами в комплексі з глеюватими і болотними значно розвинуті на півночі та північному сході. У багатьох місцях вони збезлісені й зайняті сільськогосподарськими угіддями. Зандрові низовини характеризуються переважанням піщаних і супіщаних дерново-середньопідзолистих ґрунтів у поєднанні з за­болоченими. На Чернігівському Поліссі порівняно широко розвинені надзаплавно-терасові місцевості з дерново-середньопідзолистими грунтами. Вони широкими смугами простягаються вздовж рік Дніпра, Десни, Снова, Сейму та ін. Їх використовують під сільськогосподарські угіддя, і ліси збереглися невеликими масивами. Своєрідними ландшафтами характеризуються прохідні піщано-болотні долини. Найбільша з них – давня прохідна Дніпра – Замглай. Вона протягається в субмеридіональному напрямі від Дніпра до Десни на 60 км, при ширині 8-10 км. Дно долини зайнято низинними болотами з торфовищами. Потужність торфу сягає в середньому 1.5-2 м, а максимально – до 5-6 м. Лучно-болотні місцевості сучасний заплав займають значні площі в долині Дніпра, Десни, Снова, Убеді, Мени, Остра та їх приток. Висота їх – 1.52м над рівнем води. На поверхні заплав багато озер-стариць, проток, замкнутих знижень. Важливе господарське значення мають заплавні луки. Однією з характерних рис Чернігівського Полісся є наявність досить великих лесових “островів” на вододілах і терасах. На них панують лісостепові ландшафти із сірими лісовими ґрунтами, які майже повністю використовуються під сільськогосподарські угіддя. На лесових “островах” розвивається яружна ерозія. Найбільшими за площею еродованими місцевостями є Михайло-Коцюбинський, Ріпкинський, Седнівсько-Тупичівський та Менський лесові “острови”.
Природоохоронні об’єкти Найважливішими природоохоронними об’єктами Чернігівського Полісся є: гідрологічний заказник Сосинський (406 га) поблизу смт Олешівка Чернігівського району, гідрологічний заказник Мох (98 га) у Щорсівському районі та Каморетський (515 га) зоологічний заказник у Менському районі.
Розташування Новгород-Сіверське Полісся Ця природна область займає східну частину Українського Поліс­ся й охоплює північно-східну частину Чернігівської області та північно-західну частину Сумської області.
Ландшафти Ландшафти Новгород-Сіверського Полісся мають перехідний ха­рактер від поліських (79,2 %) до північнолісостепових (близько 15 %).
Геологія, рельєф Новгород-Сіверське Полісся розташоване на південно-західному схилі Воронезького кристалічного масиву. Глибина фундаменту коливається від 100 (басейн р. Знобівка) до 400—900 м (Новгород-Сіверський — 384 м, Холми, Короп). Фундамент перекритий мало­потужними осадковими відкладами верхнього палеозою і мезо-кайнозою, що залягають моноклінально. Особливо характерні для об­ласті породи крейдового віку, представлені мергелем і крейдою. Вони високо підняті над місцевим базисом ерозії, часто відслонюються по річкових долинах і в багатьох місцях на крейді збереглися палео­генові відклади, які мають незначну потужність. Найчастіше крей­дові відклади перекриваються невеликою товщею антропогенових, які представлені мореною, водно-льодовиковими, алювіальними відкладами та лесоподібними суглинками. Частина Новгород-Сіверського Полісся за характером рельєфу — еродована височина. Річкові долини тут глибоко врізуються в корінні породи. На схилах долин розвинуті яри і балки. На крейдо­вих відкладах утворилися карстові форми рельєфу — лійки і про­вали. Як і в інших фізико-географічних областях, процеси глибин­ної водної ерозії розвиваються на лесових "островах" і частково на прирічкових місцевостях моренно-зандрових рівнин. Особливо ак­тивно ерозійна діяльність виявляється на правобережжі Десни та відрогах Середньоросійської височини.
Клімат КліматНовгород-Сіверського Полісся відрізняється від інших поліських областей найбільшою континентальністю. Середня тем­пература січня знижується до -7...-8 °С, період зі сталим сніговим покривом тут найдовший — до 110—115 днів.
Гідрологія Внаслідок виходів тріщинних вод з крейдових горизонтів модулі стоку зростають до 4—4,5 л/с-км2.
Рельєф Відмітною рисою цієї області є поширеність ерозійних процесів. Еродовані лесові рівнини зі змитими ґрунтами, ярами і балками поширені на правобережжях річок Снов, Білоус, Убедь, Десна. Якщо рівень місцевого базису ерозії в Чернігівському Поліссі має показ­ники 45—55 м, то на Новгород-Сіверщині (правобережжя Десни) він змінюється від 50—70 до 85 м. Завдяки цьому тут густота яруж­но-балкової мережі сягає 1—1,2 км/км2, що більше, ніж в інших поліських областях. Найбільшої інтенсивності ерозійні процеси досягають у період сніготанення і злив. Інтенсивне змивання збіднює ґрунти на гумус і рухливі поживні речовини, зменшує водотривкість структури і зв'язність. Еродовані місцевості в межах лесових "островів" при їх освоєнні потребують застосування спеціальних протиерозійних інженерно-технічних і фітомеліоративних заходів боротьби з глибинною еро­зією, змиванням ґрунтів, спеціальної агротехніки й організації те­риторії (сівозміни, розміщення лісосмуг, співвідношення угідь). У межах моренно-зандрових рівнин ерозія виявляється значно менше. На розораних схилах тут спостерігаються площинне змиван­ня (іноді зустрічаються дерново-підзолисті ґрунти, в яких змито не тільки гумусовий горизонт (15—25 см), а й весь ґрунтовий профіль). Це потрібно враховувати під час вживання протиерозійних заходів.
Грунти У формуванні ґрунтів помітну роль відіграють корінні породи, зокрема мергельно-крейдові верхньої крейди. Вони збагачують ґрун­ти поживними речовинами, зменшують кислотність дерново-підзо­листих ґрунтів. На лесоподібних відкладах сформувалися сірі лісові ґрунти та опідзолені чорноземи. Частка болотних і торфово-болот­них ґрунтів незначна.
Рослинність Ліси і чагарники займають близько 33 % території. Переважають субори і сугрудки. На сільськогосподарські угіддя припадає понад 46 % площі.
Ландшафти У ландшафтній структуріобласті переважають моренно-зандрові місцевості з дерново-слабо- і середньопідзолистими ґрунтами під суборами і борами. Алювіально-зандрові місцевості на крейдовій основі зі значною залісеністю характерні для північної і північно-східної частини. Тут розвинені карстові явища. Значні площі за­ймають місцевості лесових еродованих рівнин із сірими лісовими ґрунтами. Вони поширені в центральній та південній частинах і на правобережжі Десни. Яружно-балкові ландшафтні місцевості роз­винені не тільки на лесових "островах", а й на підвищених ділян­ках крейдових порід. Тут поширені яри, балки, лощини, делювіальні схили зі змитими ґрунтами. Досить різноманітні та своєрідні за­плавні місцевості. У долині Десни заплава досягає ширини від 1 до 4 км. На заплавах поширені мокрі й сухі луки, болота, озера-стариці, лісові й чагарникові ділянки Істотних змін зазнали ландшафти територій, де розробляються родовища крейди, пісків, що використовуються як сировина для будівельних матеріалів.
Природоохоронні об’єкти Лісовий заказник Ве­ликий Бір (1167 га), який знаходиться біля с. Собичево Шостківського району Сумської області. Тут зберігся великий сосновий ма­сив як пам'ятка дослідного лісівництва.