Способи міждержавного політичного розвитку

Послідовність освоєння способів міждержав­ного політичного розвитку визначається ло­гікою еволюції міжнародних відносин.

Війна означала пріоритет традиційно­го силового начала, нейтралітет - пошук відходу від силових методів, а мирне співіснування є логічним завершенням цього пошуку.

К. Клаузевіц, прусський генерал і воєнний письменник, автор праці «Похід в Росію. 1812 рік», першим в історії світової політич­ної думки дав концептуальне визначення цій політичній технології. Його «скромна» формула «Війна є продовженням політики іншими засобами» тим не менш наштовхує на роздуми.

По-перше, за Клаузевіцем, будь-яка війна, велика чи мала, звичайна чи ракетно-ядерна - завжди була, є і буде продовжен­ням певної політики. В цьому він є аксіоматичним, і ця геніальна формула існуватиме до того часу, поки люди воюватимуть.

По-друге, формула Клаузевіца має ще один смисл - не кон­статуючий, а рекомендаційний: він ніби пропонує політикам вибір - для досягнення політичної мети можна діяти мирними чи на­сильницькими засобами; обидва варіанти, з його точки зору, є цілком правомірними і законними, вибір визначається конкрет­но-історичними умовами. В цьому пункті Клаузевіц застарів - в сучасних умовах немає політичної мети, в ім'я якої було б доцільним починати ракетно-ядерну війну.

Дивовижною є прихільність багатьох поколінь політиків до цього способу зовнішньої політики, а якщо розглядати ширше, то і способу світового політичного розвитку, оскільки саме в ре­зультаті воєн протягом століть формувалась політична геометрія планети.

В античності територіальне питання було головним у фор­муванні та існуванні будь-якої держави або державного утворен­ня. Тому історично першою і домінуючою формою були війни за переділ територій. Уявлення про міжнародну політику вичерпува­лись сутичками з сусідами, а війни не засуджувались. Навіть Платон і Арістотель визнавали згубність війн усередині Елла­ди, але не за її межами. У середньовічній Європі твердили про «Божий мир» в християнських країнах і нав'язували такий мир арабським і слов'янським народам шляхом війн.

Голландський гуманіст Е.Роттердамський лише на почат­ку XVI cm. (1517 р.) в трактаті «Скарга миру» засудив війну в цілому. І.Кант вбачав у договорі «народів між собою» об'єдную­чий їх чинник - економічну вигоду міжнародної торгівлі, а в космополітичному «союзі миру» - кінцевий підсумок ізольованих спроб окремих держав домогтися багатомірного балансу сил.

Буржуазні революції XVII-XVIII століть сприяли збільшенню інтенсивності міжнародних відносин і комунікацій. У XIX столітті укладаються міждержавні угоди з транспорту, зв'язку, санітарно-медичного обслуговування, створюються міжнародні організації, про­голошується принцип свободи судоходства по міжнародних річках, розроблена система арбітражу в міжнародних суперечках. Практи­ка міжнародних відносин буржуазного світу, незважаючи на прого­лошені демократичні політичні принципи свободи, рівності, суверені­тету тощо, як і раніше визначалась боротьбою за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх переділ.

І далі порушувався принцип недоторканості держав, набирала розмаху політика терито­ріальних загарбань (окрім традиційної колонізації афро-азіатського і латиноамериканського регіонів). Установлені напівколоніальні ре­жими в Китаї, Туреччині, Персії, Єгипті.

Війни не лише залишались непорушною нормою міжнародного права, але й були закріплені в ряді міжнародних угод. Віденський конгрес 1814-1815 pp. визнав законність колективних інтервенцій на захист монархічних порядків в Європі та існуючих кордонів.

З цією метою створено Священний Союз у складі Австрії, Пруссії, Росії, Англії, а потім і Франції (пентархія). У той же часпередові уми в цих країнах одностайно засуджували війни.

Застосування воєнної сили розглядалось як законний засіб аж до середини XIX ст. Тому не є випадковим своєрідний «розподіл праці» між сучасними дослідниками міжнародних відносин.

Представники «традиційного напрямку» Г. Моргентау, Р. Арон, С Хоффман та інші розглядають сферу міжнародних відно­син як арену вічного суперництва їх учасників, обумовленого їх природним нахилом до насилля і жадобою до влади і домінуван­ня. Г. Моргентау, виступаючи рупором цього напрямку, ствер­джує, що стрижнем зовнішніх політик держав є інтерес, який визначається через поняття power - «сила, влада, могутність».

У другій половині XX ст. з'явився модерністський напрямок в дослідженні міжнародної політики. Його представники М. Каплан, Р. Снайдер, X. Брук та інші розглядають міжнародні відно­сини і міжнародну політику не лише як сферу суто міждержавних відносин, але також беруть до уваги інших суб'єктів - приватну ініціативу, неурядові суспільні організації, окремі особи тощо. Мо­дерністи перевершили традиціоналістів і застосували більш широ­ку оціночну шкалу, зокрема математичні методи, теорії систем, ігор, теорію вірогідності.

В 1970-ті роки формується розуміння міжнародних відносин не як простої сукупності зовнішніх політик окремих країн, а як цілісної системи і функціональної єдності й інших складових елементів.

Таке розуміння синтезує переваги традиційного і модерністського підходів. Відповідно міжнародні відносини розглядаються як:

- здійснення інтересів соціальних груп за межами національ­них держав;

- сукупність інтеграційних зв'язків, які формують світове співтовариство;

- всі форми обміну діяльністю, що є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-економічні, інформаційні), а також індивідуальне спілкування.

Завдання матеріалізації таких відносин обумовлюють інші (конструктивні) способи міждержавного політичного розвитку.

Нейтралітет (лат. ne-uter- «ні той, ні інший») - більш пізній спосіб організації зовнішньої політики держав, причому порівня­но невеликої кількості держав.

Нейтралітет - це і особливий правовий статус держави, і своєрідна політична мета в зовнішній політиці. У першому зна­ченні нейтралітет - особливий правовий статус держави, яка формує свій зовнішньополітичний курс шляхом неучасті у зброй­них конфліктах і військово-політичних союзах. Політична прак­тика визначила такі форми нейтралітету: постійний, оформле­ний в міжнародних політико-правових документах (Швейцарія, Австрія); договірний - як наслідок укладених договорів, що вка­зує на його тимчасовий характер; традиційний, якого дотриму­ються упродовж тривалого часу внаслідок політичної традиції (Швеція); позитивний, який отримав поширення у другій поло­вині XX ст. в зв'язку з утворенням незалежних держав. Країни, які входять до складу руху неприєднання, дотримуються прин­ципу неучасті в будь-яких блоках.

У другому значенні - це стратегія вибору зовнішньополі­тичного курсу, обумовлена логікою вибору і логікою об'єктивних умов.

В історії міжнародних відносин не було сильної держави, яка б оголосила нейтралітет основою своєї зовнішньої політики.

Часто нейтралітет було даровано слабким державам більш силь­ними сусідами. «Велика пентархія» (див. раніше) була зацікавлена в нейтралітеті Швейцарії, що диктувалось передусім особливими інте­ресами кожного з учасників Віденського конгресу в нейтральному статусі цієї країни. Здавалося б, після цієї спільної акції можна виявити своє нейтралістське кредо і в індивідуальному порядку, але до цього справа не дійшла. Усі названі держави і надалі досить послідовно проводили силову політику. Переможена мілітаристська Японія була вимушена під диктовку США прийняти нову Конститу­цію, в якій, зокрема, наголошувалось обмеження воєнного статусу країни (стаття 9), але не йшла мова про її нейтралітет. Нейтралітет став першою віхою гуманізації зовнішньої політики на шляху до більш ефективного способу розвитку міжнародних відносин. До цієї вкрай обмеженої в глобальних масштабах технології, як правило, вдавалися після радикальних зовнішньополітичних акцій. Так, Австрія прийняла статус нейтральної країни тільки після виводу союзних військ у 1955 р.

Світове співтовариство неухильно просувалось в напрямку освоєння нових, більш прогресивних технологій, які не вимага­ють гігантських соціальних витрат. Логічно, що третім за ча­сом виникнення способом міждержавного політичного розвитку стало мирне співіснування. Відомий термін тим не менш у змістовій частині довго не відповідав своєму буквальному значенню.

Ціка­вою є еволюція мирного співіснування як концепції і політичної технології. У витоків свого зародження мирне співіснування кон­цептуально і політично трактувалось досить скромно за сучасни­ми мірками. Сам термін виник у післяжовтневій Росії і використовувався більшовистськими лідерами в більш вузькому значенні, ніж його сучасне тлумачення. Він позначав лише деякі аспекти (перш за все, економічні) відносин післяреволюційної Росії з капі­талістичними країнами. «Дайте нам відпочинок від нищівної війни, потім ми зміцніємо і понесемо вогонь пролетарської рево­люції по всій планеті» - в такому уявленні мирне співіснування надто віддавало класовістю і, відповідно, не могло викликати за­хоплення в опонентів.

Концепція мирного співіснування була лише ординарним про­дуктом післяреволюційної політичної творчості і не була закінче­ною системою поглядів на відносини Схід-Захід. Обидві сторони пред­ставляли перманентну загрозу одна одній, що виключало можливість продуктивного теоретичного пошуку. Сталінська інтерпретація мир­ного співіснування також не виходила за межі ленінської концепції і зберегла її утилітарно-економічний характер.

Найбільш поширений варіант цієї концепції одержав свій роз­виток на XX з'їзді КПРС у 1956 p.. Декларативно саму ідею мирного співіснування було піднесено до рівня одного з основних принципів радянської зовнішньої політики. Цей принцип поєднав у собі всі загальнодемократичні норми міжнародної взаємодії.

Новий статус мирного співіснування примусив співвіднести його з іншим важливим принципом радянської зовнішньої полі­тики - інтернаціоналізмом. Іншими словами, виникло питання про співвідношення між інтересами цілісності і безпеки окре­мих держав і необхідністю сприяння світовому революційному процесу. На шальці терезів, з одного боку, було утвердження де­мократичних норм міждержавного співіснування, а з іншого -цінності і пріоритети міжнародного комуністичного руху. Тому з метою попередження розколу в комуністичному русі була сформу­льована ідея про те, що мирне співіснування є специфічною фор­мою класової боротьби між капіталізмом і соціалізмом.

Важко підшукати більш абсурдне формулювання, наскрізь пройняте алогізмом. Загальновідомо, що класова боротьба не веде до миру в зовнішній політиці. Клас-переможець неминуче заявить свої претензії і на міжнародній арені. У цьому формулюванні стратегічна мета принесена в жертву політичній кон'юнктурі.

У 70-80-х роках XX ст. мирне співіснування трактувалось в силових категоріях за принципом «Соціалізм наступає і впливає, а імперіалізм слабшає і пристосовується».

У мирному співіснуванні постійно виявлялась суперечність між двома взаємовиключаючими цілями - інтересами безпеки реального соціалізму і гарантуванням умов забезпечення мирного статус-кво у всьому світі.

У сучасних умовах зміст мирного співіснування можна сфор­мулювати таким чином: держави мають підтримувати міжнарод­ний мир, який грунтується на справедливості й міжнародних прин­ципах, проявляти толерантність і розвивати співпрацю незалеж­но від політико-економічних, соціальних і ідеологічних систем та рівня їх розвитку. Основний принцип мирного співіснування передбачає обов'язок держави утримуватися від використання військо­вої сили першою, а також від пропаганди агресії і війни.