Категорія, за Арістотелем, — це найвищий рівень віддзеркалення та узагальнення навколишньої дійсності, без якого неможливе саме буття
Не менш оригінальним є вчення Арістотеля про душу. Він вважав, що душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні:
1) рослинна душа відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму;
2) тваринна душа відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання;
3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й доповнюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює людину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природне тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.
Арістотель матеріалістично пояснював сутність існування людини. Він вважав, що людина — найвищий представник висо-коорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потребу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумовило виникнення суспільства1. Головним механізмом управління суспільством стає держава.
Учення про державу у філософії Арістотеля стає одним з головних. Мислитель говорив про те, що людина є політична тварина, наділена інтелектуальними можливостями. Вона створює механізм захисту від ворогів, підтримує внутрішній порядок, розвиває економіку тощо. Основою держави є приватна власність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, який стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважаючи на те, що влада має захищати інтереси всіх.
Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, крайню демократію) й політію — єдність олігархії та демократії. Оцінюючи ці типи держав, учений виокремив «погані» форми державного устрою (тиранію, крайню олігархію та охлократію) та «хороші» (монархію, аристократію та політію). За Арістоте-лем, саме політія є ідеалом державності.
Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній території та об'єднані мовою, родинними й культурними зв'язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ.
Отже, Арістотель дав матеріалістичне трактування походження світу й людини, він виділив засадові філософські категорії, за допомогою яких дав визначення буття матерії; виокремив шість типів держави, зокрема й ідеал держави — політію, вніс істотний вклад у розвиток логіки — дав поняття дедуктивного методу, обґрунтував систему силогізмів.
Елліністичний період
Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, які віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справедливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Репрезентували цей період такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні вчення задля досягнення особистого щастя.
Найвпливовішим філософським ученням елліністичного періоду став епікуреїзм. Його засновником був Епікур (бл. 342—270рр. до н. е.). У 306 р. до н. е. він організував оригінальну школу під назвою «Сад Епікура» й був автором близько 300 праць, з яких до нашого часу дійшли лише три листи, а також чимало фрагментів, які містяться в роботах інших філософів античності: «Епікур вітає Пі-фосана», «Головні думки» (40 афоризмів), «Про природу» та ін.
У своєму вченні Епікур прагнув створити практичну філософію, яка мала допомогти людині організувати повноцінне життя. В основу свого вчення він поклав фізику (атомістичну систему Демокріта) та логіку (каноніку). Атомістична система Демокріта у викладенні Епікура отримала певну етичну реінтерпретацію, філософ прагнув розробити практичні рекомендації щодо звільнення людей від марновірства та страху перед смертю.
Учення Епікура про фізику, Космос, розпочинається з думки про те, що у світі ніщо не з являється з нічого й безслідно не зникає, постійно існує тільки Всесвіт. Таким чином, Епікур одним з перших наблизився до формулювання закону збереження матерії. Всесвіт є вічним і безкінечним разом з вічними атомами та пустотами. Світу чистих ідей немає, існує лише величезна кількість матеріальних світів у Всесвіті.
Епікур висунув гіпотезу про криволінійність падіння атомів (на відміну від версії Демокріта про прямолінійність їх руху), що пояснювала процес створення матеріального світу як результату зіткнення атомів у пустому просторі та обґрунтовувала можливість свободи волевиявлення людини незалежно від зовнішніх обставин.
Каноніка (логіка) Епікура дала йому змогу зробити такі висновки: оточуючий світ можна пізнати за допомогою чуттєвого пізнання; основним критерієм істинності знання про предмети, явища й процеси навколишнього світу є почуття задоволення від реалізації цього знання на практиці, й, навпаки, неістина (помилка) підтверджується почуттям незадоволення від неможливості використати це знання на практиці.
Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Цій меті слугувала розробка атеїстичної концепції. Епікур вважав, що своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини залежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки. Душа людини є особливим різновидом матерії, що має атомарну будову, тому вона смертна, так само, як і тіло людини.
Людина повинна прагнути до щастя в межах матеріального існування, а щастя Епікур визначав як щонайбільше задоволення від життя. Щастя — це насамперед відсутність страждання, наявність здоров'я та можливість займатись улюбленою справою.
Нормами життя людини мають стати розумне обмеження бажань і потреб, незворушність і безтурботність, індивідуальна мудрість. За допомогою сили духу з усмішкою на вустах мудра людина долає проблеми оточуючого її світу. Епікурейці не вірили в жодні суспільні доброчинності. Головною цінністю особистої поведінки вони вважали можливість досягнути стану атараксії (душевного спокою, самоізоляції від суспільства та реалізації епікурейського девізу «жити непомітно»).
У VI ст. до н. е. на основі вчення Піррона з Еліди (365—275 рр. до н. е.) виник філософський напрям що заперечує можливість пізнання світу — скептицизм. Елементи скептицизму незрідка зустрічались у Демокріта, Геракліта, а особливо у софістів Кі-ренської школи. Головна теза, яку обстоював скептицизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Найбільш концептуально це вчення було викладено римським філософом Секстам Емпіриком (бл. 200— 275 рр. н. е.).
Емпірик, зокрема, говорив про те, що відчуття людини є джерелом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання призводять до того, що людина не може почуватися щасливою.
Скептицизм пропонує власну схему досягнення щасливого життя. Позаяк в основі нещастя лежить незнання, то людині слід уникати будь-яких невирішених проблем, які спричиняють страждання. Водночас необхідно утримуватися від будь-яких проблемних ситуацій в розумовій діяльності, судженнях та оцінках, що примушують людину хвилюватися й драматизувати життя. Утримання людини від вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем, активної розумової діяльності, на думку скептиків, має привести до стану апатії (незворушності) й атараксії (безтурботності) — двох найвищих цінностей скептицизму. Якщо людина не може уникнути проблем, розмірковує над їх подоланням, то варто скористатися найпростішим методом їх вирішення на основі традиції, закону тощо.
Загалом елліністичний скептицизм став підґрунтям, на якому згодом виросли суб'єктивний ідеалізм та агностицизм. Водночас у ньому було закладено ідеї атеїзму (скептичне ставлення до існування Бога) та антидогматизму.
У IV ст. до н. е. була започаткована дуже впливова філософська школа — стоїцизм. її засновником вважають Зенона з Кітіона (336—264 рр. до н. е.), який у 300 р. до н. е. відкрив власну школу й викладав у портику1, надміру прикрашеному живописом. Від назви цього портика (грец. — «барвистий портик») і пішла назва школи, яка проіснувала до кінця античного світу.
Сприятливі умови для розвитку епікуреїзму, скептицизму та стоїцизму склались у римський період розвитку античної філософії (І спи до н. е. — V ст. н. е.). Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософську школу стоїцизму, стали Сенека (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.), вільновідпущений раб Епіктет (50 р. н. е. — 138 р. н. е.), Марк Аврелій (121—180 рр. н. е.). Власне, їхні філософські роздуми дають змогу найповніше осягнути особливості цієї філософської школи.
Зазвичай стоїцизм умовно поділяютьна три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику.
Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, який першопричиною (субстанцією світу, визнавав вогонь. У стоїків різноманітність предметного світу зумовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею (що створюють форми вічної та незмінної субстанції)- В основі Космосу також лежить вогонь (пневма), який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом (логосом). Вивчаючи фізику, можна отримати відповідь на питання про місце людини в космічній системі.
Для стоїків Космос є колискою, в якій народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з поняттям Бога. Розум Космосу (Логос) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв'язках матеріального світу, існуванні невблаганної долі (фатуму). Таким чином, житгя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й тактику етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазвичай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватися лише на підвладний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення}. «Хто погоджується з долею, того вона веде, а хто не згодний з нею, того вона тягне» (Сенека), тому зовнішня свобода виявляється лише в єдності, співпраці з долею, яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсякденного лсиття згідно із законами природи й Логосу. Досягнення гармонії і природою (доброчинного життя) веде до щастя (евдемонії).
Досягти щастя можна лише за умови, що душу людини ніхто й ніщо не тривожитиме, якщо немає надмірних бажань, які неможливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини — це апатія (свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впчивом зовнішніх обставин). Якщо жиги щасливо й доброчинно згідно з власним волевиявленням неможливо, то цілком виправданим, як вважали стоїки, є самогубство.
У подальшому стоїцизм значно вплинув на формування християнського віровчення (розвиток християнської ідеї про свободу вибору особи та її індивідуальну відповідальність за цей вибір). Етика стоїцизму стала навдивовижу актуальною в новий час, інтригуючи своєю ідеєю внутрішньої свободи.
Прикладом поєднання давньогрецької та давньоримської філософії, що зумовило створення нової світоглядної культури є неоплатонізм. Із самісінького початку в його основу було покладено філософсько-містичне вчення (ІІІ —6 ст. н. е.), яке намагаюся поєднати традиції давньогрецької філософії (учення Платана) з ідеями східних релігійно-філософських систем — подолання людською душею матеріальної залежності з метою поєднання, злиття з Абсолютом. Репрезентували цей філософський напрям Аммоній Саккас (бл. 175—242 рр.), ГТлотін (бл. 204—270 рр.), Прокл (410—485 рр.) та ін. В основі їх учення лежала діалектична тріада— Єдине, Розум, Душа.
Єдине шляхом еманації (випромінювання) виділяє із себе Світовий Розум (нус — світ ідей), який творить Космічну Душу (псюхе), що відчуває світ через людину, а також інші демонічні та астральні істоти. Загалом Єдине, разом з Розумом і Космічною Душею створюють Космос, наповнений розумом і почуттями. Подальша еманація Розуму через Душу в матерію необхідна для того, щоб через матеріальний етап свого існування (процес самовдосконалення) Розум і Душа знову повернулися до Єдиного. Матеріальний світ у неоплатонізмі видається як щось ілюзорне, тимчасове, недосконале, гріховне.
Головним завданням людини неоплатонізм вважає необхідність подолання її тілесних потреб, особистих вад як елементів матеріального світу. Для цього людині необхідно реалізовувати в житті аскетичні норми поведінки, доброчинність, займатися музикою, поезією з метою щонайшвидшого злиття з Єдиним.
Стану єднання з Єдиним (Богом) передують певні почуття людини: по-перше, потреба очищення від матеріальної форми існування, по-друге, почуття любові (Еросу) до Єдиного (найпрекраснішого та найкрасивішого). Єднанню з Єдиним сприяє заняття філософією, яка тренує розум і безпосередньо генерує екстатичний стан занурення в Єдине.
Природно, що неоплатонізм визнавав ідею переселення душ (метемпсихози), заплановану Богом (Абсолютом, першопричиною) з метою звільнення душі від матеріальної залежності. Ці ідеї неоплатонізму неабияк вплинули на становлення християнського віровчення в Римській імперії. У XX—XXI ст. неоплатонізм став предметом спеціальних досліджень і нових реінтерпретацій.
Отже, в центрі уваги першого періоду античної філософії («до-сократівської філософії»), були філософія природи, пошук першопричин і субстанції світу (Космосу).
У класичний період починається вивчення людини (антропологічна філософія), подальшого розвитку набуває «лінія Демокріта» (матеріалізму), з'являються «лінія Платана» (ідеалізм), розвиваються онтологія (учення про буття), теорія пізнання (гносеологія) на основі філософських категорій, які перетворюють філософію на наукове (в античному сенсі цього слова) знання. Елліністична філософія була репрезентована такими вченнями, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм. У цей період меншою мірою розробляються фундаментальні філософські проблеми (онтологія та гносеологія), на передній план виходять проблеми етики, обґрунтування людського життя, індивідуального спасіння людини від драматизму життя, домінування випадковості в житті та досягнення особистого шастя.
Домінуючим філософським напрямом римського періоду став ідеалізм, а головне — відбувається єднання філософії (насамперед неоплатонізму) та християнських ідей, що, зрештою, трансформує античну філософію в середньовічну теологічну філософію.
Питання для самоперевірки
1. Чим відрізняється філософія від міфологїі?
2. Назвіть відомі вам давньогрецькі школи й напрями.
3. Яку головну філософську проблему вирішувала Мілетська школа?
4. У чому сутність діалектики Геракліта?
5. Що означає буття в філософії Парменіда?
6. Що таке апоріїЗенона?
7. Хто такі софісти? Що характерно для їхніх поглядів?
8. Чому з іменем Сократа пов'язують поворотний пункт в античній філософи?
9. У чому сутність теорії ідей Ппатона?
10. У чому сутність учення Арістотеля?
11. Хто такі кініки та кірінаїки? Якими були їхні погляди?
12. Хто такі стоїки? У чому сутність їхнього етичного вчення?
13. Хто такі скептики? У чому сутність їхньої філософської концепції?
14. Яке місце посідала антична філософія в світовій філософській культурі?
Список рекомендованої літератури
1. Антология мировсй философии: В 4 т. — М, 1969 — Т. 1. — Ч. 1.
2. Аристотель. Сочинения: В 4 т. — М., 1976—1983.
3. Асмус В. Ф. Античная философия. — М., 1976.
4. Богомолов А. С. Античная философия. — М., 1985.
5. Герасимчук А. А. Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. для вузів. — К, 1999.
6. Декарт Р. Рассуждение о методе // Избр. произведения: В 2 т. — М., 1989.
7. Джохадзе Д. В. Основньїе зтапьі развития античной философии. — М., 1997.
8. Диоген Лазртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитих философов. — М., 1979.
9. Канке В. А. Философия. Исторический и систематический курс: Учеб. для вузов. — М., 1998.
10. Материалистьі Древней Греции.—М., 1955.
11. Ппатон. Собрание сочинений: В 4 т. — М., 1990—1994.
12. Плотин. Зннеадьі: В 2-х кн. — К., 1995—1996.
13. Римские стоики: Сенека, Зпиктет, Марк Аврелий. — М., 1995.
14. Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей. — К., 1986.
15. Чаньїшев Е. В. Курс лекций по древней философии. — М., 1981.
Тема №4
ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
| Середньовічна філософія — філософський напрям, що виник на території Римської імперії з II ст. та розвивався на європейському континенті до XVI ст. |
| Етапи історичного розвитку | Найвідоміші представники | Основні риси |
| Теоцентризм |
| Тертулліан Карфагенський (160—220 рр.); |
| Августин Блаженний (354-430 рр.); |
| Фома Аквінський (1225—1274 рр.); |
| Ансельм Кентерберійський (1033—1109 рр.); |
| Вільям Оккам (1285—1349 рр.); |
| Майстер Екгарт (1260—1327 рр.) |
| Патристика II—III ст. Апологетика |
| Креаціонізм |
| Патристика II—VIII ст |
| Грицька Римська |
| Есхатологія |
| Провіденціоналізм |
| Теодіцея |
| Представники арабомовної середньовічної філософії(VII—XII ст.) |
| Аль Кінді (800—879 рр.) |
| Аль-Фарабі (870—950 рр.) |
| Ібн-Сіна (Авіцена) (980—1037 рр.) |
| Ібн Рушд (Авероес) (1126—1198 рр.) |
| Схоластика V—XIV ст. |
| Рання Зріла Пізня |
| Особистісність |
| Ревеляціонізм |
| ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ | |
| Апологетика | (від грец. «захищаю») — історичний етап розвитку середньовічної філософії, головною характеристикою якого стали захист і виправдання християнського віровчення доказами розуму |
| Аскетизм - | (від грец. «вправа, подвиг») — моральний принцип, який полягає у відмові від життєвих благ, придушенні природних бажань зметою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу |
| Віра | особливе ставлення до реальних або уявних об'єктів (явищ), коли їх істинність приймається без теоретичного й практичного доведення |
| Гріховність | релігійний термін, що означає природну неповноцінність людського буття, його внутрішню ущербність, що виявляється у відмові від духовної єдності зБогом і виборі зла |
| Догмат | (від грец. «закон, правило, постанова») — в середньовічній філософії означає головне положення того чи того віровчення, яке приймається без доказів (як безперечна істина) |
| Екзегеза | (від грец. «витлумачую») — метод трактування біблійних істин без зміни їх сутності, використовувався в середньовічній філософії (апологетиці, патристиці, схоластиці) під час вивчення Святого Письма |
| Есхатологія | (від грец. «кінцевий» і «вчення») — релігійне вчення про остаточну долю людства (складова будь-якої релігійної ідеології) |
| Єресі | (від грец. «відбір, учення, школа») — релігійні вчення, течії, які перебувають в опозиції до панівної релігійної системи |
| Креаціонізм | (від лат. «створення») — розуміння світу як результату Божого творіння |
| Молитва | у монотеїстичних релігіях — єдина гідна форма спілкування людини зБогом |
| Номіналізм | (від лат. потеп — «ім'я, назва») —• один з головних напрямів схоластики, який обстоював об'єктивне існування лише одиничних предметів, заперечував положення реалізму, визнавав об'єктивне існування загальних понять у розумі Бога |
| Одкровення | надприродне безпосереднє отримання істини, яке має місце лише серед обраних людей у мить їхнього містичного просвітлення |
| Особистісність | релігійно-філософська концепція, згідно з якою людина є унікальним творінням завдяки своїй богопо-дібній сутності |
| Патристика | (від лат. раїгез — «отці церкви») — термін для позначення сукупності теологічних і філософських учень II—VIII ст. |
| Провіденціоналізм | (від лат. ргоуійепііа — «передбачення, провидіння») — релігійно-філософське розуміння причин суспільних подій як прояву волі Бога, а їх сенсу — як наперед визначеного наміру Бога |
| Ревеляціонізм | концепція, згідно зякою істина міститься в божественному одкровенні, зафіксованому у Святому Письмі |
| Страждання | протилежність позитивної діяльності, стан болю, хвороби, горя, суму, страху, тривоги; у християнській традиції сприймалося як кара за гріхи |
| Схоластика | (від лат. вНсоїа — «школа») — середньовічна філософія, що намагалася дати теоретичне обґрунтування релігійному світогляду |
| Теодіцея | (від грец. «бог», «справедливість», букв, «боговип-равдання») — релігійно-філософське вчення, метою якого є доведення того, що існування зла у світі не заперечує уявлень про Бога як абсолютне добро |
| Теологія | раціональна систематизація віровчення тієї чи тієї релігії |
| Теоцентризм | принцип середньовічної теологічної філософії, згідно з яким головною причиною всього оточуючого світу, найвищою реальністю та головним предметом філософських досліджень є Бог |