Основні форми освоєння людиною світу: духовно-теоретичне, духовно-практичне, предметно-практичне
Людина не тільки й не просто пристосовується до природи, але й пристосовує природу до себе, перетворює її предмети так, щоб вони служили людським потребам; вона «олюднює» природу. І робить це в таких формах, такими способами, які створюються в процесі самої діяльності, розвиваються історично. Людина перетворює діяльність, спираючись на свої знання про предмети і явища, їх властивості, причинні зв'язки, закономірності і т.д.; а самі ці знання вона здобуває, розширює, поглиблює на основі діяльності.
Таким чином, людська діяльність має свідомий, осмислений, цілеспрямований характер. Форми її різноманітні, вони залежать не тільки від властивостей самої людини, але й головне — від властивостей тих предметів, з якими вона має справу. Форми і способи діяльності закріплюються в колективному досвіді. За своєю сутністю діяльність соціальна. Люди виконують її або спільно, або так, що діяльність окремої людини є певною частиною, ланкою діяльності суспільства.
Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.
Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Органи чуття — єдині «двері», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це — відчуття, сприйняття та уявлення.
Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.
Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу — сприйняття.
Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.
Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.
До уявлень відносять образи пам'яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв'язку з реальним об'єктом. Це аморфний, нечіткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкиданням неістотних[1, c. 174-175].
Живому спогляданню властиве відображення зовнішнього світу в наочній формі, присутність безпосереднього (без проміжних ланок) зв'язку людини з дійсністю, відображення переважно зовнішніх сторін та зв'язків, початок занурення у внутрішні закономірності та зв'язки на основі первинного узагальнення чуттєвих даних. Отже, немає «чистої» чуттєвості, яка була б вільною від впливу мислення. Але роль чуттєвого відображення в пізнанні є особливою, навіть якщо зважати на значне зростання ролі мислення, абстрактно-ідеалізованих об'єктів у сучасній науці.
Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.
Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.
Відбувається воно в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб'єктом у процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних структур та зв'язків на кожному її етапі.
Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.
Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.
Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.
Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.
На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку[7, c. 134-136].
Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.
Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.
Наприклад, у визначенні «університет — вищий навчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші поняття (найабстрактніші — найширші за обсягом та найбідніші за змістом) — це філософські поняття, категорії: «сутність», «явище», «свідомість» та ін. Найабстрактніша філософська категорія — «буття» є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані поняття складаються у словосполучення. Наприклад, філософські категоріальні сполучення: «суб'єктивний ідеалізм», «категоричний імператив», «географічний детермінізм».
Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.
Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне речення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й загальні характеристики явищ, а й другорядні (приміром, у судженні «Університет є чотирнадцятиповерховою будівлею» відображена другорядна ознака закладу).
З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні.
Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.
Знання це основа людської духовності, її інформаційна база. Для повного розкриття людської сутності необхідно розглянути таку характерну властивість людини, як здатність пізнавати світ. Пізнання відноситься до тих сфер людської активності, дякуючи яким людина виділилась з природи, розвинулась й піднялась до вершин сучасної цивілізації. Процес пізнання в довготривалому історичному розвитку створив орган пізнання - людський мозок та надзвичайно розвинений спосіб його активності - людську психіку.
Кожна філософська теорія певним способом розкриває своє розуміння процесу пізнання людиною світу, дякуючи чому в історії філософської культури склалась гносеологія - теорія пізнання. Постійна стурбованість пізнанням, що притаманна людині, формує одне з центральних філософських питань, котре в різних філософських системах набирає різних відтінків. Скажімо, І.Кант одне з основних питань філософії формулює:"Що людина може знати?", Д.Юм заперечує можливість пізнання світу людиною взагалі, а звідси його заява:"Я знаю, що я нічого не знаю" теж є певною світоглядовою позицією. В марксизмі ця проблема поставлена таким чином:"Чи може людина пізнати світ?".
Та як не розкриває та чи інша концепція гносеологічні проблеми, суть їх зводиться до слідуючого:
а) що з себе уявляє процес пізнання,
б) які механізми цього процесу,
в) що дає результат пізнання,
г) які можливості людського пізнання?[8, c. 215-217]
Духовне осягнення людиною світу має декілька способів. Людина пізнає світ через мистецтво. Читання художньої літератури значно збагачує наше розуміння життя, дає інформацію про минуле та сучасне. Мистецтво розкриває людину у всьому багатстві її проявів. З цього приводу є цікаві свідчення К.Маркса, котрий зауважив, що твори письменника-романіста Оноре де Бальзака дали йому більше можливостей зрозуміти закономірності економічного розвитку Франції, аніж твори французьких економістів разом взятих. Що це - недооцінка науки Марксом? Ні, авторитет Маркса як економіста визнається всією світовою науково-економічною громадськістю. Чому ж тоді Бальзак виявився більш вагомим за вчених спеціалістів? Справа в тому, що Бальзак як геніальний художник бачив економічні процеси в житті, а розкрив їх через дії своїх героїв. Він показував дію законів економічного функціонування та економічного розвитку на прикладі долі людей. Метод пізнання через художній образ, метод ілюстрації людських стосунків виявився під пером генія настільки результативним, що романи, написані Бальзаком, в пізнавальному плані перевершили результати досліджень вчених. Мистецтво може відібрати в бутті типове, те, що повторюється в багатьох випадках. Коли ж ми маємо справу з тим, що повторюеться за тих чи інших умов, то, очевидно, воно ілюструє певну закономірність. Виходить, що художник бачить істину в "оголеному вигляді". Створюючи образ, він подає його в таких формах прояву, які дають можливість сприймати істину в образі так, як її бачить сам творець образу.
Якщо естетичне пізнання є своєрідним баченням сутності очима митця, а через його сприйняття здійснюється й наше бачення, то релігійне пізнання, хоч і чимось споріднене з естетичним, через його ірраціональність, але значно відрізняється від естетичного.
Специфіка релігійного пізнання в тому, що на рівні інтуїтивної здогадки висувається варіант гіпотези у вигляді певного церковного догмату. Ця гіпотеза включається в релігійну практику, а відтак перевіряється людьми. Перевірка здійснюється відразу значною кількість людей, що сприймають цей догмат. Догмати, що відображають з певним ступенем істинності реальну соціальну дійсність, знаходять собі певне число прихильників. В цьому випадку вони поширюються, сприймаються віруючими, як Боже Откровеніє. Догмати, створені на основі довільної фантазії, яка нічого спільного не має з реальністю, рано чи пізно втрачають прихильників серед віруючих. На наших очах в Україні (1995-1996 рр.) зазнала краху секта Марії Деві Христос. В Японії та ж доля судилась секті Аун-Сен Ріко. Подібних спроб історія духовної культури налічує досить багато. Спроби створення нових релігійних вчень йдуть постійно, але створити щось вагоміше за сучасні світові релігії важко, якщо можливо взагалі. Таким чином, церква шляхом спроб і помилок адсорбувала в своїх догматах якусь частину соціального знання, що і створює певну основу її авторитету.
І мистецьке і релігійне пізнання використовують, як свою передумову, інтуїцію. Найбільш поширеною версією цього терміну вважається латинський вираз іntuerі, що означає 1) уважно дивитись, розглядати; або 2) звертати увагу. В сучасній науці дане поняття чітко не визначено. Є декілька варіантів його трактовки:
• надчуттєве сприйняття людиною надприродної реальності (Платон, Тома Аквінський, неоплатоніки)
• особливе, безпосереднє, чуттєве сприйняття чого б то не було, в тому числі й сутності буття (І.Кант, Л.Фейєрбах та інші)
• ірраціональне осягнення сутності волі, духу, життя (А.Бергсон, Фіхте)
• специфічне інтелектуальне явище безпосереднього бачення істини без формально-логічного її виведення або доказу (Арістотель, Р.Декарт, Б.Спіноза та інші)[5, c. 167-168].
Кожне наведене розуміння інтуїції має право на існування, та сутність її ще не розкрита. Ми маємо лише деякі загальні ознаки, що характеризують цей спосіб осягнення буття. Інтуїція має такі феноменологічні ознаки:
1) несподіваність вирішення завдання;
2) неусвідомлення процесу знаходження істини та засобів її появи;
3) безпосередність осягнення істини на сутнісному, ессенціальному рівні пізнання об'єктів.
Можна ще дещо сказати про умови, в яких людина проявляє здатність до інтуїтивного осягнення буття. По-перше, глибоке знання проблеми, в якій можливе інтуїтивне озаріння; по-друге, тривалі роздуми та зусилля, спрямовані на пізнання об'єкта; нарешті, участь в моменті осягнення істини підкірки головного мозку. В сучасних умовах розвитку теорії пізнання інтуїція вивчається, але розгадка, очевидно, ще прийде не скоро. Головне інше: не дивлячись на незрозумілість самого процесу інтуїтивного пізнання, людство використовувало його і зараз використовує.
Найбільш ефективним способом пізнання оточуючої дійсності виявилась наука. Європейська філософська культура розвивалась на наукових засадах. І сама розвивала наукову теорію пізнання.
Процес пізнання можливий тому, що існує така властивість буття, як відображення. Згадаймо, що відображення обов'язково передбачає передачу речовини, енергії, форми між взаємодіючими об'єктами. При передачі чого б то не було від одного об'єкта до другого невід'ємною складовою такого процесу буде передача інформації. В процесі пізнання світу людиною взаємодіють два об'єкти - людина та предмет її допитливості, котрий існує як об'єктивна реальність. Людина в даному випадку виступає як суб'єкт пізнання, а предмет її вивчення - як об'єкт. Вивчаючи теорію пізнання, ми реально досліджуємо суб'єктно - об'єктні відношення та їх результат.
В історії розвитку гносеології ставлення до можливостей людського пізнання було не однозначним. Більшість філософів притримувалась позицій гносеологічного оптимізму, тобто, стверджувала можливість розкриття людиною законів буття. Та поряд з цим не поодинокі випадки, коли філософи заперечували чи то можливість повного всеосяжного пізнання (І.Кант), чи навіть можливість будь-якого пізнання світу взагалі (Д.Юм). Скептицизм щодо людських пізнавальних можливостей сягає корінням в стародавні часи (Піррон). І не дивлячись на сучасні досягнення науки, ця гносеологічна позиція проявляється і в сучасній філософії. Формуючи свій світогляд, кожна людина так чи інакше визначається в своєму ставленні до процесу пізнання (як наукового так, і повсякденного) та до результату пізнання, тобто до істини. Вивчаючи курс філософії, сформувати свою теоретико-пізнавальну позицію можна лише тоді, коли розглянути, бодай коротко, сам процес пізнання[3, c. 71-73].
Пізнання розпочинається з отримання інформації про навколишнє середовище. Перша, елементарна, інформація надходить до людини через відчуття. Відчуття - це найпростіші знімки, копії окремих властивостей предметів. Відчуття виникають під впливом процесів, що проходять в зовнішньому, стосовно до людини, середовищі, діють на її органи чуття і викликають певні ефекти в свідомості. Оточуюча дійсність якісно надзвичайно різноманітна, а багатство людських відчуттів забезпечують надходження великої гами різних якісних сторін та властивостей реальності. Наприклад, ми працюємо крейдою на дошці. Яку інформацію для нашого мозку дають про цей предмет органи чуття? Білий колір, тверда консистенція, певна форма, лужний смак та специфічний запах, об'єм, вага. Всі ці відчуття йдуть до нас саме від цього кусочка крейди. Та ми всі ці якості не сприймаємо окремо. Окремі сигнали, що йдуть до нашої свідомості через органи чуття, мозок поєднує в єдине ціле - образ кусочка крейди. Всі предмети реальної дійсності ми осягаємо всіма органами чуття для того, щоб сприйняти предмет цілісно.
Цілісний образ об'єкта, що відображається в свідомості безпосередньою дією предмета на органи чуття, називається сприйняттям. В процесі сприйняття результат роботи кожного з органів чуття закріпляється центральною нервовою системою, її пам'яттю і при повторних сприйняттях, як правило, всі органи чуття вже не працюють в комплексі. Досвід контактних органів чуття передається дистанційним. Відтак зір та слух починають відігравати вирішальну роль в сприйманні.
Життя та необхідність орієнтування організму в світі речей і процесів організували наші органи чуття так, що ми сприймаємо реальні об'єкти, так би мовити, сумарно. Наші органи чуття обмежені в сприйнятті. Ми не можемо бачити клітинної будови живих організмів, і це важливо для сприйняття великих об'єктів. Коли б наш зір бачив атоми, то вся оточуюча дійсність пропливала б перед людиною, як марево з розмитими контурами. Уявіть собі, як важко було б орієнтуватись в просторі, коли на все дивитись через електронний мікроскоп.
Відчуття - джерело знань, але ще не самі знання, тому прослідкуймо подальші процеси. Сприйняття не проходять безслідно для відчуваючого суб'єкта. Суть слідів, котрі лишаються в свідомості, в тому, що нервові клітини кори головного мозку здатні відтворити сигнали предметів, які в даний момент не діють на органи відчуття. Здатність мозку фіксувати, зберігати й відтворювати образи оточуючого середовища в потрібний час називається пам’яттю. Без пам'яті пізнання неможливе, бо в такому випадку при повторній дії об'єкта на органи чуття людина б кожен раз сприймала вже відоме, як нове, і не рушила б далі з місця в пізнанні буття.
Поки що мова йшла про психічні процеси, що лежать в основі пізнання та свідомості, але самі ще не є свідомістю. Свідомість розпочинається з того моменту, коли психічні процеси відокремлюються від безпосередньої дії зовнішнього світу й зосереджуються в психіці суб'єкта. Найпростіший феномен психічної діяльності, котрий можна віднести до свідомості, є уявлення.
Більш складний процес умовисновку розглянуто в прикладі з Пастером. Ми розглянули два рівня пізнання: чуттєвий - відчуття, сприймання, уявлення; раціональний - поняття, судження, умовисновки. Ці два рівні тісно пов'язані один з одним. Основою процесу пізнання є чуттєва форма, вона дає інформацію для обробки. Крім того, чуттєва форма постійно підтримує мозок в певному робочому тонусі. Логічне мислення проникає в суть буття, розкриває перед людиною те, що не підвладно почуттям. В той же час досвід логічного мислення збагачує почуття, розширює їх можливості. Людський зір не здатен на таку гостроту, як зір орла, але в тій же панорамі, в якій зір орла бачить безліч деталей, людина, сприймаючи менше зорової інформації, бачить більше по суті, бо зір орла вбирає в себе лише досвід життєвої активності хижого птаха, а зір людини, певним чином, вбирає в себе досвід логічного мислення, попереднього пізнання дійсності[9, c. 257-258].