Tractatus Logico-Philosophicus

 

4.064     4.0641     4.1 4.11   4.111     4.112   4.1121     4.1122   4.113 4.114   4.115 4.116   4.12   4.121     4.1211   4.1212 4.1213   4.122     4.1221   4.123     4.124     4.1241     Кожне речення повинне вже мати якийсь зміст; ствердження не може надати реченню змісту, бо воно якраз і стверджує зміст. Те саме можна сказати про заперечення, і т. д. Можна було б сказати: заперечення вже має стосунок до логічного місця, означуваного запере­ченим реченням. Речення, яке щось заперечує, означає інше ло­гічне місце, ніж заперечене речення. Перше речення означає логічне місце з допомо­гою логічного місця запереченого речення, опи­суючи його як розташоване поза тим другим. Уже з того, що заперечене речення можна знов заперечити, видно, що заперечене вже є реченням, а не тільки ще матеріалом до речення. Речення показує існування й неіснування того чи іншого стану речей. Сукупність правдивих речень становить собою цілість природознавства (або сукупність природ­ничих наук). Філософія не належить до природничих наук. (Слово «філософія» має означати щось таке, що стоїть понад природничими науками або нижче від них, але не поряд із ними). Мета філософії — логічне пояснення думок. Філософія — не вчення, а діяльність. Філософська праця складається великою мірою з пояснень. Підсумок філософії — не «філософські суджен­ня», а пояснення суджень. Філософія повинна пояснювати й чітко розмежо­вувати думки, що звичайно бувають доволі темні й невиразні. Психологія не більше споріднена з філософією, ніж будь-яка інша природнича наука. Теорія пізнання є філософією психології. Хіба моє вивчення системи умовних знаків не відповідає вивченню процесів мислення, якому філософи надавали такого великого значення для філософії логіки? А вони здебільшого лише заплу­тувались у неважливих психологічних досліджен­нях, і така сама небезпека існує і в моєму методі. Теорія Дарвіна має з філософією не більше спільного, ніж будь-яка Інша природнича гіпотеза. Філософія обмежує коло суперечних питань у природознавстві. Вона має визначати межі мислимого, а тим самим І немислимого. Вона має обмежувати немислиме зсередини, че­рез мислиме. Показуючи ясно мислиме, вона тим самим пока­же немислиме. Усе, що взагалі можна подумати, можна поду­мати ясно. Усе, що можна виповісти, можна випо­вісти ясно. Речення може віддати всю дійсність, але не може віддати того, що йому треба мати спільне з дійсністю, щоб могти віддати її: логічну форму. Щоб спромогтися віддати логічну форму, ми мали б спромогтися стати зі своїм реченням поза логікою, тобто поза світом. Речення не може віддавати логічну форму, вона віддзеркалюється в ньому. Мова не може віддавати того, що віддзерка­люється в ній. Ми не можемо виразити мовою те, що саме виражає себе в ній. Речення показує логічну форму дійсності. Воно виявляє її. Так речення fа показує, що воно охоплює пред­мет а; двоє речень fa і gа показують, що в обох них ідеться про той самий предмет. Коли двоє речень суперечать одне одному, то це видно з їхньої структури; так само, коли одне речення виходить із другого. І т. д. Те, що може бути показане, не може бути ска­зане. Тепер нам зрозуміле також наше почуття, що ми маємо правильну логічну конструкцію, якщо тіль­ки в нашій системі умовних знаків усе правильне. Можна говорити в певному розумінні про фор­мальні властивості предметів і станів речей або ж про властивості структури фактів, І в тому самому розумінні — про формальні взаємозв'язки і взаємозв'язки структур. (Замість «властивість структури» я кажу також «внутрішня властивість»; замість «взаємозв'язок структур» — «внутрішній взаємозв'язок». Я впроваджую ці терміни, щоб показати, звідки походить змішування внутрішніх взаємозв'язків зі справжніми (зовнішніми) взаємозв'язками, таке поширене серед філософів). Проте існування таких внутрішніх властивостей і взаємозв'язків не можна стверджувати речення­ми,— воно виявляється в реченнях, які показують той стан речей і в яких ідеться про ті властивості. Внутрішню властивість факту можна було б та­кож назвати його рисою. (Десь у такому розу­мінні, як ми говоримо про риси обличчя). Властивість є внутрішньою, коли не можна на­віть подумати, що предмет, про який ідеться, не має її. (Ця синя барва І та Інша перебувають ео ірsо[153] у взаємозв'язку ясного з темним. Не можна навіть подумати, щоб ці два предмети не перебували в такому взаємозв'язку). (Тут умовному вживанню слів «властивість» та «взаємозв'язок» відповідає умовне вживання сло­ва «предмет»). Існування внутрішньої властивості можливої ситуації виражає не речення; у реченні, що репре­зентує ту властивість, її виражає внутрішня влас­тивість цього речення. Приписувати реченню якусь формальну власти­вість було б так само безглуздо, як і відмовляти йому в тій властивості. Форм не можна відрізняти одну від одної тим, що ми скажемо про них: одна має ту властивість, а друга ту, бо тоді малося б на увазі, що був би сенс окреслити обидві властивості обох форм.

 

 

Жан Поль САРТР

Відскановано: Сартр Ж.П. Экзистенциализм это гуманизм// Сумерки богов. М., 1990. с. 319-330