Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта
Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант (1724-1804 рр.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками ХVІІІ століття. В цей час Кант, займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.
З 70-х років починається другий так званий «критичний» період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму», «Пролегомени», «Критика практичного розуму».
В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін. ). Тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання – це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях, у так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати:
1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.
2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого.
3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі є дії, які здійснюються вільно, існує свобідна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи.
4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні поза ним.
Тобто, Кант звернув увагу на суперечності «чистого розуму», які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами «чистий розум» може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати першу.
У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.
Уважне вивчення підручників, додаткової літератури повинно підвести вас до розуміння того, що в філософії Канта чудернацьким способом поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.
Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей, як вічний ідеал поведінки. І. Кант писав: «Чини так, щоби максима твого вчинку могла стати основою всезагального законодавства». Наявність такого імперативу надає людині свободу і, разом з тим, в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.