ІІ. Основні категорії та поняття теми «Філософія ХХ-ХХІ ст.»
Розглянуто Схвалено
на засіданні кафедри філософії на засіданні вченої ради
протокол № 4 будівельного факультету
від 22 листопада 2010 р. протокол № 3
від 22 грудня 2010 р.
З М І С Т
Вступ...............................................................................................................2
Методичні вказівки……………………………………………………..……3
Основні категорії та поняття……………….….........................................15
Система тестових завдань...........................................................................15
Використання першоджерел в опрацюванні теми...................................19
Завдання для творчої роботи ……………..……..……………………….31
Список рекомендованої літератури...........................................................32
В С Т У П
Дані методичні вказівки призначені допомогти студентам, які вивчають курс філософії, закріпити, поглибити та перевірити свої знання з теми «Філософія ХХ-ХХІ ст.». З цією метою до методичних вказівок включено словникову роботу, тестові та творчі завдання, уривки з першоджерел та проблемно-пошукові завдання до них. Таке поєднання завдань дозволяє покращити та вдосконалити набуті знання. Особливої уваги потребують завдання з опрацювання першоджерел, адже вони дозволяють студенту залучитися до діалогу з автентичною філософською думкою, відчути особливий стиль філософської мови та неповторну глибину філософських текстів. Завдання, що подаються до наведених уривків, спрямовані на глибоке осмислення думок авторів, пробудження інтересу до самостійного філософування та бажання самостійно продовжити філософську освіту.
Мета вивчення теми:
- ознайомитись з проблематикою та особливостями сучасної філософії;
- вивчити основні течії та погляди представників сучасної філософії;
- з’ясувати зв’язки сучасної філософії з глобальними проблемами людства;
- усвідомити зв’язки філософії ХХ - початку ХХІ століття з такими напрямами сучасної інтелектуально-духовної діяльності, як релігія, мистецтво, наука, соціально-політичні теорії;
- окреслити перспективи розвитку філософської думки у ХХІ столітті.
СИСТЕМА ЗАВДАНЬ ДО ОПРАЦЮВАННЯ ТЕМИ
І. Методичні вказівки.
Прочитайте конспект лекції та виділіть основні ідеї філософії ХХ-ХХІ ст.
Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно - індійській, китайській і грецькій, та пройшла довгий і складний шлях розвитку. Певним результатом її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, в якій майже всі філософські проблеми минулого досягли досконалості, найвищого рівня розвитку. Після її занепаду в Західній філософії з’явилось багато шкіл і напрямів, які ставили і вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західної філософії (після класичної німецької) виділяють такі періоди її становлення:
І-й період: з 40-х по 60-ті роки ХІХ ст. В цей період відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Широкого розповсюдження набувають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний і історичний матеріалізм;
ІІ-й період: з 70-х років ХІХ ст. по 1914 р. До зазначених напрямків приєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм-емпіріокритицизм, конвенціоналізм, іманентна школа, філософія життя.
ІІІ-й період: з 1917 р. В 20-ті роки виникає неопозитивізм, неореалізм, герменевтика, а в 60-ті роки - структуралізм, філософська антропологія. Не слід думати, що нові напрями виникли із нічого, на порожньому місці. Нові школи і напрями розвивали певні сторони попередніх напрямів.
Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування в результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронних і атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Філософія як теоретична форма відображення дійсності не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:
1) осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;
2) переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;
3) визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у «Загальній декларації прав людини»;
4) плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;
5) толерантність (терпимість) у ставленні до різних філософських концепцій;
6) постановка проблеми формування планетарної свідомості.
Філософія екзистенціалізму.
Екзистенціальна філософія – одна з найбільш популярних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.
Екзистенціальна філософія виникла як особливий напрямок після 1-ої світової війни у Німеччині та отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції та Іспанії.
Філософія екзистенціалізму виникла на зламі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду. Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? що робити? і чи взагалі варто жити?
Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали:
- по-перше, погляди датського філософа С. К’єркегора, який, до речі, вперше використав поняття «екзистенція». Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає – виключно через своє існування, своє життя;
- по-друге, феноменологія німецького філософа Е. Гуссерля, його твердження, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення;
- по-третє, суб’єктивістські та ірраціональні ідеї «філософії життя» німецького філософа В. Дільтея та французького філософа А. Бергсона тощо.
Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя – «космічна сила», «життєвий порив», «внутрішнє переживання», «універсальний відчай», «життя як воля» і т.п. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні за допомогою почуттів, ні за допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.
Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Г. Марсель, К. Ясперс) і атеїстичний (Ж.-П. Сартр, М. Гайдеггер, А. Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний екзистенціалізм ґрунтується на тому, що все в житті – від Бога. Атеїстичний на тому, що Бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.
Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, «екзистенційне прояснення» тощо.
Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.
Основними поняттями цієї філософії є: існування, тривога, розпач, закинутість, абсурд, приреченість, заколот, провина, сумнів, відчай, пристрасть, свобода, сенс життя тощо. Всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.
Фундаментальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Ж.-П. Сартра, – це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття «існування» не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: «існування» означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою... «тривога» – це означає, що людина має “почуття відповідальності». «Розпач» – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. «Замкнутість» – це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і «закинутою». Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, «відповідає за все, що робить» (Див.: Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм – это гуманизм. // Сумерки богов. М., 1990).
Таким чином, «існування», як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.
Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама «екзистенція», існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. «Формула «бути вільною» для людини означає самовизначення до її власних бажань». Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. «Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі» (Ж.-П. Сартр).
Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.
«Людині, – пише К. Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом» (Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1999. – С. 171, 175).
Важливим поняттям філософії існування є «сенс життя», той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?
Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.
У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини – це «буття для смерті» (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. «Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо». «Рух людини до смерті – основний сенс людського буття» (М. Гайдеггер).
Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. «Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства», – писав А.Камю (Див.: Камю А. Миф о Сизифе. Сумерки богов. – М., 1990. – С. 223).
Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: «Я бунтую – це означає, що я існую». Бунтівна людина – це особистість, яка говорить «ні», яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу.
Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії екзистенціалізму.
Буття, на думку Сартра, «не має ні приводу, ні причини, ні необхідності». Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні. «Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе». Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська. Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що «глибинні основи» свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, у «пограничних ситуаціях» як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.
Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П.Сартр у своїй праці «Екзистенціалізм – це гуманізм» (1947). Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.
Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. «Людина спочатку існує і лише потім вона визначається». Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див.: Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм. // Сумерки богов. – М., 1990. – С. 323).
Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. «Саме це... і є глибоким сенсом екзистенціалізму», бо «... немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності» (Там само. – С. 324, 343). Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.
Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.
В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.
Неотомістська філософія. Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську і т.д. релігійні філософії.
В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.
Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми Аквінського.
Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Марітен і Етьєн Жільсон, Юзеф Бохенський, австрієць Густав Веттер, поляк Папа Іоанн–Павло ІІ та інші.
Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрайбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д.
Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття. Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.
Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: «філософія – служниця богослов’я». У «Католицькому словнику» про це мовиться таке: філософія є нею тому, що «по-перше, тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душі, буття бога і т.д.; далі, тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими, що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов’язаний, коли з’являється необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у теології» (Цит. за: Современная буржуазная философия. – М., 1978. – С. 415).
Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи, як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі.
Авторитет Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають «пророком», «святим», який передбачив і з’ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. «Усім тим, хто нині хоче істини, – писав Марітен, – ми кажемо: ідіть до Фоми».
Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті?
Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти, чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті.
Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних постулатів, доступність, певна спрощеність в поясненні складних проблем розвитку природи, людина і суспільства.
Візьмемо, для прикладу, п’ять способів доведення буття Бога. Скажімо так: Фома добре знав філософію, особливо античну, особливо філософію Платона і Аристотеля і використав їх вчення для обґрунтування теології.
У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п’ять з них обґрунтував Фома Аквінський. Ось вони, ці п’ять способів:
1) Бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є «причина причин», нею є Бог;
2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив «перший поштовх», хтось дав «початок рухові». Цей початок рухові дав Бог;
3) на основі випадковості усіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є Бог;
4) на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є Бог;
5) на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише Бог.
Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття Бога, а саме:
6) психологічним (наявність Бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є Бог у свідомості, то він є також і в дійсності);
7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що Бог засновник світового морального порядку);
8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо).
Предметом філософії неотомізму є, звичайно, Бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.
В гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому. Це – божественні істини, які можуть бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є лише світ речей, які створені богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття Бога повинна бути доведено лише на основі тих речей, котрі він створив. Теологія – це наука вищого рангу, вона вивчає абсолютне, божественне і сама не потребує ніякого обґрунтування.
Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння.
Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра має ряд позитивних моментів. Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право.
Соціальна філософія неотомізму зорієнтована на жорстоку критику як соціалізму (радянського зразка), так і капіталізму з його соціальними вадами. Особливо така орієнтація церкви стала можливою з приходом у Ватикан Карела Войтили – краківського кардинала, який був обраний Папою Іваном-Павлом ІІ.
Папа у свої вже немолоді роки відвідав понад 120 країн світу. Веде величезну пропагандистську діяльність, спрямовану не лише на зміцнення релігії, але й на захист обездолених, бідних, пригнічених.
Капіталістичну систему Папа називає антинародною. Однак критика капіталізму спрямована не проти його приватновласницьких основ, а проти його етичної і культурної сутності. Капіталізм, на думку Папи, робить ті ж самі помилки, що були і при соціалізмі – не дає розвиватися самій людині, принижує її гідність, порушуючи її права, розглядаючи її як «простий елемент, молекулу у соціальному організмі». Американський образ життя – неприйнятний для людини, вважає Папа. Його можна назвати «культурою смерті» – на континенті процвітає торгівля наркотиками, злочинність, культ наживи, проституція, жорстокість відчуженість між людьми. Папа пропонує «євангелізувати капіталізм», сподіваючись на те, що ця система вбере в себе християнські цінності, повагу до людини, до обездолених на всій планеті.
Такі, коротко суть і особливості сучасної неотомістської філософії – офіційної доктрини католицької церкви.
Неопозитивізм: його сутність та принципи.Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 – 1957).
Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).
Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.
Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення «людина – світ», вважаючи таким предметом – класифікацію наук.
Кредо Конта: «Наука повинна бути сама собі філософією», тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.
Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій «річ», «субстанція», елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріо критицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: «критика досвіду». Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916). Філософія «другого позитивізму» була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, «все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії».
Виникнення і формування «третього позитивізму» – неопозитивізму зв’язано з діяльністю таких філософів, як М.Шлік, О.Нейрат, Р.Карнап, Г.Рейхенбах, Л.Вітгенштейн, А.Айєр, Б.Рассел і представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К.Поппер, Т.Кун, П.Фейєрабенд, Ю.Хабермас та інших.
Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами.
Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.
Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з’ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного – з допомогою діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення.
Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму.
Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.
Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничих наукових знань, як гіпотеза.
Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, «договору». Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається «домовленість». Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, постпозитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.
Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.
Філософія життя
Філософія життя (її представники – Ф.Ніцше, В.Дільтей, А.Бергсон, О.Шпенглер та ін.) – це філософський напрям, який розглядає все суще як форму прояву життя, як деяку реальність, що не е тотожною ні духу, ні матерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним є поняття життя. В залежності від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя.
1) Життя береться в його біологічно-натуралістичному значенні, як буття живого організму на відміну від штучного. Для цього напряму властива чітко визначена опозиція «розуму», який розглядається як хвороба.
2) Другий варіант філософії життя зв’язаний з космологічно-метафізичним тлумаченням життя, життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу, яка безперервно себе відтворює, біологічна форма є однією із життєвих форм. Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.
Філософська антропологія
Філософська антропологія – напрям в філософії, якій претендує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про годину. Проблема людини була поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв'язання її далеке від фінального, бо проблема людини – це проблема виникнення живого взагалі в контексті загальної еволюції. Відправним ідейним фактором для філософської антропології є філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології: біологічна (Гелен, Лоренц); функціональна (Зіммель, Кассірер). Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина - це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження.
Людина є біологічно недостатньою, бо вона захищена інстинктами, «не завершена» і «незакріплена» в своїй тваринно-біологічній організації. Звичайно, що це складне науково-світоглядне питання, розв’язання якого залежить від рівня розвитку науки – аналізу великого масиву фактичного матеріалу, що підтвердить або спростує уявлення про еволюцію людини. Достовірно стосовно цього можна сказати, що завдяки успіхам медицини, соціальної гігієни, прогресу взагалі адаптивні потенції людини значно знизились, а деякі з них зовсім не функціонують.
Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену здібність – інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю, як істинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від одного. Адже немає діяльності незалежної від певної біологічної організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.
Герменевтика
Герменевтика (фундатор – В.Дільтей). Кожна формальна система має багато інтерпретацій, пояснень. Мова як знакова система будь-якої природи, є однією з таких систем. Мова складається із літер, сполучення яких дають слова, а з них – речення, тексти. Ми розуміємо не звуки, символи, а зміст речень, текстів. Це зробити нам допомагає герменевтика. Герменевтикою називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці – розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків:
- семантичного;
- логічного;
- психологічного;
- гносеологічного;
- соціологічного;
- математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб’єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мета і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб’єктивно-психологічних факторів дуже часто не досить для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб’єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів дає можливість для більш повного розуміння їх змісту.
Але треба пам’ятати, що герменевтика створює зовсім новий зміст об’єкта своєю інтерпретаційною діяльністю. Мова оголошується «творчою і виробничою силою», тому, що текст є «об’єктивною самостійністю» по відношенню до будь-якого суб’єкта, включаючи автора і інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.
Структуралізм
Структуралізм виник як напрям в зв’язку з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання, формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання структуралістів зводиться до наступного:
1) виділення певної множини об’єктів (масиву), «корпусу» текстів, в яких можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта;
2) розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення зв’язують однорідні пари елементів;
3) систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання;
4) виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.
Фрейдизм та неофрейдизм
Картина розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо і такий напрям, як фрейдизм та неофрейдизм, що розглядають людину з точки зору психоаналізу, розробленій в основному на біологізаторській основі. Основоположниками цього напряму є З. Фрейд та Е. Фром (неофрейдизм).
Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і перш за: все енергію сексуальних потягів (лібідо), яка виливається в неврози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. Е. Фром соціалізує факт соціальної напруженості іншими, більш широкими причинами, ніж сексуальні.
Структура психіки особи за Фрейдом складається з 3-х елементів: «Воно» (Id) – архаїчна безособова частина психіки, «Над-Я» (Super Еgo) – установка суспільства і «Я» (Ego). Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «Над-Я», яке витісняє егоїстичні імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх в сферу підсвідомого. Існують кілька різновидів, які одержав назву неофрейдизму, зокрема це біологізаторські теорії, пов’язані зарахуванням зовнішніх факторів, та культурно-соціологічні. Наприклад, у Е. Фрома замість «лібідо», критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов, соціально-культурні фактори, замість сексуальних, як у З. Фрейда.
Підбиваючи підсумки по всій темі, слід зробити висновок про багатогранність і багатопроблемність сучасної філософії, її гуманістичну спрямованість.
ІІ. Основні категорії та поняття теми «Філософія ХХ-ХХІ ст.».
Використовуючи рекомендовану літературу та конспект лекцій, дайте визначення понять: сцієнтизм, персоналізм, верифікація, мова науки, парадигма, підсвідоме, колективне несвідоме, Я , Воно, Над-я, екзистенція, екзистенціалізм, архетип.