Тема7. Розвиток філософської думки в Україні
План
1. Філософія Києво-руської доби.
2. Філософська думка в Україні доби Ренесансу та Просвітництва (XV –XIXст.).
3. Творчість Г.Сковороди.
4. Філософська думка в культурі романтизму XIX ст.
5. Філософія України в XX ст.
Ключові поняття:менталітет, національна ідея, духовність, “філософія серця”, “споріднена праця”, теорія “трьох світів”, кордо центризм.
Теми рефератів:
1. Філософія в Україні, або українська філософія.
2. Особливості філософствування в добу Київської Русі.
3. Ідеї Реформації та гуманізму в Україні у ХVІ-ХІІ ст.
4. Філософські ідеї в Києво-Могилянській академії.
5. Онтологічні погляди Г.С. Сковороди.
6. Філософія Г.С. Сковороди в контексті європейської філософії.
7. “Філософія серця” П.Д. Юркевича.
8. Українська національна ідея у творах М.П. Драгоманова.
9. Філософія української діаспори.
Питання для контролю та самоперевірки знань
1. На яких засадах формувалася українська філософія?
2. Яка проблематика була домінуючою в українській філософії?
3. Які моральні проблеми ставили і вирішували мислителі Київської Русі?
4. У чому полягає соціально-культурне значення створення Києво-Могилянського колегіуму?
5. У чому полягають філософські і соціально-етичні погляди Феофана Прокоповича?
6. У чому полягає дуалізм української філософії ХVІІІ століття?
7. Що являє собою традиція кордоцентризму в українській філософії?
8. Які передумови й основні ідеї філософії Г. Сковороди?
9. У чому сутність пантеїзму Г. Сковороди?
10. Розкрийте сутність концепції Г.С . Сковороди “споріднена праця”.
11. Вкажіть основні філософські ідеї П. Юркевича.
12. З’ясуйте сутність “філософії серця”.
13. Розкрийте теоретичні основи світогляду І. Франка.
14. У чому полягає історична концепція М. Грушевського ?
15. Що таке філософія українського духу?
16. Філософські ідеї в культурі і суспільно-політичних рухах в Україні ХІХ ст.
Рекомендована література:
1. Історія української філософії : підручник. — К. : Академвидав, 2008.—624 с.
2. Історія філософії України : хрестоматія :навч. посіб. /упоряд. : М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. — К., 1993. — 560 с.
3. Причепій Є.М. Філософія: підруч. для студ. вищих навч. закл. / СМ. Причепім, A.M. Черюй, Л.А. Чекань. — К. : Академвидав, 2006. — 592 с.
4. Філософія : навч. посіб. / Л.В. Губерський. І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін. ; за ред. І.Ф. Надольного. - 6-те вид., виправл. і доповн. — К.: Вікар, 2006. — 466 с.
5. Таран В.О. Соціальна філософія : навч. посіб. / В.О. Таран, В.М. Зотов, Н.О. Резанов. — К.: Центр навч. л-ри, 2009. — 272 с.
6. Філософський енциклопедичний словник / ред. кол : В.І. Шинкарук та ін. — К.: Абрис, 2002. — 800 с.
7. Філософія: Підручник / О.П.Сидоренко, С.С. Корлюк, М.С.Філянін та ін.; за ред.. О.П.Сидоренка. – 2-ге вид., переробл. і доп..- К.: Знання, 2010.- 414с.
8. Ящук Т.І. Філософія історії : курс лекцій : навч. посіб. / Т.І. Ящук.— К.: Либідь, 2004. — 536 с.
Методичні поради
Аналіз першого питання слід розпочати з процесу становлення вітчизняної філософської думки, який відбувся приблизно з кінця Х століття. В цей період Київська Русь стала могутньою слов’янською державою, чому значно сприяло прийняття в 988 році християнства, що привело до змін світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів.
Найдавніші (дохристиянські) пласти духовності українського народу відомі недостатньо, адже пам’ятки духовної культури цієї доби були переважно знищені після 988 р. як такі, що суперечили новим християнським цінностям. Незважаючи на це, сьогодні є всі підстави говорити, що і після прийняття християнства в Київській Русі існувала традиційна для давніх слов’ян міфологічна культура язичницької доби. Вона була основою, на якій спочатку розвивалось язичництво, а згодом – християнство. Міфологічний світогляд цього періоду мав синкретичний характер, тобто був конгломератом пантеїстичних ідей з елементами анімізму, тотемізму, фетишизму, магії, рільничих культів тощо.
Передумовою початкового етапу розвитку духовної культури українського народу були трипільська культура, іраномовні культури скіфів,
сарматів, тюркська культура печенігів і половців, праслов’янська культура тощо. Звідси – найхарактерніші ознаки оригінальної духовної культури, які згодом стали відрізняти український народ серед інших синхронних цивілізацій.
До таких характерних ознак належать, по-перше, “поліфонізм” (вплив різних культур синхронних цивілізацій), по-друге, антеїзм (домінування ідеї про нерозривну єдність людини й природи), по-третє, кордоцентризм (як певна світоглядна орієнтація на внутрішній світ
людини). Вказані ознаки згодом були доповнені екзистенційними ідеями (цінністю свободи й свободи волевиявлення), що загалом стали
основними рисами української філософської думки. Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київської Русі , особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя (у результаті вирішення суперечностей між слов’янським язичництвом і запровадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з’явилася перша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіона “Слово про закон і благодать”, а на початку XII ст. – “Повість временних літ”, авторство якого приписують ченцю ІІечерського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни “філософ” і “філософствувати”. Домінуюча релігійна проблематика в творах православних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До основних проблем належали питання про буття Бога, взаємовідносини між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиставлення Бога й сатани.
Провідне місце за своїм світоглядним і філософським значенням належить твору київського митрополита Іларіона “Слово про Закон і
Благодать”, написаного в період князівства Ярослава Мудрого, відомого своїми культурними і просвітницькими починаннями. Цей твір
водночас є пам’яткою красномовної культури, публіцистики, моральної проповіді. Він складається з трьох частин, в яких зіставляються
Закон і Благодать, описується поширення християнства на Русі і висловлюється подяка князю та його сину Ярославу. Перша частина є своєрідним “Філософсько-історичним вступом”, що витлумачує смисл світової історії.
Певне значення має і діяльність Климента Смолятича (ХІІ ст.) – другого митрополита русичів, який першим був названий філософом.
Він апелював до античної мудрості.
Златоустом, що прославив себе красномовністю, називали в Київській Русі Кирила Туровського (близько 1130-1182) , єпископа з Туро-
ва. Його проповіді, звернені до людини, характеризуються яскравістю стилю й мови, символічністю й оригінальністю думки. Його знаменита притча про сліпого й кульгавого розкриває ідею єдності морально чистої душі та здорового людського тіла. Сліпець і кульгавий – це алегоричне тлумачення людських вад душі й тіла, які, об’єднуючись, творять зло.
Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість.Софістичність
стала визначальною особливістю української філософської думки. “Софія – мудрість” – сутність Бога, “душа світу”, водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю “софійного” знання ставало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння призвело до виникнення екзистенційно “софійного” спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням, вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування.
Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості
“Софії”. Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов’янською міфологічно-релігійною культурою, є серце . Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце – це точка, в якій поєднуються думки, воля та віра, воно стає інструментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Почуття серця вважалося критерієм істини в процесі розуміння оточуючого світу. Тому є всі підстави говорити, що кордоцентризм як світоглядна позиція набув подальшого розвитку у філософській думці Київської Русі.
Розвиток філософської думки Київської доби завершується пильною увагою до людини, закладанням підвалин гуманістичної традиції.
Це знайшло відображення в “Повчанні” Володимира Мономаха та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає
своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.
Отже, філософія Київської доби мала християнський характер, у ній переважали ідеї визнання Бога як найвищої першопричини, а існування оточуючого світу – як результату його творіння. В основі розуміння сутності людського існування, діяльності й вчинків переважала
етична проблематика. Суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра й зла.
Слід пам’ятати, щов кінціXV –на початкуXVІ ст.відбувається істотнапереорієнтація філософського мислення, що зумовлювалося докорінною зміною духовного і соціально-економічного життя народу України. Включення України до складу Польського королівства зумовило переорієнтацію на взаємодію з культурними надбаннями Західної Європи. В Україні широко розповсюджуються ареопагітизм, ідеї ісихазму та арісторелізм. Пізніше в Україні відбувається поширення ідей гуманізму. Зокрема, фундаторами гуманістичної культури були Юрій Котермак-Дрогобич (1450–1494) – доктор медицини та філософії, автор праці “Прогностична оцінка поточного 1483 року”; Павло Русин – перший гуманістичний поет України й один із засновників гуманістичної польської поезії, автор роботи “Похвала поезії”. Найбільш визначним представником тогочасного українського гуманізму був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), який зробив внесок в історію філософії та політологію.
Наприкінці XVІ – на початку XVІІ ст. в Україні виникають братства. Причиною цього стала культурна та політична агресія Польщі щодо України та Білорусі після заключення Кревської унії. Саме братства і братські школи стали основним осередком боротьби проти польської експансії. Великою є роль братств у поширенні освіти, видавництві філософських творів, патристичної та греко-візантійської літератури, зокрема, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Іоана Златоуста, Іоана Дамаскіна, що сприяло розвитку культури України. Братства внесли світський струмінь у вітчизняну духовну культуру, заклали основу для секуляризації і професіоналізації філософської науки в Україні. Найвагоміший внесок належить Львівській (заснована в 1586 р.), Луцькій та Київській (1615 р.) школам. Провідними діячами братств були Лаврентій і Стефан Зизанії, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Фома Євлевич. Основними рисами братського руху була критика панівної церкви, проповідницька діяльність, переклад Біблії і творів ранніх отців церкви національною мовою, розвиток освіти, поширення грамотності на теренах України.
Києво-Могилянський колегіум, згодом Академія, був заснований у 1632 році Петром Могилою завдяки об’єднанню шкіл Київського братства і гімназії при Києво-Печерській Лаврі. В 1633 році він здобув права вищого навчального закладу, а в 1701 році отримує статус Академії. В 1817 році за наказом царського уряду Києво-Могилянська Академія була закрита. У процесі вивчення матеріалів про діяльність Академії зверніть увагу на терміни навчання, структуру гуманітарної підготовки, джерела, які вивчали студенти. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2-3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів як античності, Середньовіччя, так і Нового часу. Видатними мислителями та викладачами Києво-Могилянської Академії були Ф. Прокопович, І. Гізель, С. Яворський, Г. Щербацький та ін. Саме вони представили нове для України розуміння філософії, на основі якого розробляється вчення про людину, буття, пізнання, історичний розвиток. Філософські погляди професорів Києво-Могилянської Академії є виразниками епохи українського бароко. Вони знаменували утвердження філософії як відносно самостійної сфери духовної культури. Серед діячів академії XVII-XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський. С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін.
Феофан Прокопович (1677-1736) – це один з найбільш яскравих діячів академії, професор і ректор, який перебував у тісних стосунках
з Петром І. Він мав значний вплив на формування філософських і суспільно-політичних поглядів А. Кантемира, М. Ломоносова. Діяльність
Прокоповича в академії позначилась на рівні організації й викладання більшості предметів. І хоч за своїми поглядами він був ідеалістом релігійного ґатунку, проте велику увагу приділяв природознавству, математиці, викладав ідеї, які не збігались з християнським віровченням.
Прокопович зближує і ототожнює бога з природою. “Під природою, – пише він у філософському курсі “Натурфілософія”, – розумію Бога”. Повне визначення природи збігається з Богом, природними речами, в яких він неодмінно існує і в яких він є . З цього випливає, що це визначення стосується не тільки природи, але, зрозуміло, й матерії та форми. Прокопович стверджує, що ні матерія, ні форма, взяті окремо, не є тілом або субстанцією. Тільки поєднуючись, вони утворюють тіло, яке є їх єдністю, завершеністю. Реально матерія і форма існують
лише в цій єдності, а її поділ можливий тільки в абстракції. Ці погляди, які поділяли інші професори, протистояли поглядам томістів і були близькими до позицій філософів епохи Відродження. Цікаві суспільно-політичні та етичні погляди мислителя, зокрема
його ідеї про людське щастя, яке досягається лише із задоволенням духовних і тілесних потреб людини. В основі етичної концепції –розуміння людини як вершини макрокосму. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Прокопович звеличував і реабілітував у людині те, що принижувалось середньовічним теологічним світоглядом: свободу людського розуму, красу тіла і почуттів. Він заперечував, що тіло людини є лише джерелом гріха і зла, оскільки від природи воно добре і прекрасне.
У межах цієї філософії створюється найзначніша філософська система, автором якої був видатний вихованець Києво-Могилянської Академії Г.С. Сковорода (1722–1794) – видатний філософ, поет, просвітитель, гуманіст.
Студентам необхідно приділити значну увагу вивченню біографії Г.Сковороди та його основним творам: “Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті”, “Наркіс”, “Ікона Алківіадська” та ін. Особливостями філософського вчення Г. Сковороди є зосередження на етико-гуманістичній проблематиці, застосування у творах діалогів, символічно-образний стиль мислення, розуміння філософії як любові до мудрості, пантеїзм, принцип самопізнання. Основним у філософії Г. Сковороди є положення про дві натури і три світи, згідно з яким світ складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, Бога і тварі, вони є нерозривні між собою. Основою всіх речей є невидима натура – Бог. Він не обмежений ні часом, ні місцем, ні статтю. Бог розлитий в універсумі духом, космічним розумом. Протилежна йому видима натура або твар – це оточуючий нас світ, який обманює, бо приховує істинну натуру – Бога.
У вченні про три світи Г.С. Сковорода виділяє три види буття (“світи”): великий (макрокосм) – це світ речей, Всесвіт, який є нескінченним і безмежним; малий світ (мікрокосм) – людина, яка є стрижнем усієї філософської системи Г. Сковороди; третім є символічний світ – Біблія – самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога.
Вчення про “сродну” працю ґрунтується на принципі того, що кожна людина має нахил до “сродної” собі справи, яку призначив Бог. Коли людина не йде за своїм покликанням, а за користю, то вона потрапляє на згубний шлях. Тільки за умови відповідності покликання і праці людина отримує радість, самовдосконалення і душевний спокій. Підсумком філософських шукань Г.С. Сковороди є вчення про щастя. Щастя не залежить від зовнішніх обставин життя. Щастя – це стан незалежності та душевного спокою.
Визначну роль у суспільно-політичному житті України відіграло Кирило-Мефодіївське товариство – таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві у січні 1846 р. Його засновниками були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квітні до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу.
У програмних документах “Статут і правила товариства ” також у “Книзі буття українського народу ” розвивались ідеї щодо самобутності
українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко розправився з товариством у 1847 р.
Т.Г. Шевченко (1814-1861) – видатний український поет, художник, мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою прапор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною соціальних та економічних проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідності, боровся за національну свободу.
Поет високо цінував волелюбний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи – центральна в його
творчості.
“Філософія серця” П. Юркевича. Відомим філософом другої половини XIX ст. був П. Юркевич (1827-1874) , професор Київської духовної академії. У 1860 р. він опублікував статтю “З науки про людський дух ”, де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, сутність якої становить не розум, а серце. Оскільки основою світу є божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, “доцільний”, в основі якого є духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.
Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання.
“Істину ми маємо, – пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини ”.
І. Франко (1856-1913) – класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула
змінити спосіб виробництва на колективних засадах власності, наданні землі селянству.
Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі
народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це
був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.
Велике значення для розвитку філософської думки має оригінальне світорозуміння видатної української поетеси Лесі Українки
(1871-1913). У творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історії й природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на суспільство, природні процеси. Велике світоглядне значення має поезія Лесі Українки, її роздуми над
долею українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до боротьби за соціальне та національне визволення. Вона обстоювала гідність людської особистості, вважала необхідним розвивати духовні сили народу, вивчати духовні скарби людства.
М. Драгоманов (1841-1895) – мислитель і громадський діяч, історик і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після
еміграції за кордон з причин “неблагонадійності”. На його погляди мали вплив твори російських революційних демократів, соціалістів-утопістів. Свої погляди Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював
християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч учений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення економічного фактора.
Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні головною силою суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покращення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціалістичну концепцію, згідно з якою наголошує на понятті “громада”. Основною формою організації суспільства проголошується вільна спілка громадян, об’єднаних спільною мовою. Народи з окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспільства.
М. Грушевський (1866-1933) – український історик, громадський діяч. Основні твори – “Історія України-Руси”, “Нарис історії київської
землі” та ін. Це був учений, що мислив широкими історично-філософськими категоріями. У центрі його уваги було питання національного
визволення українського народу, яке він пов’язував із загальнодемократичними перетвореннями. Вчений використав багато цікавого фактичного матеріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови Української держави та відродження самосвідомості народу в сучасний період.
Упродовж 30-40-х років філософське життя в Радянській Україні “завмирає ”. Проте певний розвиток національної філософії відбувається
за межами України. За кордоном створюються культурно-громадські, освітні, науково-дослідницькі центри, зокрема і в галузі філософії.
Йдеться насамперед про Український Вільний університет (Прага, 1921 р.); Українську Вільну Академію наук (Аугсбург, 1945 р.); Український Вільний університет та наукове товариство імені Т. Шевченка (Мюнхен); Гарвардський український дослідний інститут (70-ті роки); Інститут українських студій (Канада). Ці заклади створюють базу для досліджень у галузі розробки філософії української ідеї. Певний внесок у її розвиток зробили Д. Донцов, В. Липинський, Д. Чижевський, М. Шлемкевич.
Пожвавлення філософського життя в Радянській Україні відбувається завдяки активній діяльності талановитого філософа П. Копніна
(1922-1971 рр.). В Україну він приїжджає у 1958 р. З 1962 по 1968 р. був директором Інституту філософії АН України. Наукові інтереси
П. Копніна зосереджуються навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання, методології науки, які є основою наукових пошуків створеної вченим київської школи “логіки наукового пізнання ”. Спираючись на апарат сучасної формальної логіки та на культурознавчий матеріал, вчені досліджують такі складові наукового пізнання, як наукова проблема, науковий факт, наукова абстракція, наукова ідея, світогляд тощо.
Іншим спрямуванням, що активізується в цей час, є історико-філософські дослідження. Насамперед це спадщина німецької класичної філософії, здобутки зарубіжної філософії XX ст. та питання історії філософії України.
Зрештою, у 1968 р. Копніна та його школу в Москві звинувачують у проповіді ідей “буржуазної філософії ”. У 70-ті роки деяких українських філософів репресовано за звинуваченням в “українському буржуазному націоналізмі ”, що не зупинило розвиток національної філософської культури. Починаючи з 1991 року українські філософи досліджують проблеми духовного відродження, розвитку національної
самосвідомості, розбудови держави. Поруч з актуальними питаннями розглядаються і традиційні філософські проблеми – історія української та західноєвропейської філософії різних часів, різні напрямки логіки, етична та естетична проблематика.
Отже, основні риси української філософії такі:
· формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;
· суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;
· відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель;
· переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики, співзвучної з християнськими цінностями;
· дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття;
· “філософія серця ” як самобутня інтерпретація єдності розуму,
волі, почуттів людини, як засіб пізнання, залучення її до вищого,
позаземного божественного світу;
· захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального та національного гноблення;
· глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем
філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба
проти ідеалізму.
Українська філософія є філософією українського духу.