Пластикове горнятко з милосердям
Будильник дзеленчав уже вдруге. Маркові геть не хотілося вставати, але тягти гуму далі не було куди. Ярина ще спала, згорнувшись у клубочок і поклавши щоку на його подушку. Через ролети кольору фісташкового морозива пробивалося розсіяне, доволі яскраве, світло – і це (в таку пору ранку й року) було дуже дивним. Марко тихенько встав, поправив ковдру в дружини на плечі, тихо підійшов до вікна й підняв одну заслінку. Сонце перетворилося на велику розмиту пляму на горизонті – туман був густим і зовсім білим.
Марко поспішив у душ, тоді нашвидкуруч перекусив, заодно пробігши поглядом стрічку новин на планшеті. Яра – сонна й смішна, із заплутаним волоссям і примруженими очима, у довгих вовняних шкарпетках, коротких піжамних шортах і майці – причовгала на кухню.
– Мене ніхто не обіймав і я прокинулася, – сказала вона, лукаво усміхаючись.
Ця жінка, здавалося, вміла лукаво всміхатися навіть уві сні. Ярина, усе ще мружачись і потираючи ніс, взяла френч‑прес, у якому ще не вихолола кава, і налляла собі у велике горня з ромашками. Її активний день почнеться аж через чотири години. А поки вона могла собі дозволити понасолоджуватися ранком, довше поніжитися в душі, а потім, обгорнувши голову рушником, почитати в ліжку під ковдрою. Або навіть спекти щось смачне на вечір, якщо не полінується.
– Спекти тобі щось смачненьке на вечір? – запитала вона, наче прочитавши його думки.
Вона не надто любила випічку, але Маркова сестра подарувала їй дуже багато красивих форм, а Яра любила все гарненьке й не могла протистояти спокусі побавитися із запахами, кольорами, смаками та спокусливим, апетитним виглядом тістечок, бісквітів із шоколадною поливкою і тортиків. Марко з того тішився особливо.
– Ну‑у‑у… Якщо спечеш, я буду дуже радий.
Він обійняв її за плечі, поцілував у чоло й глипнув на годинник. Пора було вибігати. Яра поцілувала його на прощання й підійшла до вікна – помахати рукою, коли він сідатиме в машину. Але туман був таким густим, що одразу окутав його молочною пінкою, і лише засвічені фари показали, що автомобіль рушив.
Марко їхав обережно – чоловік не дозволяв поспіху зашкодити його уважності. Він притишив музику й спробував згадати заплановані на сьогодні справи, окресливши пріоритети. Марко любив планувати наперед, але не переймався, коли щось не встигалося. Бо знав: на найголовніше часу вистачить завжди. Аби тільки не проґавити те найголовніше.
За рогом вигулькнула будівля залізничного вокзалу. Марко спробував припаркуватися, але машин і автобусів на стоянці було надто багато, відшукати вільне місце – непросто. Кілька невдалих спроб – і місце таки знайшлося. Чоловік вибіг з машини й поспішив до кас попереднього замовлення квитків. Там стояли довжелезні черги. Час невблаганно тікав крізь пальці, майбутні пасажири ніяк не могли визначитися, яку полицю вони хочуть, люди в черзі дратувалися. Повітря видавалося наелектризованим, тож Марко витягнув свій музичний програвач, вклав навушники до вух і увімкнув улюблений альбом. Йому чомусь одразу пригадалася сонна Яра в своїх високих вовняних шкарпетках, і він усміхнувся.
Як тільки отримав квитки й перевірив дати й час, задзвонив його телефон.
– Де ти? – керівник, вочевидь, був не в гуморі.
– На залізничному. Саме купив квитки на відрядження.
– Бігом сюди. Німці будуть через п’ятнадцять хвилин.
Шеф кинув слухавку, не попрощавшись. Марко пришвидшив крок. Він поспішав і обдумував деталі майбутньої розмови. Люди навколо метушилися, в усіх були свої клопоти. Уже виходячи з дверей вокзалу, Марко помітив жінку, яка перебирала рукою сміття. Жінка була брудна, обшарпана й зла. В одній руці вона тримала огризки якогось пиріжка. Маркові стало її шкода, але він поспішав на зустріч.
Машина привітно писнула, як радісне собача, що зачуло господаря. Він уже збирався сісти й дати газу, але обідранка з голодними очима не виходила йому з голови. Чоловік обернувся, подумав хвильку, й побіг назад у вокзал. Жінка стояла там само. Поруч не було місць, де присісти, зате був кавовий апарат.
– Доброго ранку, – чемно привітався Марко з жінкою. Вона не відповіла, тільки блиснула очима з‑під лоба.
– Дозвольте пригостити вас чаєм з лимоном.
– Я не люблю лимон.
– А кавою?
– Ти шо, будеш мені каву купляти?
– Якщо ви не заперечуєте, – усміхнувся Марко. – Яку ви любите, з молоком?
– Давай з молоком.
– Я беру вам подвійну.
– То як?
– Вона буде трохи більшою, ніж звичайна.
– То яка вона буде?
Він показав пальцями можливий розмір кави. Жінка не виявляла жодних емоцій.
– А вона не буде гаряча? Я не люблю гарячу.
– Думаю, що ні. Але якщо буде, остудимо для вас.
Кава сюрчала, наповнюючи пластикове горнятко, жінка стояла й дивилася на Марка. Він вклав горня їй у руки й озирнувся, чи не продають десь тут пиріжків з котлетами. Але нічого такого не було.
Марко засунув руки в кишеню й дістав паперові серветки. Дав їх жінці разом із грішми.
– То вам на обід.
Вона знову подивилася на нього спідлоба й пішла, не подякувавши й не озираючись.
Марко побіг до машини – він знав, що зустріч почнеться за кілька хвилин. Але не докоряв собі за прогаяний час.
Забігши в офіс, він побачив засапаних працівників і стривоженого директора. Німців не було, і ніхто не питав його, чому він затримався.
– А де німці? – поцікавився Марко в секретарки директора.
– Запізнюються, – відповіла вона, знизавши плечима.
Марко засміявся і пішов до кавової машини заварювати собі каву. На щастя, без жодного поспіху.
Продовження для казки
Моя подруга пише казки. Вони в неї світлі, лагідні й живі. Я читаю й вірю, що кожнісіньке слово – справжня правда. Я вірю в її фей, у медове щастя у банці з‑під трояндового варення, у мудрих котів й усміхнені велосипеди. Я вірю в її потерту пудреницю з натхненням, і в чайник, який сам кип’ятить воду і заливає окріп у горнятка. А з них одразу починає струменіти такий аромат, що жителі містечка, яким пощастило бути в радіусі трьох кварталів від чарівної кухні, починають щасливо усміхатися, кивати одне одному, піднімати капелюхи на знак вітання, гладити лінивих кішок, що затишно сплять на зовнішніх підвіконнях першого поверху поміж горщиків із яскравими квітами, і згадують усі дрібні обіцянки зробити комусь якусь приємність.
Читаю її казки під пледом, зручно підібгавши ноги, або на гойдалці надворі; беру з собою в наплічник, коли їду на велопроїжджанку лісом чи замковим парком; у торохкотливому тролейбусі, що везе мене на роботу, а з роботи – додому; за кухонним столом, попиваючи ранкову сенчу з пелюстками квітів, або ж коли ставлю випікати шоколадні мафіни й не хочу нікуди йти з кухні, аби насолодитися їхнім, таким домашнім, ароматом і не проґавити тієї миті, коли чудеса трапляються самі собою.
Інколи мені здається, що слова в її казках закінчуються на найцікавішому місці – хочеться читати ще і ще, але на наступній сторінці уже починається інша, не менш казкова історія. Тоді заплющую очі й починаю уявляти, що трапилося з шоколадною феєю в червоних кедах, куди вона поїхала, кого зустріла, і якого кольору шарфиком були закутані її плечі. Якось я запитала в подруги, а що було далі з котроюсь із фей, що трапилося з нею, коли в казці закінчилися слова?
Моя подруга – з добрими й великими очима, та сама, у якої з‑під чорнильної ручки у червоних та зелених зошитах народжуються феї і яка любить носити лілову шаль восени – усміхнулася й запитала: «А як ти думаєш?»
І я розповіла їй про зелений велосипед і смачні шоколадні мафіни, про те, що у феї з кишенями з’явилося троє кошенят – шоколадне, руде й бежеве, і що вона раптом поїхала в далеку Іспанію й закохалася в її сонце й будиночки, зроблені наче з пісочного печива, про світанки й новий кавовий млинок, про бельгійські вафлі й блакитну вечірку, і про красиву вазу, і про три яблучних пироги, і ще багато про що.
– Знаєш, – знову усміхнулася моя улюблена казкарка, – саме так усе й було. Точнісінько так, як ти оце розказала.
І з того часу я точно знаю, що слова в казках про фей не закінчуються – вони народжуються десь у іншому місці, навіть у іншій країні, навіть на інших сторінках, але тривають і тривають, вилуплюються, наче жовті курчатка перед Пасхою, випікаються, як шоколадні мафіни на моїй кухні, виписуються чорнильними ручками в малинових і мандаринових записниках, вив’язуються чиїмось дбайливими теплими руками, наче петельки в нових персикових шкарпетках до Різдва, заварюються, як ранкове какао з молоком… І ніколи‑ніколи не зникають.
Ретро‑ранок
Сьогодні будильник продзеленчав якось надто рано. Мілана прокинулася одразу – вона ще не встигла звикнути до його дзвінка: різкого й категоричного. Чоловік подарував їй це ретро‑диво для того, аби вона таки навчилася прокидатися з будильником; бо ж приємні мелодії на телефонному «алярмі» розум жінки чомусь вперто вважав саундтреками й підлаштовував під них відеоряд із приємних сновидінь.
Мілана потягнулася до смішного, круглого й жовтого, наче курчатко, годинника й натиснула на кнопку, а тоді швидко сховала назад руку під теплу ковдру, зручно вмостилася й збиралася знову заснути… але раптом згадала про нинішні плани й швидко сіла на ліжку. Сьогодні був важливий день, і жінка, попри всю любов до спання, прагнула встигнути зробити заплановане.
Узагалі‑то, це вже було її друге прокидання за сьогодні. Раніше вона намагалася розплющувати очі, коли чоловік цілував її перед виходом на роботу й говорив важливі слова благословення на день, але як тільки він тихо зачинив за собою двері, заснула знову. Тож тепер, коли будильник продзвенів, був саме час поспішати. Втім, яка провінційна принцеса, навіть у дуже важливий день, поспішатиме сонячного осіннього ранку? Мілана таких не знала. Тож граційно потяглася на ліжку, піднялася, на пальчиках обійшла кімнату, виконуючи прості й приємні рухи, аби лагідно розбудити сонне тіло, накинула на себе куценький махровий халатик у ведмедики та – що їй особливо подобалося – з капюшоном, і почимчикувала у ванну. А коли повернулася, вмита й зовсім пробуджена, стала на коліна й щиро попрохала Бога, щоби цей день був дуже щасливим; не лише для неї, але й для тих, кого вона так любила.
Мілана висипала жменю пахучих кавових зерен у ручний млинок, додала туди скибочку засушеної шкірки помаранчі та півцвяшка гвоздики й перемолола все це, щомиті зупиняючись, аби глибоко вдихнути аромат і солодко зітхнути. На плиті засвистів чайник, і жінка висипала ароматну суміш в улюблене горнятко, завбачливо поклавши туди ще й два шоколадних квадратики, і залила те все окропом – на відміну від чоловіка, вона не заварювала каву в глиняній джезві, бо вважала, що запарювання краще зберігає аромат і смак. Тоді швиденько спряжила собі молока, збила його в густу пінку мікро‑міксером і вилила в каву, не забувши притрусити все це подрібненими звечора горішками.
А потім, зготувавши смачні канапки – з сиром, помідором і листям салату – увімкнула приємну музику, зручно вмостилася на високому стільці й розгорнула на столі улюблену книжку. Мілана постійно стверджувала, що смачний і приємний ранок не може перерости в ненатхненний день.
– Ой, та ж я запізнюся! – раптом вигукнула, відірвавшись від читання.
Мілана швидко одягла на себе старі, потерті й вицвілі джинси і теплий светр, червоні плетені мітенки й червоні плетені шкарпетки, старанно закутала горло червоною «арафаткою» й кулею вилетіла з дому, прихопивши ключі від гаража – сьогодні їй було просто не обійтися без велосипеда.
…Тепер уже можна й не турбуватися про час – адже навіть провінційні принцеси люблять їздити на своїх роверах швидко‑швидко (правда, то аж ніяк не заважає їм скручувати в приватний сектор, аби проїхатися коло лісу й порозглядати осінні акварельки дерев). Вітер розвівав довге хвилясте волосся дівчини, вона сміялася легко й залюблено, а дорога під колесами її велосипеда котилася назад швидко‑швидко.
Попереду, трохи на горі, була маленька залізнична ретро‑станція. Декілька людей – переважно бабусі в елегантних хустках й дідусі в кашкетах і старомодних довгих коричневих пальтах – чекали ранкової електрички. Вокзал виглядав, наче іграшковий; усього‑то шість колій і багато підсвіченого сонцем золота обабіч. Мілана поставила свій ровер коло лавки й подумки, але урочисто, виголосила мрію: нехай і у нас буде так багато вело‑стоянок на кожній станції громадського транспорту, як, скажімо, в Угорщині!
Вони з чоловіком саме збиралися чкурнути в коротку європейську мандрівку: вештатися красивими вечірніми містами, тихо наспівувати пісні підсвіченим вогнями річкам, прокидатися задовго до світанку й дивитися, як заплутуються косі золотисті сонячні промінці за високі шпилі стародавніх церков. А ще заходити в тісні крамнички на вузьких вулицях, вибирати собі маленьких плюшевих ведмедів до колекції, пити каву з вершками в кав’ярнях і складати пакетики з цукром у маленьку плетену торбинку, щоб колись, повернувшись додому, розгорнути її і знайти там цілу купу різнокольорових солодких спогадів.
Мілана всміхнулася мріям і підійшла до віконечка.
– Два квитки до Чопу, будь ласка. Пані з підозрою зиркнула на неї.
– Вам студентські чи які?
Надворі стояла осінь, порядні громадяни в такий час не їздять у відпустки. А їм, як вічним студентам інституту Радості й Пригод, можна, подумала Мілана й знову всміхнулася тітоньці.
– Ні, два дорослих. З поміткою «пригодошукачі».
– З чим? – тітонька тепер дивилася на жінку з відвертою підозрілістю.
– А у вас хіба не ставлять таких відзнак? – не могла вгомонитися Мілана, ледь не пирскаючи від сміху.
– Не знаю, про що ви. Нічого такого я не знаю. Нема в нас ніяких приміток. Хіба з постіллю чи без. І де ви таке взяли?
Дівчині стало шкода тітоньку, яка аж ніяк не хотіла побавитися з нею у казку. Тож вона згорнула приготований діалог про мандри, пригоди й усе таке в трубочку – до кращих часів, чемно подякувала й побажала касирці радісного дня. Пані лише розгублено знизала плечима.
Мілана защібнула наплічник і відчепила свого велосипеда. Тепер її дорога вела вниз із пагорба, і молода пригодошукачка збиралася насолодитися цією перевагою сповна. Бо ж хіба ранкова велопроїжджанка маленьким ретро‑містом, поки всі дорослі люди старанно працюють, – не чудесний привід тішитися, наче дитина? Мілана знову повернула у приватний сектор, на нерівні кам’яні вулиці, звідки добре було видно гори й різнобарвний листяний ліс.
Тепер дівчина їхала повільно, убираючи в себе сонце, що заливало вулиці, розглядаючи квітники на подвір’ях, смішних гномів посеред хризантем, веселих собак із кошлатими хвостами, вікна, завішані красивими фіранками, та дбайливо підстрижені газони. А за рогом їй трапилися смішні білки на дереві й дві кішки‑мисливиці: одна полювала на білок, інша – на колеса Міланиного ровера.
Повернувшись додому, дівчина запарила собі чаю в заварничок, дістала шоколад, накинула теплу шаль на плечі, увімкнула ніжну й щемку музику й сіла до роботи над перекладом книжки про старе кіно.
«Ну чим не ретро‑продовження затишного осіннього ретроранку?» – подумала жінка, й замість того, щоби відіслати коханому чоловіку есемеску, дістала листок паперу, чорнильну ручку й взялася писати йому справжнього листа. Навіть без «смайликів». Лише дуже важливі слова й трохи улюблених парфумів на папері.