Становлення глобального ринку

Мотиви та стимули.

У свідомості людини потреби перетворюються на інтерес або мотив, який і спонукає людину до певної цільової дії Мотив в економічній літературі трактується по-різному, але найчастіше як усвідомлене спонукання до дії. . Тісний взаємозв’язок мотивів і потреб пояснюється передовсім схожістю сутностей. Потреби людини – це нестача чогось, мотиви – це спонукання людини до чогось. Мотиви з’являються майже одночасно з виникненням потреб і проходять певні стадії, аналогічні стадіям формування потреб. Поряд з категоріями „мотив” і „інтерес” у теорії і практиці широко використовується термін „стимул”. Отже, під стимулом розуміємо зовнішні спонукання, які мають цільову спрямованість. Мотив – це також спонукання до дії, але в основі його може бути як стимул (винагорода, підвищення по службі, адміністративна ухвала – наказ, розпорядження тощо), так і особисті причини (почуття обов’язку, відповідальність, страх, благородство, прагнення до самовираження тощо). Підкреслимо, що стимул перетворюється на мотив лише тоді, коли він усвідомлений людиною, сприйнятий нею. В укрупненому плані засоби впливу на економічні інтереси можна підрозділити на три групи: позаекономічні, примусові за допомогою адміністративного або навіть фізичного насильства;економічний вплив на інтереси людей;моральне і соціальне стимулювання;

 

20. Економічна поведінка

модель економічної людини характеризується:визначальною роллю особистого інтересу в мотивації економічної поведінки;компетентністю економічного суб’єкта в особистих справах;головним мотивом господарської діяльності людини в ринковій економіці є максимізація прибутку або максимізація корисності. Три основні категорії – корисність, ціна й дохід – складають зміст теорії поведінки споживача. . Корисність правомірно розглядати як характеристику задоволеності споживача (чи досягнутого ним добробуту) при споживанні певних товарів та послуг. Категорія корисності служить для того, щоб зрозуміти поведінку споживача, яка і за мотивами, і за цілями переважно і неминуче є суб’єктивною.Корисність кожного даного блага пов’язана з певною ситуацією і зі зміною останньої цілком може виявитися іншою.Корисність висвітлює принциповий у поведінці споживача момент – вибір благ. Максимізація корисності – це отримання найбільш високої можливості корисності в ситуації економічного вибору. Твердження в прагненні економічного суб’єкта до максимізації корисності є центральним положенням економічної теорії. Споживча поведінка – це формування попиту споживачів на різні товари та послуги з урахуванням доходів і особистих смаків та уподобань. Економічна теорія розрізняє загальну і граничну корисність. Загальна корисність визначається задоволенням від споживання певного набору життєвих благ. Гранична корисність дорівнює приросту, збільшенню загальної корисності внаслідок придбання додаткової одиниці даного блага. Гранична корисність відображає ступінь гостроти, актуальності потреби. В економічній теорії сформульовано закон спадної граничної корисності споживчого блага: зі зростанням кількості придбаних одиниць певного продукту корисність кожної наступної одиниці для споживача зменшується. Сформулюємо закон спадної продуктивності так: якщо один із факторів виробництва (ресурсів) є змінним, а інші – постійними, то починаючи з певного моменту гранична продуктивність кожної наступної одиниці цього змінного фактора буде зменшуватися. Закон спадної продуктивності має для пояснення економічної поведінки виробника таке саме фундаментальне значення, як і закон спадної граничної корисності для розуміння поведінки споживача

21. Реалізація економічних інтересів і суспільне виробництво.

Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. Потреби й інтереси і відображають існуючі виробничі відносини, і самі спонукають до їх виникнення. Взаємозв’язок економічних відносин і інтересів при пріоритетній ролі перших виявляється в будь-якому суспільствіВ ринковій системі господарства пріоритетним її суб’єктом є товаровиробник-підприємець І дійсно, максимізуючи прибуток, кожний підприємець за умов жорстокої конкурентної боротьби за покупця повинен:

- скорочувати до мінімуму виробничі витрати (заощаджена на витратах вартість збільшує прибуток, а це можливо лише за умов впровадження у виробництво досягнень науки і техніки);

- поліпшувати якість продукції (послуг);

- здійснювати важливу прогресивну функцію суспільства – нагромадження з метою розширення й удосконалення виробництва;

- найповніше й найефективніше задовольняти потреби споживача.

22. Національні та глобальні економічні інтереси.

Домінуючою складовою глобалізації є глобалізація економіки як закономірна тенденція інтеграції світового господарства в єдиний економічний простір. Найбільш характерними ознаками глобалізації є: 1) взаємозалежність та взаємопроникнення національних економік, формування міжнародних виробничих комплексів поза межами країни; 2) фінансова глобалізація, тобто єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу; 3) збільшення масштабів та інтенсивності руху товарів, капіталу, робочої сили; 4) зменшення можливостей національних держав формувати незалежну економічну політику; 5) створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем; 6) тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування. Глобалізація є складною ієрархічною системою, яка розгортається на різних рівнях: на рівні галузі – визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузей у даній країні взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія від внесеної технології, виробничого процесу фабричної марки; на рівні окремої країни – визначається ступенем відкритості економіки, її взаємозв’язку із світовою економікою в цілому. Показниками ступеня інтегрованості економік окремих країн у глобальну економіку є співвідношення зовнішньоторговельного обороту і валового внутрішнього продукту, прямі іноземні інвестиції та портфельні інвестиції тощо; на світовому рівні – визначається економічними взаємозв’язками між країнами, посиленням їх взаємозалежності, переплетінням їх народногосподарських комплексів.

23. Сутність та структура економічної системи

Загалом, під поняттям “система” (від гр. systema – складене із частин, об’єднане), що є одним із головних в економічній науці, розуміють у самому широкому значенні впорядковану сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів. Економічна система – це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя. Однією з найважливіших характеристик системи є її структура. Під структурою системи розуміють сукупність складових її елементів і характер постійних, стійких у часі зв’язків між ними. До вагомих структурних елементів економічної системи, які є водночас її підсистемами, належать: економічні відносини; продуктивні сили суспільства; механізм господарювання. Економічні відносини – відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання благ. Організаційно-економічні відносини мають місце у конкретних галузях народного господарства, наприклад, у торгівлі, громадському харчуванні, науці, освіті тощо. Соціально-економічні відносини охоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини. Всі економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, повинні забезпечити поліпшення життєвого рівня народу. Техніко-економічні відносини стосуються насамперед виробничо-господарської діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підрозділів та об'єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технології й організації виробництва. Продуктивні сили – це система факторів, які забезпечують перетворення речовин природи у життєві блага для задоволення потреб суспільства. господарський механізм – це сукупність організаційних структур, конкретних форм господарювання і методів управління, які базуються на певних відносинах власності. Господарський механізм, на відміну від виробничих відносин, є поверхневим шаром, що не зменшує його значення і ролі у функціонуванні економічних систем, адже йдеться про механізм господарювання кожного способу виробництва, про форму реалізації пануючої власності на засоби виробництва, про виявлення і поєднання економічних інтересів суспільства.

24. Відносини власності

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів. Отже, власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей-продуктів праці. Суб’єкти власності – це індивіди, фізичні особи, які в процесі привласнення-відчуження матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. . Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці, уся сукупність благ. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі:1) власність – це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі;2) власність – це результат суспільного розвитку, а не окремої людини;3) власність – це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг;4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами;5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника;6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі;7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності. відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури. Структура власності представляє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. , тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва. Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Суспільна власність – така, де три її функції – володіння, розпорядження, користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому.Приватна власність – така, за якої три функції права власності належать окремій приватній особі. Пучок прав власності – це правова теорія, яка використовується для визначення природи об’єкта власності, згідно із якою об’єкт власності (майно, нерухомість, ресурси тощо) представляє собою не матеріальний чи нематеріальний предмет як такий, а сукупність прав, пов’язаних з ним, що можуть бути продані окремо, таких як права володіння, використання, контролю, отримання вигоди, розпорядження власністю.

25. Домогосподарства, підприємства (фірми), сектори економіки

домашнє господарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності. Формування в домашніх господарствах споживчого попиту – необхідна умова стимулювання розвитку будь-якої економіки. Під сучасним поняттям «підприємство» розуміється самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємства мають такі ознаки:– виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарств);– організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);– фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку). Сектор економіки – велика частина економіки, якій притаманні схожі спільні характеристики, що дозволяє виокремити її від інших частин народного господарства у теоретичних та практичних цілях. Приватний сектор економіки – частина економіки країни, що прямим чином не перебуває під контролем держави. . Державний сектор економіки складають: освіта, охорона здоров’я, сфера соціальних послуг, громадський транспорт, національні і місцеві державні підприємства та державні корпорації

26. кластери, внутрішні регіони, регулятивні інститути

.“кластер – це сконцентровані за географічною ознакою групи взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаних з їхньою діяльністю організацій (наприклад, університетів, агентств зі стандартизації, а також торговельних об’єднань) у певних сферах, які конкурують між собою, але разом з тим ведуть спільну роботу”. характеризуються такими особливостями:– наявністю підприємств-лідерів, відповідальних за довгострокову господарську, інноваційну та інші стратегії всієї системи;– територіальною локалізацією основної маси господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи;– стійкістю коопераційних зв’язків господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи, домінуючим значенням цих зв’язків для більшості її учасників;– довгостроковою координацією взаємодії учасників системи в рамках її бізнес-програм і стратегічних цілей. Так, низка авторів під регіоном розуміє певну частину народногосподарського комплексу країни, що відрізняється географічними умовами та природно-ресурсною спеціалізацією. Інші, під регіоном розуміють одиницю адміністративного поділу країни: край, область, місто. Регіон як квазідержава представляє собою відносно відокремлену систему держави та національної економіки. Регіон як квазікорпорація представляє собою значний суб'єкт власності (регіональної та муніципальної) та економічної діяльності. Підхід до регіону як до ринку, що має певні кордони (ареал) акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) та особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знання Регіональна політика держави – це сфера діяльності з управління економічним, соціальним та політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов’язана із взаємовідносинами між державою та районами, а також районів між собою. Розрізняють регулятивні інститути формальні, які існують у стійких формах, таких як органи влади та організації, закони, інші встановлені правила. Також існують й неформальні регулятивні інститути – неписані правила, звичаї, традиції, принципи. За способом дії регулятивні інститути державного регулювання економіки поділяються на планові та ринкові регулятори. Планові регулятори – це свідомі дії людини із налагодження конкретної економічної діяльності; ринкові регулятори – об’єктивно існуючі, які складаються в результаті взаємодії багатьох виробників і споживачів товарів та послуг.

27. Типи і моделі економічних систем та їх еволюція

В економічній науці найпоширенішими підходами до типологізації економічних систем є формаційний, цивілізаційний і за способом організації господарської діяльності.Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис – система продуктивних сил та економічних відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип економічної системи. У найпоширенішому трактуванні реалізації формаційного підходу виділяють п’ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, капіталістичну (буржуазну) і комуністичну Інший підхід – цивілізаційний – покладає в основу типової класифікації економічних систем поняття “цивілізація”, її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Класифікація економічних систем на основіспособу організації господарської діяльності традиційна економічна система;планова (демократична і командна) економічна система;ринкова (класичний капіталізм, змішана економіка, соціальна ринкова економіка) економічна система;трансформаційна (перехідна, транзитивна) економічна система. Основними рисами традиційної системи є те, що:виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;соціально-економічний застій “рельєфно” виражений, оскільки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно підриває підвалини традиційної системи;стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;зубожіння і бідність основної маси населення;нерозвиненість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому. Існує два види планової економіки: демократична планова економіка і командна планова економіка. Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;ринкова (стихійна) система координації та управління господарською діяльністю людей;дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;поведінка учасників (суб’єктів) ринкових відносин в основно­му диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;кожен господарюючий суб’єкт прагне до отримання максиму­му прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик; Змішана економіка склалася у високорозвинених країнах, де крім пануючої приватної капіталістичної власності досить значною є частка державного сектору в народному господарстві. Соціальна ринкова економіка – це найрозвиненіша форма ринкової економіки, в якій принцип свободи і ринкового господарювання поєднується з соціальним порядком і соціальним прогресом. перехідна економіка – це економіка, яка перебуває в процесі переходу (трансформації) від однієї економічної системи до іншої.. перехідна економіка – це економіка, яка перебуває в процесі переходу (трансформації) від однієї економічної системи до іншої. З іншого боку, у Німеччині роль держави була істотною ще з часів Бісмарка. Для німецьких компаній традиційною стала співпраця між працівниками і адміністрацією, а головними пайовиками були німецькі банки. Компанії і держава спільно опікувались і професійним навчанням. Особливістю японської “комунітарності” слід вважати наголос на колектив і відповідальність особи перед ним. Працівники зберігають вірність компанії, випадки зміни місця роботи дуже рідкі. Підприємці і працівники пов’язані спільним корпоративним інтересом. Бізнес дбає про довгострокові цілі, нерідко поступаючись короткостроковою максимізацією прибутку.

28. Національні та міжнародна економічні системи

Національна економічна система – це сукупність взаємопов'язаних механізмів та інструментів розвитку і функціонування національної економіки. Всі елементи цієї системи знаходяться в певних співвідношеннях один з одним. Структура національної економіки – це співвідношення, які виражають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки, окремими її секторами, галузями тощо. міжнародна економічна система – це сукупність елементів світової економіки з властивими їм характеристиками, у процесі взаємодії яких виникають загальні властивості та якості, закони і закономірності функціонування цієї системи.Щодо структури сучасних міжнародних економічних відносин, то вона включає такі форми:– міжнародна торгівля – обмін товарами і послугами між державно оформленими національними економіками;– міжнародний рух капіталу – переміщення капіталу між країнами світу в пошуках найвигіднішої сфери вкладення;– міжнародна трудова міграція – переміщення працездатного населення між країнами, викликане причинами переважно економічного характеру;– світова валютна система – закріплена міжнародними угодами форма організації валютних відносин, яка опосередковує і сприяє реалізації всіх інших форм МЕВ, забезпечуючи систему міжнародних розрахунків.Міжнародні економічні відносини здійснюються і розвиваються на різних рівнях: з одного боку, залежно від ступеня, масштабів та регулярності взаємодії суб’єктів господарювання з другого – залежно від сфери діяльності: мікро – на рівні суб’єктів; мезо – на рівні галузей; макро–на рівні країн; мета–на рівні регіональних угруповань

29. Формування глобальної економічної системи

Глобальна економічна система – світогосподарська система, в якій національні процеси виробництва, обміну і споживання благ втрачають свою автономність і відбуваються як єдиний процес.Головне протиріччя глобальної економічної системи пов’язане з формуванням в рамках провідних західних держав замкненої господарської системи. Цей процес можна прослідкувати за такими напрямками: 1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства; 2) зосередження основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав; 3) замикання інвестиційних потоків та 4) спрямованість міграційних потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети. Концепції глобальної економічної системи:1. Теорії імперіалізму і неоколоніалізму – пояснюють структуру світу як боротьбу між провідними державами за нові ринки, джерела сировини, сфери прикладання капіталу, за посилення їхнього політичного і культурного впливу. 2. Теорія модернізації – виходить з того, що всі існуючі в історії людські суспільства біполярні. 3. Теорія (метатеорія) залежності Її вихідний момент – теза про те, що капіталістична система у світовому масштабі одночасно породжує економічний розвиток і слаборозвиненість на міжнародному, національному і локальному рівнях. 4. Концепція світової системи – ґрунтуючись на динамічній зміні поділу праці, вона поділяє світ на центральні (світові ядра), периферійні і напівпериферійні країни. 5. Теорія глобальної взаємозалежності. Ріст взаємозалежності країн у глобальному економічному просторі піддає національні платіжні баланси усе більш частим і сильним впливам ззовні, у результаті чого уряди повинні приділяти усе більшу увагу проблемі збереження зовнішньої рівноваги, координувати використання всієї сукупності інструментів, що знаходяться в розпорядженні держав.

30. Сутність та види економічної діяльності

Економічна діяльність – сукупність дій на різних рівнях господарювання, в результаті яких люди задовольняють свої потреби завдяки виробництву та обміну матеріальними благами та послугами. Основні види економічної діяльності:сільське господарство, лісове господарство, рибальство;промисловість;будівництво; діяльність транспорту та зв’язку;торгівля;фінансова діяльність; операції з нерухомим майном;державне управління; освіта; охорона здоров’я;послуги; діяльність у сфері культури та спорту тощо. виробництво – це процес створення життєвих благ, необхідних для існування і розвитку людського суспільства. У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця – людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей.

31. Суспільний поділ праці

Поділ праці – це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі. Особливості поділу праці: поділ праці є історичною категорією. поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами – в межах одного підприємства. поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Першим великим суспільним поділом праці було відокремлення пастуших племен і поділ сільськогосподарського виробництва на землеробство й тваринництво. Другий великий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від сільського господарства. Третій суспільний поділ праці – ознаменувався відокремленням торгівлі (купецького капіталу). Торгівля стала самостійною галуззю господарства. Подальший поділ праці пов'язаний з виникненням і розвитком машинної індустрії, формуванням нових галузей виробництва. Суспільний поділ праці може бути класифікований за вертикальними рівнями народногосподарської структури; основними організаційно-економічними формами реалізації; сферами суспільного виробництва; видами.Спеціалізація – це поділ старих і формування нових галуей суспільного виробництва, а також поділ праці всередині галузі. Сьогодні у промисловості існують три види спеціалізації:предметна – спеціалізація підприємства на виготовленні однорідної закінченої продукції;подетальна – виробництво окремих частин і деталей головного продукту;технологічна (стадійна) – відокремлення окремих стадій єдиного технологічного циклу. У сільському господарстві склались такі основні форми спеціалізації:зональна (територіальна) – виробництво в регіоні тих видів продукції, для яких є найсприятливіші природні та економічні умови; господарська – спеціалізація агропромислових і сільськогосподарських підприємств на виробництві певного виду продукції; внутрішньогосподарська – відокремлення підрозділів підприємств з виробництва чітко визначених видів робіт (або продукції); технологічна (стадійна) – перетворення окремих стадій (часткових процесів) єдиного виробничого процесу будь-якого кінцевого продукту на самостійні виробництва; внутрішньогалузева – господарства або їхні підрозділи займаються виробництвом різних продуктів, що є продукцією однієї галузі.Кооперація – це особлива форма тривалих раціональних виробничих зв’язків між спеціалізованими самостійними підприємствами порівняно з іншими підприємствами, які не мають таких зв’язків.Концентрація виробництва як організаційно-економічна форма СПП виявляється в досягненні певного обсягу чи масштаб спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва.Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в межах окремих складних виробництв.

32.Виробнича діяльність

Праця – людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей. Праця і виробництво - не тотожні поняття. Виробництво – це процес праці, яка має завершений, результативний характер. Така праця є продуктивною, а засоби її здійснення – засобами виробництва.Виробнича діяльність включає: Торгово-маркетингову,інноваційну,науково-дослідну і проектно-конструкторну,інвестиційну діяльності.

33. Науково-дослідна і проектно-конструкторна діяльність

Наукова робота – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань.Проектно-конструкторська діяльність – своєрідний перехід від лабораторних умов до експериментального виробництва, через створення (модернізацію) зразків і технологій, що можуть бути передані після відповідних випробувань у серійне виробництво чи безпосередньо споживачу.

34. Інвестиційна діяльність

Інвестиційна діяльність — це сукупність цілеспрямованих дій по вкладанню грошових коштів та інших цінностей в проекти, а також забезпечення віддачі вкладів. Головним суб'єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який вкладає власні, позичені або залучені кошти в об'єкти інвестування, приймає рішення щодо форм і способів їх використання, несе повну майнову та фінансову відповідальність за результати використання інвестованих коштів.

35. інноваційна діяльність

Інноваційна діяльність – це взаємозалежна та узгоджена послідовність дій, що допускає використання проміжних і кінцевих результатів науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт для втілення їх у новому чи удосконаленому товарі за допомогою технологічного процесу виготовлення продукції. Етапи формування інноваційної моделі на підприємствіІ. Визначення потреби в інноваціях (обізнаність у проблемі, визнання потреби у новації, переконання членів організації у необхідності інновацій).ІІ. Збір інформації про інновацію (початкові відомості про інновацію. Пошук інновації).ІІІ. Попередній вибір інновацій (розробка нововведення, оцінка інформації, вибір інновації).ІV. Прийняття рішення про впровадження інноваційV. Впровадження (пробне впровадження, повне впровадження, використання інновацій)VІ. Інституціоналізація (процес відбору і пристосування - рутинизація, модифікація).

36.Торгово-маркетингова діяльність

Принципи маркетингової діяльності:всебічне і глибоке пізнання ринку, зростаючих запитів споживачів (тобто не просто „споживач завжди правий”, а „споживач - король”);пристосування до ринку, випуск товарів, що відповідають попиту („відшукайте потреби і задовольніть їх”);активний вплив на ринок, формування попиту (через рекламу, виготовлення товарів, „створення” споживачів). торговельно-маркетингова діяльність – це процес планування і втілення замислу ціноутворення, просування і реалізації ідей, товарів, послуг шляхом обміну, що задовольняє цілі окремих осіб і організацій.

 

37. Міжнародний поділ праці та міжнародна економічна діяльність

Міжнародний поділ праці – спеціалізація країн (їх господарюючих суб’єктів) на виробництві певних продуктів і послуг з метою їх збуту за межами національного ринку, тобто в інших країнах. Переваги міжнародного поділу праці:участь у МПП дає змогу повніше користуватися перевагами спеціалізації на рівні країни, раціональніше використовувати свої ресурси, збільшувати загальний обсяг виробництва;виробництво товарів може бути ефективним лише за умов масового виробництва і відповідно витрат, що постійно зменшується. Місткість же внутрішнього ринку часто є недостатньою для використання переваг великомасштабного виробництва повною мірою. Особливо це стосується невеликих країн;МПП сприяє повнішому задоволенню потреб населення країни. Інакше багато країн залишились би без товарів, до яких звикло його населення, але власних можливостей для їх виробництва немає або воно нераціональне;участь у МПП призводить до посилення до конкуренції та підвищення якості вітчизняних товарів;поглиблення МПП є своєрідним фундаментом для політики мирного співіснування та успішного політичного співробітництва країн (наприклад, Європейський Союз).Сучасні тенденції у міжнародному поділі праці:Пріоритетного значення набули спеціалізація і кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивні технології, нові види виробничих матеріалів. Фундаментальні зміни в міжнародному поділі праці пов’язані з всебічним розвитком процесу спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації. Дуже важливим структурним елементом міжнародного поділ праці стала інтернаціоналізація сфери послуг.

103. Інфляція

Інфляція — це процес зменшення купівельної спроможності грошової одиниці, який стає результатом загального зростання цін. Причиною інфляції є порушення закону грошового обігу, внаслідок чого кількість наявних неповноцінних грошей у обігу перевищує потребу у них. Це і викликає зростання загального рівня цін. Провідним чинником появи інфляції є зростання грошової маси. Проте саме по собі зростання грошової маси може і не спричиняти інфляції. Інфляція з’являється лише тоді, коли темпи зростання грошової маси випереджають не тільки темпи зменшення швидкості обігу грошової одиниці, а й темпи зростання суспільного продукту, реалізацію якого і обслуговує грошова маса.Саме тому до чинників інфляції окрім зростання грошової маси можна віднести зростання швидкості обігу грошової одиниці та зменшення загального обсягу суспільного продукту. Вплив кожного з цих чинників може призвести до порушення законів грошового обігу, внаслідок чого кількість неповноцінних грошей у обігу перевищить потреби у них, що і зумовить початок процесу інфляції чи знецінення грошей.

38.Сутність підприємництва та його організаційно-економічні форми

підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична па власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання ро­біт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Світова наукова економічна література розглядає підприємництво з трьох точок зору:як економічну категорію;як метод господарювання;як тип економічного мислення. Сутність підприємництва як методу господарювання розкривають його основні функції: ресурсна (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);організаційна (організація маркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських прав);творча (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи, уміння ризикувати). Ураховуючи характеристику підприємництва Й. Шумпетером та іншими економістами, крім зазначених функцій можна виокремити також наступні:стимулювальна — дає змогу створити механізм підвищення ефективності праці, застосувати дієві стимули збуту товарів на основі виявлених споживчих потреб;управлінська — пов'язана з механізмом управління персона­лом та фірмою;захисна — передбачає систему захисту прав та інтересів під­приємців, Для підприємництва як методу господарювання характерні такі основні ознаки:самостійність і незалежність господарювання;економічна відповідальність за прийняття рішень;орієнтація на максимальний прибуток. Підприємець – це самостійний агент ринку, котрий діє на свій страх і ризик, під особисту відповідальність за результати бізнесової діяльності. Об’єктами підприємницької діяльностіє товари, продукти, послуги. В умовах ринкової економіки найпоширенішими є три основні організаційно-економічні форми підприємницької діяльності: одноосібне володіння; товариство (партнерство); корпорація (акціонерне товариство). Одноосібне володіння – це форма організації підприємства, за якої все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє підприємством, привласнює весь прибуток і несе особисту відповідальність за всіма зобов’язаннями. товариство (партнерство) –це така форма організації підприємства, яка передбачає об’єднання капіталів двох і більше окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків згідно з укладеним договором. Провідною формою сучасного підприємництва є корпорація (акціонерне товариство). З правової точки зору корпорація є юридичною особою. Це означає, що вона як одиниця бізнесу відокремлена від фізичних осіб, які володіють нею. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Але розпоряджаються прибутком.

 

107. Інтернаціоналізація та глобалізація відтворювальних процесів

Інтернаціоналізація відтворювальних процесів – це об’єктивний економічний процес виникнення і розвитку зв’язків між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення і конкретизується у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил, техніко– економічних, організаційно–економічних та соціально–економічних відносин, тобто все господарське життя країн. Двома відносно самостійними процесами інтернаціоналізації відтворювальних процесів стала інтернаціоналізація продуктивних сил та інтернаціоналізація виробничих відносин. Перша передбачає процес інтернаціоналізації конечного елемента цієї системи: засобів виробництва, робочої сили, науки, інформації тощо, посилення елементів їх інтернаціонального відтворення. . Інтелектуалізація засобів виробництва виявляється у створенні спільних підприємств, спільному будівництву виробничих об’єктів, об’єднані енергосистем та ін Глобалізація – це нова категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60–х років ХХст. набуває форм постійного і неухильного міжнародного переплетіння національних економік. Особливе місце в мережі міжнародних організацій, які сприяють поглибленню інтернаціоналізаційних процесів та глобалізації економічних відносин займають Міжнародний валютний фонд(МВФ); Міжнародний банк реконструкції та розвитку; Міжнародна торгівельна організація (СОТ). У процесі глобалізації посилюється роль інституцій світової економіки. Світова економіка розвивається на відповідних інституційних засадах

39. Витрати та результати підприємницької діяльності.

Розглянемо витрати виробництва. До них, передусім, належать елементи факторів виробництва, які використані в даному процесі:витрати на оплату живої праці (заробітна плата працівникам фірми);.витрати на придбання будівель та обладнання (інвестиції);витрати на оплату природних ресурсів (землі, води, корисних ко­палин), що використовуються у виробництві як сировина та матеріали;витрати на оплату енергоносіїв (нафти, газу), електричної енергії. Виробничі витрати - це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують досягнення кінцевого результату господарської діяльності. Зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) - це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов'язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). нормальний прибуток - мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу. Із виділенням зовнішніх та внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: бухгалтерський і економічний. Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Економічний підхід передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Постійні витрати (Fixed Cost - FC)- це витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. Змінні витрати (Variable Cost - VC) - це витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. Граничні витрати (Marginal Cost - MC) - це витрати, котрі додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад визначений обсяг. Зміну витрат на створення додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці змінного фактора зменшуватиметься.Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять собівартість продукції. Ефективність виробництва – це комплексне відображення кінцевих результатів використання робочої сили (працівників) і засобів виробництва за певний проміжок часу. Економічний ефект відображають різні вартісні показники, що характеризують проміжні й кінцеві результати виробництва в первинних виробничо-господарських ланках, галузях чи територіальних утвореннях. Соціальний ефект звичайно зводиться до збільшення нових робочих місць і рівня зайнятості працездатного населення; поліпшення умов праці, побуту та відпочинку;

40. Продуктивність праці

продуктивність працівизначається якефективність виробни­чої діяльності людей у процесі створення матеріаль­них благ і послуг. Продуктивність праці трактують як в широкому, так і у вузькому розумінні. В широкій суспільній концепції продуктивність праці – це розумова схильність людини до постійного пошуку удосконалення трудової діяльності з урахуванням мінливих соціально-економічних умов.У вузькій технічній концепції продуктивність праці - цевідношення отриманого результату (обсягу продукції) до ресурсів, що використовуються у процесі праці.В узагальненому вигляді продуктивність працівизначається якефективність виробни­чої діяльності людей у процесі створення матеріаль­них благ і послуг. Вимірюється кількістю продукції чи послуг, вироблених працівником за одиницю робочо­го часу (рік, місяць, тиждень тощо), або кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги. Найточнішим вира­женням суспільного рівня продуктивності праці є показник виробницт­ва національного доходу на душу населення або на одного працівника.

41. Прибуток та рентабельність

Прибуток — частина вартості додаткового продукту, виражена в грошах; частина чистого доходу; Функції прибутку: Оцінювальна — ефект використання основних ресурсів підприємства, стимулююча, Господарського розрахунку — доходи підприємства мають не тільки покривати витрати, але й резерв. Загальний прибуток — кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства, що включає в себе фінансові результати від різних видів його діяльності. Валовий прибуток — прибуток, розрахований на реалізованій продукції у вигляді різниці між чистим доходом (виручка без ПДВ та акцизів) від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції. Бухгалтерський прибуток характеризує кінцевий результат проведення всіх видів діяльності та є сумою отриманих прибутків (збитків). Обсяг балансового прибутку визначається за даними бухгалтерського обліку та відбивається на рахунку 80 "Прибутки та збитки". Економічний прибуток являє собою різницю між сумою доходів підприємства, з одного боку, і сумою його поточних витрат, з іншого.Прибуток від звичайної діяльності характеризує фінансовий результат від всіх традиційних для даного підприємства видів діяльності й господарських операцій, формується на регулярній основі. Прибуток від надзвичайних подій характеризує незвичайне або дуже рідкісне для даного підприємства джерело формування. Прибуток від реалізації продукції - товарів, робіт, послуг - є основним його видом на підприємстві, безпосередньо пов'язаним з галузевою специфікою діяльності.Прибуток від позареалізаційних операцій формально характеризується терміном "доходи від позареалізаційних операцій", однак за своїм сутнісним змістом ставиться до категорії прибутку, тому що відбивається у звітності у вигляді сальдо між отриманими доходами й понесеними втратами від цих операцій.; Прибуток від операційної діяльності;Прибуток від інвестиційної діяльності;Прибуток від фінансової діяльності;Маржинальний прибуток; Валовий прибуток;Балансовий прибуток;Чистий прибуток;Реальний прибуток;Нормальний прибуток;Низький і високий прибуток;Капіталізований прибуток;Нерозподілений прибуток — це частина чистого прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємства після виплати доходів власникам у вигляді дивідендів, формування резервного капіталу, поповнення статутного капіталу та використання на інші потреби.Розподілений прибуток характеризує частину сформованого прибутку, що на даний момент вже розподілена й не використана в процесі господарської діяльності. Санаційний прибуток – це специфічний вид прибутку, який виникає внаслідок викупу підприємством власних корпоративних прав (акцій, часток) за курсом, нижчим за номінальну вартість цих прав. Якщо сума прибутку показує абсолютний ефект від діяль­ності, то рентабельністьхарактеризує міру цієї ефективності, тоб­то відносний ступінь прибутковості підприємства або продукції, що виробляється. У загальній формі рентабельність розрахову­ють як відношення прибутку до витрат чи застосованих ресурсів (капіталу). Рентабельність продукції характеризує ефективність ви­трат на її виробництво. Рентабельність – це якісний, вартісний показник, що характеризує рівень віддачі витрат або ступень використання ресурсів, що є в наявності, в процесі виробництва і реалізації продукції

42. Економічна рента та її види

Так, вважається, що монополія приватної власності на землю, надра та інші природні ресурси обумовлює виникнення абсолютної ренти.утворюється диференційна рента як різниця в рівні витрат при використанні кращих та гірших природних ресурсів. Рента як економічне явище означає постійне отримування власником частини доходу з капіталу, майна чи землі, причому такої частини, що не потребує для свого одержання будь-якої підприємницької діяльності. Сучасна наука крім земельної ренти визначає ще й політичну ренту, яку урядова бюрократія отримує, як правило незаконним шляхом, як компенсацію за надання певних послуг; наукову ренту, як таку, коли вчений отримує певну частину доходу не за здійснену діяльність, а за визнання і певне соціальне становище; раціоналізаторська рента (не плутати з раціоналізаторським доходом), коли винахідник одержує доход за використання його ноу-хау в різних сферах виробництва; авторська рента, коли автор отримує частину доходів від видання чи перевидання своїх творів. пошук прибутку має місце тоді, коли розміщення ресурсів заради отримання ренти генерує зростання суспільного добробуту, а пошук ренти – коли розміщення ресурсів заради її отримання зумовлює втрати суспільства. Специфічність ренти визначається особливостями ресурсу. Земельні ресурси, наприклад, є абсолютно обмеженими. Таким чином, недостатність земельних (природних) ресурсів призводить до зростання ціни. У нинішній час природні ресурси (особливо – невідновні і вичерпні) стають дедалі дефіцитнішими, що дозволяє їх власникам одержувати зростаючу природноресурсну ренту.43. Регулювання підприємницької діяльності

Державна політика підтримки підприємництва – це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб’єктів господарювання. При реалізації цього підходу державна політика підтримки та розвитку підприємництва має спиратися на загальні принципи, цілі та напрями.Цілі: забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб’єктів підприємницької діяльності; залучення суб’єктів підприємництва до розв’язання соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;удосконалення структури суб’єктів підприємництва;підвищення технологічного рівня виробництва підприємницьких структур;заохочення розвитку суб’єктів підприємницької діяльності у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку;створення нових робочих місць, зменшення безробіття;сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємницькій діяльності;формування соціального прошарку власників і підприємців.Принципи: системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку суб’єктів підприємницькоїдіяльності;цілеспрямованість та адресність підтримки суб’єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їх реалізації;рівноправний доступ суб’єктів підприємництва усіх форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ресурсів. Напрями: формування нормативно-правової бази;удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики;забезпечення інформацією;сприяння впровадженню технологій та інновацій;підготовка та перепідготовка кадрів. Податкове регулювання підприємницької діяльності здійснюється шляхом надання державою пільгових інвестиційних кредитів, податкових пільг при здійсненні капіталовкладень у розвиток нової техніки та технології. Фінансово-кредитна підтримка – надання цільових субсидій, прямих і гарантованих позик, дотацій тощо. Інформаційне забезпечення державою підприємницької діяльності відбувається шляхом заснування регіональних інформаційних центрів ), створення широкої мережі консультативних пунктів з різних напрямів діяльності малих підприємств, інкубаторських центрів розвитку малого бізнесу. Підтримка державою інноваційної діяльності здійснюється шляхом фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, закупівлі передових техніки та технології, надання необхідних консультацій при їх впровадженні, стимулюванні регіональних програм, всебічної підтримки венчурних підприємств тощо. Кадрове забезпечення малих підприємств у розвинутих країнах світу здійснюється шляхом навчання, підвищення управлінської кваліфікації підприємців.

 

106. Держава в системі суспільного відтворення

Розглянемо роль держави в системі суспільного відтворення на прикладі економічних функцій, які вона виконує у своїй регуляторній діяльності. 1) забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяють функціонуванню ринкової системи. З іншого боку ця правова база є правовою основою для державного втручання в процес суспільного відтворення та його регулювання; 2) захист конкуренції; 3) перерозподіл доходу і багатства; 4) обмеження дії деяких елементів ринкового механізму; 5) досягнення і збереження національних конкурентних переваг у світовій економіці; 6)стабілізація економіки. Основні правові послуги, що забезпечується державою, включають застосування міліції, прокуратури, судів для підтримання суспільного порядку, введення стандартів виміру ваги і якості продуктів, створення грошової системи, що полегшує обмін товарів і послуг. Держава також на законодавчій основі регулює правила поведінки, якими повинні керуватися виробники у своїх відносинах зі споживачами. Для захисту конкуренції держава використовує антимонопольне законодавство, тобто закони спрямовані на обмеження діяльності монополії , а також законодавство про нечесну конкуренцію, нечесну торгівлю тощо. Обмеження застосовуються в сфері суспільного споживання та забезпеченні суспільно нормальних умов життя, освіти, людського обслуговування, охорона суспільного порядку, національна оборона, транспортній системі, обслуговування інфраструктурних комплексів, водозабезпечення тощо. Досягнення і забезпечення національних конкурентних переваг у світовій економіці.Реалізація цієї функції держави визначається потребами науково– технологічного розвитку, економічного зростання, переґрупуванням зарубіжних країн на постіндустріальний характер розвитку виробництва та відповідні структурні зрушення у світовому ринку.

44. Міжнародна підприємницька діяльність

Міжнародне підприємництво передбачає існування певних перед­умов: поглиблення міжнародного поділу праці тастворенням світо­вого ринку, що сприяє інтернаціоналізації національного підприємництва. розвиток міжнародного кредиту гарантує залучення у місцеве ви­робництво іноземних інвестицій, поширення науково-технічного співробітництва між країнами; Розвиток транснаціональних компанії (ТНК), що діють на теренах різних країн, що сприяють вивозу капіталу та технологій із індустріально розвину­тих країн у менш розвинуті. Рисами міжнародного підприємництва є: участь у ньому економічних суб'єктів кількох країн; спільне ведення цими суб'єктами підприємницької діяльності, спільне формування ресурсів і участь у розподілі та привласненні доходів; відображення в економіко-правовому режимі такого підприєм­ництва інтересів усіх його учасників і одержання ними пільг у підприєм­ницькій діяльності. Міжнародне підприємництво існує у двох основних формах:Спільне підприємництво;Вільні економічні зони.Видами спільного підприємництва є: ліцензування,підрядне виробництво,управління за контрактом, Спільне підприємство (СП). Спільне підприємництво являє собою діяльність, яка ґрунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями; на спільному розподілі прибутку і ризиків від її здійснення. Офшорний бізнес(англ. оії-зпоге — за берегом) — бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпа­дає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті. Вільні економічні зони, як і спільні підприємства, є однією з найхарактерніших ознак сучасної світової економіки, важливою фор­мою міжнародного підприємництва. Існує дві концепції створення ВЕЗ: Перша — територіальна, коли умови вільної економічної зони поширюються тільки на певну конк­ретну територію, де діють пільгове митне та податкове законодавство. Друга концепція ВЕЗ — функціональна (режимна), за якої підприєм­ства та організації зони не відділяються кордоном від решти території країни, а діють на всій території країни. типи (моделі) ВЕЗ: Вільні торговельні зони, Експортні промислові зони, Імпортні промислові зони, Банківські та страхові зони, Технологічні зони, технополіси, технологічні парки забезпечують, Комплексні зони. Ефективність ВЕЗ залежить від багатьох факторів. Насамперед — від ефективності виробництва всієї країни,де розташована зона.

45. Економічний розвиток, його сутність, цілі та принципи

економічний розвиток – процес зміни структур суспільства, пов’язаний із економічним зростанням. Для чіткого та глибокого розуміння механізмів і принципів визначення цілей економічної діяльності варто з’ясувати основні поняття та категорії, які виступають базою теоретичного аналізу першорядних цілей та методів їх досягнення. Серед них такі як: процедура- (від лат. - просуваюсь) - 1. складова частина операції, процесу; 2. офіційно встановлений, передбачений правилами спосіб та порядок дій при здійсненні, веденні різного роду справ; вибір - одна з найбільш важливих стадій процесу прийняття економічних рішень, яка полягає у відборі одного з варіантів дій із набору можливих варіантів (альтернатив); власне цілепокладання -фундаментальне поняття в теорії діяльності, пов’язане з вибором та реальним визначенням цілі, яка являє собою образ майбутнього результату діяльності. Цілепокладання виступає в якості реального інтегратора різноманітних дій у конкретну систему мети, засобів і результату. мета - поняття, що виражає ідеальне передбачення результату діяльності. Виділяють різні типи цілей: конкретні та абстрактні, стратегічні і тактичні, індивідуальні, групові та громадські, поставлені самим суб’єктом діяльності та задані йому ззовні. . Зокрема, у науковій та навчальній літературі виділяються такі підходи: за критерієм панівної форми власності – первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична економіка; за критерієм ступеню розвитку товарно-грошових відносин – натуральне, просте та капіталістичне товарне виробництво, а в його межах – вільну ринкову, ринкову, соціально-орі­єн­товану ринкову економіку; за критерієм розвитку технологічного способу виробництва – доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний етапи економічного розвитку.

46. Динаміка економічного розвитку та його чинники

Власне динаміка трактується як стан руху, хід розвитку, зміна певного явища під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. економічна динаміка досліджує процеси, тобто послідовності станів і переходи від одних станів до інших, визначаючи таким чином можливі та кра­щі траєкторії розвитку економічної системи. Функціонування економіки у такому випадку розглядається як процес суспільного відтворення що постійно здійснюється, досліджуючи динаміку економічного розвитку, ми, насамперед, досліджуємо потужність, силу процесів економічного розвитку, кількісні та якісні зміни, що відбуваються в усіх структурних елементах економічної системи під впливом сукупності чинників. До таких основних чинників можна віднести: мотиваційні, технічні, технологічні, екологічні, економічні, соціальні, політичні, духовні, інформаційні, інтелектуальні тощо.

47. Економічне зростання, його критерії та показники

У науковій літературі економічне зростання розглядається як процес кількісно-якісних зрушень на мікро і макрорівнях, у межах даного технологічного способу виробництва, який виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва, сукупного суспільного продукту, ВВП.Головними критеріями економічного зростання є:- збільшення виробничих можливостей національних економічних систем, обсягів матеріальних продуктів, послуг, за допомогою яких можна задовольняти потреби виробництва, суб’єктів економічної діяльності, суспільства у зростаючих масштабах;-темпи економічного зростання;- можливі темпи економічного зростання–такі, що досягаються при використанні усіх реально існуючих на даний момент у суспільстві виробничих можливостей завдяки ефективній економічній політиці та менеджменту; Серед показників, які визначають можливості та динаміку економічного зростання на перший план слід поставити продуктивність суспільної праці, живої та уречевленої. Показником зворотним продуктивності праці в літературі називають трудомісткість продукції. Він показує, яку кількість праці слід витратити суспільству, за інших рівних умов виробництва на даному етапі розвитку, для того, щоби створити одиницю продукції. Важливими показниками якості економічного зростання виступають також показники продуктивності капіталу (фондовіддача), капіталомісткості та ефективності витрат природних ресурсів: Показник продуктивності капіталу (фондовіддача) - показник ефективності використання капіталу. Показник капіталомісткості продукції - характеризує величину основного капіталу, необхідного для випуску продукції (товарів, послуг) вартістю в 1 грн. Показник ефективності витрат природних ресурсів - Цей показник, як зазначають спеціалісти, характеризує ставлення людини до природних ресурсів, те, наскільки продуктивно, раціонально використовуються обмежені ресурси при забезпеченні економічного зростання та розвитку.

48. Ресурси економічного зростання

Поняття ресурси (фр. - ressources) означає засоби, запаси, можливості, джерела чогось, отже більше пов’язане із кількісною характеристикою можливостей виробництва, визначенням потенційних можливостей застосування факторів виробництва щодо реалізації певної конкретної мети, або сукупності цілей. Ресурси можуть існувати у найрізноманітніших формах, таких, наприклад, як природні, фінансові, людські, інтелектуальні, економічні, політичні, екологічні тощо. Чинники економічного зростання та розвитку складають більш широку основу функціонування економіки, оскільки, на відміну від факторів і ресурсів, мають більш складну, багатоелементну структуру (до того ж не стійку), яка включає як економічні, так і позаекономічні важелі впливу, як ендогенну (внутрішню), так і екзогенну (зовнішню) складову. Таким чином, на динаміку та обсяги виробництва валового внутрішнього продукту, національного доходу безпосередньо впливають не лише кількість використаних ресурсів та зайнятих працівників, але, насамперед, обсяги інвестицій в освіту, науку, технічний прогрес, професійну підготовку кадрів, оптимальне розміщення та використання ресурсів тощо.

49. Типи та моделі економічного розвитку

Отже, тип, або типологія (давньогрецьк. – відбиток, форма, зразок +слово, вчення) як філософське поняття має декілька трактувань: 1) метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленування економічних систем, об’єктів та їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу; 2) Резу­ль­тат типологічного описання та співставлення. Природно-історичний тип економічного розвитку базується на марксист­ській методології щодо характеристики економіко-історичних типів суспільства, тобто на принципах формаційної концепції розвитку, згідно з якою “ розвиток суспільства розглядається як певний “ лінійний ” процес проходження усіма етносами та країнами деяких спільних ступенів суспільного розвитку ” Культурно-історичний тип розвитку по суті базується на принципах цивілі­заційного ­підходу. Відмежований тип розвитку . Основними рушійними силами такого типу розвитку є, по-перше, легка промисловість, а по-друге, приватне підприємництво, інвестиції виробничих і споживчих товарів приватного сектора домашніми господарствами. , асоціативний (експортно-орієнтований) тип розвитку Як ідеальна модель, цей тип розвитку спирається на принцип вільної торгівлі. Модель - зразок якогось виробу для серійного виробництва; Основним елементом у стру­к­ту­рі механізмів економічного розвитку в Моделі Рікардо є абсолютна роль ринкового меха­ніз­му, при нульовій ролі держави, в Моделі Сталіна - абсолютна роль дер­жави при нульовій ролі ринку, у Про­мі­ж­ній моделі - нескінченна різно­ма­ні­тність співвідношень між долями держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливість, рухливість. Усі сучасні національні економічні моделі розвинених країн, при всій їх різнобарвності та строкатості (будь то модель соціального ринкового господа­р­­ства, держави добробуту, системи пожиттєвого найму тощо), в якості обов’я­з­­ко­­вих базових складових, які, власне, і є запорукою їх життєвості та ефектив­но­сті, ма­ють, по-перше, інноваційну спрямованість економічного розвитку та економічного зростання, а, по-друге, потужну соціальну систему, що включає, у широкому тракту­ва­н­ні, і гро­­ма­дя­нське суспільство.

50. Сталий економічний розвиток

Сталий економічний розвиток такий, що задовольняє потреби сучасного покоління і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Таким чином, на рівні світової спільноти було визнано той факт, що забез­печення економічного зростання, отже й економічного розвитку, напряму пов’яза­не із розв’язанням, як економічних, соціальних, так й екологічних та культурологічних проблем суспільства та кожної окремої людини оскільки “ сталого розвитку можна досягти лише за умови узгодження діяльності людини із законами живої природи ”Основними принципами такого розвитку автори Словника вважають нас­тупні: 1) економічний розвиток повинен підпорядковуватись екологічним можливостям навколишнього середовищ до самовідновлення порушених у процесі такого розвитку природних про­цесів; 2) найдосконалішим критерієм розвитку техніки і технології є її екологізація та гуманізація, що передбачає врахування потреб сучасного і майбутніх поколінь у відтворенні усіх сутнісних сил людини, недопущення негативного впливу на навколишні ліси, грунтові і наземні води, повітря, можливу зміну радіаційного фону, тепловий ефект, хімічний фон та інші чинники, а отже, недопущення екологічної загрози; 3) забезпечення можливості повністю задовольняти екологічні потреби кожного індивіда, трудового колективу, окремих соціальних верств і груп населення, а також цілий націй і держав, що випливає з вимог закону зростання екологічних потреб, а отже, недопущення екологічної нерівності; 4) найповніша доступність екологічної інформації усім соціальним верствам і групам населення, можливість їх впливу на екологічну політику держави

51. Циклічний характер економічного розвитку

Процес переходу явища із стану рівноваги в нерівноважний стан і навпаки можна назвати закономірним. Циклічність – це періодичне відхилення від стану рівноваги, викликане певним збуренням. Чергування рівноважних і нерівноважних процесів у розвитку явища формує цикл розви