Історія політичних і правових вчень

/ Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г.

Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 304 с.

 

ББК 67.0я73 , Ш95

 

Рецензент НАЗАРЕНКО Є.В., доктор юридичних наук, професор

 

Науковий редактор КОВАЛЬСЬКИЙ B.C., кандидат юридичних наук

 

ISBN 966-7302-51-2

 

В підручнику на конкретному історичному матеріалі висвітлюються закономірності суспільного прогресу, розкривається процес становлення та розвитку знань про державу і право, поступового осягнення людською думкою сутності держави і права. Значну увагу приділено з'ясуванню джерел політико-правової думки в Україні, особливостей П формування в контексті європейської цивілізації. Може використовуватися в навчальному процесі вищих навчальних закладів, що готують юристів.

 

ББК 67.0я73+66.1я73

 

ISBN 966-7302-51-2 © Ф. П. Шульженко, Т. Г Андрусяк, 1999

 

© Юрінком Інтер, 1999

 

 

Вступне слово

 

Розбудова незалежної держави України, перехід до демократичних форм організації суспільного життя вимагає вирішення низки проблем, серед яких — створення міцного юридичного підґрунтя громадянського суспільства і правової держави з урахуванням досвіду і вимог, вироблених свого часу розвиненими демократіями світової спільноти.

 

Правові відносини, що склалися в цих країнах, виникли не зразу, а стали результатом тривалого процесу становлення і розвитку державних інститутів і науки про право й державу. Отже, з'ясовуючи сутність держави і права, необхідно ретельно проаналізувати теорії, в яких розглядаються ці суспільні феномени, умови, за яких виникло те чи те вчення, як воно було реалізоване у відповідних правових системах під час формування правових держав, якою мірою воно може бути використане в розбудові національної системи права, формуванні засад правової держави і громадянського суспільства в Україні.

 

З урахуванням процесів, що відбуваються, не менш важливим є з'ясування в контексті світової історії витоків державно-правової думки в Україні, що має велике теоретичне і практичне значення, оскільки нашій державі притаманний свій, неповторний шлях розвитку, в основі якого — етичний і національний менталітет.

 

Дослідження й вивчення державотворчих і правових теорій людства має стати підмурком наукової теорії держави і права та законодавства демократичної держави.

 

Приступаючи до вивчення "Історії політичних і правових вчень", необхідно насамперед з'ясувати завдання та місце цієї дисципліни серед юридичних та інших гуманітарних наук, практичне значення за умов побудови в Україні основ демократичної, соціальне орієнтованої правової держави і громадянського суспільства.

 

Як відомо, такі категорії, як "держава" і "право", вивчаються багатьма науками, зокрема філософією, соціологією, політологією, але найглибше їх досліджують різні галузі юридичних наук. Яке ж місце посідає "Історія політичних і правових вчень" серед юридичних і гуманітарних наук у цілому?

 

"Історія політичних і правових вчень" належить до теоретико-історичних дисциплін, які мають світоглядний характер. З одного боку, цей курс пов'язаний з дисциплінами історичного циклу: "Історією держави і права іноземних держав", "Історією держави і права України", а з іншого — з дисциплінами теоретичного циклу, зокрема з "Теорією держави і права". Тому, приступаючи до вивчення цієї дисципліни, необхідно засвоїти, що вона має два аспекти — історичний і теоретичний, оскільки досліджує особливий предмет: історію виникнення і розвитку теоретичних знань людства про державу, право, політику й законодавство. А втім, предметом дослідження "Історії політичних і правових вчень" є не всі знання про державу чи право, а лише ті, що їх було теоретично обґрунтовано та концептуально викладено, тобто ті, які пізнавальною глибиною й цінністю перевершують повсякденні форми відображення політико-правової дійсності, де основою є життєвий досвід, почуття та емоції. Тому до предмета, що його ми вивчаємо, не можна віднести всі без винятку промови політичних діячів, письменників і вчених, оскільки вони не розроблені до рівня самостійних теорій, а являють собою лише погляди з окремих проблем державності й права.

 

Розглядаючи детальніше історичний і теоретичний аспекти цієї дисципліни, необхідно наголосити, що сутністю історичного аспекту "Історії політичних і правових вчень" є висвітлення того, які історично визначені, соціальне й політичне конкретизовані погляди на суспільство, державу і право розроблено у вченні, як ці погляди співвідносились Із позиціями соціальних прошарків суспільства, чиї інтереси вони виражали, якої позиції тримався автор учення свого часу.

 

Сутністю теоретичного аспекту є філософські, загально-методологічні та пізнавальні моменти вчення. Він дає змогу з'ясувати спосіб обґрунтування конкретних державно-правових поглядів, визначити новизну й соціальну цінність цих концепцій.

 

Необхідно привернути увагу до того, що в рамках одного предмета розглядаються два соціальні феномени: держава і право.

 

Це дуже важливо в соціальному аспекті, оскільки в дійсності політичні та правові явища внутрішньо зв'язані, політичні відносини, як складова соціальних відносин суспільства, стимулюють розвиток і вдосконалення правових норм і навпаки, норми права регулюють, упорядковують усі сфери соціальних відносин, у тому числі й політичні.

 

Необхідно з'ясувати ще одне питання: який метод використовує "Історія політичних і правових вчень", досліджуючи свій предмет?

 

Основним методом і методологічною базою є діалектичний метод, що передбачає розгляд державно-правових концепцій у взаємозв'язку і розвитку як між собою, так і з явищами суспільного життя.

 

Зазначимо, що провідну роль у методі відіграє принцип історизму, для якого є характерним розуміння історії як специфічної форми руху від минулого крізь сучасність до майбутнього, розгляд минулого й сучасного як внутрішньо зв'язаних. Окрім цього, такий підхід дозволяє об'єктивно проаналізувати кожну державно-правову концепцію, визначити її місце, час і соціальну цінність у системі знань того чи іншого етапу розвитку суспільства, визначити її практичне значення для сьогодення.

 

Водночас було б помилково вважати, що теоретичні державно-правові концепції мали соціальну значимість тільки для своєї епохи. Безперечно, умови, за яких колись виникла та чи та теорія про державу чи право, давно минули, але багато концептуальних підходів учених і нині мають велике значення як у поглибленому вивченні категорій "держава" і "право", так і в практичних заходах, що їх здійснює народ України в розбудові своєї державності. Навіть більше, в розвиткові правової науки має місце спадковість, зв'язок державно-правових концепцій. У цьому аспекті можна згадати соціально-політичне вчення англійського філософа і вченого Джона Локка. У творі "Два трактати про правління", що побачив світ 1690 p., він уперше спробував обґрунтувати концепцію поділу державної влади.

 

Через багато років після цього представник французького Просвітництва Шарль-Луї Монтеск'є, перейнявши від свого попередника естафету, у праці "Про дух законів" детально розробив теорію поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, що, на його думку, сприяло б виключенню можливостей для зловживання владою і дозволило б людям без перешкод реалізувати свої особисті й політичні права і свободи.

 

Ми переконались у величезній цінності цієї державно-правової концепції, оскільки незбалансованість гілок влади, відсутність системи противаг і стримувань між ними призводять до нестабільності й соціального напруження в суспільстві.

 

Прикладом цього були події в Росії у жовтні 1993 p., а також, на жаль, політичне протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади в сучасній Україні.

 

Ба більше — тезу про спадковість у розвитку правової науки та велике практичне значення теоретичних концепцій, розроблених у минулому, потверджують зусилля багатьох поколінь учених, які з'ясовували і продовжують досліджувати так звані наскрізні проблеми. Серед них — теоретичні проблеми співвідношення і взаємозв'язку права і моралі, особистості та влади, суспільства, людини й держави, утвердження в суспільстві справедливості тощо.

 

І останнє зауваження. Згідно з навчальною програмою курсу "Історія політичних і правових вчень" теоретичні державні та правові концепції розглядаються в хронологічному порядку, з використанням порівняльного методу. Це дозволяє детально ознайомитися з сутністю конкретних вчень, проаналізувати їхній зміст, порівняти, з'ясувати, якою мірою вони успадковують політико-правову думку минулих поколінь і скільки в них нового, якою є їхня соціальна цінність за сучасних умов.

 

Пропоноване видання не претендує на розкриття переважної більшості державно-правових концепцій, що мали місце в історії; у ньому висвітлено основні теорії, які, на думку авторів, мають важливе значення для вивчення дисципліни.

 

Для підготовки цього видання використано праці мислителів і філософів, які досліджували сутність держави і права, вчених Нерсесянца В.С., Луковсь-кої Д. І., Воротиліна Є. А., Графського В. Г., Прозорової Н. С., Копиленка О. Л., Скакун О. Ф., Мамута Л. С., Лейста О. Е., Азаркіна Н. М., Богоша Ю, та ін., а також матеріали лекцій, що їх читали автори, з філософії права та з історії вчень про державу і право.

 

 

Розділ І. Виникнення та розвиток поглядів на державу і право у країнах стародавнього світу 1. Становлення державно-правових поглядів у давні часи

 

З появою держави і встановлених нею норм і правил поведінки люди почали розмірковувати про ці соціальні феномени, їхні сутність і роль у суспільному житті.

 

Попервах ці роздуми, погляди на державу, а також її вимоги щодо правил поведінки людей, ясна річ, не були самостійними знаннями, а являли собою елементи синкретичного міфологічного світогляду.

 

Згідно з міфологічними уявленнями наших предків, порядок, установлений на землі, розглядався ними як складова всесвітнього порядку, започаткованого Творцем.

 

З огляду на це формувались і уявлення людей про їхнє місце у світі, взаємини з іншими людьми, права та обов'язки, державний устрій. Такий підхід до розуміння сутності держави, порядку, справедливості був характерним для більшості народів, про що свідчать перші літературні пам'ятки країн Стародавнього Сходу, Греції, Риму, а також Київської Русі.

 

Але схожість підходів різних народів у визначенні першоджерела земних порядків мала місце тільки на початковій стадії виникнення цих поглядів.

 

Із часом, розвиваючись, погляди на державу, порядок, справедливість почали різнитися, набувати різних напрямку й забарвлення. Це сталося на етапі з'ясування людьми питання про взаємозв'язок порядку небесного і відносин на землі. Зокрема, у Стародавньому Китаї вважалося, що такий зв'язок здійснюється імператором. Від імені Бога він утворенням держави встановлює порядок на землі та реалізує надані йому Богом владні повноваження. Решта осіб, які обіймають різні посади в системі державного управління, мають проводити в життя волю імператора, а значить, і Бога.

 

Рівночасно в Стародавніх Індії та Єгипті, а також у Вавилоні побутував міф, згідно з яким боги були не лише джерелом влади, а й брали безпосередню участь у встановленні земного порядку, вирішенні долі людей. Цю концепцію подибуємо в літературних пам'ятках Стародавнього Єгипту, серед яких — "Повчання Птахотепа" (XXVII ст. до н. е.), "Книга мертвих" (XXV—XXIV ст. до н. е.), "Повчання гераклеопольського царя своєму синові" (XXII ст. до н. е.).

 

У цих творах превалювала теза про божественну сутність влади і законів, їхню відповідність божим настановам, містилися рекомендації щодо виконання законів, справедливої поведінки. Згідно з поглядами давньоєврейського народу, Бог уважався верховним правителем, законодавцем і верховним суддею. Він безпосередньо впливав на суспільні процеси, пропонуючи рішення з конкретних питань.

 

Такий підхід до проблеми з'ясування питання про сутність влади, порядку і справедливості був дуже поширеним упродовж тривалого часу; перегодом ці положення були прийняті християнством і знайшли відображення у Новому Заповіті.

 

Слід звернути увагу на політичні та правові ідеї Стародавньої Індії, закріплені вже в найдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах аріїв (Веди — "священне знання" кінця І тис. до н. е.); у священних книгах брахманізму, до яких належать "Рігведа" — перший і найстаріший збірник, "Самаведа", "Яджурведа" та "Атхарваведа"; у пізніших релігійно-філософських творах (Упанішади); у поетичних епопеях "Махабхарата" і "Рамаяна", а надто — в юридичних збірниках, що являють собою, у значній їхній частині, не стільки пам'ятки законодавства і запис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські та політичні трактати. З огляду на це особливо цікавим є збірник, відомий під назвою "Закони Ману" (ПІ ст. до н. е„). У цьому документі, який, вочевидь, мав відповідати кастовому устроєві давньоіндійського суспільства, вміщено цікаві ідеї щодо права, закону та їхньої ролі не лише в суспільстві, а й у людському бутті. "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив". Тут також підкреслюється роль і сутність покарання: "Покарання є правитель, це — керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править усіма істотами... мудрі вважають покарання тотожним до закону".

 

Низку політичних проблем розглянуто і в трактаті "Артхашастра" ("Книга про користі"), автором якого вважають Каутілью, державного діяча VI—III ст. до н. е. Тут є поради цареві стосовно організації адміністрації та суду, законодавства й управління, зовнішньої та внутрішньої політики.

 

Згідно з "Книгою Ману" і висловлюваннями Каутільї, державу визначають сім елементів: цар, міністри, територія, столиця, державна скарбниця, військо і міжнародні союзники. Зародження державної організації пов'язується з занепадом моральності серед людей, оскільки існували часи, коли люди підлягали тільки законам і коли не було ніякої влади. І власне влада "...запевняє мирне існування як філософії, так і святим Ведам, а також економічному життю... Оскільки там, де немає влади, сильний пожирає слабшого". В "Артхашастрі" підкреслено, що влада є найважливішим елементом, без якого суспільство не могло б існувати. "Влада оберігає сонного, панує над усіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі загального порядку". Фактично доктрина доходить аж до сутності державної влади і права: "Цар спирається на фінанси і примус; примус — на фінанси; на примус спирається право; врешті, на право спираються люди".

 

Десь у VІII—VII ст. до н. е. погляди на земний порядок, сутність законів і справедливості зазнали суттєвих змін. Передусім це характерно для Стародавньої Персії (а згодом і країн Близького Сходу, Азії та Індії), де поширилося вчення Заратустри. Він розглядав суспільний процес як боротьбу двох протилежних сил: Добра (царства світлого божества) і Зла (царства темного божества). На його думку, Добро є метою людського існування, воно закликає до боротьби зі Злом. Навіть більше, для боротьби зі Злом і утвердженням на землі Добра, похідними від якого є справедливість, порядок і добробут, виникає держава.

 

Окрім цього, Заратустра зробив спробу визначити сутність і функції влади, яку він ототожнював із особою монарха. На його погляд, єдиноуправитель держави репрезентує на землі царство світлого божества — Добро, є його служителем, а основним його завданням повинна бути боротьба зі Злом, захист підданих, установлення справедливості й порядку. Тільки за таких умов є можливими перемога Добром царства темного божества — Зла і створення відповідних умов для щасливого життя людей.

 

Згодом, у VI—V ст. до н. е., з виникненням релігійної течії буддизму, формувалися погляди, які заперечували божественну основу держави, порядку і закону. На відміну від своїх попередників, прихильники буддизму вважали, що всесвіт керується природним законом, а всі події — це природна закономірність. Згідно з цим, життя людей значною мірою залежить від них самих і щонайперше — від знання ними природного закону.

 

Прихильники цієї системи поглядів обстоювали також думку про природне походження держави і характер законів.

 

Майже така сама схема становлення системи державно-правових поглядів мала місце і в Стародавній Греції. Міфологічні уявлення людей про всесвіт, державу й порядок заступили погляди, в яких основна роль у їх створенні відводилася богам, а надто Зевсові, що знайшло відображення в багатьох літературних пам'ятках тогочасної Греції. Зокрема, у VIII ст. до н. е. у творах знаменитого Гомера "Іліада" та "Одіссея" верховним заступником справедливості є Зевс.

 

Гомер наголошував, що основним принципом поведінки є справедливість, якої мусять дотримуватися як боги, так і люди. Право, власне, має бути конкретизацією вічної справедливості.

 

Навіть більше, в тогочасному суспільстві боги реп-репрезентували різні морально-правові принципи. Про це красномовно свідчив Гесіод (VIII—VII ст. до н. е.) у творі "Теогонія". Тут, зокрема, йшлося про те, що в Зевса, який уособлював всебічну досконалість, і Феміди, яка персоніфікувала вічний природний порядок, народилися дві дочки: Діке та Евномія. Перша з них охороняла справедливість і карала кривду, а друга являла собою божественний характер початку законності в суспільному устрої. Використовуючи категорію справедливості, автор спробував проаналізувати тодішні суспільний устрій, порядок і закон.

 

У творі "Труди і дні" він стверджував, що людство від створення світу проминуло п'ять епох.

 

Перша епоха, яку він називав золотою, давала можливість людям бути рівними; скрізь панували справедливість, добробут і щастя.

 

Але згодом з'явилися люди, які перестали коритися богам, не виконували їхніх настанов, порушували справедливість. Це було у другій епосі, яку Гесіод називав срібною.

 

Далі, коли справедливість у суспільстві порушувалася ще більше, настала мідна епоха, за якої окремі люди почали ворогувати і нищити один одного.

 

Те саме, тільки в більших розмірах і між народами, відбувалось і в наступну, четверту епоху. І нарешті, настала сучасна Гесіодові епоха — залізна, що характеризувалася повною зневагою до справедливості, внаслідок чого в суспільстві запанували зло й насилля, кривда й несправедливість.

 

У VI—V ст. до н. е. окремі уявлення людей про всесвітній порядок, державний устрій та закон стали більш системними.

 

У Стародавньому Китаї одним із перших у цьому плані було вчення школи Конфуція (551—479 до н. е.), що увібрало в себе багато уявлень про державу і право тогочасного суспільства. Мислитель і його послідовники розглядали державу і право у взаємозв'язку між собою та в співвідношенні з іншими соціальними інститутами, зокрема з моральністю.

 

Роблячи спробу з'ясувати сутність цих суспільних феноменів, прибічники означеної концепції порівнювали державу з великою сім'єю, де влада імператора розглядалась як влада голови сімейства, а відносини правлячих і підлеглих — як сімейні відносини, основою яких є підкорення молодших старшим "благородним мужам".

 

Державна влада здійснювалася імператором одноособове, як у сім'ї, і ніхто не міг утручатися в цей процес.

 

Позитивні закони мислитель і його учні розглядали як похідні від держави, але їхня роль у регулюванні суспільних відносин уважалася недостатньою. Вони гадали, що ухвалені державою закони, з огляду на їхню імперативність і жорстокість покарання за порушення, не могли сприяти злагоді в суспільстві.

 

Ефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система моральних норм і принципів, звичаїв і правил поведінки. Ба більше — цей широкий комплекс морально-етичних норм мав би врегульовувати не лише відносини між людьми, а й владні відносини і політичне життя в цілому.

 

З VI—V ст. до н. е. у Стародавньому Китаї відома концепція даосизму, основоположником якої був Лаоцзи. Означена система державно-правових поглядів за змістом наближалася до уявлень буддизму про ці суспільні феномени, її прихильники обстоювали ідею, що всесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповідно до вічного закону "Дао", який визначає конкретні закони неба, природи й суспільства. За сутністю "Дао" є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідно з приписами "Дао", там панують справедливість і порядок, а значить — добробут і щасливе життя; якщо ж ці приписи не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля та інші вади.

 

Через два покоління після Конфуція жив і творив Мо-цзи (До Ді, 479—400 до н. е.). Він заснував напрямок, що отримав назву "моїстична школа".

 

Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові та шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином і хитрий обманює простодушного.

 

На відміну від конфуціанства Мо-цзи сповідував ідею про рівність усіх людей від природи, стверджував, що основою походження держави є договір людей. Верховна влада належить усьому народові, а управління суспільними справами має здійснюватись на основі загальновизнаних методів виховання та примусу.

 

Завданням держави є встановлення закону, подолання бідності та врахування інтересів усіх громадян, звільнення їх од гноблення.

 

Ще одна течія державно-правової думки Стародавнього Китаю — школа юристів ("фадзя"), прихильники якої були першими у виборюванні ідеї про беззаперечне дотримання писаного права як основи охорони власності, особи та суспільної безпеки.

 

Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI—V ст. до н. е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Крім зазначеного, прихильники правової доктрини вбачали головне джерело справедливого ладу в політичних і правових установах. Представники цього напрямку пропагували ідею, буцімто державне управління має спиратися на закони й покарання, що розглядалися ними як основний засіб регулювання суспільних відносин. З метою посилення влади та її централізації вони припускали можливість превентивного покарання, а також запровадження принципу колективної відповідальності, за яким до відповідальності за злочин могли б притягатися родичі правопорушника.

 

Державно-правові системи, що склалися, стали базою для формування згодом теоретично обґрунтованих концепцій природного права, патріархальної теорії походження держави та деяких інших.

 

 

2. Держава і право в теоріях мислителів Стародавньої Греції

 

Приблизно так само розвивалися погляди на державу і право у Стародавній Греції. Десь із VI ст. до н. е. вони почали складатися в окрему систему знань, але, на відміну від східних країн, у Греції цей процес розвивався активніше, держава і право ставали об'єктами дослідження багатьох мислителів і філософських шкіл. Цьому сприяло декілька чинників. По-перше, Греція мала значний економічний і соціальний досвід. На той час вона проминула декілька форм державності: аристократію, олігархію й демократію, яким було притаманне осібне розуміння сутності держави і права, їхніх ролі й соціального призначення. По-друге, сформувався певний зв'язок між людиною, державними інститутами і суспільством. По-третє, в державі склалася певна правова система, було напрацьовано механізм законотворчого і правозастосовного процесів. По-четверте, це значна диференціація суспільства. Кожен його стан убачав перспективи державного розвитку виходячи з власних інтересів, що знаходило відображення в конкретних теоріях. І нарешті, ще один важливий чинник. Мислителі Стародавньої Греції того періоду почали аналізувати конкретні державно-правові вчення своїх попередників, розвиваючи їх далі чи спростовуючи. Означені процеси почалися з творчості "семи мудреців", які підкреслювали велике значення законів для полісного життя, обстоювали ідею підкорення законам, намагалися законодавче врегулювати відносини між станами суспільства і вдосконалити державний устрій.

 

Ці мудреці — Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. їхні життя і творчість датуються кінцем VII — початком VI ст. до н. е. У стислих висловах ("гномах") вони сформували цілком раціональні та світські за духом етичні й політичні сентенції, максими світської практичної мудрості, у тому числі стосовно полісного життя, його законів і порядків. Дехто з мудреців були активними учасниками політичних подій, правителями й законодавцями. Фалесові приписують авторство максими: "Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших". Повага до закону пронизує сентенції багатьох мудреців. Хілонові належить афоризм: "Підкоряйся закону". Він уважав кращим полісом той, в якому громадяни слухаються законів більше, ніж ораторів. Шттакові приписують вислів: "Підкоряйся тому законові, який ти постановив сам для себе". Йому ж належать слова: "Повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися". Зберігся афоризм Періандра: "Не задовольняйся покаранням злочинця, а попереджуй злочини". З правління Солона, знаменитого афінського державного діяча й законодавця, "почалася демократія", як писав Аристотель. Він був першим, хто збагнув, що демократія — це відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Звідси вельми цікавим уявляється виданий ним закон: "Хто під час смути в державі не стане зі зброєю в руках ні за тих, ні за інших, той піддається безчестю і позбавляється громадянських прав". Держава, на думку Солона, щонайменше потребує законного порядку.

 

Певний внесок у розвиток державно-правових вчень зробили Піфагор (580—500 до н. е.) і його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі законів. Запоруку порядку в державі прибічники цієї теорії вбачали у свідомому виконанні всіма вимог законів, сутністю яких було встановлення або відновлення справедливості.

 

Визначальну роль у світогляді піфагорійців відігравало їхнє вчення про числа. Числа, на їхню думку, — це початок і сутність світу. Прагнучи виявити цифрові (математичні) характеристики, притаманні моральним і політико-правовим явищам, піфагорійці першими почали теоретично розробляти поняття "рівність", надзвичайно важливе для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів. Па думку піфагорійців, справедливість виражено у цифрі чотири, оскільки чотири — це перший квадрат (результат множення цифри два на саму себе), а сутність справедливості полягає у відплачуванні рівним за рівне. Під рівністю вони розуміли мінливу мірку для кожного відповідного випадку, а не єдину мірку і загальний масштаб для всіх випадків.

 

Міра й належне — не середнє арифметичне і не найбільш поширене й типове, а найбільш цінне. Тобто, міра має ціннісну природу, виходить із найціннішого в ієрархії цінностей і відповідним чином орієнтує поведінку людей, регулює та оцінює їхні відносини.

 

На думку Піфагора, після божества і демона слід найбільше поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано. Законослухняність він уважав високою чеснотою, а самі закони — великою цінністю. Найбільшим злом піфагорійці називали анархію (безвладдя), відзначаючи, що людина, за своєю природою, не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання. "Правителі, — підкреслював Піфагор, — повинні бути людьми не тільки знаючими, а й гуманними".

 

Мета виховання та управління полягає в упорядкуванні індивідуальних і спільних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки порядок і симетрія прекрасні й корисні, а безлад і асиметрія — жахливі та шкідливі. Піфагорійці були прихильниками аристократи як правління "кращих", освічених. "Нерозумно, — вважали вони, — звертати увагу на всяку думку будь-кого і, особливо, на думку натовпу. Бо небагатьом властиво прекрасно міркувати і думати. Адже очевидно, що це властиво тільки освіченим. А їх небагато. Отож, очевидно, що ця властивість не поширюється на більшість людей".

 

Із творчості піфагорійців і, зокрема, Гіпподама (друга половина V ст. до н. е.) почалося розроблення концепцій ідеальної держави. Він пропонував регламентувати кількість населення (до 10 тис. осіб), поділеного на три стани: ремісників, ратаїв і воїнів. Усі громадяни (крім рабів) мали брати участь в управлінні державними справами, формуванні представницьких органів влади, схваленні законів.

 

Окрім цього, у своєму проекті ідеальної держави мислитель зробив спробу визначити право власності на одну з головних матеріальних цінностей — землю і законодавче врегулювати ці відносини. Для цього він пропонував територію держави розділити на три частини. Першу частину він називав священною і доходи від неї пропонував спрямовувати на релігійні потреби; другу пропонував використовувати для громадських потреб і, зокрема, для покриття військових витрат; третю частину території належало поділити на приватну власність.

 

Значну увагу з'ясуванню проблем сутності права і держави приділяв Гераюгіт (544 чи 540—483 до н. е.).

 

Усе в світі, зазначав він, знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі та оновленні: "Не можна двічі увійти в ту саму річку, оскільки все тече, все змінюється". У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і складають єдність. Основою впорядкованих зв'язків протилежностей і впорядкованості світу як космосу (а "космос" для Геракліта і є "впорядкований світ", "світовий порядок") є вогонь — загальний еквівалент взаємоперехідних протилежних явищ і міра світового порядку в цілому. "На вогонь обмінюється все, і вогонь —на все, як на золото товари і на товари — золото". Вогонь — одночасно принцип (першооснова) і міра космосу, а також усіх процесів і явищ, що відбуваються в ньому. "Цей космос, єдиний для всього існуючого, не створював ніякий бог і ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем". Обумовленість долі космосу змінною мірою вогню — це і є, за Гераклітом, загальна закономірність, той вічний логос, що лежить в основі всіх подій у світі. Все у світі відбувається відповідно до цього логосу: через боротьбу і з огляду на необхідність. Справедливість і правда полягає в тому, щоби дотримуватися загального божественного логосу.

 

Першоджерелом людських законів він уважав божественний закон (логос), а тому життя в полісі та його закони мали б відповідати йому. Існування держави без законів, на його думку, неможливе, вони впорядковують суспільне життя громадян, тому люди повинні обстоювати закони як свої стіни

3. Розвиток державно-правових концепцій у Стародавньому Римі

 

Естафету розвитку політико-правових учень, започаткованих в Елладі впродовж розглянутого періоду, перейняли мислителі Стародавнього Риму.

 

Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.

 

Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової концепції — поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подальший розвиток політичних і правових учень за середньовіччя і в новий час.

 

Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.) і римських юристів.

 

У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком — сім'я.

 

Держава, на його думку, — узгоджене правове утворення, здобуток народу.

 

Він підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина. Цицерон робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднання людей, а об'єднання, в основі якого — погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.

 

Мислитель піддав аналізові різні форми державного устрою і зазначав, що вони розрізняються залежно від кількості правителів. Це може бути царська влада, влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, недосконалі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом такої форми держави, на його думку, є римська державність, у якій функціонували магістрати, сенат і народні збори. Значну увагу мислитель приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і справедливим.

 

Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.

 

Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.

 

Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.

 

Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон бачив тільки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обгрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.

 

Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від громадянського стану, висловлював представник нової Стої Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.). Він зауважував, що рабство не поширюється на всю особистість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан

ЛІТЕРАТУРА

 

Аристотель. Никомахова этика // Сочинения: В 4 т. — М., 1983. — Т. 4.

 

Аристотель. Политика. — Там само.

 

Гегель Г. Лекции по истории философии // Сочинения: В 14 т. — М., 1932. — Т. 10.

 

Дигесты Юстиниана. — М., 1956.

 

История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1995.

 

Лурье С.Я. Демокрит. — Л., 1970. Материалисты Древней Греции. — М., 1955.

 

Нерсесянц В. С. Право и закон. — М., 1983.

 

Платон. Государство // Сочинения: В 3 т. — М., 1971. — Т. 3.

 

Платон. Законы. — Там само. Семенов В. Г., Шаповал В. Н., Шулъженко Ф. Ф. К вопросу о философских основаниях права. — К., 1995. — С. 5—12.

 

Фрагменты ранних греческих философов. — М., 1989. Хрестоматия по истории Древнего Рима. — М., 1962. Цицерон. О государстве // Цицерон. Диалоги. — М., 1966.

 

 

Розділ ІІ. Особливості розвитку вчень про державу і право середньовічного суспільства 1. Виникнення християнських державно-правових ідей

 

Від середини І тис. н. е. теоретичні концепції про державу і право набули нового забарвлення; з'явилися нові підходи до з'ясування проблем сутності держави і права, їхньої ролі в суспільстві, своєрідно вирішувалися проблеми співвідношення людини й держави, свободи і справедливості. Цьому значною мірою сприяли економічні відносини. В той час набув розвитку феодальний устрій, який привів до суттєвих змін у відносинах власності, сприяв подальшому поділові суспільства на стани, викликав до життя нові державно-правові інститути, здатні реалізувати функції держави, що значно розширилися. Постала проблема приведення чинного законодавства у відповідність до нових соціально-економічних відносин.

 

Окрім цього, важливим чинником, що вплинув на зміст політико-правових поглядів середньовічного суспільства, стала поява християнства (друга половина І ст.) і надання йому з 325 р. статусу державної релігії Римської імперії.

 

Християнство стрімко поширювалося серед народів і вже до падіння Римської імперії 476 р. мало сильний вплив на суспільно-політичну думку. Відтоді система християнських поглядів застосовувалася для з'ясування проблем всесвітнього та земного порядку, справедливості й права.

 

Ранні християнські ідеї пронизані месіанськими поглядами. Згідно з ними, краще впорядкування на землі можливе в майбутньому після другого пришестя Ісуса Христа. Зло, насилля та беззаконня буде виключено з життя, а наявний суспільний устрій заступить "царство Боже", себто ідеальна держава, де пануватимуть мир, порядок і справедливість.

 

Ранні християнські пам'ятки, зокрема Апокаліпсис Іоанна Богослова, засуджували земні порядки, несправедливість і політичну владу, в них викладено думки про новий суспільний устрій.

 

Але перегодом почали пропагуватися ідеї про божественне походження влади та беззаперечне їй підкорення. У Новому Заповіті зазначено: "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога"[7].

 

В основі права християнство того періоду вбачало правду, справедливість, які йдуть від Бога. Правда відкривається людині у вигляді досконалого закону, закону свободи. Воля людини обмежується Божим Законом і має служити йому.

 

Але не досить знати закон, необхідно виконувати всі його приписи. "Бо не слухачі Закону справедливі перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть"

2. Вчення про державу, право й закон Фоми Аквінського

 

Провідну роль у впровадженні в життя офіційної релігійної ідеології відіграв засновник теологічної школи томізму італієць Фома Аквінський (1225 чи 1226—1274).

 

Він піддав ретельному аналізові вчення Аристотеля і використав його в розробленні християнської державно-правової концепції. Основою його поглядів на державу став твір Аристотеля "Політика". Фома Аквінський поділяв думку Аристотеля про те, що людина є політичною істотою. Головним у природі людини є прагнення жити з іншими людьми для забезпечення своїх потреб. Наслідком цього прагнення і є держава. Вона має важливе значення в житті суспільства, оскільки її метою є "загальне благо".

 

Стосовно влади в державі Фома Аквінський, як і його попередники, стверджував, що вона від Бога, і радив беззастережно їй коритися.

 

Роль володаря в державі теолог порівнював із роллю Бога у світі. Він зазначав, що Бог, перше ніж керувати всесвітом, установлює відповідний порядок. Так і монарх насамперед установлює порядок в рамках держави, а потім здійснює правління. Монархія, на думку теолога, є найдосконалішою формою правління. За низкою ознак вона є усталенішою та надійнішою, ніж інші форми, а також здатною гарантувати щасливе життя.

 

Однією з таких ознак є те, що монархія за будовою схожа на всесвіт, що його створив Бог і править ним, як і монарх у своїх володіннях. Друга ознака і перевага монархії полягає в тому, що вона, як і людський організм, управляється одним центром — розумом, а тому виключає суперечки між учасниками правління, що точаться за аристократії, олігархії та демократії.

 

Водночас Фома Аквінський поділяв монархію на абсолютну і політичну. Останню теолог уважав прогресивнішою, оскільки влада в ній регламентується законом.

 

У своєму політико-правовому вченні теолог намагався обгрунтувати тезу про зверхність у суспільстві духовної влади над світською.

 

Аналізуючи світську владу, він дійшов висновку, що вона складається з трьох аспектів: сутності влади; форми влади (походження) і використання влади.

 

Сутність влади, або її першооснову, мислитель розглядав як установлений Богом порядок відносин панування й підкорення, в яких воля правителів приводить до руху підданих.

 

На відміну від сутності влади, її походження не завжди збігається з приписами Закону Божого, оскільки заволодіти владою люди можуть завдяки омані чи застосуванню сили.

 

І, нарешті, третій аспект — використання світської влади. Тут Фома Аквінський зазначив, що в житті має місце зловживання владою, несправедливе її використання, що теж порушує заповіти Бога.

 

З огляду на невідповідність світської влади настановам Бога на стадіях її походження й використання теолог зробив висновок, що вона не може претендувати на зверхність у суспільстві.

 

Єдиною, що відповідає заповітам Бога, є церковна влада. Тільки завдяки її намаганням у суспільстві може бути встановлена справедливість.

 

Свою правову концепцію Фома Аквінський будував з опертям на категорію справедливості.

 

Право, "за його вченням, — це дія справедливості у божественному порядку людського спілкування. Справедливість полягає в наданні кожному свого, що йому належить. Як і Аристотель, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Розподільна справедливість — це надання благ згідно з заслугами, а порівняльна — це дії на порівняння чого-небудь. Відповідно до цього існують і види права.

 

Якщо порівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія природного права; коли порівнюються дії (відновлюється справедливість) за людською волею — це позитивне (людське) право. Причому воля людини може робити правом тільки те, що відповідає природному праву.

 

Джерелом права є закон. Фома Аквінський стверджував, що існує злагоджена система, підпорядкована вічному законові. Вічний закон — це універсальні норми, загальні принципи божественного розуму, якими скеровується всесвіт, а всі інші закони випливають із нього. Передусім це природний закон, що являє собою відображення вічного закону в розумі людини. Цим законом керується людина у своїх прагненнях до продовження роду, самозбереження, пошуку істини.

 

Далі в системі законів теолога знаходиться позитивний (або людський) закон, що конкретизує природний закон і за допомогою сили і страху змушує людей досягти доброчесності й відмовитися від зла. Заслуговує на особливу увагу теза мислителя про те, що на відміну від природного закону, який поширюється на всіх людей, норми позитивного закону в різних країнах можуть суттєво різнитися. Але серед цих норм є багато й таких, що збігаються за змістом. Ці норми Фома Аквінський називав "правом народів", за допомогою якого повинні врегульовуватися міжнародні відносини.

 

Рівночасно християнський мислитель зазначав, що люди, через їхню розумову недосконалість, не можуть усвідомити сутності правди, а позитивний закон, прийнятий ними, теж не завжди може відновити порушену справедливість. У цих випадках правда може бути відновлена завдяки Законові Божому (Святому Письму), який є критерієм істинної справедливості.

 

Тут же теолог зробив спробу розмежувати соціальну роль і призначення божественного і позитивного законів, підкресливши непересічне значення першого з них.

 

Якщо позитивний закон регулює лише відносини людей у суспільстві, тобто зовнішній бік життя, то божественний закон визначає кінцеву мету людського буття, скеровує душевний рух і прагнення людей.

 

Система державно-правових ідей Фоми Аквінського набула значного розголосу і завдяки церкві стала основою течії томізму і неотомізму в пізніші часи.

 

Заради об'єктивності необхідно зазначити, що в цього видатного теолога було багато опонентів, яких офіційна церква називала єретиками.

 

Останні вважали, що церква спотворила істинне вчення християнства, порушила його демократичні засади, сприяла соціальній нерівності у суспільстві; а втім, вони разом із церквою заперечували також державу з її політичними інститутами, пропонували новий устрій суспільства на засадах ранньохристиянських цінностей.

 

 

3. Становлення поглядів на державу і право в ранньофеодальній Київській Русі

 

Становлення державно-правової думки в ранньофеодальній Київській Русі теж відбувалося під впливом християнської релігії, яка з 988 р. стала державною. Про це свідчать перші літературні пам'ятки того часу.

 

Одним із ранніх літературних творів, де розглядалися означені проблеми, було "Слово про закон і благодать" першого київського митрополита Іларіо-на, що його він проголосив 1049 р. з нагоди завершення будівництва фортифікаційних споруд.

 

За часів Ярослава Мудрого Іларіон виконував роль головного ідеолога нововведень. Серед своїх сучасників, зокрема служителів нової віри, він вирізнявся здатністю глибоко проникнути в сутність змін, що відбувалися в суспільстві, і дав їм оригінальне пояснення, що й дійшло до нас у його "Слові...".

 

Суспільний прогрес, на думку мислителя, відбувається завдяки зміні принципів релігії. Він протиставляв два етапи історії людства: епоху Старого Заповіту, основану на законі, коли відносини між людьми будувалися на принципах безмежного підкорення і рабства, та епоху Нового Заповіту, де панують свобода, істина та благодать. Ці етапи послідовно заступають один одного в процесі історичного розвитку людства. Благодать — це прогрес людства. З цього приводу Іларіон писав: "Спершу закон, потім благодать, спершу тінь, потім істина".

 

Співвідношення Старого й Нового Заповітів, закону та благодаті він використовував для тлумачення соціальної проблеми, пов'язаної передусім із питанням про місце окремих народів у світовій історії. На думку митрополита, закон розділяє народи, звеличує одних і принижує інших. За законом, існує тільки один богообраний народ — іудеї. Новий Заповіт, благодать, вводить усіх людей у вічність, де всі вони рівні перед Богом. Мислитель пропонує розглядати слов'янські народи в контексті світової історії, як рівні у спільності християнських народів.

 

У згаданому творі ми знаходимо прагнення Іла-ріона та його сучасників до зміцнення зовнішнього суверенітету Київської Русі, яке випливає з бажання звільнитися від впливу візантійської церкви. Безперечно, тоді цей аспект мав визначальне значення, оскільки, ставши незалежною в релігійному аспекті, Київська Русь зміцнювала свою державність у цілому.

 

Викладаючи думку про державність, Іларіон зводив історію Русі до історії великих самодержців. Прославляв тих князів, які дбали про єдність і міцність держави.

 

Тут він особливо підкреслив роль князя Володимира, вважаючи його заслугу рівною заслузі імператора Константина, який оголосив християнство державною релігією Римської імперії. "Ти уподібнення великого Константина, — писав він, — рівнорозум-ний, рівнохристолюбивийо.. Він у еллінів і римлян цесарство Богу підкорив, ти ж... по всій землі своїй поставив і утвердив віру".

 

Іларіон пропонував визнати Володимира святим, що сприяло б підвищенню авторитету і незалежності держави. Водночас, в умовах сформованої держави, було б вирішено ще одну проблему — ставлення людини до наявних у державі влад: світської (князівської) та церковної. Спробу вирішити цю проблему зроблено в "Ізборнику Святослава" 1073 р. і особливо в "Ізборнику Святослава" 107І p., де співвідношенню влади, церкви і людини приділено більше уваги.

 

Підкорення Богу тут уважалося апріорним, безумовним, людині тільки залишалося перенести це переконання на князя і коритися йому.

 

Зважаючи на недостатньо сильні традиції християнства, автор "Ізборника..." ототожнював церковну владу з князівською і підкреслював необхідність безумовного підкорення їй, тобто державна й церковна влада в цьому творі розглядалась як єдина. Хоча загалом у згаданому творі значно більше уваги приділено церкві та її служителям, в уяві автора "Ізборника..." держава, влада і церква стоять вище від людини та її інтересів.

 

Проблема співвідношення церковної та світської влади згодом, на початку XII ст., привернула увагу єпископа Кирила Туровського. Він обстоював єдність цих гілок суспільної влади, ідею "одного володаря", закликав до єднання Русі.

 

Ці ідеї він виклав у "Кирила-ченця притчі про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої заповіді, і про Страшний С,уд, і про муки", "Повісті про сліпого й кульгавого", а також в інших творах.

 

Основою поєднання цих гілок влади могло, на думку автора, стати Святе Письмо, яке робить людину смиренною, добродійною, благородною.

 

Поліпшити суспільне життя, економічні й соціальні відносини можна лише за допомогою християнської релігії, за допомогою Святого Письма, яке належить читати "з розміркуванням". Відхилення від християнської віри, порушення її вимог призводить до соціального зла, яке може бути покаране відповідно до Божих законів. Він засуджував війни між князями, ворожнечу між служителями церкви, зазіхання на владу, бо вона від Бога. Кирило Туровський — прибічник сильної влади. Але той, у кого влада, вважав він, повинен бути розумним, робити людям добро, піклуватися про духовний і матеріальний стан громадян. Служителі церкви мають сприяти встановленню соціальної злагоди в суспільстві, загальної справедливості, гармонії між світською та церковною владою.

 

Проблеми зміцнення державності, централізації влади в той час вели перед у політичній думці. Актуальність їх обумовлювалась і тим, що між слов'янськими народами, які входили до складу Київської Русі, мала місце суперечка про верховенство того чи іншого народу. Можливо, через це і виникла легенда, буцімто північні слов'яни запросили до себе княжити варязького князя Рюрика, який нібито був батьком київського, князя Ігоря... Ця версія мала дві мети. По-перше, ідея про іноземця, який встановив порядок у давньоруських землях, повинна була припинити суперечку між слов'янськими народами за верховенство. По-друге, вона мала покріплювати авторитет київських князів і центру держави — Києва.

 

Цю версію було викладено в "Повісті временних літ" Нестора-літописця, датою появи якої вважається 1113 р. Основа цієї пам'ятки давньоруської літератури — ідея про богообраність слов'янського народу, включення слов'янства в контекст християнської історії. Тут викладено думки про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива на основі добровільної домовленості народу з князями.

 

Найбільш раціональним державним устроєм автор "Повісті..." вважав порядок, що його встановив Ярослав Мудрий.

 

У творі Нестора-літописця також мала місце спроба вирішити співвідношення двох гілок влади — світської та церковної, що сформувались у державі. Він уважав, що єдність держави має бути гарантована верховенством церковної влади.

 

У той час оригінальні політичні концепції пропонував великий князь київський Володимир Мономах.

 

Під назвою "Повчання" відомий його лист до князя Олега Святославича, де підкреслювалася життєва необхідність єдності Русі, засуджувалися князівські міжусобиці. Автор "Повчання" зробив спробу знайти раціональне співвідношення особистості й держави, в якому інтереси держави визначено як головні, але тут же підкреслено необхідність піклуватися про бідних і слабких, поважати старших і менших. Гарантом усіх соціальних благ у такій державі, на його думку, мав бути ідеальний князь, який один реалізуватиме владні функції, приділяючи при цьому значну увагу усуненню протиріч між багатими та бідними.

 

Офіційну політико-правову ідеологію тих часів було закріплено в першій пам'ятці права — "Руській правді", де викладено норми, що регулювали ранньофеодальні відносини, зміцнювали князівську владу, вирішували питання власності, встановлювали відповідальність за злочин.

 

Слід звернути увагу й на те, що в "Руській правді" було значною мірою звужено сферу застосування прямої помсти потерпілого і дедалі більшу роль відігравало відповідне судове рішення; ставилося питання про скасування смертної кари; замість покарання у вигляді якоїсь фізичної дії встановлювалися кримінальні штрафи тощо. Особливо слід наголосити, що остання редакція "Руської правди" деякими положеннями "...веде нас низкою ознак в оборот громадянського побуту"[9].

 

Політична і правова думка слов'янських народів дуже чутливо реагувала на зміни в соціальній та інших сферах. Про це красномовно свідчить те, що ці зміни знаходили відображення в пам'ятках літератури. Так, феодальна роздробленість, яка почалася на землях Київської Русі й загрожувала розпадом держави, була основною проблемою "Слова о полку Ігоревім". У цьому творі, з огляду на згадану політичну ситуацію в руських землях, обстоювалася думка про необхідність концентрації влади в руках сильного князя і збереження цілісної першої слов'янської держави. Ідея одновладдя пронизує ввесь твір. Для утвердження цієї ідеї автор застосував нову термінологію, зокрема назвавши київського князя "господином" і підкресливши цим його верховенство над князями в підлеглих землях.

 

Ідея одновладдя в державі знайшла відображення ще в одній пам'ятці Київської Русі — "Молінні Даниїла Заточника", яке, на думку вчених, з'явилось у XII—XIII ст. Звертаючись до переяславського князя, автор розглянув умови, за яких можна укріпити державу, засудив феодальні війни. В "Молінні" викладено поради князеві, як урівноважити владу, зробити її стабільною. Для цього необхідно спиратися на підданих, які мають середній достаток, а в радники брати за ознаками не знатності, а освіченості й розуму.

 

Викладаючи цю думку, автор писав, що не море топить кораблі, а вітри; не вогонь розпікає залізо, а роздмухування міхами; ось так і князь не сам у халепу потрапляє, а радники вводять.

 

Воднораз у "Молінні" порушено проблеми соціальної нерівності й несправедливості в суспільстві.

 

Автор радив князеві виступити гарантом справедливості у своїх володіннях, що також сприятиме зміцненню влади.

 

Як видно з викладеного, в пам'ятках літератури Київської Русі знайшли відображення найгостріші проблеми соціально-політичного життя тогочасного суспільства: покріплення державності, збереження єдності першої слов'янської держави, обстоювання її міжнародного авторитету, вирішення проблеми співвідношення .світської та церковної гілок влади.

 

 

4. Державно-правові концепції італійських мислителів і юристів середньовіччя

 

На початку II тис., а надто у XII—XIII ст., в Західній Європі з'явилася значна кількість ремесел, стрімко зростала кількість міського населення, формувалися нові суспільні верстви, чиїми заняттями були виготовлення товарів широкого попиту, торгівля, лихварство.

 

У суспільстві ставало дедалі більше багатих людей, які володіли нерухомістю, іншими матеріальними цінностями та були зацікавлені у стабільній владі, яка гарантувала б їхню безпеку і створювала можливості для нових видів трудової діяльності. Представники цих верств населення виступали за впровадження нового законодавства, здатного регулювати нові суспільні відносини та забезпечити охорону власності від феодального свавілля. Відтак виявилася природною поява нових державно-правових концепцій, що пропонували значну корекцію суспільного устрою, по-іншому визначали роль і призначення держави з її інститутами.

 

Одна з таких концепцій — вчення італійського мислителя Марсилія Падуанського (між 1275 і 1280—1343), викладене у творі "Захисник миру" (1324—1326 pp.). Автор заперечував феодальну роздробленість тогочасної держави, а церкву вважав винною у багатьох вадах суспільства, пропонував підкорити її світській владі та обмежити сферу впливу, звузивши її до вирішення проблем духовного життя людей.

 

Мислитель уважав, що держава з'являється внаслідок поступового ускладнення форм людської спільності: від сім'ї до роду, від роду до племені, від племені до міста, і остання стадія — суспільний договір про утворення держави.

 

Держава є виразником політичної влади, а її джерелом — народ. Навіть більше, від народу йде не лише світська, а й духовна влада. Він є носієм суверенітету і верховним законодавцем.

 

Але Марсилій Падуанський, як ідеолог багатих верств населення, до категорії "народ" відносив не всіх людей, а лише "кращих" представників.

 

Такими він уважав військових, державних службовців і священнослужителів, оскільки їхня діяльність спрямована на загальне благо, а не тільки на задоволення своїх особистих інтересів, як у ремісників, рільників, торговців.

 

Політичний мислитель розрізняв соціальні норми, що регулюють суспільні відносини. Виокремлював, зосібна, релігійні, моральні та правові норми. Останні відрізняються від означених вище формальною визначеністю й конкретними санкціями за їх невиконання. Це норми вищої категорії, надбання людства. З допомогою законів здійснюється реалізація державної влади.

 

Марсилій Падуанський у своєму вченні передбачав і механізм законотворчої діяльності за участю представників народу, що їх спеціально для цього обирають.

 

Важливою була думка мислителя про верховенство закону в державі. Йому повинні підкорятися всі громадяни, а також законодавці й правителі. Піддаючи аналізові форми державного устрою, найбільш вдалою, здатною убезпечити людей та їхні інтереси мислитель уважав монархію.

 

Державних службовців, на думку мислителя, належить обирати на їхні посади. Ба більше — він уважав досконалішою державу, де монарх теж обирається!

 

Роздумуючи про законодавчий процес і виконання законів, Марсилій Падуанський фактично підійшов до проблеми поділу цих двох гілок влади в державі. Причому зазначав, що обранці народу, які ухвалюють закони, тобто законодавча влада, мають визначати компетенцію виконавчої влади. Вона повинна функціонувати тільки в межах закону і реалізувати волю законодавця.

 

Визначні положення вчення Марсилія Падуансь-кого про природне походження держави, народ як джерело суверенної влади, верховенство закону і розподіл повноважень різних інститутів держави мали велике значення для формування і розвитку буржуазних державно-правових концепцій.

 

Значний внесок у розвиток цих концепцій зробили середньовічні юристи. У ті часи професійне розуміння права багато в чому спиралося на положення римського права. Незважаючи на падіння Римської імперії, римське право було досить поширеним у багатьох народів Європи. Одним із напрямків дослідницької роботи різних юридичних шкіл X—XI ст. стало порівняння чинного в конкретній країні права з римським правом, виявлення прогалин у правовому полі та пропозиції щодо їх ліквідації впровадженням норм римського права.

 

Відтоді норми римського права зробились універсальними, розуміння сутності права знову звелося до ідеї справедливості та пов'язаних із нею природно-правових уявлень.

 

Подібні дослідницькі підходи, коли справедливість вважалася критерієм усякого права, використовувалися павійською, равеннською та римською школами права, які започаткували теорію природного права нового часу. На початку XII ст. юрист Інерій (між 1055—60 — до 1130) заснував школу глосаторів, основним напрямком діяльності якої стало тлумачення Дигест Юстиніана.

 

Результати творчої діяльності представників цієї течії, видані окремим збірником у середині XIII ст., використовувалися судами як джерело чинних правових норм.

 

Діяльність глосаторів сприяла викоріненню суб'єктивізму в розгляді конкретних судових справ, утверджувала в суспільній свідомості та юридичній практиці пріоритет правових норм і законів держави. У згаданому збірнику зазначалося, що, розглядаючи конкретні порушення встановлених державою норм, судді мусили відновлювати справедливість згідно з приписами законів, а не моральних норм суспільства.