Основні принципи сучасної наукової гносеології

Гносеологія - теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання - матеріалізм та ідеалізм.

Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких принципах: Об'єкти́вність — філософське поняття, що означає характеристику предмета, зміст, знання чи спосіб існування (дійсності), яка полягає в їх незалежності від людської свідомості (суб'єкта, який пізнає); Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості); Діале́ктика — мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку; Практика— доцільна і цілеспрямована діяльність. Практика — це діяльність, яку суб'єкт здійснює для досягнення певної мети. Практика має суспільно-історичний характер і залежить від рівня розвитку суспільства, його структури; Історизм, принцип підходу до дійсності як до такої, що розвивається в часі. Припускає розгляд об'єкта як системи, закономірностей його розвитку. Витоки історизму - у вченнях Геракліта, Платона, Арістотеля; дотично до суспільства його розробляли Дж. Віко, Вольтер, Г. Ф. В. Геґель, К. Маркс; у природознавстві - Ч. Лаєл і Ч. Дарвін. З кін. XIX ст. історизм (його називають також історицизмом) зазнавав критики В. Дільтея, Б. Кроче, Г. Ріккерта, К. Ясперса, К. Поппера та ін., які ставили під сумнів можливість встановлення законів розвитку суспільства і пророкування його майбутнього.

Основні функції практики.

Практика — це свідома матеріальна, чуттєво-предметна діяльність людини, спрямована на освоєння і перетворення природних та соціальних ю'єктів. Практика, або перетворення предметного світу відпо­відно до потреб людини — це основа суспільного жит­тя. Саме завдяки практичній діяльності людина ство­рює все необхідне для задоволення її найважливіших потреб: у їжі, одязі, житлі тощо. Крім того, можна ви­ділити такі функції практики: практика є основою пі­знання; джерелом і рушійною силою процесу пізнання; кінцевою метою пізнання; критерієм істини.Практика є основою пізнання тому, що пізнання формується на грунті предметно-практичної діяльності суспільства з перетворення природи і спочатку висту­пає одним із моментів цієї діяльності. Пізнавальне став­лення суб'єкта і об'єкта зароджується в межах практи­ки, успішний розвиток якої неможливий без освоєння об'єктивних закономірностей дійсності.

Роль практики як основи пізнання полягає також» тому, що завдяки предметно-матеріальній діяльної} людина ніби "втручається" в об'єктивний природний лроцес і, змінюючи навколишній світ, відкриває нові про­цеси і явища, які здатні ставати об'єктами подальшого пізнання. Власне предметно-практична діяльність ви­ступає "первісною базою" пізнання, а логіка мислення є своєрідною трансформацією відповідних трудових опе­рацій. Мислення настільки логічне, наскільки буде ло­гічним, несуперечливим та послідовним сам процес ді­яльності.

Функція практики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і моменти пізнання обумовлені розвитком практики. З розвитком практичної діяль­ності розвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття, розширюється сфера відтворених властивостей за ра­хунок відображення соціальних функцій предметів.

Практика є одночасно і кінцевою метою пізнання, оскільки мета пізнання, зрештою, обумовлюється прак­тичними потребами суспільства. Пізнання відбуваєть­ся не заради самого пізнання, воно виконує роль необ­хідної умови революційно-практичної зміни суспільства. Особливо це характерно для розвитку нашої країни на сучасному етапі, коли Україна досягла державної неза­лежності, прагне побудувати правову державу, і, грунту­ючись на глибоких знаннях об'єктивних природних і соціальних законів, подолати економічну кризу та до­сягти певного прориву у справі реалізації економічних реформ. Практика виконує також функцію критерію істин­ності наших знань. Практика виводить людину за межі суб'єктивності, бо є об'єктивним яви­щем, яке функціонує у відповідності з об'єктивними за­конами матеріального світу.