Філософія Стародавнього Китаю
Розглянуто Схвалено
на засіданні кафедри філософії на засіданні вченої ради
протокол № 4 будівельного факультету
від 22 листопада 2010 р. протокол № 3
від 22 грудня 2010 р.
З М І С Т
Вступ..................................................................................................................2
Методичні вказівки….………………………………………………..……..3
Основні категорії та поняття………….….................................................16
Система тестових завдань.........................................................................16
Використання першоджерел в опрацюванні теми..................................21
Завдання для творчої роботи ……………..…………………………..….38
Список рекомендованої літератури...............................................................39
В С Т У П
Дані методичні вказівки призначені допомогти студентам, які вивчають курс філософії, закріпити, поглибити та перевірити свої знання з теми «Філософія Давнього світу». З цією метою до методичних вказівок включено конспект лекції, словникову роботу, тестові, творчі, проблемно-пошукові завдання та уривки з першоджерел. Таке поєднання завдань дозволяє покращити та вдосконалити набуті знання. Особливої уваги потребують завдання з опрацювання першоджерел, адже вони дозволяють студенту залучитися до діалогу з автентичною філософською думкою, відчути особливий стиль філософської мови та неповторну глибину філософських текстів. Завдання, що подаються до наведених уривків, спрямовані на глибоке осмислення думок авторів, пробудження інтересу до самостійного філософування та бажання самостійно продовжити філософську освіту.
Мета вивчення теми:
- ознайомитися з особливостями східного та західного способу філософування;
- вивчення провідних філософських шкіл філософії Давнього Китаю та з’ясування сучасного значення ідейної спадщини давньосхідної філософії;
- осмислення історичних витоків європейської філософії;
- ознайомлення з ідеями античної філософії та з творчістю провідних філософів Давньої Греції;
- виявлення найбільш продуктивних для розвитку європейської науки та суспільної думки ідей античної філософії;
- усвідомлення ролі філософської спадщини античності у розвитку сучасних філософських течій та суспільних процесів.
СИСТЕМА ЗАВДАНЬ ДО ОПРАЦЮВАННЯ ТЕМИ
«Філософія Давнього Світу»
І. Методичні вказівки.
Прочитайте конспект лекції та виділіть основні ідеї філософії Давнього Китаю та Давньої Греції.
Історія філософії як наука та принципи її періодизації
Філософію можна краще зрозуміти, якщо вивчити її історію. Розглядаючи питання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на принципи періодизації. В їх основі лежить розуміння того, що єдиний історико-філософський процес водночас поєднує в собі різноманітні вчення, школи, напрями, відмінність між якими визначається такими основними чинниками:
1) ступінь розвитку продуктивних сил, зрілість суспільних відносин;
2) ступінь розвитку загальної культури і науки;
3) світоглядні передумови та філософські джерела.
Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її періодизація в цілому збігається з періодизацією загальної історії, але кожний історичний тип філософії не є прямим відображенням історії, історичного періоду, а виступає результатом її осмислення, у якому значну роль відіграють попередні філософські вчення. Кожний історичний етап у розвитку філософії має свої особливості, і ці особливості випливають із вирішення центральних проблем, які постають перед філософами того чи іншого періоду, а саме: проблеми буття, пізнання, людини, її місця та ролі у суспільному житті, чому і як розвивається суспільство, природа, ставлення до природи тощо.
Такий проблемний аналіз якраз і допоможе визначити історичні типи та своєрідність філософської думки різних народів в різні періоди історії.
Історичні типи філософії
І. Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності.
2. Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження.
З. Філософія Нового часу та Просвітництва.
4. Класична німецька філософія. Некласична філософія ХІХ ст.
5. Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психоаналіз, неотомізм та ін.).
6. Філософська думка України.
Філософія Стародавнього Китаю
Розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї відбувався у контексті історичних трансформацій. Так зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, особистої реальності, розвиток наукових знань, в першу чергу, в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, який виникає у VІ-V ст. до н. е. та зберігає своє значення протягом тисячоліть, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551-479 рр. до н. е.), яке отримало назву «конфуціанство». Останнє у викладі Конфуція становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стані започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. В центрі уваги перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття – «жень» - гуманність.
«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» - синовньої поваги до батьків. Велику увагу він приділяв музиці як найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив етикету - правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «виправлення» імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвами.
З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людину.
Первинною філософією матеріалістичного напряму в Китаї виступає Даосизм.
Засновником даосизму вважається Лао-цзи (VІ-V ст. до н.е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао - це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно - основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а всезагальному закону «Дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягнувши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.
Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону «дао», неможливості (моральної і фізичної) діяти всупереч «дао». Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія стояла на захисті природи, висувала принцип невтручання в її розвиток, наслідування її законів.
Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дозволяє зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм заявляються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завдання вдосконалення людської поведінки в Китаї.
Антична філософія
Історія античної філософії охоплює більше тисячі років. В її розвитку виділяють три основні періоди.
Перший - період ранньогрецької філософії - охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VІ ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками (Фалес, Анаксімен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.).
Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим варто назвати Сократа. Сюди належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками даного періоду є Платон, Аристотель, Демокрит, а також послідовники Сократа - кіренаїки, мегарики і кініки. Третій період Історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця ІV ст. до н.е. і закінчується V-VІ ст. н. е. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді декількох основних філософських напрямів - це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон, Цицерон, Сенека, Епіктет).
Іонійська філософія
Фалес, Геракліт та ін. шукає основу буття в матеріальних елементах природи (вода, вогонь, повітря) і тому тяжіє до матеріалістичної відповіді на основне питання філософії. Одночасно поряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації. Так, близько 532 р. до н.е. у Кретоні виникає впливова релігійно-філософська група - Піфагорійський союз засновником якого був виходець з о. Самоса Піфагор (517-497 рр. до н.е.). Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських школах.
Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення - число, але слід зауважити, що число для нас - це величина арифметична і математична, а для еллінів - величина геометрична, що існує у вигляді геометричних співвідношень. Так одиниця - це точка, двійка - пряма (як можливість, що виникає із двох точок). Трійка - площина. Четвірка - тіло, або об’єм. Таким чином, перші чотири числа є достатніми, щоб визначити усе розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку: 1+2+3+4=10, яка для піфагорійців служила втіленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музикальні інтервали: 2 : 1 - октава; 3 : 2 - квінта, 4 : 3 - кварта. Таким чином, десятка виражає собор і повноту звучання.
Піфагором був відкритий взаємозв'язок числа і звуку. Він встановив, що збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. У Всесвіті, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, у всіх проявах буття і людського існування - скрізь відшукує він гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гармонія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна упорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як справедливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття - буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина, або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісності і порядку космосу.
Основною характеристикою Всесвіту для античної думки було те, що космос - це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу (ніщо, небуття). Світ виникає з нічого і це ніщо завжди присутнє у космосі.
Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у «переселення» душ після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з вченням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитись у інше тіло, в якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола нових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.
Елейська школа
Представників цієї школи називали елеатами. Це Ксенофан (565-473 рр. до н.е.), Парменід (кін. VІ-V ст. до н.е.), Зенон Елейський (490-430 рр. до н.е.).
Ксенофан поставив питання про початок буття як про «єдине». І єдине він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером в тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів, було б два або більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.
Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні міркування Парменіда про суще. Якщо Ксенсфан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього, Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов'язує його ні з чим конкретним.
У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії кулеподібність вказує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулеподібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, притаманне також буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає положення про те, що «буття є, а небуття немає».
Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: «думки - і те, про що думка існує, тотожні», також «тотожні мислиме і суще». Розглядаючи проблему пізнання Парменід не заперечує існування «відчутного світу», який базується на сприйнятті світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущним слід визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйнятому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу і тому не може визнаватись справжнім буттям.
В цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу для розвитку метафізичного світогляду.
Послідовник і учень Парменіда - Зенон Елейський - намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Зенон розробляє особливу систему обґрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії «нерозв'язана суперечність».
Апорії Зенона Елейського такі:
1. «Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, дні в тому, де його немає».
2. «Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини» і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.
3. «Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки перш, ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж невеликий час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.
4. «Стріла, що летить» формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце, йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?
5. Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається, тоді половина дорівнюватиме цілому.
6. Апорія проти Простору. Елейська філософія не допускає небуття, стверджуючи що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір повинні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це в свою чергу повинно знаходитись ще в іншому просторі і так до нескінченності. Але уявити нескінчену множину просторів, «вкладених» один в один абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує абсурдної уяви, нереальний.
7. Апорія супроти чуттєвого сприймання світу «Зерно, що падає». Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них неможливо покладатися.
Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема доказів така: спочатку приймається припущення, що твердження, котре необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, котрі суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назву негативної діалектики.
Діяльність софістів
Переходячи до вивчення другого, класичного, періоду історії філософії Греції, звертаємо увагу на діяльність софістів.
Софісти - це старогрецькі філософи середини V - першої половини ІV ст. до н.е.: Протагор, Горгій та інші. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об'єктивного а значить, і істинного змісту в людських знаннях.
Основна проблема, котру вирішують софісти - це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми Протагором звучить так: «Є тільки світ гадки, а світу сущого не існує». Світ гадки відносний і суперечливий. Будь-яка істина відносна. Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об’єктивних цінностей. Відносність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулювати словами приводило до таких тверджень: «Хвороба - зло для хворого і благо - для лікаря» або «Смерть - зло для померлого, а для могильників – благо».
Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини», яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всім речам: сущих в тому, що вони існують, і не сущих в тому, що вони не існують». Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх нема, ні того, який вони мають вигляд».
В період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували риторика та софістика. Зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім завдяки Прометею вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак, ці надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, котрому може навчити софістика.
Сократ. Його внесок у розвиток філософської думки визначають як «сократівський» або «антропологічний» у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» - такою є основна теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на площах, в палестрах, вступав у бесіди з кожним, хто бажав говорити з ним. Стиль і характер цих бесід відображені в діалогах Платона. Сократ неодноразово вступав в суперечки з приводу визначення змісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. В ході розмови філософ ставив запитання, отримував відповіді, як правило, неповні, знову ставив запитання і, коли спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».
Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього він суворо критикував афінську демократію.
Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу винайдення істини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія: Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі з в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому народ.
Після смерті Сократа в Греції утворилося декілька філософських шкіл його послідовників - кініків, кіринаїків та мегариків.
Кініки (від гр. – собака) - засновник школи Антисфен. Назву ця школа одержала за пропаганду способу життя, який, з точки зору її представників, повинна вести людина. Учень Антисфена Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно по природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та надмірностей. В легенді збереглася розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив по вулицях Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав: «Шукаю людину».
До класичного періоду належить також діяльність філософа Демокрита – одного з найвідоміших старогрецьких філософів-матеріалістів, ученого-енциклопедиста. Він є основоположником матеріалістичної лінії в грецькій філософії. У вирішенні проблеми буття проголошує наявність двох початків: атомів і пустоти. Атоми розрізняються за величиною, формою. Іншою реальністю усього сущого є пустота. Вона існує, вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокрит перший з мислителів вводить поняття причини. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокрита обумовлюється коливальним рухом атомів і зіткненням їх.
В теорії пізнання Демокрит розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий досвід нам дає «темне», неповне знання і лише мислення здатне дати точне і повне знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що людські відчуття не спроможні дати істинні знання, знайшла своє відображення в історичному переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом Демокрит в кінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого (споглядального) досвіду.
За Демокритом усе живе відрізняється від неживого і ця різниця полягає в наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних вогню.
Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомі душі. Душу Демокрит вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі. Боги, за Демокритом, - це особливі з’єднання вогненних атомів, вони нелегко руйнуються, але все ж невічні. Вони здатні позитивно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.
Етичні та соціальні проблеми. Найкращою формою держави Демокрит вважав демократичний поліс. Основною умовою збереження демократії вважав наявність у громадян таких моральних якостей, які утворюються вихованням та освітою.
Платон. Якщо Демокрит відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму, то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях-ідеях. Заснував свою школу в Афінах – Академію. Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається з 334 діалогів «Апологія Сократа» і 13 листів.
Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на ідеалістичному розв’язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву - універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і тому становлять буття у найбільш можливій повноті сього вияву. Що ж до матерії, то зона являє собою «нульове буття», або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія – це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.
Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш досконалого і становлять копію якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.
Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування (з гр. «амнезис» - пам’ять) душі. Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: «Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ці тіні справжніми предметами. Тіні - це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності - світу ідей - можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика (особливо геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.
Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість – це два основні полюси людського життя, котрі повинні бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремо людської добродійності з державним ладом в цілому.
Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правильні» – монархію та аристократію, сюди відносить і демократію, якщо остання дотримується законів; та чотири «неправильні» – беззаконну демократію, тимократію, олігархію і тиранію. Модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона - це поліс, «правління кращих» (аристократія).
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). Саме. в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспільстві та її морально-професійний склад.
Аристотель – провідний філософ класичного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу - Лікей.
Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». З точки зору Аристотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, активний початок, тоді як матерія - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Врешті-решт Аристотель здійснює відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун, котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Аристотеля. Саме через те, що Аристотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя десятками століть залучали його до фундаторів богослов’я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.
Підбираючи підсумки старогрецького вчення про буття, можна зробити висновки: для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох початків: буття і небуття у Парменіда, атомів і пустоти - у Демокрита, ідеї і матерії - у Платона, форми і матерії - у Аристотеля. За допомогою цих двох початків філософи намагались пояснити буття світу та людини, і другий важливий момент: старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їх погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи, космосу.
Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, - значить знати загальне, бо воно є першопочатком за своїм буттям. Універсалії (категорії) структурують хаос уявлень (чуттєву цілісність) на елементи і роблять її пізнаною. Аристотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія, страждання.
Аристотель – фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:
1. Закон тотожності.
2. Закон усунення протиріччя.
3. Закон вилучення третього.
Велич Аристотеля полягає і в тому, що він узагальнив і систематизував класичну філософську спадщину. Так, перипатетиками (назва послідовників Аристотеля) було систематизовано близько 200 наявних на той час державних об’єднань - грецьких полісів. Узагальнення науково-природничих знань дано Аристотелем в трактатах «Фізика», «Метафізика» та ін. В останньому вперше підкреслюється необхідність філософії для конкретних наук (метафізика – це філософія, яка існує понад фізикою). У трактаті Аристотеля «Про душу» закладені основи психології.
Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем, проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин - етики та політики. Аристотель - фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя (на відміну від етики гедонізму - філософії насолоди). Щасливою людину робить добродійність. Аристотелем визначаються два види добродійності: етичні та інтелектуальні.
Людина – це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів, Аристотель вважав природним відношення «раб – господар», але рабами повинні бути не елліни, а варвари.