Особливості підприємництва в агропромисловому комплексі

 

Слово "аграрний" походить від латинського алфавіту і в перекладі на українську мову дослівно означає "земельний".

Аграрні відносини — це складова частина економіч­них відносин, які виникають у сільському господарстві з приводу володіння й використання землі як голов­ного засобу сільськогосподарського виробництва, а також виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Найважливішою особливістю аграрних відносин є те, що в сільському господарстві основним засобом виробництва є земля.

Земля — перша й основна умова будь-якого виробницт­ва, але в сільському господарстві вона ще й головний засіб виробництва, елемент продуктивних сил. Тому в цій сфері результати виробництва значною мірою визначаються які­стю земельних ділянок, їхньою родючістю, місце розташуванням щодо ринків збуту, баз постачання потрібної тех­ніки, мінеральних добрив тощо.

Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що зем­ля є предметом праці й одночасно засобом виробництва.

Процес виробництва, технологічні операції в аграрній сфері тісно переплітаються з природними процесами, орга­нічно комбінуючись у процесі створення споживчої вартості.

Основні фактори сільського господарства наведені на наслідок того, що економічний процес відтворення в аграрній сфері тісно переплітається з природним, виникає.

Ще низка особливостей сільськогосподарського виробниц­тва:

— природнокліматичні умови, структура ґрунту, біо­логічні чинники, що впливають на продуктивність праці. Одні й ті самі кількість і якість затраченої праці можуть бути представлені різною кількістю продукції, залежно від названих факторів;

— природнокліматичні фактори зумовлюють і ритм виробництва, його сезонний характер, значний розрив між робочим періодом і часом виробництва;

— особливості використання техніки, фінансування і формування доходів сільськогосподарських підприємств у зв'язку із сезонним характером виробництва.

Для виконання сільськогосподарських робіт необхідно мати повний комплекс техніки, яка використовується протягом певного сезону, а решту часу простоює:

— остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції (особливо в землеробстві);

— рівень концентрації виробництва значною мірою визначається розмірами земельних угідь, їхньою врожайністю й інтенсивністю використання;

— спеціалізація виробництва зумовлена, насамперед, географічними і природнокліматичними факторами;

— ефективне використання землі можливе за раціонального комбінування сільськогосподарських галузей, економічно і біологічно обґрунтованих сівозмін;

— значна частина виробленої продукції споживається всередині господарств. Тому в аграрній сфері довше зберігаються натуральні та напівнатуральні види виробництва;

— широка комбінація великих, середніх і дрібних господарських одиниць різних форм власності;

— велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха для забезпечення безперервного процесу відтворення.

Необхідності створення таких страхових фондів немає в інших галузях народного господарства, де природний фактор не впливає або майже не впливає на результати господарю­вання.

Суб'єктами економічних відносин в аграрному секторі є

— суспільство в цілому в особі держави;

— сільськогосподарські підприємства;

— індивідуальні виробники сільськогосподарської про­дукції

(фермери,сімейно-індивідуальні господарства).

 

Взаємодія суб'єктів аграрних відносин є основою еконо­мічних відносин у цьому секторі. Ці суб'єкти вступають в економічні відносини не лише між собою, а й з представни­ками інших галузей і суспільством в цілому. Отже, аграрні відносини є складовою загальної системи економічних відно­син суспільства.

Характер і особливості аграрних відносин визначають­ся насамперед формою власності на землю як основний засіб виробництва. Земельні відносини у всіх країнах світу про­йшли тривалий шлях розвитку й у кожній країні набули своїх особливостей. В Англії капіталістична власність на землю виникла в результаті зігнання селян з їхніх земель і огородження їхніх земельних ділянок. У Німеччині, ко­лишній Російській імперії та ряді інших країн Європи по­міщицькі латифундії поступово перетворилися на капіта­лістичні господарства.

Велика французька революція (1789— 1794 рр.) ліквідувала феодальне володіння землею, яку було передано в приватну власність. У США, де на більшій частині території не було феодальних відносин, у результаті безплатного надання землі у власність виник клас земле­власників-фермерів .

У сучасних умовах власність на землю в різних країнах має такі форми : державна колективна приватна. Наявність різних форм власності на землю і землекори­стування є основою багатоукладності сільського господар­ства.

. Світова практика показує, що в аграрному секторі ефективно функціонують різноманітні за розміра­ми і формами власності види підприємств — дрібні, середні й великі, засновані на повній власності на землю, частковій власності й оренді; сімейні ферми, сільськогосподарські ко­оперативи і корпорації. Усі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими аграрними і несільськогосподарськими підприємствами та організаціями .

Під впливом певних умов, економічних, природних, соці­альних, науково-технічних факторів, історичних традицій сформувалися різні моделі ефективних аграрних економік.

Американська форма організації аграрної сфери, при­міром, ґрунтується на приватних фермах з власною або орен­дованою землею, тісно пов'язаних із сервісними структура­ми, харчовою індустрією, банками. Останнім часом дедалі активнішу роль відіграють акціонерні підприємства.

Західноєвропейська модель спирається на сімейні фер­ми, розгалужену і всеохоплюючу кооперацію з чітко нала­годженим сервісом, дотриманням цінового паритету і жор­стких квот.

Процес агропромислової інтеграції — це встановлення сталих прямих зв'язків селянських господарств із підпри­ємствами й організаціями суміжних галузей (сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції, а також об­слуговування сільського господарства).

Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на якому рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї краї­ни й у великих регіонах інтеграція виявляється через по­силення міжгалузевих зв'язків сільського господарства, фор­мування і розвиток галузевих та регіональних агропромис­лових комплексів. На рівні підприємств і районів агропро­мислова інтеграція виявляється в утворенні різних агро­промислових формувань — агропромислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм, районних агропромисло­вих об'єднань, виробничих і науково-виробничих систем.

Завдяки взаємозв'язку і взаємодії сільського господар­ства з іншими галузями народного господарства формуєть­ся цілісна багатогалузева організаційно-економічна систе­ма, орієнтована на виробництво продукції із сільськогоспо­дарської сировини та її реалізацію споживачам.

У результаті агропромислової інтеграції формується агропромисловий комплекс (АПК).

Агропромисловий комплекс — це організаційно-еко­номічна форма інтеграції сільськогосподарських і про­мислових видів діяльності; сукупність галузей народ­ного господарства, зайнятих виробництвом сільсько­господарської продукції. Ті зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва.

Структура АПК визначається особливостями сільсько­господарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів — природно-біологічних і соціаль­но-економічних. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють такі сфери:

І — ресурсна, галузі, які забезпечують АПК засобами виробництва і виробничими послугами, включаючи будів­ництво, ремонтні й меліоративні роботи;

II — аграрно-сировинна: власне сільське та лісове гос­подарство;

III — переробна: галузі, що займаються заготівлею, збе­ріганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогосподарської продукції;

IV — виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, — шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об'єкти, в тому числі заклади охоро­ни здоров'я та ін.

В Україні склалася структура АПК, характерна для кра­їн з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої сили зайняті в галузях І і II сфери, тобто в самому сільському господарстві й вироб­ництві засобів виробництва; у переробній (III) сфері задіяно непропорційно мало ресурсів (включаючи оптову і роз­дрібну торгівлю). Недостатньо також розвинута виробнича і соціальна інфраструктура (IV сфера). Усе це зумовлює низьку загальну ефективність АПК, значні втрати продукції на шляху до споживача. Підраховано, що якби всю продук­цію, вироблену в сільському господарстві України, було збе­режено і своєчасно перероблено, то приріст обсягу вироб­ництва і продовольства становив би не менше як 25 %, а за деякими видами — 35—40 %. У країнах з розвинутою ринковою економікою структура АПК значно відрізняється за рахунок більшої питомої ваги III сфери (насамперед харчової промисловості, системи торгівлі, громадського харчування).

Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів народного господарства України. Тут зосереджено близько 30 % основних виробничих фондів; працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих у на­родному господарстві; виробляється третина національно­го доходу, формується 70 % роздрібного товарообігу.

Про­дукція АПК є однією з основних статей експорту. По­рівняльні переваги української економіки зосереджуються головним чином у сільському господарстві. За оцінками експертів, Україна належить до числа країн із найвищим рейтингом щодо потенційних можливостей АПК. Основ­ними складовими цього потенціалу є концентрація найродючіших у світі чорноземів (понад 65 % ґрунтового покриву країни), достатньо висока кваліфікація і відома у всьому світі працелюбність українських селян. За умов інтенсив­ного розвитку

Україна має цілком реальні можливості приєднатися до групи країн — основних виробників сільськогосподарської продукції та продовольства для на­селення. Дослідження підтверджують, що використання значних наявних можливостей України для виробництва продовольства може забезпечити найближчими роками не тільки розв'язання продовольчої проблеми в країні, а й ство­рити значний експортний потенціал.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких трива­лий час формувалася під впливом держави, переконливо за­свідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням.

Головними завданнями державного регулювання в краї­нах з розвинутою ринковою економікою в аграрній сфері є:

— підвищення прибутковості сільського господарства і розширення експорту основних видів продовольчих товарів;

— попередження перевиробництва окремих видів сіль­ськогосподарської продукції.