РОЗДІЛ 3. Проблеми функціонування грошової системи України
В період становлення державної незалежності Україна першою почала в умовах економічної та фінансової кризи будувати власну грошову систему, набувати досвіду емісійної справи, опановувати складний механізм грошово-кредитної політики. Становище ускладнювала нескоординованість економічної політики незалежних республік у сфері виробництва, товарообміну, грошових відносин. На початку 1992 р. у республіці панувала криза платіжних засобів. За цих умов з 10 січня 1992 р. в Україні запроваджено в обіг купони багаторазового користування як доповнення до рублевої готівкової маси з метою хоча б відносного збалансування грошової маси в обігу та відповідного обслуговування товарного ринку. Необхідність цього акта була викликана тим, що: з вересня 1991 року Україна практично не отримувала від ЦБРФ нових рублевих надходжень; напередодні 1992 року Україна вимушена була слідом за Росією піти на лібералізацію цін.
В результаті повної купонізації сфери готівкового обігу відбувся її механічний відрив від обігу безготівкового, який продовжував обслуговуватися російським рублем. Утворилася спотворена ситуація, за якої валютний курс купона у процесі його використання в готівковому та безготівковому обороті роздвоївся. А це сприяло здійсненню масових фінансових спекуляцій, пов'язаних з переведенням грошей з однієї форми обігу в іншу, переведення грошових капіталів з України в Росію. І лише 12 листопада 1992 р. згідно з Указом Президента України “Про реформу грошової системи України” купоно-карбованець було впроваджено у сферу безготівкового обороту. Купоно-карбованець отримав статус тимчасової національної валюти і став єдиним на території України офіційним засобом платежу. Карбованець як тимчасову грошову одиницю, з точки зору сьогоднішнього досвіду, було введено не в кращий спосіб. Він прийняв на себе левову частку фінансових негараздів перехідного періоду і виконав цим свою історично-жертовну місію. На ньому методом спроб та помилок будувалась національна грошова система. Так завершився перший етап грошової реформи. Проте позитивний потенціал купоно-карбованця себе практично вичерпав і його знецінення тривало. Від зволікання із запровадженням в обіг власної грошової одиниці знижувався і міжнародний престиж України.
За цих умов особливої гостроти набуло питання про рішуче прискорення другого етапу грошової реформи - запровадження в обіг гривні. 25 серпня 1996 року Президент України підписав Указ “Про грошову реформу в Україні”, за яким з 2 по 16 версня 1996 року в обіг введена національна валюта України гривня та її сота частина – копійка. В обіг були випущені банкноти номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень та розмінна монета номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 25 і 50 копійок. Емісія українських карбованців була припинена.
Українські карбованці підлягали обміну на гривні за курсом 100000 карбованців за 1 гривню, суми до 100 млн.укр.крб. обмінювалися на гривні готівкою, а понад 100 млн.крб. зараховувались на вклади в банках з правом їх вільного використання в гривнях.
Отже, на пятому році незалежності Україна отримала найважливіший атрибут державності, стабільну грошову одиницю гривню. Назва національної валюти вибрана не випадково. За часів Київськї Русі наші пращури створили першу власну грошову систему, в якій грошовою одиницею була гривня, відлита зі срібла або золота.
За той час, відколи нова національна валюта перебуває в обігу, обслуговуючи економічну та соціальну сфери суспільного життя, висловлено багато в основному позитивних оцінок і міркувань щодо організації та наслідків проведеної у вересні 1996 року заміни купоно–карбованця гривнею. Така одностайність позитивних оцінок цілком виправдана. Випуск нової валюти був добре підготовлений і організовано проведений. У процесі запровадження гривні не постраждали матеріальні інтереси жодної соціальної групи населення. Всі готівкові виплати та безготівкові платежі були проведені банками в новій валюті без помітних незручностей чи додаткових витрат із боку їхніх клієнтів.
Особливо важливу роль в успішному запровадженні гривні відіграв Національний банк України. Зусиллями його фахівців та служб було проведено велику підготовчу роботу: організовано виготовлення достатньої маси нових. грошових знаків та монет, забезпечено їх своєчасну доставку в усі регіони країни, розроблено необхідні інструктивні документи для всіх структур, котрі здійснювали обмін грошей. Вирішальне слово належало керівництві НБУ у досить вдалому виборі терміну випуску гривні, пропорції обміну старих грошей на нові, визначенні механізму випуску гривні, сформуванні покупюрної структури маси нових грошей. Як відомо, в багатьох країнах при проведенні грошових реформ нерідко виникали так звані "розмінні кризи" коли в обігу бракувало розмінної монети та купюр дрібних номіналів . Банківській системі України вдалося уникнути подібної кризи. Слід вказати також на значну роз'яснювальну роботу щодо випуску нової валюти, яку було проведено за безпосередньої участі керівників та фахівців НБУ. Вона сприяла заспокоєнню громадської думки, формуванню виваженого ставлення до нової валюти основної маси населення, що мало особливо важливе значення для підтримки гривні на першому етапі її функціонування.
Одна з найгостріших проблем української економіки - це платіжна криза, яка паралізувала економічний оборот і господарське життя, спотворила та зробила ненадійними відносини між підприємствами. Величезні капітали, які через інвестиції повинні рухати виробництво, консервуються в боргах і перебувають у бездіяльному стані. Платіжна криза в Україні створена штучно певними соціальними групами і є безпосереднім наслідком різного роду комбінацій ділків від економіки, нагромадження питань, що не вирішуються протягом десятиріччя, спотворених механізмів створення грошей, позбавлення боргів майнового статусу, ліквідації торгівлі грішми і комерційного кредиту та ін. У країнах з розвинутою ринковою економікою підприємства не мають жодної мороки зі стягненням грошових сум з покупців їхньої продукції. Як тільки згідно з договором підприємства відвантажили продукцію покупцям, вони передають документи в банк і перекладають на нього всі турботи щодо отримання грошей. У тому випадку, коли підприємства застосовують факторинг, тобто продають борги покупців їхньої продукції комерційним банкам чи факторинговим конторам, вони платять за послуги банків 1-2%, а в Україні - 80% чи навіть 300%. І грошовий капітал у них здійснює 200-300 оборотів за рік, а не 10, як у нас [22, c. 145].
Попри те, що в Україні, як і в усьому світі, функціонує кредитна грошова система, боргам, за нашим законодавством, не надано майнових прав. Через це підприємства не можуть перетворити їх у гроші, що й зумовлює руйнівну платіжну кризу. У країнах з розвинутою ринковою економікою 3/4 розрахунків між підприємствами здійснюються за рахунок руху паперів, різного роду боргових вимог (векселів, чеків). В Україні ж влада визначила, що розрахунки повинні здійснюватися лише живими грішми і передусім готівкою, рух якої між підприємствами не відображається у звітах, а тому операції з нею не оподатковуються і є безконтрольними. Через недосконалість системи платежів у розрахунки вкладаються величезні грошові капітали - десятки мільярдів гривень, які мають скеровуватися в інвестиції. Капіталовкладення за рахунок внутрішніх ресурсів підприємств, по суті, згорнуті. Розблокувати платіжну кризу можна неінфляційними методами. На створення грошей на базі векселя, а отже, і на рефінансування НБУ комерційних банків під заставу векселів інфляція не поширюється, бо кожній грошовій сумі відповідає певний обсяг товарної маси. Оскільки кредитні грошові зобов'язання доводиться гасити, гроші вилучаються з обігу і не справляють тиску на грошову масу, натомість її штучне звуження душить виробництво, підриває його ринок. Однак, вексель, на жаль, в Україні не набув широкого використання.
Таким чином, через заборону уряду на використання оборотних документів, передусім векселів, і неврегульованість відносин з використанням комерційного кредиту підривається база грошової системи країни, а підприємства позбавляються ліквідів, штучно робляться неплатоспроможними, банкрутами. Цим підходом не лише паралізуються розрахунки, а й народногосподарський оборот і процес відтворення в цілому.
Великої шкоди Україні завдає нав’язувана ззовні жорстка монетарна політика. Успішність рекомендацій монетаристів щодо регулювання економіки лише за допомогою кількості грошей не підтверджується ніде у світі. У найбільших країнах Європи темпи зростання грошової маси були значно вищими від рекомендованих ними (3-4% на рік, з урахуванням приросту реального ВВП). Наприклад, у Франції за відповідний період середньорічні темпи зростання грошової маси становили 5,9%, а середньорічний темп приросту реального ВВП - 2,2%, інфляції - 2,4%. Відповідні показники в Німеччині становили 7,3%, 2,6%, 2,5%, в Італії - 6,4%, 1,6%, 4,8%, у Великій Британії - 9,9%, 2,25%, 4,45%. Темпи приросту грошової маси виявилися у 2-2,8 рази вищими, ніж пропоновані сучасними монетаристами, і у 2,6-4,4 рази перевищують темпи приросту реального ВВП [21]. Важливо підкреслити, що розрив між темпами приросту грошової маси і темпами приросту реального ВВП значно більший, ніж середні темпи інфляції в цих країнах, що зумовлює реальне зростання насиченості економіки грішми. Україна досі не має реальної програми виходу з кризи. Те, що нам рекомендують закордонні радники як найпрогресивніший економічний курс, насправді є набором положень із застарілих концепцій ХVІІІ-ХІХ століть, принизливих для нас вимог МВФ, інших міжнародних фінансових організацій, провідних, високорозвинених країн. Вони проникнуті турботою не про піднесення і розквіт України, не про спорудження на її території нових, потужних найсучасніших підприємств, а про збут на її ринках своїх залежалих, морально застарілих товарів, привласнення наших багатств. Тож очевидно, що подібні рекомендації не придатні для України, яка перебуває в процесі державного будівництва, створення ринкових інститутів та інфраструктури.
У країні не сформовано внутрішнього ринку як бази національного економічного розвитку. Найуспішніше український ринок освоюють транснаціональні корпорації (ТНК) індустріально розвинених країн - США, Німеччини, Великої Британії, Франції. Для цього вони застосовують такий інструмент, як міжнародні фінансові організації (МФО). До співпраці з ними українську владу змушує величезний зовнішній борг. ТНК і МФО фактично здобули статус консолідованого члена українського уряду. Надмірно розрісся експорт. Вивозиться з України 60% ВВП, переважно сировина. У хімічній і нафтохімічній промисловості обсяг експорту становить 80,2%, у чорній металургії - 75,4%, у деревообробній і целюлозній промисловості - 62,2% обсягу виробництва. У кольоровій металургії і легкій промисловості внаслідок використання давальницької сировини цей показник сягає відповідно 103 і 135,7% обсягу виробництва. Країни світу борються за експорт, на якому вони багатіють, а з України вивозиться все, що можна вивезти. Натомість гроші в Україну не повертаються. Існуюче виробництво в Україні на 90% пов'язане із зовнішнім торговим оборотом. Це майже вдвічі більше, ніж у Німеччині і Великій Британії, в 5 разів - ніж у Японії, в 6 разів - ніж у США . Велика спрямованість на зовнішній ринок робить економіку України залежною від кон'юнктури світового ринку, звужує можливості країни щодо сталого економічного зростання. Потенційні резерви відродження національної економіки, зокрема розвитку внутрішнього ринку, в Україні майже не задіяні. Активність внутрішнього ринку - це індикатор економічного розвитку країни. В узагальнюючому вигляді вона виявляється через співвідношення таких ринкових критеріїв, як попит і пропозиція. В дефіцитній економіці, притаманній адміністративній системі, проблемою завжди була пропозиція. Нині, в умовах вільного ринку Україна зіткнулася з проблемою попиту, вірніше з його відсутністю. Необхідно створити умови випереджувального зростання внутрішнього споживання та підвищення його частки в структурі ВВП і забезпечення на цій основі сталого розвитку економіки України. Подолання структурних деформацій і перехід до активізації розвитку внутрішнього ринку можливі лише за умови максимальної мобілізації внутрішніх ресурсів країни, підвищення ефективності і конкурентоспроможності виробництва, зростання трудової, творчої і підприємницької ініціативи громадян.
Є кілька ключових позицій, які визначатимуть зміцнення грошової системи не лише у короткостроковій, а й у середньостроковій перспективі. Це насамперед курсова політика. Вже вказувалося на некоректність намагань штучно девальвувати гривню. Стимулювання експорту з використанням зазначеного інструментарію, використання девальвації як компенсуючого інструменту експортних втрат може дати лише тимчасові вигоди. Україна мала можливість переконатися у цьому на власному досвіді . На відміну від девальвації, зміцнення валютних позицій національної грошової одиниці більш вигідне для України. Йдеться, по-перше, про здешевлення критичного імпорту енергоносіїв, що посідає дуже важливе місце в нашому торговому балансі. По-друге, Україна здешевлює технологічний імпорт машин та обладнання, що повною мірою відповідає стратегії інноваційного розвитку української економіки на наступне десятиріччя. По-третє, поступова ревальвація гривні, що нині відбувається, здешевлює обслуговування зовнішнього боргу. По-четверте, стабільний валютний курс — це надійна основа зниження інфляції. По-п’яте, ревальвація — важливий чинник підвищення не лише реальних доходів населення, а й вартості активів підприємств та фінансових (зокрема банківських) установ, номінованих у доларах. Нарешті, по-шосте, сильна гривня — це важлива передумова зміцнення інвестиційного потенціалу, зокрема залучення в національну економіку іноземних капіталів. Україна має розраховувати саме на такі результати, добре розуміючи, що вони можливі лише в довгостроковій перспективі. Ті ж, хто живе сьогоднішнім днем, опікується лише поточними проблемами (це закид на адресу уряду), обстоюють протилежне — девальваційне знецінення національної грошової одиниці.
Звісно, у будь-якому разі не йдеться про штучну ревальвацію. Існує необхідність істотної лібералізації валютного ринку і запровадження політики гнучкого валютного курсу, який має визначитися взаємодією ринкових факторів, вільних від адміністративних обмежень. Ця позиція найбільшою мірою відповідає логіці євростратегії України, адже саме такий валютний режим збалансовує реальний попит на іноземну валюту з її пропозицією, врівноважує торговельний баланс, сприяє економічному зростанню.
В останні два роки грошово-кредитна політика НБУ набула більшої визначеності. Однак Україна припустилася б небезпечної помилки, якби почала замовчувати існуючі і в цій сфері проблеми. Тим більше що на багато запитань поки що немає відповіді.
Добре відомо, що дійовість грошово-кредитної політики визначається здатністю Національного банку регулювати грошові потоки та структуру грошового ринку. Наші проблеми у цій площині також не становлять жодної таємниці. Зрозуміло, по-перше, що грошово-кредитна політика не може бути ефективною, коли поза банками обертається понад 40% грошової маси . Ці гроші фактично не піддаються регулятивним діям НБУ. По-друге, грошово-кредитна політика не може бути ефективною, коли фактично не діють механізми дисконтного регулювання.
Висновки
Вивчення суті, призначення та структурних елементів грошової системи, її становлення в українських умовах та аналіз монетарних інструментів Національного банку України, що використовуються для регулювання грошової системи дозволили сформулювати наступні висновки:
1. Грошова система – це така форма організації грошового обігу в країні, яка склалася історично і закріплена в законодавчому порядку. Основними її елементами є: 1)найменування грошової одиниці; 2) масштаб цін; 3)види та купюрність грошових знаків, які мають статус законного платіжного засобу; 4) регламентація безготівкових грошових розрахунків; 5)регламентація режиму валютного курсу та операції з валютними цінностями; 6) регламентація режиму банківського проценту; 7)державні органи, які здійснюють регулювання грошового обороту та контроль за дотриманням чинного законодавства.
2. Розрізняють 2 типи грошових систем: систему металевого обігу та систему паперово-кредитного грошового обігу. Виходячи з історичного розвитку, розрізняють два види металевих систем: біметалізм і монометалізм.
3. Становлення грошової системи України здійснювалося шляхом проведення однієї грошової реформи, яка тривала майже п'ять років. Вона включала три внутрішньо взаємопов'язані заходи: випуск у готівковий обіг тимчасової перехідної валюти – купоно-карбованця (січень 1992 р.); випуск цієї ж валюти в безготівковий обіг (листопад 1992 р.); випуск у загальний обіг постійної національної валюти гривні замість тимчасової — купоно-карбованця (вересень 1996 р.).
4. Сучасна грошова система включає в себе готівкові та безготівкові гроші. Безготівкові, або кредитні, гроші виступають у вигляді рахунків в банках. А в цілому – це система нерозмінних кредитних грошей, яка характеризується: демонетизацією золотого вмісту кредитних грошей (банкнот); панування кредитних (символічних) грошей; значним розширенням безготівкового обороту; державним регулюванням грошового обігу.
Основними властивостями сучасних грошей відмічають:
1) гроші мають здатність легко обмінюватися на товари та послуги, тобто володіють найбільшою ліквідністю;
2) гроші є декретними – це встановлені законом платіжні засоби;
3) цінність грошей проявляється в їх купівельній спроможності.
5. Регулювання грошової системи Національний банк України здійснює з допомогою таких грошово-кредитних інструментів як встановлення для комерційних банків вимог з формування обов'язкових резервів від залучених коштів, операції на відкритому ринку, рефінансування комерційних банків, процентна політика (встановлення величини облікової та ломбардної відсоткових ставок), регулювання офіційного валютного курсу національної валюти. На думку Національного банку України найбільш дієвими монетарними інструментами, що забезпечують ефективне функціонування вітчизняної грошової системи, є встановлення вимог щодо створення комерційними банками обов'язкових резервів, а також регулювання валютного курсу гривні (в деякій мірі адміністративне) шляхом обмеження доступу банківських установ на валютний ринок.