З історії міжнародної політики

В історії розвитку міжнародної політики про­стежуються тенденції взаємодії і протидії.

Перші східні рабовласницькі держави (III-IV тис. до н.е.) в Єгипті і Месопотамії

взаємодіяли шляхом створення військово-політичних союзів і об'єднань головним чином для спільного ведення воєн. Підва­линами такої взаємодії були звичаї і традиції, оскільки міждер­жавні правові норми ще не склались.

У західноєвропейському регіоні розвиток міжнародної полі­тики налічує близько 2,5 тисячі років. Але й тут політика обме­жувалась війнами і протиборством. Поряд з цим уже в античному світі виникають об'єднання держав іншої якості, зокрема, релігій­но-політичні об'єднання держав - амфіктіонії (дельфійська, делоська). їх учасники спільно вирішували питання культу, охоро­ни храмового майна і збереження миру між собою.

Однак визначальним чинником формування зовнішньої полі­тики античних держав була територіальна проблема. Уявлення про зміст міжнародної політики обмежувались завданнями від­торгнення землі в сусідів, боротьби за перевагу в регіоні тощо.

У Середньовіччі в арсеналі зовнішніх політик феодальних дер­жав також переважала воєнна проблематика, причому феодальне право не лише припускало, але й визнавало війну законним спосо­бом розв'язання міждержавних суперечностей. Відносини між дер­жавами в цю епоху являли собою складну і заплутану систему васальної залежності. Королі найчастіше були головними феодалами в державі, але кожний удільний феодал у межах своїх во­лодінь був верховним властителем. Це створило феномен внутрішньодержавної війни, яка за своїми ознаками відрізняється і від громадянської, і від міждержавної війни.

Період абсолютизму в Європі (кінець XVII-XVIII сторіччя) був ознаменований початком визнання ідеї суверенітету і рівно­прав'я держав. Однак реалізація цих двох принципів мала вкрай обмежений характер і яскраво виражене феодально-династичне забарвлення. Суверенітет держави співпадав із суверенітетом мо­нарха, як приклад - «король-сонце» Людовік XIV, який стверджував: «Держава — це я». В ту епоху держава не лише не керу­валась правовими нормами, але й сама втрачала свої відмітні ознаки. Вона співпадала з феодальним доменом; публічноправові відносини (державна політика) співпадали з приватноправовими (реалізація індивідуальних інтересів). Внутрішня політика розчи­нялась у зовнішній і їх не можна було відрізнити. Королі бороли­ся з непокірними васалами, а ті ворогували між собою.

Диверсифікація міжнародних відносин і політики в буржуазну епоху не змінила стан речей. Соціальний прогрес у різних сферах лише рафінував зовнішній бік міжнародної політики, залишивши незмінною її суть. Ця епоха «цивілізувала» війни, надала їм право­вого оформлення. Відбулась своєрідна «дипломатична» революція. Об'єднаними зусиллями була створена правова атрибутика міжна­родної політики, але право сили не зійшло з історичної арени.

Розвинутий капіталізм ознаменувався війнами за перевагу на суміжних територіях між метрополіями. На стадії імперіалізму збільшилась інтенсивність і розмах колоніальних протиборств. У XX ст. гегемоністські настанови великих держав стали втілюватись у нав'язування певної моделі суспільного розвитку іншим країнам. Соціально-політичні катаклізми XX ст. з неминучістю привели до створення в 1945 році ООН як колективного органу для юридичного і політичного регулювання міжнародних відно­син. Були прийняті міжнародно-правові акти, що фіксували ос­новні принципи міжнародної політики і заходи щодо їх забезпе­чення: Статут ООН, Декларація про надання незалежності коло­ніальним країнам і народам (1960 p.), Декларація принципів міжнародного права (1970 p.), Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав (1981 р.). У 1975 р. прийнято Заключний акт Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі.

До основних принципів міжнародної політики відносяться:

- мирне співіснування;

- суверенна рівність держав;

- рівноправ'я народів та їх право самостійно визначати свої долі;

- незастосування сили і загрози сили в міжнародних відносинах;

- непорушність державних кордонів;

- територіальна цілісність держав;

- мирне врегулювання суперечок;

- невтручання у внутрішні справи держав;

- добросовісне виконання зобов'язань з міжнародного права і угод;

- загальне поважання прав людини і основних свобод.

Ці принципи потенційно послабили силову і посилили ми­ротворчу політичну технологію в міжнародній політиці та скла­ли її нормативну основу.