Проблема сенсу життя,смерті і безсмертя людини
Людина — єдина жива істота, яка
усвідомлює свою смертність. Смерть є предметом роздумів. Саме усвідомлення тлінності
буття спонукає людину болісно міркувати про сенс життя. Але усвідомлення жахаючої
швидкоплинності життя породжує ще одну особливість людини — прагнення до безсмертя.
Ще Спіноза відзначав, що душа свідомо і несвідомо прагне вічно триматись у своєму
існуванні, і зусилля, докладені нею, є її істинна суть.
Немає такої епохи, коли таємниця смерті не тривожила б розум людей. Але сам факт смерті
сприймається по-різному. З одного боку, вже в античності зароджується і утверджується
тенденція, що йде від орфіків і піфагорійців — до Сократа, Платона, Аристотеля, що
зм'якшує трагізм смерті вченням про безсмертя душі та її переселення. Згодом ця традиція,
хоча й в перетвореному вигляді, сприймається християнством і на багато століть стає
визначальною в європейському духовному житті. З іншого боку, починаються спроби знайти
опору для людини в годину смерті через усвідомлення нездоланності кругообігу буття
природного завершення життєвого шляху смертю. Таке розуміння смерті складається у
філософії стоїцизму, і особливо в Епікура.
У ході історії змінюється не тільки розуміння смерті, але і місце проблеми смерті людини в
культурі. В архаїчних культурах проблема смерті займала одне з центральних місць. У
стародавності накопичений величезний досвід умирання і перевтілення, зафіксований у
пам'ятках минулого, що дійшли до сучасності — Єгипетській та Тібетській книгах мертвих.
Одне з центральних місць займає ця проблема в середньовічному світогляді з його ідеєю
посмертного віддання за гріхи, коли життя перетворюється на своєрідну підготовку до смерті.
У світогляді європейської людини значеннєвий центр дедалі більше зміщується з думок про
смерть на думки про життя, з потойбічного на поцейбічний світ. Цю тенденцію досить чітко
висловив Бенедикт Спіноза, підкресливши, що вільна людина ні про що так мало не думає, як
про смерть, мудрість полягає в роздумі не про смерть, а про життя. Проблема смерті знову
повертається у світогляд європейської людини вже у XX ст. у зв'язку з усвідомленням
загальної трагічності, хиткості людського буття, небаченими раніше жахами вмирання.
Визначають основні стадії змін взаємодії людини та власної смерті: первісне заперечення її
(«ні, тільки не я, це неправда»;-)); але в міру усвідомлення реальності загрози смерті, її
заперечення змінюється гнівом («чому я, адже мені ще так багато треба зробити»); коли
неминучість смерті повністю усвідомлюється, та настає період страху або депресії (в такому
випадку, якщо є час для осмислення того, що відбувається) і, нарешті, якщо людина має сили
побороти страх смерті, настає спокій, умиротворення. Людина народжується не для того, щоб
бути щасливою а для того, щоб бути людиною, на власний ризик і страх. Отже, треба
вступати в життя, як ідуть у бій: хоробро, не вдаючись до того, як і коли повернешся.
Дослідження навколо смертного періоду виявили ще одне явище, що вимагає дальшого
вивчення й осмислення. Маються на увазі описані і систематизовані Раймондом Моуді та ін.
переживання хворих, які зазнали клінічної смерті. У книгах і статтях учених є цікаві дані для
дальших міркувань над проблемами життя і смерті, взаємодії душі і тіла, але їх ідеї і висновки
не варто абсолютизувати, розглядати як доказ наявності загробного світу, тому що існують
різні, найчастіше протилежні інтерпретації й оцінки наведених дослідниками фактів.
У сучасній культурі утвердилося розуміння самоцінності людського життя. Визнається
невід'ємне право людини на життя. Виявляється, що право не має безумовних гарантій,
оскільки єдиною гарантією може бути тільки право людини на природну смерть. Але людство
ще далеко не реалізувало його, і навіть не повністю утвердило у сфері свідомості і світогляду.
Санкціоноване суспільством убивство на війні, як і раніше, залишається реальністю. З
приводу допустимості страти ведуться дискусії. Хоча смертна кара скасована в деяких
країнах, та все ж у більшості країн смертна кара існує.
Проблема самогубства в різних народів і в різні періоди також має неоднозначне вирішення.
Практично у всіх стародавніх культурах існувало добровільне принесення себе в жертву
богам в ім'я спільних інтересів. Звичай самогубства широко розповсюджений в античності. У
Стародавній Греції самогубство громадян, що досягли 60 років, заохочувалося державою.
Стоїки зверталися до самогубства, коли життя з різних причин ставало нестерпним. Різко
змінилося ставлення до самогубства під впливом християнства. Toй хто прирікав себе на
смерть, віддавав Богу життя як дарунок, вважалося блюзнірством, найбільшим гріхом. У
світські закони увійшов пункт про відповідальність за самогубство. Передбачалася навіть
конфіскація майна самогубця йому відмовляли в похованні на цвинтарі за церковним
обрядом. Ховали самогубця на перехрестях доріг. Самогубця, який залишався живим,
висилали на каторгу як за убивство. Іслам, іудаїзм, буддизм, індуїзм суворо засуджують
самогубство. Сучасне суспільство продовжує засуджувати самогубство, хоча і не в таких
твердих формах. У сучасних дискусіях про «право на смерть» мають на увазі не самогубство
як дію активного суб'єкта, а умираючу людину, яка виступає як пасивний об'єкт, якій штучно
сповільнюють настання смерті. Проблема права на смерть трансформувалася в проблему
евтаназії (від грецьк. легка смерть) — безболісної, легкої смерті.
Поняття евтаназії йде ще з античності, від Платона, де вважалося, що не варто перешкоджати
смерті фізично слабких. В епоху Відродження знову виникло поняття «спокійна і м'яка
смерть». Починаючи з XVIII ст. багато хто відмовляв людині у праві самій вирішувати долю.
У XX ст. поняття евтаназії дискредитоване нацистами, що вели в межах «Програми евтаназії»
акції зі стерилізації і знищення людей. Тому після Нюрнберзького процесу це слово тривалий
період не вживалося. Юристи розцінювали евтаназію як карний злочин. Тільки з кінця 50-х
років XX ст. ця проблема знову стала широко обговорюватися. Філософи, юристи, лікарі
прагнуть вирішити два найбільш фундаментальні питання: чи може евтаназія взагалі мати
моральне обґрунтування і за яких умов може бути узаконена. На ці питання немає
однозначних відповідей. Одні відстоюють волю вибору особи і вважають, якщо хвора людина
вирішила прискорити настання своєї смерті, не заподіюючи шкоди іншим, то акт евтаназії не
повинне заборонитися законом, більш того, буде гуманним, якщо пацієнт зазнає сильні болі і
муки. Інші відстоюють недоторканність людського життя за будь-яких обставин. Підстави
такої позиції зовсім різні — і релігійні, і переконання, що особа у вирішенні питання про
смерть має повністю підкорятися суспільним і державним інтересам, так званий патерналізм.
Наприкінці 50-х років XX ст. Папа Римський Ній XII погодився: якщо ясно — хворий не
виживе, можна не продовжувати лікування. Сучасна людина дедалі більше доходить думки
про необхідність зруйнувати негласно впроваджуване і панівне в культурі табу смерті,
відмовитися від примітивного оптимізму. Життя і смерть нерозривно зв'язані.