Геополітика в сучасному світі

У сучасній міжнародній політиці відтворюють­ся геополітичні мотиви. Геополітика тра­диційно трактується як сукупність доктрин про географічну обумовленість політики. Вона ґрунтується на географічному детермінізмі (визначній ролі географічного чинника в соціально-політичному житті) і деякими ідеями соціал-дарвінізму - поширенні на міжнародну політику вчення Ч. Дарвіна про боротьбу за існування і теорію природного добору.

Геополітика як симбіоз об'єктивних географічних чинників, іде­ологічних нашарувань і теоретичних обґрунтувань тісно пов'язана з поняттям «геополітична величина». Це держава в її надзвичайній якості, тобто це сукупність чинників і передпосилок, що обумовлюють тривалий і якісний вплив однієї держави чи союзу держав на міжнародні відносини і конфігурацію міжнародної політики. Сюди можна віднести власне географічний, політико-економічний чинник («чинник сили»), «чинник тяжіння», чинник балансу міжнародних відносин, чинник «центру сили», релігійний та інші.

Геополітичні величини є найбільш сталими у міжнародних відносинах. їх політико-географічна конфігурація змінюється, деякі зникли і зникають - Карфаген, Римська імперія, Священна Римська імперія германської нації, імперія Османів, Британська і Французька імперії тощо. Однак упродовж останніх століть саме вони визначали хід і зміст міждержавної політики.

Наполеон І вказував на два центри світового тяжіння: Захід (Західна Європа) і Схід (Росія).

А. де Токвіль визначав такі геополітичні величини:

• Росія, яка контролює «вісь» євро-азійського масиву;

• світ океанічний - США, а також світ прибережний - Захід­на Європа, орієнтовані на міжнародну торгівлю і експансію на морі.

Французький історик і дипломат дійшов висновку, що ці два світи в майбутньому будуть неминуче протиборствувати. Такі то­тожні висновки видатного полководця і відомого дослідника підтвердились в недалекому минулому і у нинішніх умовах.

Одночасно відбувається процес утворення нових «центрів сили», що об'єктивно відбиває нерівномірність політико-економічного роз­витку окремих країн і регіонів. Крім «традиційних» геополітичних величин, у сучасному політичному світі виникають нові, не такі могутні, але зі своїм власним баченням перспектив глобального і регіонального розвитку. Важливо оцінити наслідки впливу їх зовні­шньої політики на міжнародну політику. ООН покликана постійно підтримувати існуючий баланс сил в регіонах відносного стабіль­ного розвитку і в «гарячих точках».

Триває закономірна зміна політичного лідерства. США, Ро­сія, Західна Європа, Японія, Китай, Індія - це «незмінні і уста­лені категорії світового балансу».

Поява нових «центрів сили» - прямий наслідок такого чин­ника, як темпи зростання промислового виробництва.

Застосуємо образну термінологію, що характеризує вплив цього чинника на різке зростання загального потенціалу держав і переходу їх у нову політичну якість. Річні темпи промислового зростання вище 10% є режимом «економічного бігу» і значно прискорюють політичну модернізацію країни; 8-10% - режим «швидкої ходи», що також вносить суттєві корективи в політич­ний курс держави (політика концентрує в собі економічні потенції держави); 6-8% -режим «середньої ходи», що означає відносний баланс між економікою і політикою; 6% і менше - режим «по­вільної ходи», що є досить тривожним симптомом: політика по­винна функціонально надолужувати згаяне в економічній сфері.

Такі економічні тенденції є характерними для азіатсько-ти­хоокеанського регіону (АТР). Тут існує потенційне джерело перерозподілу сил в міжнародних відносинах і багато що залежить від регіональної взаємодії внутрішнього розвитку і зовнішніх політик держав регіону - «економічних тигрів».

В африканському регіоні дещо інша ситуація. Особливості його політичного розвитку визначають два істотні чинники:

• територіальні претензії держав, які вони час від часу пред'яв­ляють одна одній (колоніальні держави свого часу довільно визначили кордони колишніх колоній без урахування етнічного чинника);

• збільшення рівня мілітаризації більшості афро-азіатських країн (це є характерним і для Латинської Америки).

Територіальні суперечки як наслідок колоніальної політи­ки «поділяй і владарюй» (divide et impera), міжплемінний роз­брат (трайбалізм), міжконфесійні конфлікти, сутички амбіцій лідерів, загальна соціально-економічна відсталість, релікти неоколоніалізму - всі вони живлять і ще довго будуть підживляти міждержавні конфлікти в цих регіонах.

Мілітаризація, яка стимулює локальні периферійні конфлі­кти, створює надто серйозну загрозу для світового співтовари­ства. Мікрогеополітичні величини, що формуються в регіоні, орі­єнтуються на певні зовнішньополітичні сили і впливи, що може призвести до ускладнення відносин в рамках ООН.

Країни середнього рівня розвитку представлені переважно з латиноамериканським регіоном, де визначився процес появи лідерів в особі «латиноамериканського чотирикутника» Мексіка, Ар­гентина, Бразилія, Венесуела - країн, що значно випередили своїх сусідів за комплексом якісних ознак внутрішнього розвитку, відмо­вились від застарілих технологій правління і обрали шлях політико-економічної модернізації.