СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
1. Основні особливості сучасного світу.
2. Головні соціально-політичні тенденції розвитку сучасного світу.
Основні поняття і терміни:сучасний світ, дихотомічність (роздвоєність) сучасного суспільного розвитку, цикл ("синусоїда") Кондратьева, підвищувальна хвиля "синусоїди" Кондратьева, знижувальна хвиля "синусоїди" Кондратьева, дихотомічність політичного розвитку сучасного світу, дихотомія рівності та свободи, динаміка двохполюсної партійної системи, дихотомія загальних принципів капіталістичної та соціалістичної моделей розвитку, динаміка демократії та диктатури, взаємодія громадянського суспільства та держави.
Передусім необхідно сказати про особливості даної лекції. Вона є заключною, а значить, певною мірою є наслідком, підсумком у вивченні курсу політології. Особливість її полягає ще й у тому, що, розкриваючи перспективи соціально-політичного розвитку світу, вона мусить носити прогностичний характер. Ця лекція є більше "інформацією до роздумів", ніж навчальною. І це закономірно: вивчений раніше матеріал дає можливості робити певні висновки, прогнозувати розвиток сучасного суспільства. Такий аналіз, як правило, має свою варіативність, гнучкість, певні допуски. Звідси випливає деяка некласичність змісту та логіки лекції. Зважаючи на широку доступність відомих сучасних футурологічних теорій ("технотронного суспільства", "технологічного суспільства", "індустріального; постіндустріального суспільства", "конвергенції" тощо), автор викладає своє бачення соціально-політичних перспектив розвитку сучасної цивілізації. При цьому він спирається на аналіз таких вузлових частин у функціонуванні політичного життя, як громадянського суспільства, демократії, держави, політичних партій, політичних режимів, політичної ідеології та ін. Нарешті, потрібно сказати ще про одну особливість теми. Хоч лекція має розкривати перспективи соціально-політичного розвитку сучасного світу, насправді розмова у ній піде про минуле людської цивілізації за останні 150-200 років. Предметом аналізу стане саме історичний досвід політичного розвитку багатьох країн світу, з якого можна зробити певні висновки. Така логіка здається авторові достатньо очевидною, адже кожна наука, яка робить спроби прогнозувати розвиток свого об'єкта, так чи інакше вимушена звертатися до аналізу його переднього розвитку. Тому що саме там знаходяться відповіді на те, що чекає в майбутньому на даний об'єкт. Не обминає такого парадоксального, на перший погляд, правила і політологія. Більше того, вона взагалі не може функціонувати як наука про закономірності розвитку політичної сфери життя суспільства, не звертаючись до історії.
А тепер розглянемо сучасний світ і дамо коротку його характеристику під кутом зору теми лекції. Першим, безсумнівним фактором нинішнього соціально-політичного стану є його складність, багатогранність, неповторність різних його складових частин. Насамперед, це стосується економічного розвитку багатьох країн: різні економічні системи (ринкові, командно-адміністративні, змішані), різні форми власності (приватні, колективні, державні), різні рівні та темпи економічного розвитку країн тощо. Така ж "мозаїчність" простежується і в політичній сфері життя суспільства сучасних країн. Тут і країни з досить розвиненими, стабільними політичними системами (президентською, парламентською, змішаною, директоріальною), і країни, які мають нестабільні політичні системи, але активно формують механізми такої стабільності, і країни, де начала політичного механізму стабільного розпитку суспільства лише закладаються, а політичні моделі знаходяться в стадії формування.
Важливим аспектом політичної різноманітності сучасного світу є його поділ за політичними режимами. В багатьох країнах з розвинутою демократією це — плюралістичний режим, в ряді країн перехідного періоду розвитку — різні форми авторитарного режиму, включаючи військову диктатуру. Є цілий ряд країн з тоталітарними режимами, напівконкурентними, однопартійними тощо. Така розмаїтість має свої причини, але однією з них можна вважати різний рівень стабілізації соціально-класової структури суспільства. В більшості країн західної демократії класова поляризація є досить чіткою, однак при цьому і гнучкою, високомобільною, а це в кінцевому підсумку зрівноважує всю суспільну систему. Разом з тим, є цілий ряд країн, особливо у Африці, Латинській Америці, Азії, де класові стосунки ще не сформувалися так, щоб позитивно впливати на процеси демократизації життя всього суспільства. Це нерідко зумовлено переплетінням історичних, психологічних, національних, релігійних традицій, процесами національного становлення народів тощо.
Суттєвою в сучасному світі є багатоманітність партійних систем. Тут і однопартійні системи у різних модифікаціях, і двопартійні політичні системи, і багатопартійні. Можна також говорити про дійсну багатопартійність, формально розвинуту і таку, яка лише формується.
Як бачимо, сучасний світ досить багатогранний. На перший погляд здається, що у різних його моделях мало чогось спільного, особливо коли мова іде про певні правила розвитку всього світу. Однак при більш уважному аналізові виявляється цілий ряд суттєвих процесів, які в різних модифікаціях, з різною силою, з різним інтервалом історичного часу проявляються в усьому світі. Звернемося до них.
Найбільш загальною тенденцією розвитку сучасного світу є його дихотомічність, двоїстість. Сучасна історія людської цивілізації, з якого б боку її не аналізувати, розвішається суперечливо, між певними рубіжними варіантами. Зміщення від "осьової лінії" до якогось крайнього стану може набирати різної інтенсивності і часового інтервалу в різних країнах, регіонах світу, "витримуючи" при цьому загальну картину світових процесів. В таких зміщеннях відображаються різні економічні, політичні, моральні та інші вартості, орієнтири, вказуючи в цілому на суперечливість світового розвитку.
Найперше слід сказати про економічні процеси. Відомий російський економіст початку XX століття М.Д. Кондратьев відкрив циклічність розвитку економічних систем з часу створення світового ринкового господарства. За його концепцією, кожний цикл такого розвитку включає підвищувальну хвилю "синусоїди" та знижувальну. Перша з них відображає зростання економічної кон'юнктури, коли світове ринкове господарство розвивається особливо бурхливо, порівняно легко, без тривалих періодів депресії. При цьому можливі короткочасні кризи, але вони досить легко та швидко долаються. Знижувальна хвиля "економічної синусоїди Кондратьева" відображає падіння світової економічної кон'юнктури, коли наростає депресія, падіння ділової активності. Це відбивається на скороченні обсягів виробництва, темпів росту продуктивності праці, а то і на її зменшенні. М. Кондратьев вважав, що в підґрунті таких змін в економіці лежать:
1) зміна кон'юнктури ринку товарів;
2) об'єктивно назрілі потреби структурної перебудови ринкової економіки.
Потрібно зазначити, таку синусоїдальність форми розгор: тання економічних процесів російський вчений пов'язував із створенням світового ринкового господарства, внутрішні процеси якого взаємопов'язані. Це час встановлення досить зрілих капіталістичних економічних відносин XIX століття. Користуючись методикою М. Кондратьева, можна простежити кілька циклів розвитку світового ринкового господарства, в результаті яких воно кардинально змінювало свою структуру, виходячи з об'єктивно назрілих потреб.
На фоні показаної вище тенденції економічного розвитку сучасного світу в політичній сфері життя практично усіх країн світу можна вирізняти дію певних закономірностей. Насамперед, мова іде про суперечливу взаємодію рівності та свободи. Вже за часів Великої Французької революції вони висуваються на місце найважливіших засад майбутнього, соціально справедливого суспільства і до сьогоднішнього дня проголошуються практично всіма суб'єктами боротьби за політичне лідерство найважливішими цілями своєї діяльності. Прямо зумовлені одна одною на рівні формальної логіки, рівність та свобода виявляються парадоксально суперечливими за своєю сутністю при більш глибокому аналізові. Максимальна свобода діяльності неминуче призводить до нерівності результатів такої діяльності. З іншого боку, щоб добитись досить високого ступеня рівності в суспільстві (особливо матеріальної рівності), необхідний певний перерозподіл результатів діяльності людей, а це в кінцевому підсумку призводить до втрати частини свободи. Таким чином, в умовах максимально гарантованої державою свободи суспільство одержує високий рівень ефективності діяльності людей (насамперед виробничої, в сфері економіки) та одночасно глибоке розшарування людей у рівнях доходів, що може призвести до певної соціальної напруги. В умовах же максимальної рівності обмежуються стимули до ефективної діяльності людей, однак створюється картина соціально-політичної стабільності у суспільстві. В практичному плані суперечливість рівності і свободи означає відому дилему сучасної історії: соціальна справедливість чи економічна ефективність суспільства, панування розподільчих елементів у структурі економічних процесів чи виробничих.
В розвитку сучасного світу в цілому, його окремих частин, регіонів, країн можна спостерігати цю історичну закономірність. На одних етапах історії панують вартості свободи, тоді суспільство абстрагується від рівності. Визнається лише рівність можливостей, що фактично і є іншою формою повної свободи. На інших етапах історії філософія свободи поступається ідеології рівності в усіх її аспектах. Це співпадає з циклами М. Кондратьева: на підвищувальній фазі панує свобода, на знижувальній фазі — рівність. Звичайно, таке співпадання є досить умовним у різних країнах, бо детермінується ще цілим рядом причин. Однак в цілому описана взаємодія достатньо очевидна як історично, так і логічно.
Як відомо, носіями певних філософських, політичних, морально-правових вартостей у суспільстві виступають відповідні класи, групи людей, інтереси яких відображаються у цих цінностях. В політичній сфері життя суспільства вартості свободи та рівності акумулюються, насамперед в програмах діяльності суб'єктів політики, в першу чергу політичних партій, громадсько-політичних рухів, держави. Об'єктивні процеси взаємозв'язку економіки та політики відображаються через діяльність різних великих груп людей. Суспільство умовно можна поділити на ту частину, яка домінує в пору панування свободи, і ту, що активізує дух рівності. Тобто, можна говорити про певну дихотомічність, двоїстість структури партійних систем: з одного боку, партії ліберально-консервативного напрямку, з іншого — соціалістичного, комуністичного. З розгортанням підвищувальної хвилі "економічної синусоїди М. Кондратьева" переважають позиції лібералів та консерваторів, бо вони віддають перевагу ідеології свободи, яка виступає іманентним фактором економічного піднесення. В умовах знижувальної хвилі в економіці, коли суспільство незадоволене, насамперед, матеріальними умовами свого існування (або це почуття присутнє в свідомості великої частини народу), на передній план виходять партії соціалістичної, навіть комуністичної орієнтації.
Тут зроблю деякі застереження. В одних країнах вже давно склалися двополюсні партійні системи, наприклад в США, в Англії тощо. В інших країнах таких систем немає, однак біполярність, безумовно, існує. Наприклад, у Франції партійна система включає, з одного боку, Спілку демократів за Республіку, Центр демократії, з іншого боку — соціалістичну партію. Рух лівих радикалів. Те ж можна сказати про Німеччину, Іспанію, Італію, інші країни.
Прийшовши до влади в результаті виборів, політичні партії реалізують не тільки економічні цілі своєї діяльності, а й соціально-політичні. Вони віддають перевагу та практично втілюють в життя ті теоретичні принципи, які найбільше відповідають політичним доктринам цих партій. Партії ліберально-консервативного напрямку, як правило, дотримуються у своїй державній діяльності вартостей вільної економіки, пріоритету приватного інтересу над іншими, мінімального втручання держави в економічні процеси. Проголошується рівність можливостей, де кожний може проявити свої здібності. Закликаючи і даючи громадянам заробити і стати багатими, така політика фактично переслідує збагачення і держави, і суспільства в цілому. Однак суттєво зменшується відповідальність держави за долю кожної людини. Проблеми соціального захисту громадянина відходять на задній план.
На певному етапі розвитку суспільства реалізація таких принципів життя обертається інтенсивним розшаруванням суспільства, невиправданою з точки зору певних суспільних груп матеріальною, соціальною, політичною відстанню між різними прошарками населення. Це може викликати невдоволення деякої частини суспільства, яке через відповідні механізми зміни державної влади віддає перевагу партіям, що закликають до менш поляризованого суспільства. Як правило, це партії, що сповідують достатньо широку централізацію суспільства, глибоке державне регулювання економічними процесами, суттєвий перерозподіл матеріальних та духовних благ. Вони виступають за націоналізацію промисловості, колективних форм не лише виробництва, а й розподілу (соціалістичні, соціал-демократичні, демократичні, комуністичні, тощо).
Можна стверджувати, що на підвищувальній хвилі "економічної синусоїди М. Кондратьева" пануючі в суспільстві партії пропонують, і отримавши державну владу, практично втілюють загальні принципи капіталістичної моделі суспільного розвитку. З розгортанням знижувальної ж хвилі суспільний розвиток схиляється в бік соціалізму як соціально-політичної, так економічної моделі. Особливо це видно сьогодні на прикладі багатьох західних країн, де розуміння соціалізму вигідно відрізняється від марксистського. Тому, як здається, абсолютно беззмістовними зараз є дискусії про те, що у перспективі чекає цивілізацію — капіталізм чи соціалізм. Не перше і не друге, та одночасно і капіталіз t, і соціалізм. Питання стоїть лише про те, коли, в який момент, якою мірою переважатимуть тенденції одного або іншого в сияу об'єктивних законів сучасного суспільного розвитку. Важливо й інше: щоб суспільство не набувало крайніх форм як капіталізму, так і соціалізму. Однак таке балансування можливе лише за умов створення гнучкого механізму зміни політичної влади з метою встановлення та збереження даного для суспільства політичного ладу.
Звернемо увагу на характеристику наступної тенденції сучасного соціально-політичного розвитку світу. Мова іде про дихотомію громадянського суспільства та держави. Знову ж таки, на перший погляд у взаємовідносинах цих двох надзвичайно важливих компонентів розвитку сучасного суспільства немає суперечностей. Однак правильне розуміння природи як держави, так і громадянського суспільства дає можливість глибокого аналізу сутності їх відносин і виокремлення на цьому рівні суперечностей. Держава як основне уособлення влади в суспільстві в своїй сутності, як казав Р. Міхельс, прагне до розширення своїх повноважень. Зрозуміло, що за рахунок громадянина. Останній ж навпаки, прагне максимуму свободи, реалізуючи свої інтереси. З тих пір, як у політології була системно обґрунтована і набула практичної актуальності необхідність поділу суспільства на політичну сферу (яка уособлюється, насамперед, в державі) та громадянську, продовжується як відкрита, так і замаскована боротьба цих двох засад життя людей. Причому, з перемінним успіхом одної або іншої сторони. Держава одержує верх і обмежує громадянські права та свободи тоді, коли справи суспільства кепські, коли економічний розвиток незадовільний. Однак виходом з цієї ситуації може бути тільки розширення свободи, повернення громадянинові в повній мірі прав, які стимулюють його діяльність, призводячи в кінцевому підсумку до духовного, економічного, соціально-політичного відродження суспільства.
Думається, що ця тенденція була і буде в майбутньому однією з визначальних у перспективі сучасної цивілізації. І не випадково, бо відображає фактично рівень прав та свобод громадян. Адже в своїй сутності історія і є процесом набуття та розширення людьми власних прав та свобод за рахунок усвідомлення і адекватного використання своєї зовнішньої та внутрішньої природи. За останні 150-200 років людство інтенсивно опановує власну, людську природу суспільства. Такий процес іде боляче, нерідко з людської природи виривається її тваринна частка і, не-обмежувана нічим, породжує антигуманізм, жорстокість, громадянські війни та інше. Завдання полягає в тому, щоб виробити демократичні механізми людського співжиття для цивілізованої побудови відносин держави та громадянина. І про це достатньо сказано в історії.
Як відомо з попереднього вивчення курсу політології, рівень забезпечення прав та свобод громадянина є одним з двох суттєвих ознак політичного режиму. Тому аналіз перспектив соціально-політичного розвитку сучасної цивілізації неможливий без розгляду закономірностей саме цього феномена. Тут тенденція також суперечлива: сучасний світ дає приклади найрізноманітніших політичних режимів, однак головна тенденція — це суперечність між демократією (політичним плюралізмом) і різними формами авторитаризму, навіть тоталітаризму. Всю історію людства можна уявити як постійний пошук гармонійних форм та методів управлінням суспільством, однак до останнього часу бракувало не лише стабільних практичних навиків демократії, а і теоретичного її обґрунтування. Тому короткі періоди демократії, як правило, змінювались досить тривалими епохами тиранії, абсолютизму, різних відтінків авторитарної влади. І лише попереднє століття дало людству Ж.Л. Монтеск'е, А, Токвіла, Д. Дже-ферсона та багатьох інших мислителів, які зробили визначальний вклад у теорію демократії. Вічне прагнення народів до демократії тільки з XIX століття одержало своє теоретичне обґрунтування, що дало змогу у XX сторіччі перетворити тенденцію до демократії в стабільний процес.
З іншого боку, процес демократизації суспільства в XX столітті призводить до зворотної реакції в світовій історії — виникнення крайніх форм авторитаризму. Парадокс, але за всю історію цивілізації не було стільки диктатур, скільки їх було за нинішнє століття. Більше того, XX століття дало людству і тоталітаризм як одну з форм найжорстокіших режимів, чого не було раніше. Звичайно, причин цілих хвиль диктатур в XX ст. дуже багато, однак на деяких з них є сенс зупинитись.
Ряд вітчизняних та зарубіжних дослідників стверджують, що людство за останнє сторіччя вже пережило п'ять хвиль диктатур. Перша з них розгорнулася в Європі після Першої світової війни (більшовизм в Росії, Муссоліні в Італії, Цанков у Болгарії), друга — в умовах першої світової економічної кризи 1928-1930 років (Гітлер в Німеччині, Сталін в СССР, Хорті в Угорщині, Антоне-ску в Румунії, Франко в Іспанії тощо). Третя хвиля диктатур бере свій початок після Другої світової війни і з Європи поширюється на Азію (Північна Корея, В'єтнам, Китай). її пов'язують з наслідками світової війни і перетворенням соціалізму в світову систему. В 50-х роках диктатури виникають в інших частинах світу, зокрема, в Південній Америці (Парагвай, Гаїті, Нікарагуа), частково проявившись і в Європі (Греція). І нарешті, остання хвиля прокочується в 70-х роках. Вона закінчує Латинську Америку (Чилі), перекидається на Африку (Сомалі, Судан тощо). Безумовно, що завдання диктаторських режимів в різних країнах світу були різними. Тут і стабілізація суспільства, і спроби здійснити соціально-зрівнювальні політичні доктрини, і модернізація економіки, і інші.
Вчені вважають, що основна причина диктатур в XX ст. пов'язана з методами, стилем політичного управління суспільством, коли керівна політична сила в державі використовувала насильство для прискорення історичної необхідності. Ці методи управління виникали на тлі тих глобальних процесів, що характеризують, насамперед, перехід багатьох країн і цивілізації в цілому від традиційного, в основі своїй патріархального способу життя народів, до сучасного, індустріального та пост-індустріального. Такі процеси об'єктивно створюють небезпеку хаосу в суспільстві, а диктатура виступає як крайній спосіб виходу країни з нього. Потрібно сказати і про різний рівень історичного розвитку країн та спробу відсталих з них наздогнати передові. Це вимагає максимального напруження всіх потенційних сил народу, нерідко пов'язується з введенням жорсткого, авторитарного правління. І нарешті, одним з наслідків світових процесів в XX ст. є зміни в способі життя людей в результаті інтенсивної урбанізації, перетворення міст в масу незнайомих один одному людей, яку під впливом засобів інформації можна підготувати і спрямувати на будь-які дії. Це нерідко призводить до виникнення харизматичних лідерів, які поряд з безумовними позитивами мають і об'єктивні умови для переродження в диктаторів.
Ось такі в загальному основні тенденції соціально-політичного розвитку сучасної цивілізації. Звичайно, є й інші, і це створює ґрунт для роздумів та висновків.
Питання для самообдумування:
1. Чому саме із виникнення світового ринкового господарства стала можливою синусоїдальна форма розвитку світової економіки?
2. Які висновки Ви зробили б для соціально-політичних перспектив сучасної України?
3. Спробуйте на конкретних прикладах певних країн проілюструвати дію наведених вище тенденцій світового розвитку.
Література:
Драганов М. XX век: волны диктатур // Философские науки. — 1991. —№2.
Загладин Н. В. Тоталитаризм и демократия: конфликт века // Кентавр. — 1992. — № 5-6; № 7-8; №. 9-10.
Муляр В. Не капіталізм і не соціалізм. Що ж тоді ? // Віче. — 1994. — № 12.
Паншин В., Панкин В. Краткий миг российской свободы // Знание — сила. — 1991 — № 8.
Поздняков Э. Формационный и цивилизационный подходы // Мировая экономика и международные отношения. — 1990 - № 5.
Рымалов В. Мировая рыночная экономика: долгосрочные тенденции и современный цикл // Мировая экономика и международные отношения. — 1991. — №9.
Урнов М.Ю. Освободжаясь от авторитаризма // Политические исследования. — 1991. — №1.
Четкое М. Понимание целостного мира: в поисках нефор-мационной парадигмы // Мировая экономика и международные отношения. — 1990. — №5.
Погорілий
ТЕМА 8. СВІТОВА ПОЛІТИКА
• Світова політика тасистема міжнароднихвідносин
• Геополітика
Сучасна світова політика і міжнародні відносини становлять величезний інтерес для політичної науки. Проблеми походження націй, утворення міждержавних кордонів, формування й трансформації політичних режимів, створення різних політичних інститутів, політичних цінностей і моделей політичної поведінки безпосередньо пов'язані з торговельними, фінансовими, науковими, культурними та іншими зв'язками між державами, державними союзами, дипломатичними контактами і військовими конфліктами. Такий зв'язок стає тим більше очевидним у наші дні, у ситуації стрімкої глобалізації світу, коли практично всі країни міцно вплетені в розгалужену мережу різноманітних взаємодій, які визначають і характер виробництва, і його обсяги, і стандарти споживання, і, врешті, цінності та ідеали людей. Зміст даного модуля становить аналіз взаємодій на макрополітичному рівні таких суб'єктів політики, як держави, нації, різні міждержавні, неурядові організації та рухи, які відрізняються надзвичайною складністю, ба-
гатоаспектністю, плюралізмом форм. У межах даного модуля також розглядаються основні положення і категорії геополітики, пропонується системне бачення геополітичної картини світу як взаємодії глобальних політичних, економічних і культурних процесів, аналізуються основні геополітичні концепції й школи.
8. 1. СВІТОВА ПОЛІТИКА ТА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН1
1 Дана тема підготовлена у співавторстві з В. ІО. Фесенком.
Історія цивілізації, особливо за останнє століття, багата на глобальні події, що стосуються долі всього людства: варто тільки згадати дві світові війни, в які в тій або іншій формі були втягнені представники всіх континентів, а також подальше протистояння двох наддержав, котрі поставили в залежність від своїх взаємин долю всього світу. Така взаємозалежність світу в останні десятиліття тільки зростає — збройні зіткнення в тій чи іншій частині планети призводять до зростання внутрішніх цін у країнах, що перебувають за тисячі кілометрів від зони конфлікту, а публікація необразливих з погляду сучасного європейця карикатур викликає масові безладдя та зіткнення в цілому регіоні світу. Всі ці події підтверджують не тільки сам факт існування світової політики, але й її всезростаючу роль у сучасному світі.
Проте саме поняття «світова політика» залишається одним із найменш визначених у сучасній політології. Проблема, у першу чергу, полягає в складності розмежування його з не менш часто вживаними в політичній теорії й практиці термінами «міжнародні відносини», «міжнародна політика», «зовнішня політика» та ін.
У вітчизняній політичній науці на сьогоднішній день домінує такий підхід: світова політика визначається як діяльність, взаємодія держав на міжнародній арені, у той час як під міжнародними відносинами розуміється система реальних зв'язків між ними, що виступає і результатом їхніх дій, і середовищем, у якому існує світова політика.
Однак слід відзначити, що поряд із державами суб'єктами сучасної світової політики виступають різні міжнародні й регіональні міжурядові організації (ООН, ЄЕС, ОАГ, Ліга арабських держав та ін.), екологічні та правоза-хисні рухи, міжнародні військові альянси, різноманітні конфесійні спільноти та ін. Тому характеристика відносин між головними суб'єктами політичних відносин — державами, їх конкуренція (від економічного суперництва до збройних конфліктів) і співробітництво (від торговельних обмінів до політичної інтеграції) влучніше визначається терміном «міжнародна політика». За допомогою ж поняття «світова політика» стає можливим акцентувати увагу на всез-ростаючій ролі нетрадиційних суб'єктів політики, роль яких у формуванні міжнародного середовища останнім часом істотно зростає.
Із безлічі різних визначень зовнішньої політики слід виділити ЇЇ визначення як практичного втілення державою основних принципів міжнародної політики з метою реалізації її національних інтересів. Швейцарський дослідник Ф. Брайар відзначає, що зовнішня політика сучасних держав перестає бути прерогативою зовнішньополітичних відомств1. Через необхідність спільно розв'язувати складні та численні проблеми вона стає однією з основних функцій більшості державних структур, які прагнуть у своїй діяльності до безпосереднього співробітництва з відповідними відомствами інших країн, що робить внутрішню й міжнародну політичні сфери взаємопроникними.
1 Вгаіііагс] Ріг. Кеіаііопх іпіегпаііопаїе»: ипе поиуеііе сііксірііпе// Ье ігі-тезге <1и ішішіе. — 1994. — № 3.
Виникає питання: чи можливий аналіз зовнішньополітичних рішень без врахування розміщення сил усередині держави? Проблема взаємозв'язку і взаємовпливу внутрішньої та зовнішньої політики є предметом гострої полеміки між різними школами політичної науки, які по-різному підходять до відповіді на дане питання.
Так, наприклад, представник школи політичного реалізму американський політолог Ганс Моргентау стверджує, що зовнішня політика держави завжди визначається її національними інтересами. На думку вченого, основа національного інтересу є постійною, тому внутрішні фактори життя країни, які змінюються в залежності від різних обставин, не можуть вплинути на природу національного інтересу: зокрема, Моргентау відзначає, що національний інтерес не може бути пов'язаним із характером політичного режиму2. Відповідно, внутрішня та зовнішня політика мають значну автономію по відношенню одна до одної.
2 Могсп(. Каи II. Роііііс. 8 атоп£№іііоп8. ТЬе Лгид^Іе &>г Ро\уєгагкі Реасе. —N. ¥. 1948.
«Національні інтереси об'єктивні, оскільки вони пов'язані із незмінною людською природою, географічними умовами, соціокуль-турними й історичними традиціями народу. Вони мають дві складові: одну постійну — це імператив виживання, непорушний закон природи; іншу змінну, що є конкретною формою, яку ці інтереси приймають у часі та просторі. Визначення цієї форми належить державі, що володіє монополією на зв'язок із зовнішнім світом. Основа ж національного інтересу, що відбиває мову народу, його культуру, природні умови його існування, залишається постійною».
Моргентау Г. «Міжнародна політика»
Прихильники марксизму дотримуються іншої точки зору, відповідно до якої зовнішня політика є відбиттям класової сутності внутрішньополітичного режиму й залежить, зрештою, від економічних відносин у суспільстві. Отже, міжнародні відносини в цілому носять «вторинний»
характер1.
Напевне, кожне з існуючих пояснень — чи то мова йде про «первинність» внутрішньої політики стосовно політики зовнішньої, чи, навпаки, про її «вторинний характер» — відбиває лише частину істини й не є універсальним. Існуюча полеміка про співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики лише підтверджує існування тісного зв'язку внутрішніх і зовнішніх факторів у сучасному політичному житті. На сьогодні день дуже складно сказати, де закінчується внутрішня політика й починається зовнішня. Будь-які значущі події у внутрішньополітичному житті тієї або іншої країни негайно відбиваються на її міжнародному становищі, вимагаючи відповідних кроків в сфері зовнішньої політики. Так, після парламентських виборів 1999 р. в Австрії, за результатами яких до складу правлячої коаліції увійшла праворадикальна Австрійська партія свободи на чолі з ультранаціоналістом Йоргом Хайдером, Ізраїль на знак протесту заявив про розрив дипломатичних відносин з Австрією, а з лютого 2000 р. дипломатичні санкції проти Австрії ввів Європейський Союз. Тиск із боку світового співтовариства призвів до того, що на парламентських виборах 2002 р. АПС одержала замість 27,2 % лише 10,16 % голосів виборців.
Існує чимало прикладів і того, як внутрішня політика, що проводиться тією або іншою державою, стає причиною її зовнішньополітичної ізоляції. Так, показовим у цьому сенсі є бойкот багатьма державами й міжнародними структурами ПАР часів політики апартеїду (афр. араНкеій — роздільне проживання) — режиму расової дискримінації кольорового населення в ПАР (з 1948 по 1991 рр.), яка проявлялася у позбавленні політичних, соціально-економічних і культурних прав корінного африканського населення, що, з точки зору норм міжнародного права, є злочином перед людством. У сучасному світі можна відзначити економічну блокаду таких країн, як КНДР та Куба через недотримання ними прав людини. У свою чергу, існує й зворотний зв'язок: як правило, важливі зовнішньополітичні рішення спричиняють необхідність адекватних дій у внутрішньополітичній сфері. Так, із закінченням «холодної війни» і розпадом Радянського Союзу більшість держав колишнього «соцтабору» виявили бажання інтегруватися до різних європейських та світових структур, що вимагало від них значних перетворень у сфері законодавства (скасування страти, захист інтелектуальної власності і т. д.), економіки, оборони та національної безпеки.
Сучасна держава має у своєму розпорядженні широкий спектр інструментів зовнішньої політики для забезпечення своїх національних інтересів: від цілеспрямованого силового тиску до дипломатії (гр. (ііріота — складати) — комплексу ненасильницьких методів забезпечення державних інтересів. Формально дипломатія представляє собою офіційну діяльність глав держав, урядів, комісій зі здійснення переговорів, організації зустрічей глав держав, міжнародних форумів, представництва держави у різних міжнародних організаціях. Існує в дипломатії й неформальний момент, представлений низкою факторів, серед яких найбільш значимим виступає суб'єктивний — вплив особистих якостей державних лідерів і керівників зовнішньополітичних відомств. До того ж, поряд з офіційними особами, ефективними дипломатами можуть виступати й приватні особи, які представляють державу в тому або іншому питанні. Це можуть бути й відомі бізнесмени, спортсмени, й «політики на пенсії» (наприклад, колишні глави держав, які виконують посередницьку місію на переговорах із врегулювання міждержавних конфліктів).
Роль різних суб'єктів політики в глобальному масштабі по-різному оцінюється в межах різних сучасних політологічних теорій, серед яких, у першу чергу, необхідно виділити теорії неореалізму та неолібералізму.
Засновником теорії неореалізму вважається американський політолог Кеннет Уолтс, який у своїй книзі «Теорія міжнародної політики» (1979) поєднав мікроекономічну інтерпретацію міжнародної системи (індивідуалізм) із класичним реалістичним наголосом на силі та інтересах (матеріалізм) і одержав, таким чином, «неореалізм», що сьогодні став однією з провідних концепцій у теорії міжнародних відносин.
У теорії неореалізму Уолтса держави залишилися вихідними одиницями наукового аналізу, але, разом з тим, вони розглядаються не тільки самі по собі, але й з урахуванням створених ними структур (у тому числі союзів, міжурядових організацій та ін.). Розходження в поведінці держав на світовій арені пояснюються, насамперед, їх неоднаковою могутністю. Уолтс порівнює міжнародні відносини З" ринком, де держави, діючи подібно фірмам, у своїх інтересах конкурують з одними та співробітничають із іншими членами світового співтовариства. При цьому основний акцент робиться саме на їхньому суперництві.
Уолтс погоджується з тим, що глобалізація породила нові виклики державній владі, але не вірить, що держави можуть бути заміщені чим-небудь ще, адже жоден із недержавних акторів не має тих можливостей, якими володіють держави. Уолтс стверджує, що глобалізація — це примха 90-х років, і державам за будь-яких обставин доведеться розширити свої функції у відповідь на глобальні трансформації.
Іншою сучасною теорією, що існує поряд із неореалізмом, є неолібералізм, основні положення якого були найбільш повно сформульовані американським політологом, фахівцем із проблем міжнародного світу Робертом Кео-хейном у книзі «Після гегемонії» (1984). Увібравши в себе багато положень неореалізму, неолібералізм розходиться з ним в оцінці ролі міжнародних інститутів, вважаючи, що вони здатні нівелювати ефект сили й інтересу в мірі, достатній для того, щоб сприяти співробітництву між державами.
Разом із Дж. Наєм Кеохейн сформулював оригінальну модель транснаціональних відносин, що акцентує увагу на ролі недержавних акторів у міжнародних відносинах, а також розвинув концепцію неоліберального інституціоналізму, яка стверджує, що інститути (у тому числі й внутрішньополітичні — партії, групи інтересів та ін.), здатні значно впливати на поведінку держав у міжнародній системі політичних відносин. Логічним продовженням транснаціона-лізму стала розроблена Кеохейном і Наєм концепція комплексної взаємозалежності, що підкреслює існування в сучасному світі плюралізму каналів зв'язку.
Одним із ключових понять, що використовується при вивченні сучасних міжнародних відносин, виступає системність. Системність ~ це такий характер довгострокових взаємин між державами або групами держав, що характеризується стабільністю та взаємозалежністю, і пов'язаний з досягненням певного комплексу цілей, а також формуванням правової бази міжнародної діяльності.
Відносини між елементами системи будуються на основі співробітництва — суперництва — нейтралітету.
Багато дослідників вважають, що системність у міжнародних відносинах виникла практично одночасно з появою перших держав, які відразу ж вступили у певні відносини одна з одною. Але навряд чи можна серйозно говорити про систему міжнародних відносин у цей історичний період, адже не всі контакти між державами ведуть до формування стійкої системи відносин, хоча певні елементи системності, безумовно, були присутні й на ранній стадії історії розвитку міждержавних відносин. Можна виділити окремі, досить нестійкі й порівняно недовговічні локальні прото-системи, що існували на різних етапах розвитку цивілізації. Такими протосистемами можна назвати систему відносин між містами-державами Стародавньої Греції, взаємини Рима й Карфагена (як певний прообраз біполярної системи), а також відносини між державами Північної Італії у ХІУ-ХУ ст.
Але ці крихітні острівці системності не визначали стану справ на міжнародній арені. Світ був роз'єднаний, будь-яка серйозна взаємодія між різними регіонами практично була відсутня. Численні конфлікти носили сумбурний характер — вони породжувалися не стільки реальними інтересами держав, скільки династичними амбіціями. Відкриття Америки (1492 р.), морського шляху до Індії (1498 р.), кругосвітнє плавання (1519-1522 р.) призвели до краху середньовічного уявлення про світ — для жителів Європи Земля відразу стала в десять разів більшою. У цей час відбуваються перші розділи сфер панування в масштабі всієї планети. Перший територіальний розподіл миру був здійснений наприкінці XV ст. Лінія цього розподілу була проведена в 1493 р. папою Олександром VI від Північного полюса до Південного. Але вже в 1494 р. встановилося нове розмежування сфер політичного впливу. Договір між Іспанією та Португалією встановив лінію територіального розділу, що проходила приблизно через центр Атлантичного океану. Іспанія й Португалія — провідні світові держави на той момент — прийшли до угоди, за якою всі відкриті землі на захід від демаркаційної лінії будуть відходити до Іспанії, а на схід — до Португалії. Даний договір передбачав механізм вирішення суперечок у майбутньому, даючи ясний опис організації того простору, над яким ще тільки мали встановити панування. Розподіл сфер впливу став традиційним для взаємин між європейськими країнами. Так, наприклад, укладений у ході англо-голландських торговельних воєн XVII ст. Бредський мирний договір фактично був спрямований на розмежування сфер політичного впливу: англійці залишили Індонезію, голландці — Північну Америку.
Говорити ж про системність у міжнародних відносинах, на думку більшості політологів, стає можливим лише з моменту закінчення Тридцятирічної війни й підписання Вест-фальського миру в 1648 р., Становлення перших національних держав (Англії, Франції, Іспанії, Швеції, Нідерландів) серйозно змінило характер міжнародних відносин. Взаємини між державами (що раніше залежали лише від волі монарха) стали носити більш стійкий та передбачуваний характер, що створювало необхідні передумови для структуруваиня всієї сукупності міждержавних відносин, вибудовування певної ієрархії навколо основних центрів сили — держав, які володіли достатньою силою для завдання визначального впливу на розвиток подій у тому або іншому регіоні світу. Боротьба за реалізацію державних інтересів стає визначальною в розвитку міжнародних відносин.
Історія неодноразово підтверджувала тезу Н. Макіавел-лі, сформульовану в роботі «Роздуми над першою декадою Тита Лівія»: стійкий порядок у світі може зберігатися тільки за умови рівності сил між державами й недопущення надмірного посилення якої-не-будь із них. Інша справа, що в кожний історичний період така рівність досягається по-різному — і чим складнішими стають суспільство й суспільні відносини, тим складнішим стає й досягнення такої рівноваги.
Так, Вестфальська модель міжнародних відносин (ХУІІ-ХУШ ст.) передбачала безпеку, засновану, насам-
перед, на збройній силі. В умовах слабкої технічної оснащеності армій ця сила залежала від кількості військ та наявності мережі оборонних споруд. У такій ситуації державні інтереси формулювалися досить просто: борися за нові території та зміцнюй кордони. Однак, із розвитком суспільства, ускладненням його економічної та політичної систем, зміст поняття «державні інтереси» також став змінюватися. І, хоча безпека країни, як і раніше, залежала від збройних сил, вона була зумовлена вже не тільки чисельністю армії й флоту, але й якістю їх технічної оснащеності, що безпосередньо залежало від рівня розвитку промисловості. Таким чином, турбота про нарощування економічного потенціалу стає однієї з головних складових державних інтересів провідних країн світу. Поряд із силовими методами, все більшу роль у забезпеченні безпеки держави стали відводити політико-дишгоматичним засобам. Тому не випадково саме в XIX столітті дипломатична інтрига набуває досить суттєвого значення у боротьбі за реалізацію державних інтересів великих держав. На цей період припадає діяльність таких видатних дипломатів, як Ш. Талейран, О. Горчаков, О. Бісмарк, К. Меттерніх. Професія дипломата стає однією з найпрестижніших видів державної служби.
Поява в провідних країн чітких, довгострокових, усвідомлених правлячими елітами державних інтересів, внесла в міжнародні відносини певну стабільність і передбачуваність. Все це, безсумнівно, вплинуло на ставлення держав до договірних зобов'язань, даючи серйозний імпульс до формування основних принципів міжнародного права.
Історію системності в міжнародних відносинах в цілому можна поділити на кілька етапів (або окремих моделей), котрі істотно відрізняються один від одного за своїм внутрішнім змістом, динамікою розвитку й ступенем стабільності. У свою чергу, кожна з моделей проходила у своєму розвитку певний цикл, що складається з декількох фаз: становлення (консолідація), стійкий розвиток, криза та розпад системи. Вихідною точкою кожного витка розвитку системи міжнародних відносин виступав, як правило, великий військовий конфлікт (Тридцятирічна війна, наполеонівські війни, Перша й Друга світові війни), у ході якого відбувалося кардинальне перегрупування сил, змінювався баланс інтересів, здійснювалося радикальне перекроювання політичної карти світу. Стверджувався новий, довгостроковий статус-кво як у відносинах між переможцями та переможеними, так і всередині табору переможців. Так, на конференціях в Оснабрюці й Мюнстері (1648 р.) були вироблені умови Вестфальського миру, Віденський конгрес 1815 р. завершив період наполеонівських воєн, проблема мирного врегулювання після Першої світової війни була вирішена на Паризькій мирній конференції (1919 р.), а на Потсдамській мирній конференції в 1945 р. були окреслені контури післявоєнного устрою світу.
Криза Вестфальської системи міжнародних відносин виникла в другій половині XVIII ст. з ослабленням позицій провідної європейської держави — Франції. Велика Французька революція почала тривалий період глобальних потрясінь і конфліктів, у ході якої й сформувалися основи принципово нової системи відносин. Баланс сил став зсуватися до сходу Європи. Складне перегрупування сил завершилося на Віденському конгресі в 1815 р., де були закладені політико-правові основи нової моделі міжнародних відносин — однієї з найбільш спірних в історії світової політики. Вітчизняні фахівці оцінювали Віденську систему вкрай негативно, стверджуючи, що «вона спорудила будинок, який практично відразу став розпадатися»1. На думку ж західних учених, ця система, що проіснувала в незмінному виді до Кримської війни (1853-1855 рр.), була найбільш стабільною моделлю міжнародних відносин.
1 История дипломатки: в 3 т. / ГІод. Ред. В. П. Потемкина. Т. і. — М., 1941. — С. 382.
Дійсно, протягом тривалого часу Європа не знала прямих військових зіткнень між великими державами. Саме в цей час у міжнародну теорію й практику входить термін «європейська згода», що символізувала новий рівень міждержавних відносин.
Однак вже до середини XIX ст. під впливом низки факторів у функціонуванні системи стали відбуватися збої. Визначилися можливі напрямки її подальшого розвитку: розпад системи під тиском нових проблем або зняття кризи шляхом інтеграції до її структури накопичених змін та стабілізація міждержавних відносин. Розвиток пішов іншим шляхом: після серії локальних конфліктів, кульмінацією яких стала франко-прусська війна (1870—1871 рр.), система знову досягла стабільності та рівноваги, що й дозволило їй проіснувати в оновленому вигляді аж до початку XX ст.
Проте, при всій зовнішній наступності механізмів міжнародних відносин, у структурі самої системи йшло приховане накопичення якісних змін. Розширився «клуб великих держав»: замість «великої п'ятірки» з'явилася «велика вісімка» (Англія, Франція, Росія, Німеччина, Австро-Угорщина, США, Японія та Італія). Таке збільшення центрів політичного впливу, безумовно, послабляло стійкість системи. Став розмиватися принцип європоцентризму, виникли центри сили поза межами Європи, що не передбачалося творцями Віденської системи. До того ж, на межі століть остаточно завершився розподіл світу, різко скоротивши можливості для пошуку компромісів у випадку виникнення конфліктів між великими державами. І, нарешті, серйозні внутрішні зміни в розвитку провідних країн світу призвели до значного корегування та ускладнення державних інтересів. Швидка поляризація елементів системи знайшла своє відбиття у створенні двох про-тиборчих союзів — Антанти й Потрійного союзу. І якщо класична політика балансу сил припускає, що союзи створюються для підтримки рівноваги, то в даному випадку обидва блоки були націлені на руйнування сформованого становища. Подібна політика неухильно підсилювала дестабілізуючі тенденції, роблячи розпад системи незворот-ним. Запас міцності був вичерпаний у 1914 р. — спалахнула Перша світова війна.
Внаслідок цього глобального конфлікту сформувалася нова модель міжнародних відносин — Версальсько-Вашингтонська, найбільш недовговічна модель організації світового співтовариства. Утворення даної системи припало на один із самих складних періодів в історії розвитку людської цивілізації, який супроводжувався революційними потрясіннями, соціально-економічними катаклізмами, най-гострішим сплеском ідеологічної полеміки про магістральні напрями суспільного розвитку.
Витиснення з європейської політики США, що активно брали участь у формуванні нової системи міжнародних відносин, а також ізоляція іншого центра політичного впливу — СРСР, також стали потужними дестабілізуючими факторами, які, зрештою, призвели до наймасштабнішого конфлікту в історії людства — Другої світової війни.
У результаті Другої світової війни відбулося кардинальне перегрупування сил на міжнародній арені. Повністю були розбиті й тимчасово втратили свій суверенітет Німеччина, Італія та Японія, вкрай ослабленими вийшли з війни Англія й Франція, і лише дві держави — США та СРСР — мали достатній потенціал для того, щоб взяти у свої руки справу післявоєнного врегулювання й конструювання нової моделі міжнародних відносин. Дві наддержави, які за рівнем сукупної сили в багато разів переважали своїх партнерів по антигітлерівській коаліції, стали диктувати свої правила у світовій політиці. Здавалося, що двом країнам-союзникам буде досить просто знайти спільну мову, але в дійсності з'ясувалося, що в СРСР та США абсолютно різні уявлення про післявоєнний світ. Значна розбіжність у цінностях і реальних політичних інтересах призвела до того, що тісне співробітництво військових років змінилося гострим протистоянням двох економічних та ідеологічних систем. Почалася «холодна війна», у ході якої відбулася інституціоналізація унікальної моделі міжнародних відносин — біполярної.
Політики, вчені, журналісти багатьох країн стверджували, що така примітивна конструкція міжнародних відносин, заснована на глобальному протистоянні двох наддержав, загрожує миру катастрофою, адже будь-який локальний конфлікт може вилитися в термоядерну війну. Однак, незважаючи на грізну риторику з обох боків, дана модель виявилася досить стабільним та добре прогнозованим утворенням. У світовій політиці склалася стійка рівновага, яку не можна було порушувати, тому що в ядерній війні не могло бути переможців.
Безумовно, стабільність, заснована на страху — далеко не ідеальний стан, але все ж набагато кращий, аніж війна. Підтримка усталеної моделі міжнародних відносин залежала від рівноваги сил наддержав, що змушувало як СРСР, так і США постійно нарощувати й удосконалювати свій військовий потенціал. Тривала й вимотуюча гонка озброєнь підсилювала наростання економічної та політичної кризи в СРСР,
економіка якого явно уступала економіці США, і, в остаточному підсумку, призвела до поразки в «холодній війні».
«Крах Радянського Союзу викликав колосальний геополітичний струс. Для Америки нова геополітична ситуація є серйозним викликом. Сполучені Штати опинилися в унікальному становищі — вони стали першою та єдиною світовою державою».
Бжезінський 3. «Велика шахівниця»
Підсумком «холодної війни» став розпад Радянського Союзу та, відповідно, утворення колосального геополітич-ного вакууму. Скориставшись розпадом СРСР (який, на думку американського політолога-радянолога 3. Бжезінсь-кого, призвів до утворення «чорної діри» в самому центрі Євразії), США у своїй зовнішній політиці перейшли від концепції «стримування» до концепції «поширення», прагнучи сформувати «новий світовий порядок», заснований на власному домінуванні.
«Америка займає домінуючі позиції в чотирьох сферах світової влади, які мають вирішальне значення: у військовій сфері вона має у своєму розпорядженні унікальні глобальні можливості розгортання; у галузі економіки вона залишається основною рушійною силою світового розвитку; у технологічному відношенні вона зберігає абсолютне лідерство в передових галузях науки й техніки; в області культури, незважаючи на певну її примітивність, Америка має привабливість, особливо серед молоді всього світу, — все це забезпечує Сполученим Штатам політичний вплив, рівного якому не має жодна держава світу. Саме поєднання всіх цих факторів робить Америку єдиною світовою наддержавою в повному розумінні цього слова».
Бжезінський 3. «Велика шахівниця»
Використовувати свою військову, економічну та культурну перевагу США намагаються, насамперед, отримати контроль над Євразією. Саме Євразію 3. Бжезінський називає «великою шахівницею», на якій у найближчі десятиліття й буде затверджуватися світове політичне панування1.
Бжезинский 3. Большая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. — М., 2005. — С. 12.
Однак активні спроби США нав'язати світу однополярну модель міжнародних відносин зустрічають запеклий опір з боку інших сил, що прагнуть до відновлення багатопо-лярності. Проблема тероризму, з якою зштовхнулися США та їхні союзники, події в Іраку, наявність ядерної зброї та засобів її доставки у таких країн, як Індія та Пакистан, випробування ядерної зброї в КНДР — все це свідчить про неможливість створення однополюсного світу, а також нездатність Сполучених Штатів на сьогоднішній день взяти всю відповідальність за світовий процес на себе.
На наших очах відбувається формування нових центрів сили, які, можливо, незабаром не тільки ні в чому не будуть поступатися США, але й перевершать їх за своїм політичним впливом. Так, Росія прагне зберегти територію колишнього СРСР як сферу свого впливу або як сферу своїх виняткових інтересів; активно розширює сферу впливу в Центральній і Східній Європі Німеччина, втягуючи в економічні та військово-иолітичні відносини країни, що раніше входили до зони впливу СРСР (Чехія, Словенія, Хорватія, Угорщина, Румунія). Та й східна частина Євразії — Азія — останнім часом стає все більш значимим центром економічного розвитку та політичного впливу.
«Із закінченням «холодної війни» світ виявився втягненим у гі-гантський експеримент по виявленню достоїнств різних підходів до економічного росту, різних стратегій транзиту демократії, різних форм використання урядової влади та контролю над нею. Сьогодні уряди намагаються розв'язати нові проблеми, пов'язані зі збереженням навколишнього середовища, звичні проблеми, щодо економічної безпеки громадян, та старі проблеми, зумовлені конфліктами з приводу етнічної ідентичності та релігійних вірувань. У світі, який під впливом засобів миттєвої комунікації і зростаючої взаємозалежності економік
стає все більше тісним, поширення цих проблем, так само як і успіхів на шляху їх подолання, відбувається поверх національних границь».
Алмонд Г., Пауелл Дж:., Стром К., Далтон Р. «Порівняльна політологія сьогодні»
Англійський політолог, директор Лондонського Центру зовнішньої політики Марк Леопард прогнозує майбутній розвиток світу виключно в напрямку багатополярності, вважаючи що саме зараз США, Японія, європейські держави, Росія, Китай, Індія та інші країни вступають у нову
фазу боротьби за владу і вплив. Ана-
лізуючи тенденції розвитку сучасних міжнародних відносин, Леонард у роботі «Розділений світ: боротьба за першість у 2020 році» робить висновок, що до 2026 р. світ стане чотириполюсним, а не сконцентрованим навколо єдиної супердержави — Сполучених Штатів. Цей чотириполюсний світ будуть розділяти дві лінії: лінія між демократіями та автократіями, а також лінія між країнами, що прагнуть до рівноваги сили, та країнами, які намагатимуться будувати політику, використовуючи міжнародні інститути та міжнародне право. Так, США зіштовхнуться з полюсом, сформованим Китаєм та Росією, які «вдадуться до міжнародного права для захисту своєї автократії від будь-якого зовнішнього втручання». Європейський союз, на думку вченого, й надалі буде робити ставку на багатополярний світ та співробітничати з демократичними країнами. Що ж до Середнього Сходу, він, на думку вченого, перетвориться на зону «віри», де не буде місця ані демократії,' ані правовій державі.
Отже, в умовах існування в сучасній світовій політиці цілого комплексу протиріч, очікувати найближчим часом формування стійкої моделі відносин не доводиться — невід'ємним атрибутом сучасної міжнародної політики стають різні регіональні кризи та локальні конфлікти. Однак накопичений на сьогоднішній день досвід вирішення найрізноманітніших проблем, усвідомлення всезростаючої взаємозалежності інтересів різних країн, а також необхідність розв'язання комплексу глобальних проблем, що постають перед людством, дозволяє сподіватися, що прагнення до співробітництва переважить усі негативні фактори та призведе, зрештою, до формування нової, більш виваженої моделі міжнародних відносин.
Необхідно також відзначити, що в сучасних умовах, поряд з основними суб'єктами світової політики — державами, все більш важливими учасниками міжнародних відносин стають міжнародні організації. Діяльність міжнародних організацій охоплює найрізноманітніші аспекти міжнародних відносин: економічні, політичні, культурні. їх кількість неухильно зростає — якщо на початку XX ст. існувало майже 40 міжурядових та 180 неурядових організацій, то сьогодні їх налічується близько 300 і 5000 відповідно. Першою міжнародною організацією був Всесвітній поштовий союз, створений у 1875 році. До основних міжнародних організацій, що активно діють у сучасному міжнародному просторі, відносять:
— регіональні організації: Рада Європи, Асоціація Держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга АрабськихДержав (ЛАГ), Організація Ісламська Конференція(ОІК), Організація Африканської Єдності (ОАЄ),Організація Американських держав (ОАД) та ін. ;
— організації економічного характеру: Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), Міжнародний БанкРеконструкції і Розвитку (МБРР\ Міжнародне СоюзЕлектрозв'язку, Організація Країн — ЕкспортерівНафти (ОПЕК) та ін. ;
— професійні організації: Міжнародна Організація Журналістів (МОЖ), Міжнародна Асоціація ПолітичнихНаук (МАПН), Міжнародна Організація Кримінальної Поліції (Інтерпол) та ін. ;
— демографічні організації: Міжнародна ДемократичнаФедерація Жінок (МДФЖ), Всесвітня Асоціація Молоді (ВАМ), Всесвітня Федерація ДемократичноїМолоді (ВФДМ) та ін. ;
— організації у сфері культури та спорту: МіжнароднийОлімпійський Комітет (МОК), Міжнародна федерація футболу (ФІФА) та ін. ;
— військово-політичні організації: Організація Північно-Атлантичного Договору (НАТО), ТихоокеанськийПакт Безпеки (АНЗЮС) та ін. ;
— профспілкові організації: Міжнародна КонференціяВільних Профспілок (МКВП), Всесвітня Конфедерація Праці (ВКП) та ін. ;
— різні організації, створені на підтримку миру та солідарності: Всесвітня Рада Миру (ВРМ), ОрганізаціяСолідарності народів країн Азії та Африки (ОСКАА),Міжнародний Інститут Миру у Відні та ін. ;
— організації на захист жертв воєн, катастроф тастихійних лих: Міжнародний Червоний Хрест (МЧХ) та ін. ;
— релігійні організації: Всесвітня Рада Церков (ВРЦ), Християнський рух за захист миру та Християнська мирнаконференція, Всесвітній ісламський конгрес та ін.
— екологічні організації: Грінпіс та ін.
Значну роль у системі міжнародних відносин грає Організація Об'єднаних Націй (ООН), заснована в 1945 р. зметою підтримки світової системи безпеки. В Уставі ООНзакріплені такі принципи міжнародного співробітництва,як суверенна рівність всіх її членів, вирішення міжнародних суперечок мирними засобами, відмова від застосування сили, невтручання у внутрішні справи держав. Структуру ООН становлять:
Секретаріат ООН на чолі з генеральним секретарем);
Рада Безпеки (15 країн, із них 5 постійних членів, що мають право вето, — Росія, США, Великобританія, Франція, КНР);
• Генеральна асамблея (всі країни-члени організації);
• низка організацій. — структурних одиниць ООН, серед яких:
- ВООЗ (Всесвітня Організація Охорони здоров'я);
- СОТ (Світова Організація Праці),
- ЮНЕСКО (Всесвітня Організація з питань освіти,науки та культури),
- МВФ (Міжнародний Валютний Фонд),
- МАГАТЕ (Міжнародне Агентство з Ядерної Енергетики),
- ЮНКТАД (Конференція ООН із торгівлі та розвитку),
- ЮНІСЕФ (Міжнародний Дитячий Фонд),
- Міжнародний Суд.
Одна з основних функцій ООИ — проведення миротворчих операцій. Вперше подібна акція була проведена в 1948 р., з тих пір миротворці ООН брали участь у розв'язанні 57 збройних конфліктів (нині миротворчі частини ООН беруть участь у врегулюванні 14 конфліктів).
Невід'ємну частину міжнародних відносин становить міжнародне право — система договірних, юридично закріплених норм і принципів, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародних відносин.
До основних принципів міжнародного права відносять:
- принцип мирного співіснування;
- принцип суверенної рівності держав;
- принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності держав;
- принцип мирного врегулювання конфліктів;
- принцип поваги прав людини та ін.
До основних сучасних міжнародно-правових документів, що закріплюють головні принципи міжнародного права, відносять:
- «Загальну Декларацію прав людини» (1948);
- «Декларацію про принципи міжнародного права»(1970);
- «Заключний акт НБСЄ» (1975);
- «Декларацію про неприпустимість інтервенції тавтручання у внутрішні справи держав» (1981);
- «Паризьку хартію для Нової Європи» (1990) та ін.
Погорілий
ГЕОПОЛІТИКА
Сучасний світ стрімко змінюється, змінюються й політичні системи, й розстановка політичних сил на міжнародній арені. Останнє десятиліття XX ст. ознаменувалося серйозними політичними подіями: розпадом Радянського Союзу, об'єднанням Німеччини та «парадом суверенітетів» — появою низки незалежних держав у Східній Європі, ліквідацією воєнно-політичного блоку кра-їн-учасниць Варшавського договору та переорієнтацією цілей Північноатлантичного Альянсу. Із закінченням «холодної війни» світ, що тривалий час сприймався як двополюсний, став втрачати звичні обриси. На політичну арену прагнуть вийти нові «гравці» — могутні держави й ново-створені державні утворення, укладаються нові союзи та
альянси.
Події, що відбуваються на міжнародній арені, не залишаються без уваги політичної науки. Вивченням проблем світового співтовариства, пов'язаних із пошуком і здійсненням політичної стратегії на глобальному та регіональному рівнях, займається спеціальна галузь політичного
знання — геополітика.
Під геополітикою (гр. е — земля, і роііііке — політика) у політичній науці розуміється концепція, що виходить із визнання залежності політичних процесів від територіально-просторового розташування держав, вона вивчає вплив географічних факторів (географічних границь, клімату, розміру території, кількості населення, наявності природних ресурсів та ін.) на стан і еволюцію економічної, політичної та соціальної систем суспільства.
Геополітику часто порівнюють із грою в шахи (зумовленість сучасної політики географічними факторами розглядається за допомогою визначення її «центрального поля», «вертикалей», «горизонталей», «діагоналей», позначенням «сильних позицій» та «потенційних слабких місць»). Так, одна з найвідомих робіт американського політолога 3. Бжезінського, що присвячена питанням геополітики, має назву «Велика шахівниця»1, а робота російського вченого С. Переслєгіна, пов'язана із критикою позицій Бжезинського і Хантінгтона, — «Самовчитель гри на світовій шахівниці»2. Чимало таких порівнянь можна зустріти у художній літературі. Згадаємо живі шахові фігурки, якими грають булгаковські Воланд і Бегемот перед початком балу. Дослідники творчості М. Булгакова відзначають, що у своїх «живих шахах» автор орієнтувався на «Легенду про арабського звіздаря» з книги американського письменника Вашингтона Ірвінга «Амальгамбра», де астролог демонструє султанові живі шахові фігурки, рух яких означає, що вороги наступають на підвладну султанові Гранаду (область Іспанії, яку довше за всіх утримували під своєю владою араби). Звіздар пропонує на вибір: або змусити ворогів відступити без пролиття крові, доторкнувшись до фігурок тупим кінцем списа, або спровокувати криваве побоїще, торкнувшись фігурок вістрям списа. Султан вибирає кровопролиття, і відбувається кривава різанина3. Шахова партія Бегемота і Воланда також виявляється пов'язаною з війною в Іспанії. У кришталевому глобусі Воланда видно, як гинуть під будинками, розбитими бомбами та снарядами, люди, а за ними неупереджено спостерігає демон війни Абадонна, прагнучи зробити страждання однаковими для всіх воюючих сторін. Війна, розв'язана Абадонною, — цілком конкретна війна. На глобусі Воланда той «шматочок землі, бік якого миє океан», що став театром воєнних дій, являє собою Піренейський півострів (саме тут розташована Іспанія, де в 1936-1939 рр. відбувалася кровопролитна громадянська війна)4.
1 Бжезинский 3. Польшая шахматная доска: госгюдство Америки и сгогеополитические імперативи. — М. : Международиме отношеиия, 2005.
2 ІІереслегин С. Самоучитель игры на мировой шахматиой доскс. — М. :АСТ, 2006.
! Соколов Б. Расшифрованньїй Булгаков. Тайньг «Мастера и Маргаритм». —
М. : Яуз», «Зксмо», 2006. - С. 263-264. 4 Там само. С. 325.
Такі порівняння політичних подій, що відбуваються на міжнародній арені, з боями на шахівниці, зовсім не випадкові. У сучасному світі, так само як і на шахових полях, встановлюється панування тих або інших впливових сил, у певний історичний момент на перший план виходять окремі активні «фігури», розігруються мудрі комбінації, реалізуються стратегічні плани різних «гравців», встановлюється контроль над певними територіями та ін.
«Євразія є «шахівницею», над якою триває боротьба за світове па-Чнування; така боротьба стосується геостратегії — стратегічного управління геополітичними інтересами. На євразійській шахівниці, що має овальну форму, грають не два, а одразу кілька гравців, кожний з яких має різний ступінь влади. Провідні гравці перебувають у західній, східній, центральній та південній частинах шахівниці. На цій величезній, вигадливих обрисів євразійській дошці, що простирається від Лісабона до Владивостока, й розташовуються фігури для «гри»».
Бжезінський 3. «Велика шахівниця»