Проникнення iдей нiмецької класичної фiлософiї в Україну. 2 страница
Лекція 5. Виникненя і розвиток сучасної філософії.
Нові теоретико-гносеологічні проблеми XX ст.
Філософія неопозитивізму і постпозитивізму.
Проблема людського буття в психоаналізі.
Українська філософія XIX-XX ст. у контексті світової філософії.
Провідна ідея: Сучасне філософствування полягає у невпинному сполученні історичних форм розуміння
Ключові поняття: Філософська антропологія. Філософсько-біологічна антропологія. Культурно-філософська антропологія. Філософсько-релігійна антропологія. Матеріалістична діалектика. Позитивізм. Неопозитивізм. Пост позитивізм. Фрейдизм. Неофрейдизм. Філософія серця.
5.1 У розвитку світової філософської думки виникла ситиуація коли класична прадигма Новогу часу - механістичний матеріалізм XVII – XVIII ст. і німецький класичний ідеалізм XIX ст. – вступили в стадію кризи. “Науковчення” Фіхте, “Трансцедентальний ідеалізм” Шеллінга, “Розвиток ідеї” у Гегеля – це різні форми ідеалістичного розуміння процесу розвитку пізнання, ототожнені з розвитком самої дійсності. Всі вони виходили з Кантівської філософії трансцендентальної естетики і суб’єктивності простору і часу. Але в той же час намагалися спростувати кантівську непізнавану “річ у собі”. Для класичної філософії, не дивлячись на відмінність філософських систем, характерна спільність розуміння мети і завдань філософії. У сучасній філософії, навпаки, на перший план виходять відмінності, загальнофілософський стержень руйнується, відбувається виділення і локалізація окремих філософських проблем, які оформляються в в смостійні напрямки. Не випадково з кінця XIX і на початку XX ст. виникає багато філософських напрямків з приставкою “нео-“ , яка, з одного боку визначала генетичну спорідненісь з вихідними філософськими системами, а з другого, навпаки, - підкреслювала свою відмінність від класичних філософських схем.У середині XIXст. У Німеччині склалась своєрідна інтелектуальна ситуація. Вона характеризується, по-перше, крахом ідеалістичних систем філософії Шеллінга і Гегеля і, по-друге, зростаючим впливом на розвиток теоритичної філософії з боку природничих наук: фізики, фізіології, медицини. А розвиток цих наук у свою чергу висував питання, відповідь на які могла дати тільки філософія і філософські науки: логіка, теорія пізнання, діалкетика. У природодослідників виникла проблема пошуку філософської традиції, представники якої глибоко розробляли питання логіки, теорії пізнання і методології. Але де шукати цю традицію? Зрозуміло, про повернення до спекулятивних філософських систем Шеллінга та Гегеля не могло бути й мови. Білше того, в широких колах інтелігенції переважає байдуже ставлення до спроб зрозуміти і осмислити процес всесвітньо-історичного розвитку суспільства. Тому опорою для них став не Гегель ( і тим більше не Шеллінг ), а Кант. Отже треба повернутися назад до Канта. Повернутися для того, щоб виправити його помилку ( визнання “речі у собі” ) і зробити Канта відправним пунктом нового дослідження. Лозунг про необхідність повернення до філософських поглядів Канта ( “Назад до Канта” ) висунув філософ Отто Лібман у праці “Кант і епігони”.У 70-80-х рр. Минулого століття неокантіанство швидко завойовує провідне становище в Німеччині, набуває форму розгорнутої доктрини. Воно розгортається на ряд “шкіл”, головні з них: Марбурська та Баденська.Представниками марбурської школи були Герман Коген (1842-1918) і Пауль Наторп (1854-1924). У центрі проблематики – математичне природознавство. “Трансцендентальний метод” у трактовці марбурської школи зводиться до звілнення наукового пізнання від психологізму, тобто від антрпологічного обгрунтування єдності наукового знання: не структура свідомості суб’єкта що пізнає є джерелом єдності наукового знання, а логічна структура науки, якої сам Кант не міг ще розкрити. Завершенням цієї тенденції було перетворення теорії пізнання у “логіку чистого пізнання”.Якщо Марбурська школа орієнтована на математичне природознавство, то Баденська ( Вільгельм Віндельбанд – 1848-1915, Генріх Ріккерт – 1863-1936 ) – на історію.Проблема пізнання, на думку Віндельбанда, визначається тим, що філософська теорія – будь то логіка, етика чи естетика – має справу з подвійним емпіричним матеріалом. І завдання філософії по відношенню до чього матеріалу полягає в тому, щоб “визначити у якій мірі в функціях людського розуму, з яких у процесі історичного розвитку виростають універсальні явища культурного життя, знаходять своє свідоме вираження всезагальні, незалежні від спецефічних умов людської природи, раціональні начала.Другий представник школи – Ріккерт, розвивав вчення про метод історичного пізнання на основі принципу цінності. Він намагався надати історичному методу, як методу “ставлення до цінності”, об’єктивний характер. Ріккерт вважав, що “ставлення до цінності” і “оцінка” не тотожні. Оцінка – суб’єктивне ставлення, яке виходить за межі встановлення фактів. “Оцінювати – значить схвалювати або засуджувати. А відносити до цінностей – ні те, ні інше.” Отже, антиномія сущого і належного, яка покладена в основу розуміння історії, у гносеологічному плані веде до несумісності поняття і дійсності, з необхідністю породжує ірраціоналізм і алогізм.Філософські питання, які висунуло перед людством XXст., - це своєрідні філософські антиномії або ряд антиномій, котрі пронизують усі види філософії як форми свідомості – філософську антропологію ( філософсько-біологічна, культурно-філософська, філософсько-релігійна ), аксіологію, гносеологію, праксеологію, саєнтизм та ін.Найважливішими принципами аналізу філософських напрямків XX ст. є, по-перше, точне визначення головних філософських та позафілософських ( наукових чи суспільних ) чинників породження й розвитку тієї чи іншої школи; по-друге, науковість і об’єктивність; по-третє, принцип історизму, який вимагає зіставлення основних ідей філософського напрямку чи школи з контекстом попереднього і сьогоднішнього культурно-історичного життя суспільства.Суттєвими рисами філософії XX ст. є, по-перше спеціалізація її шкіл і напрямків на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на пошуках свого читача, “споживача” серед різних груп населення; по-третє, взаємозв’язок таких діалкетично пов’язаних тенденцій, як плюралізм ( у значенні свободи філософського дослідження, розширення “ділянок” якісно різних філософських проблем ) і монізм ( як вибір певного, одного, онтологічного, гносеологічного та іншого першоначала ), як вираз тенденції пошуку філософського синтезу вчень різних шкіл.Основними школами і напрямками у філософії XX ст. є позитивіській, антропологічний, релігійно-філософський, марксистський, неопозитивістський і постпозитивістський, герменевтичний та ін. Які основні ідеї репрезентовані в цих напрямках, якою мірою вони підносять менталітет людства на новий щабель і в чому їх невдачі ?
5.2 Одним з найбільш впливових напрямків західного філософського мислення є позитивізм. Як самостійна течія, позитивізм оформився у 30-ті роки 19 ст. Засновником позитивізму вважають французького філософа Огюста Канта ( 1798-1857 ). У центрі уваги позитивістської філософії – питання про відношення філософії і науки. Головна теза – справжнє, позитивне знання про дійсність може бути одержане лише у вигляді результатів окремих спеціальних наук, а філософія як самостійна наука, що претиндує на змістовне дослідження особливої сфери реальності, не має права на існування.Позитивістську програму з урахуванням її еволюції можна описати так:Пізнання треба звільнити від філософської інтерпритації;“Традиційна” філософія, як метафізична, доктринерсько-догматична повинна бути замінена, або спеціалізованими науками (“наука – сама собі філософія”); або узагалненим і економним оглядом системи знань; або вченням про співвідношення між науками; або вченням про їх мову;У філософії треба прокласти новий ( середній ) шлях, який піднісся б над протилежність матеріалізму й ідеалізму.У своєму розвитку позитивізм пройшов три основних етапи:Перший, початковий ( О. Кант – Франція, Г. Спенсер – Англія, Ардиго – Італія, Михайловський – Росія );Другий, махізм або емпіріокритизм ( Е. Мах – Австрія, Р. Авенаріус – Швейцарія );Третій, неопозитивізм ( А. Уайтхед і Б. Рассел – Англія, Л. Вітгенштейн і Р. Карнап – Австрія).Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Кантом (1798-1857). Вся попередня філософія, на його думку, орієнтувалась на теологічні і “метафізичні” питання і тому ніколи не була наукою. Вона націлювалась на осягнення “внутрішньої природи речей”, на пошуки “перших і кінцевих причин”, смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають беспосередньому спостереженню; саме тому попередня філософія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову, “позитивну” філософію, яка б займалась такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. До теоретиків “метафізики” Кант відносив також претензії науки і філософії на пізнання причин і сутності тих явищ, які пізнаються, так як начебто в процесі пізнання законними будуть лише відповіді на запитання “чому”, внаслідок яких причини мають місце явища. Тому, незважаючи на притензії дискредитувати розрізнення ідеалізму та матеріалізму як “метафізичне”, О. Кант схилявся до позиції феноменологічного ідеалізму.У другій половині XІX ст. розпочинається етап так званого “другого позитивізму”. Його засновники Е. Мах (1838-1916), Р. Авенаріус (1843-1896) та їхні послідовники на основі ідеї першої історичної форми позитивізму про нейтральність “позитивної” філософії стосовно ідеалізму і матеріалізму запропонували своєрідну модель реалізації її. В основу пояснення світу вони поклали досвід, який фактично зводили до відчуттів і розглядали їх нейтральні щодо ідеалізму та матеріалізму елементи досвіду.На початку XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії – “третій позитивізм”, або “неопозитивізм”. Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоритичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму ( 20-ті – поч. 30-х років ) головна увага зосереджується на розробці такої методики, за допомогою якої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Та методика –“верифікація” – була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно співставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу “псевдотвердженням” і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М. Шлік (1882-1936), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу “верифікації”.Неопозитивізм на семантичній стадії . Представники академічної семантики: А. Уайтхед (1861-1947), Б. Рассел (1872-1970), Л. Вітгінштейн (1889- 1951), А. Кожибський (1879-1950). Виникнення загальної семантики пов’язане з виходом у світ книжки польського інженера Альфреда Кожибского “Наука і здоров’я: вступ до неарістотелівської системи і загальної семантики” у США в 1933 р. У передмові зосереджувалась увага читача на тому, що “Загальна семантика – нова екстенсіональна дисципліна”, яка пояснює нам і вчить нас, як більш ефективно використовувати нашу нервову систему…Вона не медична наука, а подібно бактеріології незалежна від медицини і від психології взагалі, розумової гігієни і педагогіки зокрема. Тобто вона формулює нову неарістотелівську систему організації, яка діє в усіх сферах науки і життя.Метод загальної семантики базується на таких основних принципах: не-повноти, не-тотожності, само-рефлективності.Принцип не-повноти означає, що кожне поняття репрезентує факт з багатьма властивостями, лише за допомогою однієї спеціальної властивості; при цьому кожна людина може репрезентувати факт за допомогою різних специфічних властивостей.Принцип не-тотожності спрямований проти ототожнення самих речей між собою, слів з речами, різних вживань одних і тих же слів, абстракцій різних рівнів.Принцип само-рефлективності у застосуванні до мови означає, що теоритично ми можемо мати мову про речі, мову про мову тощо… Щодо людської поведінки, то це означає, що людина може впливати на світ, потім впливати на свій вплив, потім на вплив вищого порядку і так до нескінченності. Отже, фактично роль логічного пізнаня представники загальної семантики зводять до опису і систематизації чуттєвих даних, а для розуміння істини характерний конвенціоналізм.Логічний позитивізм став джерелом двох напрямків у філософії XX ст.:“ Філософії повсякденної мови” (Людвіг Вітгінштейн) і“ Філософії критичного раціоналізму” (Карл Поппер ).Спосіб аналізу Карла Поппера не схожий на той, що практикує “ Філософія повсякденної мови”.У ранньому позитивізмі на сполучені двох принципів ( верифікації і конвенціоналізму ) формувалось розуміння будови науки як сукупність умовних теоритичних конструкцій, створених з допомогою умовних логічних засобів на базі емпіричних ( фактуальних ) констатацій – ( “протоколів” ) які після цього піддаються зведенню, ( редукції ) до цих протоколів.У 60-х. роках XX ст. Поппер оголосив про створення ним нової концепції – “Критичного раціоналізму”. Він добавляє ще три критерії оцінки наукових теорій, а саме, “ступінь підтвердження”, “ступінь істинності”, “ступінь правдоподібності.” На останній стадії еволюції своїх поглядів Поппер визнав, що об’єктивна істина існує десь у третьому “світі”, “поза” суб’єктом, а суб’єкт у своїх пізнавальних зусиллях може досягнути її частинок, хоча ніхто твердо не знає, чи дійсно йому вдалося добитись саме цього. Такий варіант агностицизму знайшов у пізнього Поппера втілення в його онтологічній ( світоглядній ) концепції “Трьох світів”. Згідно онтологічної концепції “Трьох світів”, людина має справу з трьома абсолютно різними і ніби самостійними “світами”. “Світ 1” – це фізична природа; “Світ 2” – це людська індивідуальна психіка; “Світ 3” – це логічний світ знання і культури, який охоплює всі можливі об’єкти мислення, які в своєму логічному вигляді складають істину. Цей “світ” Поппер порівнює із “світом ідей “ Платона і “абсолютним духом” Гегеля. Саме К. Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об’єднуються терміном “постпозитивізм”.Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники ( Томас Кун, Імре Лакатош , Пол Фейерабенд та ін.) висувають тезу про зв’язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постпозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.Однією з відмінних рис сучасного “постпозитивізму” є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтверджені теорії. Так, І. Лакатош , аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає, що для науки XX ст. типовою є така ситуація: “коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експерементальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експерементаторами.” Тобто, основні засилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного ( фактичного ) матеріалу, а не теорії ( як це було в позитивізмі ).Постпозитивісти, реабілітуючи “метафізику” як особливий різновид раціонального знання, внесли значний внесок у розробку проблеми соціокультурної детермінації науки, хоча робиться це непослідовно. Т. Кун заявляв, що його скептицизм відноситься до “філософської позиції” взагалі.Пол Фейєрабенд сформулював концепцію епістемологічного або методологічного анархізму, згідно якої у науковому пізнанні необхідний плюралізм теорі, гіпотез й інших форм знання, для чого треба висувати алтернативні, у т. ч. непідтверджені і неперевірені закони і гіпотези. Він вважає, що наукова раціональність не є кращою, а тим більше єдиною формою рацінальності. Тому джерелом альтернативних ідей можуть бути знахарство, шаманство, містика, східні культури, здоровий глузд і т. д. Його методологічний анархізм, сформульований у вигляді гасла “все зійде”, включає в себе визнання того, що не існує привілейованих норм і завжди знайдуться факти і обставини у яких можуть “зійти”, знадобиться норми, стандарти і концепції, відкинуті в інших умовах.
5.3 Засновником психоаналізу є австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Психоаналіз в його класичній формі був заснований на зламі XIX-XX ст., коли намічалось руйнування традиційних уявлень про психічне життя людини, у цей період нові відкриття і досягнення природознавства рельєфно оголили незадоволеність механістичних і натуралістичних тлумачень людини. Багатьом мислителям стало зрозуміло, що зведення людини до природніх характеристик не дозволяють проникнути в таємницю людського буття, в галузь “ внутрішнього” життя людини, яке не піддається натуралістичним інтерпритаціям і не виявляється з допомогою емпіричного спостереження.Фрейд поставив за мету дослідити людську природу в двох площинах: вивчити природні елементи людської істоти і розкрити психічний потяг, внутрішній світ, смисл людської поведінки та значення культурних і соціальних утворень для формування психічного життя людини і її психологічних реакцій.Диференціація інстанцій у психіці людини висвітлена Фрейдом у працях: “По той бік задоволення” (1920) , “Масова психологія і аналіз людського “Я” (1921), “Я” і ”Воно” (1928).Модель особистості складається з трьох елементів: “Воно” ( Id) – глибинний пласт підсвідомого потягу (тобто архаїчна безособова частина ), основа діяльного індивіда, яка управляється тільки “принципом задоволення” в супереч соціальній реальності;“Я” (Ego) – сфера свідомого. Посередник між “Воно” і соціальною реальністю. Здійснюється порівняння діяльності “Воно” з принципом соціальної реальності, з доцільності і необхідністю;“Над-Я” (Super Ego) – внутрішня совість, “Цензор”, критична інстанція, яка виникає як посередник між “Воно” і “Я” в силу невирішеності конфлікту між ними. Нездатності “Я” приборкати підсвідомі поривання і підпорядкувати їх вимогам “принципу соціальної реальності”.Вивчаючи механізм роботи людської психіки Фрейд помітив, що глибинний, природний її пласт (“Воно”) функціонує за довільно обраною програмою одержання найбільшого задоволення. А так як у задоволенні пристрасті індивід стикається із зовнішньою реальність, яка протистоїть “Воно”, в ньому виділяється “Я”, яке намагається приборкати підсвідомий потяг і спрямувати їх у русло соціально схваленої поведінки “Воно” поволі, але владно диктує свої умови.Найбільш відомими послідовниками Фрейда були Карл Юнг (1875-1961) і Еріх Фромм (1900-1980). Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.Фромм – амереканський філософ, психолог, соціолог. Його праці “Втеча від свободи”, “Духовна суть людини”, “Психоаналіз і релігія” посідають значне місце у філософській антропології. Людину він розглядає як унікальне творіння всесвіту, незбагненне й загадкове. На думку Фромма, сутність людини слід шукати в історично відтвореній суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродної істоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального. З одного боку людина належить до світу тварин, але з іншого – вона відокремлення від тваринного світу. У підсумку Фромм стверджує, що суть людини – в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури. Розробляючи концепцію особистості, Е. Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. У річищі цієї проблематики рекомендується робота “Психоаналіз і релігія”, в якій розглядається “авторитарний” і “гуманістичний” моменти у релігії. Захищаючи гуманістичні принципи, Е. Фромм намагається знайти прибічників усюди, у тому числі і в релігії. Філософ вважає, що підняло їх до рівня “заповіді”, яка начебто стоїть над людськими відносинами. Водночас у християнстві є й інші “заповіді”, які викликають непорозуміння. Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст Е. Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об’єднати людей через загальнолюдські цінності.
5.4 Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без грунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії. Центральною проблемою, що проходить через філософію Юркевича й становить її квінтесенцію, є прблема людини.Юркевич виходить із того, що людина пізнає світ за допомогою уявлень, понять та ідей. Він допускає можливість того, що саме у явищі й силою явища людський дух виховується до тієї духовної самосвідомості, яка несе в собі зародки або основи всякого феноменального життя. Подібно до того, як два стани людського духу - визначення ззовні і самовизначення – передбачають один одного, нероздільні в діяльному дусі, так і ідея відкривається в плоті й крові, в життєвій взаємодії з тим середовищем, у якому виховується людський дух до її усвідомлення.Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу. Людський дух – це своя власна ідея, а не ідея роду. Завдяки цьому людина здатна до індивідуального розвитку, до вільного обрання та вільної постановки цілей життя й діяльності. Морально ж гідність особистості полягає у вільному, бажаному, а не вимушеному виконанні законів справедливості. Здійснення добра можливе як акт щирої душі, щирого серця. Оскільки ж душа в людині органічно пов’язана з її тілом, то , природно, постає питання про тілесний орган духовної діяльності людини. Одні вважають таким органом голову, як вмістилище мозку, інші - серце. Розв'язання проблеми, таким чином, набирає характеру розв’язання дилеми: “серце – голова”.Юркевич виступає лише проти абсолютизації інтелектуального начала в моральному житті людини. Твердження, що всі сторони душевного життя можна звести до мислення, є однобічним і помилковим. Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає “Філософією серця”.Отож, у світогляді Юркевича, в його “Філософії серця” виявляється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності абстрактно-спекулятивного, виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. В його вченні продовжується традиція української класичної філософії, започаткована ще Іларіоном, К. Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя. Такий підхід до розуміння людини й світу зближує Юркевича з поглядами засновників “філософії життя“, та екзистенціалізму.
Лекція 6 Гуманістичні тенденції розвитку сучасної філософії
Антропологічна філософія.
Особливості феноменологічної методології
Проблема людини в екзистенціалізмі
Екзистенціальні тенденції Київської філософської школи.
Провідна ідея: “розум, спілкування розумів” здійснюється як діалог Культур.
Ключові поняття. Плюралізм. Антропологізм. Інтиїтивізм. Існування. Екзистенціалізм. Феноменологія. Феноменологічна Редукція. Інтенціональність. Свобода. Діяння. Турбота.
6.1 Cуть антропологічного підходу у філософії зводиться до спроби визначення основи і сфери “власне людського” буття, людської індивідуальності, суб’єктивно-творчих можливостей людини, зробити її мірою всіх речей і через неї пояснити як її власну природу, так і сенс і призначення оточуючого світу. Антропологічний принцип виражається у спробах визначити основи і сфери людської особливості та суб’єктивності. Антропологічні напрями філософії виступали проти класичного раціоналізму XVII – XVIII ст. та саєнтистських напрямів у західній філософії XIX – XX ст. вони не лише спробували протиставити абсолютизації претензій розуму на вирішення філософських проблем нераціональності детермінанти самовизначення людини – “вітальні ” параметри і властивості її, а нераціональні форми осягнення людиною світу і самої себе (емоції ентуіція тощо), а й в багатьох випадках вдалися до протилежної абсолютизації “вітальних ” вимірів і не раціональних форм осягнення людини. Наслідком цього був ірраціоналізм, який тією або іншою мірою характерний для цих напрямків. Ірраціоналістична абсолютизація найяскравіше виявляється у філософії життя. У Німеччині її представляли Фрідріх Ніцше (1859 – 1941). У категорії “життя”, на думку Ніцше виражається воля до акумуляції сили; Дільтея – факти волі, спонукань та чуттів людини; Бергсона – космічна сила – “життєвий порив”. Бергсон був схильний “впроваджувати” у світ елементи духовного досвіду, які його більше всього цікавили, якась напвінстиктивна свідомість, яка стоїть на межі з “безсвідомим духом”. Але бголовне в його концепції –прагнення побудувати картину світу, яка по-новому пояснювала б еволюцію природи і розвиток людини, та їх єдність. Він піддав критиці містифікований безособистісний “розум” у якому філософи минулого вбачали джерело і двигун розвитку природи. Отже, ірраціоналізм, обстоюючи в даних випадках заперечення розуму як суттєвої якості людини, а в других – заперечуючи розум як істотний компонент процесу осягнення людиною світу і самої себе, не тотожний визнанню реальності нераціональних особливостей людини. Ці особливості існують. Тому говорити про глобальний ірраціоналізм антропологічних напрямів безпідставно. Питання це вирішується конкретно, на основі врахування особливостей кожної філософської школи, аналізу постановки і розв’язання окремих філософських проблем.
6.2 Феноменологічний метод німецького філософа Едмунда Гуссерля (1853 – 1938) грунтується на ідеї специфіки філософського вивчення свідомості, яке полягає в застосуванні методу інтуіції. Цей метод, за вченням Гуссерля, дає змого філософії стати на позиції внутрішнього входження в потік людської свідомості, що забезпечує можливість безпосереднього споглядання, “бачення” структур ”чистої свідомості”. Феноменологія, за словами Гуссерля, це філософська “археологія”, яка шукає скритий і втрачений сенс. Філософія, повинна служити обгрунтуванням всієї системи наукового пізнання бути вченням про науку (науковленням), бути логікою наукового пізнання. Головне завдання феноменології виявляти сутність і стуктуру пізнання (і мислення), та та визначати його предметні зв’язки. Феномени є компонентами процесу переживання істини. Розглянути феномен як цілісність можна тільки в тому випадку, якщо його “схопити” в інтуіктивному акті. Для цього Гуссерль рекомендує спосіб (метод) руху до специфічно – феноменологічної позиції аналізу – феноменологічної функції. Сутність якого полягає в тому, щоб змінити “природну установку” свідомості, зверненої до зовнішного світу, і спрямувати всю увагу на саму ж свідомість, на її “чисту” структуру, звільнивши її від всього емпіричного. Основний метод “виявлення” сутності й структури свідомості є метод “безпосереднього входження” в потік свідомості, інтуїтивного безпосереднього, але одночасно умоспоглядального “вбачання сутності”. Феноменологічний метод є метод безпосереднього “злиття” з потоком свідомості. Отже, феноменологія виявилась “теорією пізнання” нового типу. Вона робить своїм предметом особливий факт, особливий стан свідомості – потік феноменів. Феномени мають таку структуру: мовна оболочка; психічні переживання; “смисл” і “значення” вираження та пізнавального переживання; передбачуваний через значення “предмет”. Звільнення свідомості від емпіричного змісту здійснюється з допомогою “редукції” і найважливішою особливістю такої споглядаючої свідомості є “інтенціональність”, тобто спрямованість свідомості на що-небудь. Феноменологічний метод Гуссерля мав значний вплив на екзистенціалістську методологію застосування філософських категорій. Феноменологічний мето описування свідомості екзістенціалісти використали таким чином, що з допомогою його вони описали не стільки свідомість, що пізнає, скільки повсякденну свідомість, яка перебуває в стані страждання, емоціональної навантаженості і навіть перевантаженості негативними почуттями. Основні форми емоційного стану повсякденної свідомості – це турбота, провина, страх, відповідальність, страх смерті тощо. Саме через них людина виходить на структуру реальності. При всій специфічності застосування і тлумачення перелічених філософських категорій різними екзістенціоналістами, головними філософськими питаннями для них залишаються питання про критерії розрізнення справжнього і несправжнього існування, або буття, людини і питання про можливості, межі і способи досягнення справжнього існування. Саме в зв’язку з цими питаннями і на їхній основі робляться спроби вирішити такі важливі, актуальні проблеми, як свобода, відповідальність, гуманізм. У чому ж полягають особливості екзистенціалізму у його найвидатніших представників?
6.3. Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з відомих її представників був німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889 – 1976). При побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об’єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизована за допомогою теоретичних абстракцій і категорі буття, як це мало місце у – традиційній філософії. Хайдеггер вважає, що розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (мейбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою конечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій унікальний життєвий шлях. “Масова, стандартизована” людина – це несправжня людина; в ній не має нічого унікального і неповторного, що й робить людину індивідуальністю. У такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера. Ще два відомі французькі екзистенціалісти Жан Поль Сартр (1905 – 1980) Альбер Камю (1913 – 1960) філософські погляди яких в цілому збігаються з поглядами їхніх німецьких колег. У системі поглядів Сартра, яка включає і пошук синтезу акзестенціалізму з марксизмом, і розробку концепцій її негативної діалектики, головне місце посідає концепція свободи. Свободу людини він розглядає в дусі повного індетермінізму. Свобода – це “дирка в бутті”, оскільки людина є такою, якою вона себе вільно обирає. Справді, якщо існування передує сутності, то посиланнями не4 раз і незавжди дану людську природу нічого пояснити не можна. Інакши кажучи, немає детермінізму, людина вільна, людина – це свобода. Парадоксальним чином свобода із мети перетворюється на приреченість – людина приречена на свободу через свою відповідальність і перед собою, і перед іншими людьми. Не менше парадоксів в екзистенціальних пошуках А. Камю. Так, у “міфі про Сізіфа” на основі античного міфа про те, що Сізіф був приречений богами підіймати на гору камінь, який знову і знову катиться донизу, Камю розкриває далеко не тривіальний вимір людського життя – трагічний егоїзм. Навіть тоді коли у Сізіфа не має жодної надії на осмисленість того, що він “робить”, - а це було його життя (якщо це можна назвати життям), - він не здається, він цінує свою гідність. Тут прямо як у словах Лесі Українки: “без надії таки сподіватись...” Філософська мудрість ХХ ст. перекликається з самим життям: філософи відтворили такі звичайні і незвичайні колізії нашої доби, які пробуджують творчу думку, совість, а головне, допомагають людям. Хіба це не до нас звертається Камю прикладом свого Сізіфа: “Так, важко. Так, в тумані контури майбутнього. Але завжди, за самх несприятливих умов, слід залишатися людиною, берегти як найвищу цінність свою людську гідність”! Сартр вважає, що сутність людського уснування виражає свобода. Свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього що не має, воно представлене множиною можливих варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуаціїї вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.