Економічні наслідки монополії

Незважаючи на те що ринок в умовах монополії є рівноважним, а монополіст може мати ефективне виробництво, монопольні ринки є неефективними. В умовах монополії ринкова ціна продукції вище граничних витрат її виробництва, що свідчить про неефективне розподілі ресурсів.

Монопольний випуск менше конкурентного і здійснюється при середніх довгострокових з-МС держки вище мінімальних, що вказує на більш низьку ефективність використання ресурсів. Здійснюючи занадто мало продукції і продаючи її за дуже високими цінами, монополія веде до скорочення суспільного добробуту.Припустимо, що функція попиту D лінійна, граничні витрати фірми рівні МС, В цьому випадку монопольний випуск складе проти конкурентного Q при відповідних цінах Рт і Рк.Перевищення монопольної ціни над конкурентної означає, що частина споживчого надлишку, що дорівнює площі прямокутника А,перерозподіляється на користь монополіста і привласнюється їм у формі монопольної прибули. Менший в порівнянні з конкурентним обсяг монопольного випуску свідчить про втрату частини споживчого надлишку, яка дорівнює площі трикутникаВ, і частини надлишку виробника, що дорівнює площі фігури С. Загальні втрати добробуту складуть величину, що дорівнює сумі втрат з боку споживача і виробника, тобто (-А - В) + (А - С), що дасть величину втрат, що дорівнює (В + С). Отже, суть проблеми полягає не в перерозподілі добробуту на користь монополіста, а в тому, що монополізм призводить до чистих втрат суспільного добробуту. Що представляють собою суспільні витрати неефективності, чисті втрати добробуту є соціальною ціною монополії. Причому, навіть якщо частина монопольного прибутку буде перерозподілено на користь споживачів за допомогою її оподаткування, повної ефективності досягнуто не буде, тому що обсяг пропозиції в умовах монополії менше конкурентного.

При лінійної функції попиту і незмінних граничних витратах (МС = АС) на рівні конкурентної ціни Рк в умовах досконалої конкуренції споживчий надлишок складе величину, рівну Q (P - Рк) / 2.У випадку з монополією він скорочується до Qm (P - Р ") / 2, а монопольна прибуток складе Qm (Pm - Рк) 'Якщо монополісту вдається встановити окрему ціну для кожної одиниці продукції, то він перерозподілить весь надлишок на свою користь. Однак при монопольному ціноутворенні відбувається не тільки перерозподіл споживчого надлишку, але і його скорочення на величину, що дорівнює площі трикутника В, що представляє собою різницю між втратами потреби телей і вьтігр'шем монополіста.

Втрати «мертвого вантажу» - не єдина форма зниження ефективності в умовах монополії. Відсутність тиску конкурентних сил дозволяє фірмі функціонувати не в оптимальному режимі, тому що виникає при цьому неефективність вона може компенсувати за рахунок наявної ринкової влади.

Хоча втрати ефективності через монополії можуть бути істотними, більшість економістів схиляються до того, що насправді тягар монополії невелика. Пов'язано це з тим, що, з одного боку, чиста монополія зустрічається рідко і найчастіше ми можемо говорити лише про монопольний вплив, а з іншого боку, самі монополісти зіштовхуються з протидією низки раніше згадуваних нами факторів, які обмежують реалізацію їх ринкової влади.

Монополія призводить не тільки до негативних наслідків - вона дає і деякі вигоди. По-перше, дозволяючи отримувати економічний прибуток, ринкова влада створює більш широкі можливості для інноваційної діяльності фірм і сприяє науково-технічному прогресу, особливо коли бар'єри проникнення в галузь невисокі. По-друге, ринкова влада веде до економії на інформаційних витратах, оскільки сама фірмова марка вже є інформацією для споживача. По-третє, в умовах монополії існує можливість більш повного вилучення економії від масштабів і, отже, виробництва при більш низьких, ніж в умовах досконалої конкуренції, витратах.

49. Цінова дискримінація – це продаж однакового товару за різними цінами різним споживачам. Щоб фірма-монополіст могла проводити цінову дискримінацію, ринок повинен відповідати таким умовам: - продавець повинен бути в змозі розділити покупців на групи, виходячи з урахування еластичності попиту на блага. Для тих покупців, попит яких має високу нееластичність, буде встановлена висока ціна, а тим, чий попит еластичний – більш нижча; - блага не можуть перепродуватися покупцями (або продавцями) одного ринку покупцям (або продавцям) іншого ринку, оскільки вільне переміщення благ із “дешевого” ринку на “дорогий” призведе до виникнення єдиної ціни, що обумовить неможливість цінової дискримінації. Розрізняють такі види цінової дискримінації: 1) просторова (продаж у місті та селі, місця в театрі); 2) часова (ціни на денні та вечірні сеанси, телефонні тарифи); 3) по доходах споживачів (послуги для багатих і бідних); 4) по обсягу споживання блага (мінімально необхідна кількість та надлишок); 5) по соціальному статусу споживача (проїзні квитки). При ціновій дискримінації чистий монополіст одержує більший доход, а отже, більший прибуток. Поняття цінової дискримінації ввів в економічну науку в першій третині XX ст. А.Пігу, але саме явище було відоме й раніше. А.Пігу розрізняв три види (або ступені) цінової дискримінації. Цінова дискримінація першого ступеня (бездоганна дискримінація) спостерігається в тому випадку, коли на кожну одиницю блага встановлюється ціна, рівна його ціні попиту, тому ціни продажу блага для всіх покупців різні. Оскільки монополіст не може мати повну інформацію про функції попиту всіх можливих покупців свого блага, то цей вид цінової дискримінації у чистому вигляді не можливий. Певне наближення до чистої цінової дискримінації можливе при незначній кількості покупців, коли кожна одиниця блага випускається на замовлення конкретних споживачів. Розглянемо простий приклад. Нижче на рисунку можна побачити, що монополіст може продати 4 одиниці продукції по 30 грн. за штуку. Доход його складе: 4*30 = 120 грн. Якщо монополіст вдасться до дискримінації, то він може продати першу одиницю продукції за 50 грн., другу – за 45 грн., третю – за 35грн. та четверту – за 30 грн. В цьому випадку його доход складе: 50 + 45 + 35 + 30 = 160 грн., тобто доход більший.

Цінова дискримінація другого ступеня має місце, коли ціни блага однакові для всіх покупців, однак розрізняються в залежності від обсягу купівель. При цьому виді цінової дискримінації блага групуються в певні партії, на кожну з якої встановлюються різні ціни. Цінова дискримінація другого ступеня нерідко виступає у формі цінового дисконту або знижок (на обсяг поставок; кумулятивні знижки – сезонний квиток на залізничній дорозі; дискримінація в часі – різні ціни на ранкові, денні, вечірні сеанси в кіно; стягування абонементної плати в сполученні з пропорційною оплатою обсягу придбаного блага). Цінова дискримінація третього ступеня припускає, що різним особам благо продається за різними цінами, але кожна одиниця блага, придбана конкретним покупцем, оплачується ним за однаковою ціною. Якщо при ціновій дискримінації перших двох ступенів передбачалося розподіл благ на групи, то в основі цінової дискримінації третього ступеня передбачається розподіл самих покупців на групи або ринки, де встановлюються свої ціни продажу. Фірми-монополісти систематизують споживачів за перевагами, доходами, віком, місцем проживання, характером роботи і продають свої блага відповідно до цієї градації.

50. Основні риси ринку з монополістичною конкуренцією: 1. На ринку існує відносно велика кількість продавців, які пропонують схожу, але не ідентичну продукцію. Монополістична конкуренція суттєво відрізняється від досконалої конкуренції щодо кількості фірм. їх може діяти на ринку декілька десятків, а не тисяч, як за умов досконалої конкуренції.

За наявності такої кількості фірм випливає декілька важливих ознак монополістичної конкуренції:

• кожна фірма володіє відносно невеликою частиною всього ринку, тому вона має дуже обмежений контроль над ринковою ціною;

• наявність порівняно великої кількості фірм робить немож­ливою їх таємну змову з метою обмеження обсягу виробництва і штучного підвищення цін;

• за умов значної кількості фірм немає відчуття взаємної за­лежності між ними; кожна фірма визначає свою політику, не вра­ховуючи можливої реакції з боку конкуруючих з нею фірм.

2. На ринку монополістичної конкуренції фірми пропонують різновиди певного товару (диференційований товар). Перехресна еластичність попиту за ціною такого товару досить висока. Ди­ференціація продукту може набувати різних форм:

• товари можуть розрізнятися за своїми фізичними чи якісни­ми параметрами (диференціація за якістю). Адже відмінності за функціональними особливостями, матеріалами, дизайном і якіс­тю роботи є надзвичайно важливими сторонами диференціації продукту. Персональні комп'ютери, наприклад, можуть розрізня­тися за потужністю, програмним забезпеченням тощо. Існує та­кож багато конкуруючих підручників з економічної теорії, які відрізняються за змістом, структурою, викладенням матеріалу і доступністю;

• важливими аспектами диференціації продукту є послуги та умови, пов'язані з його реалізацією. В невеликій крамниці, на­приклад, можуть надавати особливого значення якості обслуго­вування покупців, упаковуючи їх покупки та надаючи інші по­слуги. В супермаркеті покупці самі змушені пакувати свої покуп­ки, але купують вони їх за нижчими цінами;

• продукти також можуть бути диференційовані на основі розміщення і доступності. Наприклад, бензозаправочні станції, що розташовані на великих автомагістралях, продають бензин за вищими цінами, ніж на бензоколонках, віддалених на декілька кілометрів.

Диференціація продукту може бути результатом уявних від­мінностей, створених рекламою, упаковкою та використанням фірмових знаків і торгових марок. Якщо певна марка товару пов'язана з ім'ям якої-небудь знаменитості, то це може позитив­но вплинути на попит на цей товар.

Одним з наслідків диференціації продукту є те, що, незважаю­чи на наявність відносно великої кількості фірм, виробники в умовах монополістичної конкуренції мають певний контроль над цінами на свою продукцію. Споживачі надають перевагу продук­ції певних продавців і платять за неї вищу ціну, щоб задовольни­ти свої потреби. Продавці та покупці більше не пов'язані стихій­но, як це відбувається на ринку досконалої конкуренції.

51. Визначення ціни та об’єму виробництва монополістична конкуренція

Припустимо, що фірми в галузі виробляють деякі дані продукти та займаються діяльністю по стимулюванню збуту в деякому даному об’ємі. Крива попиту фірми відображена на рисунку 1.

Крива попиту монополіста першопочатково еластична. Вона набагато еластичніше, ніж крива попиту продавця при чистій монополії, так як продавець при монополістичній конкуренції стикається із більшою кількістю конкурентів. що стосується кривої пропозиції (рис.1), то вона не є абсолютно еластичною, тому що фірма має менше конкурентів, ніж в умовах чистої конкуренції, і продукти цих фірм є близькими, але не абсолютні замінники.

В короткостроковому періоді фірма або може отримати економічні прибутки, або зіткнутися з витратами. Економічні прибутки викличуть вступ нових фірм в галузь, і в результаті, в ході конкуренції вони будуть ліквідовані. Збитки викличуть масовий відхід фірм із галузі до тих пір, поки нормальні прибутки не будуть відновлені.

В довгостроковому періоді існує тенденція до отримання нормального прибутку, тобто до беззбитковості. Так, в КП при умові отримання прибутків можна очікувати, що економічні вигоди сприятимуть появі конкурентів, оскільки входження в галузь є відносно простим. Коли нові фірми ввійдуть в галузь, крива попиту, з якою стикається конкуруючий монополіст, опуститься і стане більш еластичною, тому що кожна фірма володіє меншою часткою сукупності попиту і стикається тепер із більшим числом замінників продуктів. Звичайно, це в свою чергу визве тенденцію до счезання прибутків. Отже фірми почнуть залишати галузь.

В ДП якщо ціна просто покриває витрати на одиницю продукції при об’ємі виробництва, для якого ГВ=ГВт, то досягається рівновага.

Але, кажучи те, що в довгостроковому періоді фірма є беззбитковою, тобто здатна отримувати нормальний прибуток, треба бути обережним, так як існують певні ускладнюючі фактори:

1. Деякі фірми можуть випускати такі продукти, які конкурентам важко виробити (якась бензозаправочна станція може займати єдине доступне місце на самому людному перехрестку в місті).

2. Фірма має патент, який дає їй більш чи менш довгочасову перевагу над суперником.

3. Входження в галузь обмежується рядом причин, наприклад, існують фінансові бар’єри для входження.

4. Диференціація на основі розміщення і доступності (збитки і прибутки нижче нормальної можуть зберігатись в ДП).

52. Максимізація прибутку у довгостроковому періоді.

У довгостроковому періоді умови беззбитковості формуються за наявності критичної ринкової ціни, коли ідентичні підприємства тільки покривають свої повні конкурентні витрати. Якщо ринкова ціна нижча за цю критичну довгострокову ціну, то підприємства полишатимуть галузь доти, доки ринкова ціна не стане знову рівноважною. За ціни, яка перевищує довгострокову ціну, у галузі утворюватимуться нові підприємства, що спонукає вже існуючі підприємства знижувати ринкову ціну до рівня довгострокової рівноважної, яка покриває конкурентні витрати. Таким чином, коли в галузі збільшується кількість підприємств з ідентичними витратами (за умови вільного входження і виходу з неї), довгострокова рівноважна умова така: ринкова ціна має дорівнювати граничним витратам, тобто мінімумові середніх витрат. Говорячи про конкурентний ринок у довгостроковому періоді, зауважимо, що окремі фірми і цілі галузі просуваються до стану довгострокового нульового прибутку.

У реальному житті за умов досконалої конкуренції в основному розвивається сільське господарство. Для багатьох обробних галузей промисловості характерне поступове зменшення середніх витрат. За таких умов одне або декілька підприємств розширюватимуть випуск продукції, допоки стануть суттєвою частиною ринку продукції галузі. Тут можливі три варіанти: по-перше, фірма — монополіст, що домінує в галузі; по-друге, декілька великих фірм-продавців — "олігополістів п — спільно домінують у галузі; по-третє, використання певного виду конкуренції, що являє собою відхилення від економічної моделі досконалої конкуренції.

У чисто конкурентній економіці дії виробників, що прагнуть прибутку, призведуть до такого розподілу ресурсів, який максимізує задоволення потреб споживачів. Якщо у довгостроковому періоді ціна і мінімум середніх витрат однакові, це означає, що конкурентні фірми використовують найефективнішу із відомих технологій і призначають найнижчу ціну з урахуванням своїх витрат виробництва. Рівність ціни і граничних витрат показують, що ресурси розподіляються відповідно до споживчих смаків. Отже, на ринках з чистою конкуренцією у довгостроковому періоді досягається і виробнича ефективність, і розподільна ефективність

53. Монополістична конкуренція здійснюється тоді, коли відносно вепика кількість фірм конкурують між собою за продаж диференційованого товару на ринку, де можлива поява нових продавців. Така ситуація є найбільш поширеною моделлю ринку. У повсякденному житті ми найчастіше зустрічаємось із виробником або продавцем, який орієнтується у своїй поведінці на монополістичну конкуренцію. Дослідження та вивчення такої поведінки і становить головну мету розгляду даної теми.

Витрати монополістичної конкуренції – витрати виробника, зумовлені випуском такого обсягу продукції, за якого ціна встановлюється нижче граничних витрат, а середні витрати перевищують витрати, які забезпечують окупність.

54. Олігополія: суть та основні ознаки

Олігополія характеризується наступними ознаками. По-перше, вона представлена відносно малою кількістю фірм, які панують на ринку галузі. Проте чітко не визначено, яка саме відносно мала кількість фірм представляє олігополію. Можна сказати, що вона знаходиться між чистою монополією і монополістичною конкуренцією, і для різних галузей є різною: в одних галузях це може бути 4-7 великих фірм, які порівну ділять між собою весь ринок продукту, в інших галузях - це 4-7 великих фірм, які порівно ділять між собою від 60 до 99 % всього ринку, а інша його частина припадає на достатньо велику кількість менших фірм. Іншою ознакою олігополії є виробництво однорідної, тобто стандартизованої, продукції (цинк, цемент, сталь тощо) або диференційованої продукції (автомобілі, сигарети, побутові електротовари, миючі засоби). Наступною, третьою, ознакою олігополії є взаємна залежність олігополістичних фірм щодо визначення цін і випуску продукції Ця взаємна залежність фірм пояснюється їх малочисельністю і значним контролем ринку. Якщо одна з малочисельних фірм захоче знизити ціну на свій продукт з метою збільшення своїх продаж, вона повинна передбачити можливу реакцію конкурентів на свої дії. Ця ж реакція може бути різною: конкуренти можуть залишити свої ціни на попередньому рівні (в результаті чого вони втратять своїх покупців, а фірма, яка знизила ціну, збільшить свої продажі); конкуренти можуть знизити свої ціни до рівня ціни фірми, яка початково вдалася до її зниження (внаслідок чого жодна з фірм не збільшить свою частку ринку і всі фірми лише втратять частину прибутків); конкуренти можуть знизити ціну в більшій мірі, ніж фірма, яка початково вдалася до її зниження (це означатиме для останньої втрату ЇЇ частки ринку і зниження її прибутків). Отже, однією з особливостей олігополії є взаємозалежність фірм, що обумовлює необхідність обирати лінію своєї поведінки відповідно до дій і очікуваної реакції конкурентів. Це означає, що при визначенні цін і обсягів виробництва, для олігополіста поряд із знанням попиту на свій продукт попиту на свій продукт та витрат його виробництва важливим є врахування можливої реакції конкурентів, яка, з однієї сторони, є в значній мірі непередбаченою, а, з іншої сторони, яка в значній мірі впливає на попит на продукт олігополістичної фірми, а отже, і на її прибутки. Ще однією ознакою ринку олігополії є існування суттєвих бар 'єрів щодо появи конкурентів.

Які ж причини існування олігополістичного ринку? По-перше, це дія ефекту масштабу. Як відомо, виробництво певних видів продукції може здійснюватись з низькими середніми витратами лише при значних розмірах випуску. Новим фірмам дуже важко ввійти на ринок такого продукту, якщо вони не мають великих фінансових ресурсів для придбання дорогого основного капіталу, ефективність використання якого досягається лише при значних масштабах виробництва. Іншим бар'єром щодо збільшення кількості фірм в олігоподієтичній галузі є наявність патентів у вже функціонуючих виробників, їх контроль над джерелами сировини та кредитів. Однією з причин існування олігополії є високі витрати на рекламу продукту (автомобілів, сигарет, побутової техніки, миючих засобів тощо), які під силу лише крупним виробникам. Однією з причин функціонування лише декількох фірм на олігополістичному ринку є привабливість і вірогідність їх злиття, що дозволяє одержувати ще більші вигоди в результаті дії ефекту масштабу, збільшувати частку ринку, а отже, і посилювати свою владу на ньому, контролювати ціну продукту, добиватись нижчих цін на економічні ресурси, являючись основним їх покупцем.

Отже, олігополія - це така ринкова структура, яка має місце, коли в галузі кількість фірм, які випускають однорідний чи диференційований продукт, є настільки мала, що кожна при формуванні своєї цінової політики повинна приймати до уваги реакцію зі сторони конкурентів. Вона виникає завдяки існуючим бар'єрам для вступу - таким, як ефект масштабу, патенти, контроль над джерелами сировини і позик, а також в результаті злиття.

56. Олігополія, заснована на таємній змові

Для недопущення цінової війни і появи нових конкурентів олігополісти можуть вдатися до співробітництва - таємної згоди стосовно ціни і частки кожної фірми па ринку. Ця таємна угода може бути заключена як формально ("на слово"), так і безпосередньо у письмовій формі, результатом чого є створення картсля. Таємна змова виникає, як правило, тоді, коли ринок представлений декількома приблизно однаковими за розмірами фірмами, які несуть приблизно однакові середні витрати виробництва стандартизованого продукту, і тоді, коли олігополісти бачать можливості одночасного збільшення доходів всіх учасників змови. За таких умов кінцева ціна і обсяги виробництва олігополістичних фірм є такими ж, як і при чистій монополії: кожний олігополіст призначає однакову ціну і виробляє обсяг продукту, при якому граничний дохід рівний граничним витратам, і при цьому одержує економічний прибуток.

Результатом домовленості членів угоди про ціни і обсяги виробництва кожного на олігополістичному ринку є одержання ними більших прибутків, ніж за умови відсутності такого співробітництва. Це можна побачити на такому умовному прикладі. Припустимо, що галузь складається із 10 фірм. Попит на продукт галузі представлений на графіку 13-5 кривою П. Нехай граничні витрати виробництва для всіх фірм і для всіх обсягів випуску є однакові і становлять 1 г. о. На графіку 13-5 вони зображені горизонтальною кривою ГВ. Ця крива одночасно є і кривою середніх валових витрат. Конкретна рівноважна ціна і рівноважний розмір виробництва залежатимуть від ринкової структури - наявності конкуренції чи тенденції до співробітництва. Припустимо, що початково фірми функціонують як конкуренти. За цих умов довготермінова рівновага галузі, як відомо, досягається при виробництві продукту в обсягах, при яких має місце потрійна рівність: Ц -= ГВ = сВВ, тобто при випуску 400 од. продукту і ринковій ціні 1 г. о. Кожна фірма виробляє по 40 од. продукту (400: 10), продаючи його по ринковій ціні, і задовольняється лише нормальним прибутком.

Припустимо, що фірми вирішили не конкурувати, а вдатися до угоди про ціну і частку кожної на ринку, створивши картель. Тепер

довготермінова рівновага галузі становитиме 200 одиниць продукту (при цьому випуску досягається рівність ГД= ГВ) і їй буде відповідати рівноважна ціна 2 г. о. За цих умов галузь одержить 200 г. о. економічного прибутку ((2 - 1) х 200). Для того, щоб не допуститиконкуренції між фірмами картель повинен розділити між своїми членами (10 фірмами) виробництво 200 одиниць продукту, встановивши квоту кожної фірми в 20 одиниць. При цьому кожна фірма одержуватиме 20 г. о. економічного прибутку. Таким чином, співробітництво фірм дає можливість їм підняти ціну, яка при незмінних витратах забезпечує кожній фірмі економічний прибуток. Картель вигідний для її членів, але не вигідний для покупців, оскільки він виробляє меншу кількість продукту, продаючи його по вищих цінах. У зв'язку з цим антимонопольне законодавство забороняє створення таких спілок, які частіше всього діють таємно.

Існують і інші причини (крім аитимонопольного законодавства), які обумовлюють нестабільність таємних угод та їх заключення. По-перше, це існуючі відмінності в попиті і витратах на окремих фірмах. Ці відмінності спричиняють і різні обсяги виробництва та ціни, які максимізують прибутки виробників, а отже, не існує єдиної ціни, яка би влаштувала всіх. Добитися згоди всіх про єдину ціну дуже важко, а отже, і важко заключити угоду про співробітництво в сфері ціноутворення і поділу ринку. Іншим бар'єром до згоди є відносно велика кількість фірм на ринку: трьом-чотирьом фірмам легше створити картель, ніж 8-10 фірмам. Третя причина полягає в існуванні вірогідності появи нової фірми в галузі в довготерміновому часі, яка буде приваблюватись існуючим на цьому ринку економічним прибутком. Оскільки олігополістична ціна є завищеною, то нова фірма може розв'язати цінову війну. Крім того, у кожного члена вже існуючої угоди є стимули і можливості до її порушення: оскільки виробничі потужності використовуються неповністю, то є можливості розширювати обсяги випуску, з метою збільшення своїх прибутків при сталій олігополістичній ціні; фірми стоять перед спокусою збільшити свої прибутки і шляхом таємного проведення цінової дискримінації. Однією із причин нестабільності угоди між олігополістами може стати економічний спад, наслідком чого є зниження ринкового попиту і попиту на продукт окремої фірми, в результаті чого криві її попиту і граничного доходу пересуваються вліво, вона виробляє менший обсяг продукту з вищими середніми витратами, а отже, і зменшуються її прибутки. В такій ситуації фірма знижує ціну в надії збільшити свої продажі за рахунок конкурентів.

Лідерство в цінах

В умовах, коли ринок представлений декількома фірмами, які є не однаковими за розмірами і несуть різні середні витрати, як правило, має місце олігополістична поведінка, яка називається лідерством в цінах. Лідерство в цінах є засобом, який дозволяє координувати рішення щодо цін, не вступаючи у пряму таємну змову.

Суть лідерства в цінах полягає в тому, що найбільш крупна чи найбільш ефективна фірма галузі встановлює або змінює ціну, а всі інші автоматично наслідують ці зміни і пристосовують до них свої обсяги виробництва.

13.2.5. Модель ціноутворення за принципом "витрати плюс"

При ціноутворенні за принципом "витрати плюс" олігополіст спочатку визначає середні витрати виробництва і до них додає певну надбавку. Одержана величина і становить олігополістичну ціну. Оскільки середні витрати змінюються Із зміною обсягів виробництва, то фірми, як правило, використовують в своїх розрахунках дані середніх витрат для випуску продукту при 70-80 % завантаженні виробничих потужностей. Надбавка ж встановлюється на рівні певного відсотка до вкладеного у виробництво капіталу (очікуваної норми прибутку, яка є не нижчою від банківського процента). Одержана таким чином ціна, є орієнтовною і може дещо змінюватись, виходячи із зміни кон'юнктури на ринку, можливостей фірми здійснювати нецінову конкуренцію і цінову дискримінацію. Слід відзначити, що значну роль у визначенні ринкової частки олігополії відіграє нсцінова конкуренція, до якої часто вдаються фірми цієї галузі.

57. Існує дві точки зору на економічні наслідки олігополії. Вони зосереджуються на питанні динамічної ефективності. Традиційна точка зору виходить з того, що олігополія за структурою близька до монополії. Отже, вона діятиме аналогічним чином. Згідно з цією точкою зору, можна сподіватися, що олігополія, якій притаманні бар'єри для вступу, веде до обмеження випуску обсягу продукції та встановлення ринкової ціни, яка приносить значні, якщо не максимальні, економічні прибутки. Неофіційні таємні угоди між олігополістами можуть дати в результаті ціни й обсяги виробництва, подібні до тих, до яких веде чиста монополія, хоча при цьому зберігається зовнішня видимість конкуренції декількох незалежних підприємств.

Традиційній точці зору суперечить точка зору Шумпетера-Гелбрейта, згідно з якою великі олігопольні фірми, що мають ринкову владу, необхідні для пришвидшення темпів науково-технічного прогресу. Сучасна науково-дослідна діяльність, розробка нових товарів і виробничих технологій — надзвичайно дорогі, тому тільки великі олігопольні фірми здатні фінансувати наукові дослідження і пошуково-конструкторські розробки. Існування бар'єрів для вступу також дає олігополістові впевненість у тому, що він отримуватиме прибутки, певна частина яких може вкладатися в науково-дослідні та конструкторські роботи. Отже, олігополія, сприяючи науково-технічному прогресу, має можливість виготовляти кращу продукцію, реалізувати її за нижчими цінами і забезпечувати вищий рівень виробництва і зайнятості, ніж тоді, коли галузь мала б більш конкурентний характер.

Підсумки

1. Різні ринкові структури характеризуються кількістю і можливостями продавців ринку. Структура ринку видозмінюється від ідеальної моделі досконалої (чистої) конкуренції з великою кількістю покупців і продавців через монополістичну конкуренцію та олігополію до монополії, яку представляє лише один продавець.

2. Галузь з чистою конкуренцією складається з великої кількості незалежних фірм, які виробляють однорідну продукцію. Конкурентна фірма не має цінової політики, тобто здатності регулювати ціну. Крива попиту конкурентного підприємства досконало еластична, і тому ціна за одиницю продукції дорівнює середньому та граничному доходові.

3. Конкурентне підприємство у короткостроковому періоді отримає максимальний прибуток, виробляючи такий обсяг продукції, за якого валовий дохід перевищує валові витрати на найбільшу величину. Збитки буде мінімізовано за обсягу виробництва, при якому валові витрати перевищують валовий дохід на мінімальну величину і є меншими за загальні постійні витрати. Якщо за будь-якого обсягу продукції загальна сума збитків підприємства буде перевищувати або дорівнювати її сукупним постійним витратам, тоді підприємство змушене закриватися.

4. Точка оптимального розміру підприємства, за якого воно максимізуватиме прибутки або мінімізуватиме збитки знаходиться там, де граничні витрати виробництва і граничний дохід рівні між собою (правило ГД = ГВ).

5. Довгострокова конкурентна рівновага така: ринкова ціна дорівнює граничним витратам та мінімуму середніх витрат. Рівність ціни і мінімуму середніх витрат означає, що конкурентні фірми використовують найефективнішу із відомих технологій і призначають найнижчу ціну з урахуванням своїх витрат виробництва. Рівність ціни і граничних витрат показують, що ресурси розподіляються відповідно до споживчих смаків.

6. Ринок, на якому одне підприємство продає продукт, який не має близького замінника, називається монополією. Шкоду від монополії можна представити у вигляді чистих втрат суспільства, які виникають через те, що монополісту вигідно виробляти менший обсяг продукції та призначати вищу ціну, ніж це зробив би конкурентний продавець. Це спричиняє неефективний розподіл ресурсів, тому на монополізованих ринках ціна перевищує граничні витрати.

7. Ринок, на якому велика кількість продавців пропонують подібні, але не однакові товари, називається монополістичною конкуренцією. Виробники в умовах монополістичної конкуренції володіють малим ступенем контролю над цінами, економічне суперництво зосереджується не лише на ціні, а й на нецінових факторах (упаковка, реклама, якість тощо).

8. Підприємства в умовах монополістичної конкуренції можуть отримувати прибутки або зазнавати збитків у короткостроковому періоді. Легке входження в галузь і вихід підприємств з неї обумовлюють тенденцію до отримання ними нормального прибутку у довгостроковому періоді.

9. Олігополія — це ринок, на якому панує кілька великих фірм. Існує чотири основні моделі олігополії: модель ламаної кривої попиту; олігополія, основана на таємній змові; лідерство в цінах і ціноутворення за принципом "витрати плюс". Модель ламаної кривої показує, що ціни олігополії негнучкі, або "жорсткі". Невизначеність, властива ціноутворенню, сприяє таємній змові. Лідерство у ціноутворенні являє собою форму неприхованої змови, коли підприємство-лідер встановлює ціну, а інші підприємства його наслідують. При ціноутворенні за принципом "витрати плюс" олігополісти, щоб визначити ціну, вираховують свої витрати на одиницю продукції за певного планового рівня і додають "накидку" у розмірі певного відсотка. Нецінова конкуренція — основна риса олігополії. На олігопольних ринках не можна досягти ні розподільної, ні виробничої ефективності.

10. Існує дві точки зору на економічні наслідки олігополії. Традиційна точка зору виходить з того, що олігополія за структурою близька до монополії, а тому вона менш ефективна порівняно із чисто конкурентним ринком. Згідно з поглядом Шумпетера-Гелбрейта, тільки великі олігопольні фірми здатні фінансувати наукові дослідження і науково-конструкторські розробки

58. Попит на ресурси та його види.

Попит на ресурс – це та кількість ресурсів, які спроможні купити підприємства певної кількості в певний момент часу.

Ми знаємо, що виробництво будь-якого товару не може обійтися без ресурсів. Ресурси на сьогоднішній день відіграють важливу роль. Сьогодні гостро стоїть питання про ефективність використання ресурсів, адже з кожним днем їх стає менше, а потреби щороку збільшується. Для того, щоб якнайдовше зберегти основні ресурси. Потрібно раціонально та повністю їх використовувати ( без значних відходів ).

Попит на будь-який товар в першу чергу залежить від того, з якого він ресурсу вироблений. Якщо товар з цього ресурсу не буде мати попиту, такий ресурс є неякісним, і його переробка приносить підприємству тільки збитки.

Отже, попит на певний ресурс залежить також від попиту та ціни на виготовлений з нього товар, що реалізується на ринку кінцевих продуктів.

Таким чином, попит на ресурси є похідним попитом, тобто таким, що залежить від попиту на товари, що виробляються з їх допомогою.

Граничний продукту грошовому вираженні (MRP) – це приріст загальної виручки внаслідок використання кожної наступної одиниці змінного чинника виробництва MRP= TR : L.

Щоб максимізувати прибуток, підприємство повинно використовувати додаткові одиниці будь-якого виду ресурсів до тих пір, поки кожна наступна одиниця дає приріст валової виручки підприємства більший ніж приріст її сукупних витрат. Межею діяльності залучення до­даткових ресурсів буде точка, в якій врівноважуються граничний продукт у грошовому вираженні та граничні витрати на ресурс: На ринку недосконалої конкуренції підприємство для збільшення обсягів продажу змушене знижувати ціну; для збільшення ціни – відмовлятися від частини обсягу реалізованої продукції. Тому граничний продукт у грошовій формі зменшуватиметься не тільки під впливом дії закону спадної граничної продуктивності, як це було в умовах досконалої конкуренції, а й від впливом зниження ціни на продукцію.

При недосконалій конкуренції виробник менше реагує на зміну заробітної плати при залученні ресурсу праці, ніж виробник в умовах досконалої конкуренції. Виробник при недосконалій конкуренції виробляє продукції менше, ніж на конкурентному ринку; тому йому необхідно менше ресурсів. Отже, попит на ресурси на ринках недосконалої конкуренції завжди менший, ніж на конкурентних ринках.

59. Зміни попиту на будь-який ресурс зумовлені такими взаємопов'язаними чинниками, як: зміни продуктивності ресурсу, зміни у попиті на продукт, який виготовляється з допомогою цього ресурсу, і зміна ціни на інші ресурси. Оскільки попит на ресурс є похідний, то не дивно, що будь-які зміни попиту на товар впливатимуть на його ціну і, відповідно, на ГПЦ цього ресурсу. Отже, за інших рівних умов зміна попиту на продукт, що є результатом певного виду праці, спричинить аналогічні зрушення попиту на працю. Припустимо, що підвищення попиту на продукт призвело до різкого збільшення ціни товару до трьох гривен. Обчисливши за допомогою табл. 16.1 дані для побудови нової кривої попиту на працю і позначивши їх на рис. 16.1, побачимо, що ця крива розташувалася правіше первісної кривої. Аналогічним чином падіння попиту на товар і зниження його ціни зрушать криву попиту на працю вліво.

Зміни продуктивності праці за незмінності інших чинників ведуть до однозначної зміни кривої попиту на працю. Наприклад, подвоївши значення ГПп у стовпчику 3 табл. 16.1, побачимо, що дані ГПЦ також подвояться, що означатиме зростання попиту на працю.

Вплинути на продуктивність ресурсу можна через зміну кількості інших, пов'язаних з ним ресурсів, або вдосконалення технології виробництва і підвищення якості самого змінного ресурсу — праці. Зміни ціни на інші ресурси можуть змінити попит на якийсь конкретний ресурс. Так, ефект впливу зміни ціни ресурсу А на попит на ресурс Б залежатиме від їхньої взаємозамінюваності або ступеня доповнюваності.

Припустимо, що підприємство виготовляє певну продукцію, використовуючи у виробничому процесі технологію, яка дозволяє використовувати працю і капітал як взаємозамінні ресурси. При цьому воно може використовувати невелику кількість праці і велику кількість капіталу, чи ж навпаки. Припустимо тепер, що впали ціни на машинне устаткування. Відповідний вплив на попит на працю буде результатом дії двох протилежних ефектів: ефекту заміщення та ефекту обсягу продукції. Зниження ціни на машинне устаткування передусім спонукає фірму замінити працю машинним устаткуванням. У такому разі за даних ставок заробітної плати буде використано меншу кількість праці. Тобто ефект заміщення знизить попит на працю. Крім цього, із падінням цін на машинне устаткування також знижуються і витрати виробництва при випуску різних обсягів продукції. Із скороченням витрат підприємству вигідніше виготовляти і реалізувати більшу кількість продукції, що призведе до зростання попиту на всі ресурси, включаючи працю. У зв'язку зі зниженням ціни на машинне устаткування цей ефект обсягу продукції зумовить зростання попиту на працю.

Ефекти обсягу продукції і заміщення діють у протилежних напрямках. Якщо ефект заміщення переважає ефект обсягу виробництва, то зміна ціни ресурсозамінника викликає зміну попиту на працю в тому ж напрямі. Якщо ефект обсягу продукції перевищує ефект заміщення, то зміна ціни ресурсозамінника викличе протилежну зміну попиту на працю.

Вище вже розглядались взаємодоповнювані товари (фотокамери і фотоплівки, комп'ютери і програмне забезпечення тощо), для яких наявна обернена залежність між ціною на один із них і попитом на другий; коли ціна на один із товарів знижується (зростає), то попит на другий збільшується (зменшується). Ресурси також можуть бути взаємодоповнюваними в тому розумінні, що збільшення кількості одного з тих, що застосовуються у виробничому процесі, зумовить збільшення кількості іншого ресурсу і навпаки.

Якщо праця і капітал є взаємодоповнюваними, то зниження ціни на машинне устаткування спричинить підвищення попиту на працю внаслідок дії ефекту обсягу продукції. І навпаки, із підвищенням ціни на капітал ефект обсягу продукції викличе зменшення попиту на працю. Отже, зміна ціни одного із взаємодоповнюваних ресурсів змінить попит на інший ресурс у протилежному напрямі.

Таким чином, крива попиту на працю зсувається вправо під впливом:

— збільшення попиту і ціни на продукт цієї праці;

— підвищення продуктивності праці;

— зниження ціни на доповнюваний ресурс;

— зменшення ціни на ресурсозамінник за умови, що ефект обсягу продукції переважає ефект заміщення;

— збільшення ціни на ресурсозамінник за умови, що ефект заміщення перевищує ефект обсягу продукції.

60. Еластичність попиту на ресурс.

Зміну попиту на ресурс треба чітко відрізняти від зміни кількості потрібного ресурсу, що не викликає зміщення кривої попиту на ресурс, а призводить до переміщення з однієї точки кривої на іншу внаслідок зміни ціни на конкретний ресурс. У табл. 16.1 і на рис. 16.1 показано, що зростання ставки заробітної плати з 11,9 грн до 15,9 грн призводить до зменшення кількості потрібних робітників з п'яти до чотирьох осіб.

Для визначення еластичності попиту на ресурс можна застосувати такий специфічний показник, як коефіцієнт зниження граничного продукту змінного ресурсу. Якщо граничний продукт праці знижується поступово в міру його додавання до незмінної кількості капіталу, то ГПЦп, або крива попиту на працю, знижується повільно і має тенденцію до високої еластичності. Незначне зниження ціни на такий ресурс викликає, відповідно, більше зростання потрібної кількості ресурсу. І навпаки, якщо гранична продуктивність праці різко падає, то ГПЦп, а отже, і крива попиту на працю, швидко знижується. Це означає, що подальше зниження ставки заробітної плати супроводжуватиметься досить скромним збільшенням кількості найманої праці; попит на ресурс буде нееластичний.

Дуже важливим показником еластичності є ступінь взаємозамінності ресурсів. Чим більша кількість придатних ресурсозамінників, тим вищою буде еластичність попиту на певний ресурс.

Еластичність попиту на ресурс залежить від еластичності попиту на продукт, що з його допомогою виготовляється. Чим вища еластичність попиту на продукт, тим вища еластичність попиту на ресурс.

Нарешті, чим більше загальних витрат припадає на ресурс, тим вища еластичність попиту на цей ресурс. Якщо затрати на працю були б єдиними витратами виробництва, то підвищення ставки заробітної плати на ЗО % змістило б вгору криву витрат підприємства на ЗО %. За заданої еластичності попиту на продукт таке суттєве зростання витрат призвело б до подальшого зниження продажу і різкого скорочення кількості необхідної праці. Попит на працю мав би тенденцію до еластичності.

Якщо затрати на працю склали 50 % витрат виробництва, то зростання ставки заробітної плати на 30 % підвищило б витрати тільки на 15 %. За тієї самої еластичності попиту на продукт сталося б порівняно невелике скорочення продажу і, відповідно, зменшення кількості праці. Попит на працю мав би тенденцію до нееластичності.

61 Правило найменших витрат — це умова, при якій витрати мінімізуються в тому випадку, якщо кожна грошова одиниця, що ви-

трачасться на кожний ресурс, дає однакову віддачу — однаковий граничний продукт (МР).

Правило найменших витрат забезпечує рівновагу виробника. Коли віддача всіх факторів однакова, зникає проблема їх перерозподілу, оскільки у виробника немає ресурсів, які б могли принести більший дохід, тобто досягається оптимальне співвідношення факторів виробництва, при якому забезпечується максимізація випуску.

Визначення максимального прибутку.
Неявні витрати

Здійснений аналіз співвідношення «фактор-продукт», за якого «фактор» розглядається як різновид змінних витрат, дає можливість зробити принциповий висновок: підприємство може міняти тактику залежно від поставленої мети і ступеня забезпеченості змінним ресурсом, а саме:

1. За обмеженого змінного ресурсу, який необхідний і ефективно може бути використаний на різних виробництвах (наприклад, мінеральні й органічні добрива), підприємству доцільно виробничо споживати цей ресурс на таких виробництвах в обмежених дозах, не виходячи з першої зони, в якій досягаються вищі темпи приросту граничного (маржинального) продукту порівняно з тем­пами граничного (маржинального) ресурсу.

2. Якщо підприємство ставить собі за мету одержання максимального прибутку на одиницю змінних витрат, то за стабільних цін вказана мета досягається в точці максимального середнього продукту.

3. Максимальний прибуток на гектар посіву культури або на голову худоби відповідає точці, в якій вартість маржинального продукту дорівнює вартості додаткових затрат ресурсу. Саме в цій точці досягається найбільше значення різниці між повним грошовим доходом (вартість виробленої продукції) і повними змінними витратами (вартісна оцінка витраченого ресурсу). Якщо на графіку криву повного продукту виразити в грошовій формі і водночас прямою лінією відобразити повні змінні витрати (рис. 6.4), то є можливість графічно визначити обсяг змінного ресурсу, за якого досягається максимальний прибуток на гектар посіву (голову худоби).

Максимальний прибуток на гектар посіву культури (голову худоби) досягається за максимального віддалення кривої вартості повних змінних витрат. Проведена вертикальна лінія на вісь абсцис (точка К) як продовження лінії максимального віддалення вказує на обсяг ресурсу в натуральних одиницях виміру, за якого досягається максимальний прибуток.

Слід зауважити, що визначення максимального прибутку описаним способом враховує вплив лише одного змінного фактора за умови, що інші фактори залишаються стабільними. Але в реальному виробництві на результат впливає, як правило, сукупність змінних факторів, що безпосередньо позначається на його величині (наприклад, вносити добрива можна на фоні різної кількості опадів, що змінює рівень їх впливу на врожайність). Проте сказане не порушує загальної закономірності формування максимального прибутку під впливом змінних фак­торів-ресурсів. Необхідно при цьому враховувати лише ту прин­ципову обставину, що розмір прибутку залежить не тільки від змінних витрат, а й від постійних.

Рис. 6.4. Визначення обсягу змінного ресурсу, за якого
досягається максимальний прибуток на 1 га (1 голову худоби) [1]

↔ максимальне віддалення по вертикалі

У розрахунку на гектар посіву культури або голову худоби сума постійних витрат залишається однаковою (незалежно від рівня врожайності або продуктивності). Але якщо обчислити постійні витрати на одиницю продукції, то їх величина із збільшенням обсягу виробництва послідовно зменшуватиметься, що за стабільних цін на ресурси і продукцію веде до зростання прибутку. Отже, величина максимального прибутку на гектар посіву або голову худоби формується під впливом характеру зміни відносної величини як змінних, так і постійних витрат. Знаючи закономірність формування кривої повного продукту залежно від послідовно зростаючих змінних витрат (граничного ресурсу), не важко передбачити, що величина цих витрат на одиницю продук­ції з підвищенням урожайності (продуктивності) спочатку знижується, а потім через дію закону спадної доходності починає зростати (рис. 6.5).

Рис. 6.5. Зміна витрат на одиницю продукції залежно
від обсягу виробництва продукції на 1 га посіву (1 голову худоби[2])

1 — крива відносних сукупних витрат (постійних і змінних);

2 — крива відносних змінних витрат;

3 — крива відносних постійних витрат

Зрозуміло, що різний характер зміни відносної величини пос­тійних і змінних витрат зумовлює і своєрідний характер зміни відносних сукупних витрат. Крива цих витрат, як видно з рис. 6.5, зі зростанням врожайності (продуктивності) спочатку знижується швидшими темпами, ніж відносні змінні витрати, але потім починає йти вгору. Таке зростання бере початок у тій точці валового виробництва продукції, в якій відносне збільшення змінних витрат перевищує зниження відносних постійних витрат. Максимальний прибуток з гектара посіву (голови худоби) досягається за максимального віддалення кривої вартості повного продукту від лінії вартості сукупних витрат — постійних і змінних. Іншими словами, прибуток зростатиме доти, доки вартість приросту виробництва продукції перевищуватиме величину приросту сукупних витрат. Максимальний прибуток досягається, коли названі прирости стануть однаковими. Звідси випливає надто важливий для практики висновок — максимальний прибуток з одиниці площі (голови худоби) не досягається за мінімальної собівартості одиниці продукції. Зростання собівартості є економічно виправданим до тієї межі, за якою формується максимальний прибуток.

Величину прибутку можна збільшити за рахунок раціонального використання як постійних, так і змінних витрат. Оскільки загальну величину постійних витрат змінити важко, то підприємство може зменшити її з розрахунку на гектар і на голову худоби, збільшуючи (до раціональних розмірів) посівну площу чи поголів’я. Навіть при тому ж рівні врожайності (продуктивності) це призводить до зниження постійних витрат на одиницю продукції, а отже, і до зростання прибутку за інших однакових умов. Підвищити ефективність змінних витрат можна за рахунок кращої якості насіння, кормів, оптимального балансування раціону, дотримання оптимальних строків виконання технологічних операцій тощо.

Поділ витрат на постійні і змінні має велике значення і для аналізу інших аспектів господарської діяльності підприємств, зокрема для визначення норми беззбитковості виробництва, розрахунку обсягу робіт, за якого досягається ефективна робота власної техніки, формування галузевої структури виробництва та ін.

Для прийняття правильних управлінських рішень потрібно враховувати так звані неявні витрати. За економічним змістом вони відповідають прибутку, який могло б одержати підприємство, вклавши ті самі ресурси (живу й уречевлену працю, фінансові кошти) в альтернативний вид діяльності. Якщо, наприклад, підприємство інвестувало ресурси у виробництво сої на площі 100 га, то його неявні витрати становитимуть ту суму прибутку, яку могло б одержати підприємство, вирощуючи на цій площі якусь іншу культуру. Якщо неявні витрати менші за прибуток, який одержує підприємство від сої, то це означає, що даний вид діяльності вибраний правильно. Підприємство може вибрати й інший шлях використання ресурсів, спрямувавши їх, наприклад, на розвиток певної галузі тваринництва, у переробне виробництво тощо. Як бачимо, існування неявних витрат вимагає від підприємств детального вивчення альтернативних варіантів використання ресурсів і вибору з них найбільш ефективного.

62. Виробничі фонди знаходяться в постійному прямуванні. Вони проходять три стадії, змінюють три форми — грошову, продуктивну і товарну — і в кожній із них виконують відповідну функцію.

Перша стадія кругообігу лежить у перетворенні грошових фондів у продуктивні, тобто в засоби виробництва і виробничий персонал. Ця стадія лежить у купівлі засобів виробництва і найманні робітників і відбувається на ринку.

Друга стадія кругообігу виробничих фондів лежить у перетворенні продуктивних фондів у готову продукцію, товар. Ця стадія відбувається в сфері виробництва. На стадії кругообігу виробничі фонди функціонують у продуктивній формі, тобто у виді засобів виробництва і виробників.

Третя стадія кругообігу виробничих фондів лежить у перетворенні товару в гроші. Вона відбувається в сфері обслуговування. На третин стадії продуктивні фонди переходять у форму товару. Від товару, купленого на першій стадії, цей товар відрізняється як своєю натуральною формою, так і вартістю, тому що він включає, крім вартості робочої сили і вартості витрачених засобів виробництва, ще і додаткову вартість.

Кругообігом виробничих фондів називається їхнє прямування, у процесі якого вони проходять три стадії, три форми й у кожної їх них виконують відповідну функцію.

63. Визначення оперативного та фінансового лізингу надано в Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.94 р. № 334/94-ВР (зі змінами та доповненнями, за текстом – Закон № 334/94-ВР).

Оперативний лізинг (оренда) – це господарська операція фізичної або юридичної особи, що передбачає відповідно до договору оперативного лізингу (оренди) передання орендарю майна, яке підпадає під визначення основного фонду згідно зі ст. 8 Закону № 334/94-ВР, придбаного або виготовленого орендодавцем на умовах інших, ніж передбачаються фінансовим лізингом (орендою).

Фінансовий лізинг (оренда) – це господарська операція фізичної або юридичної особи, яка передбачає відповідно до договору фінансового лізингу (оренди) передання орендарю майна, яке підпадає під визначення основного фонду згідно зі ст. 8 Закону № 334/94-ВР, придбаного або виготовленого орендодавцем, а також усіх ризиків і винагород, пов'язаних з правом користування та володіння об'єктом лізингу.

Факторинг

Досить часто підприємства вдаються до використання так званих субститутів кредиту. Одним з таких субститутів є факторинг, який можна трактувати як спосіб короткострокового фінансування діяльності підприємства. За визначенням, факторинг — це продаж дебіторської заборгованості на користь фінансового посередника (факторингової компанії чи банку). Зміст операції факторингу зводиться до переуступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору (фактору) з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору. На основі договору про проведення розрахункових операцій через факторинг банк, наприклад, може придбати у підприємства-продавця право вимоги за поставлені товари та надані послуги, строки сплати за які минули (прострочена дебіторська заборгованість) або по поточних розрахунках.

До найважливіших функцій факторингу належать:

функція фінансування та кредитування: підприємства уступають право на одержання грошових засобів згідно з платіжними документами на поставлену продукцію в обмін на негайне одержання основної суми дебіторської заборгованості (за вирахуванням комісійної винагороди факторинговій фірмі);

функція покриття ризику (Delkredere): ризик неповернення кредиторської заборгованості переходить до фактора;

функція управління дебіторською заборгованістю: вся робота зі стягнення заборгованості переходить до компетенції фактора.

Розмір винагороди по факторингових операціях залежить від ризиковості операції, діючої процентної ставки та строків настання платежу. Перед укладанням угоди фактор перевіряє кредитоспроможність боржника. За відсутності прямих фінансових відносин між боржником та фактором оцінка кредитоспроможності здійснюється з використання непрямої інформації, а також інформації, наданої кредитними інститутами, які обслуговують боржника.

Законодавство зобов’язує кредитора повідомити боржника про поступку вимоги і при цьому не вимагає надання останньому угоди між початковим кредитором і фактором про поступку вимоги. Проте, якщо новий кредитор звертається з претензією і позовом до боржника, він повинен надати докази того, що саме йому першопочатковий кредитор уступив вимогу. Таким доказом є письмова угода між ним і початковим кредитором про поступку вимоги.

64. Виробниче підприємство повинне мати засоби виробництва, які є основою продуктивної діяльності підприємства. Вони становлять основний капітал підприємства. У сучасній економічній літературі вживають поняття "капітал" і "фонди". Деякі економісти ототожнюють їх, тобто вважають, що це є ресурси, необхідні для організації виробництва. На нашу думку ці поняття не можна вважати тотожними, бо фонди включають не тільки засоби виробництва, а й грошові ресурси, необхідні для відновлення засобів виробництва і виплати заробітної плати. Отже, всі матеріально-речові і грошові ресурси, якими володіє підприємство, становлять фонди підприємства.

Фонди підприємства поділяють на виробничі і невиробничі (рис. 2.10). Виробничі фонди — це ті матеріально-речові засоби, які беруть участь у виробництві. Вони поділяються на основні та оборотні. За допомогою виробничих фондів виробляється продукція, яка становить фонди обігу. Фонди обігу — це готова продукція, що перебуває на складі підприємства, а також відвантажена, але ще не оплачена покупцями, і кошти на рахунку підприємства, необхідні для придбання предметів праці та виплати заробітної плати.

Рис. 2.10. Структура фондів підприємства

Невиробничі фонди — це житлові будинки, спортивні споруди, будинки культури, бази відпочинку, дитячі садки, ясла тощо.

Фонди обігу мають виробниче призначення, бо грошові кошти, виручені від реалізації продукції, використовуються на виробничі цілі.


2.3.2. Основні виробничі фонди. Економічна сутність, зношування, амортизація

Основні виробничі фонди — це засоби праці, які беруть участь у багатьох виробничих циклах і частинами переносять свою вартість на виготовлений продукт, зберігаючи при цьому в процесі використання свою натуральну форму.

За натурально-речовим складом вони включають машини й устаткування, споруди (свердловини, тунелі, мости, вишки), транспортні засоби, виробничий інвентар, робочу і продуктивну худобу, будівлі (виробничі і господарські), передавальне обладнання, інструменти та пристрої, господарський інвентар, багатолітні насадження, інші основні засоби (рис. 2.11).

Рис. 2.11. Структура основних виробничих фондів підприємства

Треба відзначити, що не всі елементи виробничих фондів виконують однакову роль. Одні з них беруть безпосередню участь у виробничому процесі (машини, верстати, конвеєри, потокові лінії). Вони становлять активну частину виробничих фондів. Інші, наприклад, будівлі, склади, прямої участі у виробництві не беруть. їх називають пасивними. Основні виробничі фонди оцінюються в грошах. Така оцінка необхідна для обліку динаміки їхнього розвитку, обчислення зношуваності, нарахування амортизації, розрахунку собівартості продукції, рентабельності підприємства тощо.

Основні виробничі фонди зношуються. Є два види зношування — фізичне і моральне (рис. 2.12). Фізичне зношування — це матеріальне зношування машин, інструментів, будинків і споруд та інших засобів праці під час їх використання в процесі виробництва або під дією природних сил — вітру, температури, сонця, води та інших.

У результаті фізичного зношування фонди поступово втрачають частину своєї вартості. Вона переноситься на створюваний продукт тією мірою, якою втрачається їх споживна вартість. Швидкість зношування засобів праці залежить від якості матеріалів, з яких вони виготовлені, ступеня навантаження, інтенсивності використання, кваліфікації працівників, своєчасності ремонту, захисту від впливів — атмосферних умов та іншого. Основні фонди, які не використовуються, також фізично зношуються під впливом сил природи, а морально — під впливом НТП.

Рис. 2.12. Фізичне і моральне зношування виробничих фондів

Моральне зношування основних фондів — це передчасна втрата ними їхньої вартості внаслідок появи ефективніших засобів виробництва аналогічного призначення, або здешевлення їх у результаті технічного прогресу. Відчислення на заміщення вартості зношеної частини основних фондів називають амортизаційними відрахуваннями. З них утворюється фонд амортизації. Амортизаційні відрахування можуть не збігатися з фактичним зношуванням.

Відсоток, який відраховується для заміщення зношеної частини основних фондів називається нормою амортизації. Вона встановлюється в законодавчому порядку. Високі темпи науково-технічного прогресу прискорюють моральне зношування основних фондів і ведуть до того, що держава збільшує норму амортизації. Це дає змогу швидше списувати морально зношені засоби праці, а з іншого боку — стимулює інтенсивне використання виробничих фондів. Таким способом здійснюється політика прискореної амортизації.

Систематичне і повне завантаження основних виробничих фондів дає змогу збільшити виробництво продукції, підвищити ефективність виробництва і збільшити фондовіддачу, яка є головним показником використання основних виробничих фондів. Вона показує випуск продукції, що припадає на одну грошову одиницю виробничих фондів і визначається як відношення вартості виготовленої продукції до вартості основних виробничих фондів.

Збільшення фондовіддачі залежить від таких чинників: 1) повноти залучення у виробничий процес машин і устаткування; 2) зростання коефіцієнта змінності; 3) ліквідації простоїв; 4) скорочення строків освоєння нових виробничих потужностей.