Країни південної в Південно-східної Азії в міжнародних відносинах
Міжнародні конфлікти
Проблема Кашміру.3 липня 1947 року Великобританії приймає законопроект “Про передачу влади в Індії”. На той час віцекороль Індії Малмбеттон висуває свій план створення незалежної Індії. Він пропонує поділити Індію на 2 частини, обидві частини отримують статус домініону і називаються “Індія (в офіційних документах Індійський союз) і Пакистан. 15 серпня 1947 року з’являється “Акт про незалежність Індії”. Лорд Малмбеттон запропонував поділити державу відповідно до релігійного принципу (Пакистан – мусульмани, Індія – індуїсти). Як тільки цей акт було проголошено, розпочинаються релігійні зіткнення, оскільки в Індії не було чітко визначених мусульманських чи індуїстських вулиць, сіл, регіонів. За декілька тижнів загинуло 1 млн. людей, 10 млн. біженців залишили свої оселі. Таким чином, політика “розділяй і володій”, яку провадив уряд Великобританії, спрацювала у досить кривавий спосіб. Ще однією проблемою була економічна криза, як в Індії, так і Пакистані. Коли Індія була єдиною країною, Великобританія так планувала її розвиток, що у Пакистані вирощувалася бавовна, а в Індії знаходилися заводи по її переробці. Окрім всього цього виникає ще одна проблема – проблема Кашміру. Як ми пам’ятаємо, за планом Малмбеттона для князівств існував вибір, куди їм увійти. Магараджа Кашміру вирішив залишитися під сюзеренітетом Великобританії, оскільки він сам був індусом, але більшість населення – мусульмани. В цій провінції жило 3 млн. людей і вона мала стратегічне значення. 22 жовтня 1947 року Пакистан вводить свої війська на територію Кашміру, пояснюючи це тим, що більшість населення – мусульмани. Магараджа звертається по допомогу до Індії. Остання погоджується, але лише якщо Кашмір попросить приєднати його до Індійського союзу. 27 жовтня 1947 року Індія приєднує Кашмір, і звертається до Ради Безпеки ООН зі скаргою, але в квітні 1948 року Пакистан розпочинає війну проти Індії в Кашмірі. Війна тривала до 1 січня 1949 року. В липні 1949 року проходять переговори, де було вирішено поділити демаркаційною лінією Кашмір на 2 частини. На недовгий час проблема Кашміру була вирішена. В середині 60-х років знову про себе нагадала проблема Кашміру. Скориставшись слабиною Індії після конфлікту з Китаєм, Пакістан потихеньку розпочинає політичний тиск на Індію. А в квітні 1965 року пакістанські війська входять на територію Індії. Фактично, розпочинається нова війна, як раніше писали “індо-пакистанський інцидент”, і в вересні 1965 року голова Ради Міністрів СРСР О.М. Косигін пропонує і Пакістану і Індії свої посередницькі послуги. Обидві сторони погоджуються і 4 січня 1966 року в Ташкенті відбувається знаменита Ташкентська зустріч, де при посередництві Косигіна зустрічаються прем’єр-міністр Пакістана Аюк Хан і прем’єр міністр Індії Лало Бахадуру. Було прийнято так звану Ташкентську декларацію. Вона передбачала не вдаватися до сили при вирішенні Кашмірської проблеми, відвести війська до позиції на 5 серпня 1965 року та відновити у повному обсязі дипломатичні відносини. Знову ж таки на певний час ця проблема зникла.
Проблема колишніх португальських колоній.
Ще одна територіальна проблема – колишні португальські колонії (анклави) на території Індії: Гоа, Діу а Даман. Індія запропонувала Португалії передати ці території Індії мирним шляхом. Португалія проголошує ці території своїми провінціями, розриває дипломатичні відносини з Індією, і звичайно відмовляє передати ці території Індії. Тоді, не без допомоги Індії, на цих територіях розпочинається рух за приєднання до Індії. В грудні 1951 року Індія дає наказ своїм військам увійти на територію цих провінцій. Португалія направляє скаргу в ООН, але США, Великобританія, Франція виказали тільки “неспокій” з цього приводу, з іншого боку – Індія отримала допомогу країн соцтабору. Але на цьому проблеми Індії не закінчились.
Індія - Китай
Ще одне протистояння виникло між Індією і Китаєм. Питання було не стільки територіальне (оскільки мова йшла про 125 тис. кв. кілометрів Гімалаїв), як суто політичне – хто буде лідером країн, що розвиваються (це було дуже актуально на початку 60-х років). Китай вирішує будувати через цю територію Каракарумське шосе. Це був перший крок до конфлікту. Іншим кроком стало те, що у 1961 році Індія приймає 100 тис. біженців з Тибету (в тому числі Далай Ламу), які зазнали гонінь з боку Китаю. Індія запропонувала комплексні переговори, Китай спочатку погодився, але постійно намагається залучити до цих переговорів СРСР (Восени 1962 року Мао Дзе Дун знову планував розіграти радянську карту. Але в той час СРСР був втягнутий у Карбиську кризу, і йому було не до того). Уряд Китаю, залишившись насамоті, дає наказ, і його збройні сили входять до Індії. За декілька тижнів вони захопили значну територію. Вже в грудні 1962 року в Коломбо було скликано конференцію представників Бірми, Камбоджі, Цейлона, Індонезії, Гани і Об’єднаної арабської республіки. Були вироблені певні рекомендації і Індія їх прийняла, чого не зробив КНР. Індія виводить війська на території Китаю.
Внутрішня проблема Пакистану, створення Бангладешу та війна між Пакистаном та Індією.
З’являється нова проблема, яка спочатку виявляється як внутрішня проблема Пакістану. Справа в тому, що при спробі поділили не лише на Індію і Пакістан, але і Пакістан на Західний і Східний. На території Західного Пакистану жили мусульмани, на території Східного – немусульмани, які були менш впливові в економічному і в політичному житті, при тому, що населення Східного Пакістану давало 60%, і він давав 70% від експорту, а 85% представників у владі були мусульманами. У грудні 1970 року в країні проходять перші демократичні вибори (до цього там була військова адміністрація) до парламенту. Народна Ліга Східного Пакістану отримує 167 місць з 313, тобто більшість, і згідно Конституції, уряд пвинен був формувати лідер цієїї Ліги, тобто Муджибур Рахман. Існубючий лідер Яхья Хан розпочинає з ним переговори. Він запросив Муджибура Рахмана, де йдуть переговори, а в цей час на териорію Схілного Пакістану перекидаються війська, і розпочинається різанина. Жертви сягнули за 1 млн. Зрозуміло, що це стало початком громадянської війни, причому, дивлячись на територіальний стан Східного Пакістану, 12 квітня 1971 року Ліга Муджибура Рахмана проголошує створення Республіки Бангладеш. Події в Пакістані вийшли з локального на міжнародий рівень. Подальший перебіг подій залежав від Індії, яка хоча і мала свої проблеми, але бажала послабити позиції Пакістану. Тому вона проголошує підтримку Бангладешу. На територію Індії з Бангладешу прийшло декілька мільйонів біженців. Індіра Ганді, приймаючи це рішення, керувалася безумовно інтересами Індії, вона казала, що внутрішнє врегулювання Індії буде прийнятне лише при визнанні Бангладешу. Напруженість між Індією і Пакістаном зростає. Пакістан дуже розраховував на допомогу США, тим більше, що існував договір про допомогу 1954 року. Але в тому договорі було написано, що США нададуть всебічну допомогу, але в разі комуністичної агресії (!). Тому США підтримали Пакістан, надавали йому зброю але самі не втрутилися в конфлікт. Китай теж активно допомагав Пакістану. 9 серпня 1971 року підписується договір “Про мир, дружбу і співпрацю між Індією і СРСР”. Радянський Союз абсолютно не призовував свої симпатії до Бангладешу. Але не дивлячись на це 23 листопада 1971 року Пакістан приймає рішення про превентивний удар по території Індії. 3 грудня цей удар було здійснено, розпочинається наступ на Індію. 4 грудня Пакістан проголошує стан війни. 6 грудня Індія визнає Бангладеш як незалежну державу і цим відрізає шлях назад. Індія форсує відносини з СРСР. Останній блокує всі антиіндійські рішення в Раді Безпеки ООН. Ситуація була досить суперевчлива. З одного боку Індія втрутилися у внутрішні справи і підтримала сепаратний рух, але Пакістан розпочав агресію проти ІНдії. США намагаючись продемонструвати свою позицію, зранку 9 грудня 1971 року водить в Бенгальську затоку загін своїх військових кораблів. В обід в ту ж Бенгальську затоку входить загін радянських кораблів. Ввечері обидва загони залишають затоку і закінчують цю “демонстрацію”, залишаючи Індію і Пакістан насамоті зі своїми проблемами. Індія, отримавши допомогу СРСР, отримує військову перемогу. Тільки полонених було захоплено близько 1 млн. На зміну генерала Яхья Хану приходить цивільний уряд на чолі з Бхутто, який поступово розпочинає процес визнання Бангладеш. 2 червня 1972 року між Індією і Пакістаном було підписано так завану Сімолську угоду, фактично комплексне врегулювання індо-пакистанської проблеми, яка передбачала, що всі спірні питання будуть вирішуватись мирними засобами, обидві країни будуть поважати цілісність території і суверенітет один одного. 23 липня 1972 року було встановлено дипломатичні відносини між Індією і Пакистаном, тобто не дивлячись на дуже серйозні проблеми, які виникали між Індією і Пакистаном, на середину 70-х років ініціатива була в руках Індії (на її користь закінчувались більша частина проблем), звичайно не без допомоги СРСР.
Цейлон.
Окрім Індії, в цьому регіоні в 1948 році було проголошено Цейлон (спочатку як домініон в рамках Британської співдружності націй), Бірма, в 1957 році незалежною стала Малайська Федерація, від якої в 1959 році відокремився і став незалежним Сінгапур. Тобто характерною рисою розвитку регіону Південна Азія стало фактичне позбавлення прямого контролю з боку Англії, але остання не хотіла розривати всі відносини, і тому більшість країн цього регіону залишаються членами Британської співдружності націй, пізніше перейменованою у просто Співдружність націй під контролем Великої Британії.
№2 Родянський окупаційний режим в Південно-Східній Европі
В результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в країнах Східної і Південно-Східної Європи склалася нова політична ситуація. Визволення цих країн супроводжувалось відновленням незалежності або зміною політичного режиму, де вона зберігалась. У всіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право і багатопартійність, були проведені аграрні реформи, ліквідовано велике землеволодіння, націоналізована власність колабораціоністів і фашистів. Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, отримав назву народної демократії. Народна демократія вважалась перехідним станом суспільства, яке відкидає тоталітаризм і прагне демократичного ідеалу. До влади в цих країнах прийшли антифашистські сили - комуністичні, соціал-демократичні, радикальні партії, у більшості країн об'єднані в народні фронти. Значну роль у народних фронтах відігравали комуністичні партії.
Пориваючи з фашизмом і авторитарними режимами, населення Східної Європи пов'язувало своє життя з демократією, пропонуючі різні модифікації цієї генеральної ідеї суспільного розвитку. В цих умовах комуністи, які займали крайні ліві позиції на політичній арені, зробили спробу з'єднати основні положення марксизму з новими політичними реаліями.
У міру того, як вирішувались загальнонаціональні завдання, між членами коаліцій Народного фронту наростали протиріччя. Такий розвиток подій був закладений природою народної демократії, яка була не представницькою, а ''демократією за згодою''.
В процес утворення представницької демократії втрутився Радянський Союз. Радянська армія, що знаходилась на території Східної Європи, істотно впливала на політичну ситуацію, забезпечуючи могутню підтримку прокомуністичним силам у цих країнах. Навіть там, де комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки радянському тиску вони контролювали важливі посади міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил.
У той час, як комуністи користувались підтримкою СРСР, а праві сили були дискредитовані в роки війни співробітництвом з фашизмом, центристські сили опинились в скрутному становищі. Західні демократії відмовились їх підтримувати і вони були розколоті й підкорені комуністами. Коли почалась ''холодна війна'', спираючись вже на завойовані позиції і прямий тиск з Москви, комуністи легко і без кровопролиття встановили свою владу протягом 1947-1948 pp.
Прийшовши до влади, компартії приступили до побудови соціалізму. Відбувалась прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснювались репресії проти союзників комуністів по Народному фронту. У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від ''братніх партій'' здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів, ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий орган, утворений на нараді - Ко-мінформбюро - вимагав визнати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В Угорщині, Румунії, Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стають частинами керованих комуністами коаліцій. Вся повнота влади була сконцентрована в руках виконавчого апарату, який практично злився з апаратом компартійним. З'явились місцеві ''Сталіни''. Тим самим з демократією було покінчено, хоча при цьому формально зберігались конституція, загальне виборче право, регулярно проводились вибори. В галузі економіки почалось проведення індустріалізації й колективізації. Ринкова економіка була замінена плановою. Відбулась кардинальна зміна соціальної структури суспільства. Зникли клас підприємців і значною мірою самостійність селян. Більша частина працездатного населення була зайнята в державному секторі.
Індустріалізація в цих країнах, як і в СРСР, набрала форми переважного розвитку важкої промисловості. Кошти на неї були отримані виключно завдяки націоналізації. Крім того, особливо на початковій стадії індустріалізації, штучно стримувалось споживання. Так держава отримала можливість акумулювати значні кошти і направляти їх на промислові інвестиції. СРСР взяв на себе постачання обладнанням, сировиною і енергоресурсами, підготовку спеціалістів. Індустріалізації сприяло аграрне перенаселення, безробіття і можливість використовувати жіночу працю. Прагнення у багатьох соціалістичних країнах створити багатогалузеву важку промисловість перевищувало реальні можливості. Форсування індустріалізації породжувало обмеження споживання і падіння життєвого рівня. Це послужило однією з причин невдоволення і призвело до політичної кризи 60-х років.
У 1949 р. для ще тіснішого прив'язування східноєвропейських країн до СРСР і прискореного проведення індустріалізації було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ).
А в 1955 р. був оформлений воєнно-політичний союз соціалістичних держав - Організація Варшавського Договору (ОВД). Так було завершено формування табору соціалізму. Кардинальні зміни відбулись у зовнішній політиці країн Східної Європи. Із санітарного кордону проти СРСР вони перетворились в його сателітів. Всілякі прояви непокори СРСР викликали жорстоку реакцію. Прикладом цього є конфлікт Тіто-Сталін.
Такі кардинальні зміни означали, що в країнах Східної Європи відбулись революції, які були за своєю суттю соціалістичними, антидемократичними. Позбувшись правого тоталітаризму, країни Східної Європи опинились під контролем лівого тоталітаризму.
№3 Основні прояви «Празької весни»
« Празька весна», або «Prazske jaro» на мові оригіналу є періодом політичної ліберізації у Чехословаччині, який відбувався з 5 січня по 20 серпня 1968 року й який закінчився введенням у країну військ СРСР разом з військами Організації Варшавського договору за виключенням Румунії.
З приходом до влади Олександра Дубчека разом з Комуністичною партією Чехословаччини Чехословаччина почала все більше демонструвати незалежність від СРСР.
В історії світового соціалізму « празька весна » займає особливе місце. Оцінки цього історичного явища за досить невеликий час-двадцять один рік-змінилися досить суттєво-від так званої повільної контрреволюції до мирної демократичної революції. Парадокс із самого початку полягав у тому, що процес реформ, який почали комуністи разом із компартією Чехословаччини, що знаходилась при владі, й який підтримало населення, був досить швидко, через 8 місяців подавлений теж комуністами, які стояли при владі у сусідніх державах-союзниках ЧРСР по Варшавському Договору за допомогою військової сили. Ідеї « празької весни » були розчавлені танками, але як пізніше було з’ясовано, у немалому ступені сприяли на зародження вже на новому етапі історії ідей анти тоталітарних масових рухів й революцій, які призвели у кінці 80-х років до зміни суспільного устрою у бувших соціалістичних країнах мирним шляхом.
Якщо поставити питання чим була «празька весна» то важко буде одразу знайти однозначну відповідь. Чи то була революція або контрреволюція, чи змова внутрішніх й зовнішніх сил, які намагалися « відірвати » Чехословаччину від соцтабору, чи то був глибокий процес послідовних реформ з непередбачуваними наслідками.
В будь якому випадку однозначно можна казати, що це була не контрреволюція або деяка злочинна змова правих реакціонних сил, які надумали змінити державний й суспільний устрій у ЧРСР. На мою думку навряд чи можна говорити й про серйозну спробу зовнішніх сил, наприклад, держав-членів НАТО використовувати бурні суспільні процеси у Чехословаччині в 1968 році для відриву цієї країни від соціалістичного табору чи співдружності, хоча в цілому їх пропаганда активно обігравала події у Чехословаччині за для гострої критики соціалізму.
Під час своїх візитів у східноєвропейські країни у 1992-1993 рр. Президент Росії Б.М. Єльцин дав політичні оцінки таким противоправним діям СРСР, як військове придушення повстання в Угорщині у 1956 році й інтервенція у Чехословаччину у 1968 році. Відбувся справжній прорив у опублікуванні багато чисельних публікацій документів, матеріалів, які раніше досить ретельно охоронялися.
У 1966-1967 рр. йшло постійне нарощування внутрішніх протиріч всередині вищого партійного керівництва, що розігрувалося на фоні економічних труднощів, суперечок навколо дестабілізації й демократизації, а також федеративного устрою держави.
На Пленумі ЦК КПЧ 3-5 січня 1968 року все це призвело до уходу президента республіки О.Новотнього з посту першого секретаря ЦК. Проти нього сталася змова більш прогресивних сил, об’єднувалися всі угрупування у ЦК. В Москві було відомо про ситуацію, що склалась, але вирішили зберігати нейтралітет, що звісно означало свободу дій для критиків Новітнього. Л. Брежнєв не дуже любив Новітнього та вважав його політику причиною складнощів у Чехословаччині, що наростали, до того ж не міг пробачити йому деяких заперечень у 1964 році по формі звільнення Хрущова від вищих постів.
Першим секретарем ЦК КПЧ став О.Дубчек, який до того очолював ЦК компартії Словаків й який виступав за оновлення політики партії.
4 квітня 1968 року пленум ЦК КПЧ був обраний новий склад президіуму й секретаріату ЦК, в якому було достатньо прихильників Дубчека, хоча були присутні й так звані « люди Москви ». 8 квітня представником уряду ЧРСР став О.Черник. 18 квітня Й.Смрковський був обраний керівником Національного зібрання ЧРСР.
Але атмосфера у країні становилася іншою, ініціатива поступово переходила у руки нетрадиційних політичних сил, які робили вплив на партійно-державне керівництво через засоби масової інформації й в цілому за рамками офіційних структур. При цьому суспільство підтримувало О.Дубчека й його прихильників, « прогресистів », вони знаходились на хвилі суспільного піднесення. Однак поряд із цим йшов інший процес-зростала недовіра й підозри зі сторони союзників Чехословаччини по Варшавському Договору - СРСР, ПНР, НДР, НРБ, й Угорщини. Зрозуміло, що О.Дубчек не був наївною людиною у політиці, він намагався маневрувати, прекрасно розуміючи, як важливо для долі реформ знайти спільну мову із власниками Кремля. Прагматичні політики розуміли що для глибоких реформ повинно мати дозвіл Москви. Мабуть Дубчек був впевнений що він зможе її отримати. Але на мою думку тодішні чехословацькі керівники не враховували, що у рамках жорсткої союзницької системи Варшавського Договору, який складався з країн, що підтримували одну офіційну ідеологію марксизму-ленінізму, будь яка трансформація політичного курсу у межах шляху, або досвіду, який було випробуване у « центрі »- Радянському Союзі. На цієї позиції стояв й Хрущов, й Брежнєв, Суслов, Подгорний, Кириленко.
В Москві при оцінюванні наслідків тих чи інших реформ й новаторства, для « реального соціалізму » домінувало імперське мислення, психологія фортеці, яку осаджають, що була підсилена роками « холодної війни » та взаємними перегонами озброєнь. Все прораховувалось із позиції співвідношення сил й конфронтації у світі, а також збитку для радянської гегемонії. В наш час в деяких наукових роботах можна зустріти думку, що політбюро ЦК КПРС тоді перебільшувало загрозу зі сторони імперіалістичних держав, тому що після кубинської кризи 1962 року « холодна війна » стала втихати. Але це може являтися спрощеним поясненням й тлумаченням, тому що країни Варшавського договору самі проявили ініціативу щодо створення загальноєвропейської наради, але у 1968 році до РБСЄ, до Хельсінкі було ще далеко. Недовіра та підозрілість були сильними та взаємними. В 1968 році для СРСР були й свої конкретні зовнішньополітичні причини щодо неадекватної реакції. Це були й війна, яку США вели у В’єтнамі й напружені відносини із Китаєм й націоналістична лінія Чаушеску, яка значно послабувала ОВД. Ще не було « східних договорів » із ФРН, тому в офіційній пропаганді весь час звучала тема реваншизму у Бонні. Ще одна обставина дозволяє краще зрозуміти позицію Кремля-різні підходи серед союзних країн. Фактом являлася наявність так званого північного ярусу ОВД- Берлін, Варшава, Москва й інших більш ліберальних ( Будапешт ) або незгодних із Москвою ( Бухарест) країн.
Зрозуміло, що визначальна позиція належала до вищого керівництва КПРС. Остаточне й фатальне рішення прийшло не відразу й формувалося поступово. На протязі квітня-травня радянські лідери ще діяли політичними методами, намагаючись загострити увагу Дубчека на небезпеку дій антисоціалістичних сил.
Так звану « телефону дипломатію » проводив Брежнєв, інформуючи союзників про контакти з Дубчеком, домовляючись про спільні дії. Наприклад 16 квітня він сказав Я.Кадару, що на його думку Дубчек є чесною людиною, але слабким керівником. А події в країні розвиваються у напрямі контрреволюції, антисоціалістичні сили намагаються побудувати республіку масри-ковського типу. Якщо радянсько-чехословацька зустріч, що планувалася нічого не дасть, то тоді доведеться збиратися керівникам « п’ятірки ». Тоді ж він підняв питання про радянсько-польсько-угорські навчання на території Чехословаччини.
4 травня відбулася зустріч Л.Брежнєва з Дубчеком у Москві. З радянської сторони на цієї зустрічі було завдано критики щодо стану речей у Чехословаччині, послаблення впливу КПЧ й антирадянські випади преси Чехословаччини, не було досягнуто взаєморозуміння, що дало поштовх для подальшого засідання країн ОВД. Для Москви. Мабуть, результат складався у тому, що у матеріалах травневого Пленуму ЦК КПЧ було сказано про дії в країні антисоціалістичних сил.
8 травня в Москві пройшла закрита зустріч лідерів СРСР, ПНР, НДР, НРБ й УНР, під час якої відбувся відвертий обмін думками про міри у зв’язку зі становищем у Чехословаччині. Вже тоді лунали пропозиції про військове рішення. Початком повного знищення відносин між ЧРСР й СРСР та союзниками вважається відмова Дубчека від пропозиції Брежнєва щодо проведення колективної зустрічі союзників із керівництвом СРСР для обговорення ситуації, що вкрай загострилась в Чехословаччині.
16 серпня в Москві на засіданні вищого радянського керівництва проводилось обговорення стану речей у Чехословаччині. Було отримано згоду на введення військ.
У результаті зіткнення 72 громадянина Чехословаччини було вбито, поранені сотні. В Празі в 1969 році студенти Ян Палах й Ян Заїіц з інтервалом у місяць спалили себе в знак протесту проти радянської окупації.
Придушення « празької весни »посилило розчарування багатьох представників західних лівих кіл теорією марксизму-ленінізму й сприяло розвитку ідей так званого « євро комунізму » серед керівництва й членів
західних комуністичних партій, що потім призвело до розколу багатьох з них.
Військова операція пройшла порівняно гладко й радянські війська зайняли всі пункти без застосування зброї, за виключенням зіткнень й сутичок у самої Празі. Але всі політичні плани провалилися. Провал початкових політичних планів змусив керівництво СРСР змінювати тактику. Без переговорів з легітимними керівниками ЧРСР не можна було обійтись. Дубчек та « контрреволюціонери » знову стають партнерами.
СРСР намагався підписати з керівниками ЧРСР документ, зміст якого в першу чергу викривав би введення радянських військ у Прагу через унеможливлення чехословацькими керівниками запобігти правому перевороту. В Чехословаччині Московський протокол й інші угоди, що визначали рамки « нормалізації » становища у ЧРСР означали згортання демократії. Але Радянський Союз програв. У цілого покоління людей відбувся процес внутрішнього відторгнення від системи. Психологічно й духовно люди вирішили, що більше не належать до цієї системи. Цим можна пояснити, чому процес реформ у горбачовські часи йшов так швидко, люди стали іншими.
Для Радянського Союзу придушення « празької весни » стало пов’язаним з багатьма тяжкими наслідками. Імперська « перемога » в 1968 році перекрила кисень реформам, укріпивши позиції догматичних сил, посилила великодержавні риси у радянській зовнішній політиці та сприяла посиленню застою в усіх сферах, що внесло вклад у формування нового шляху суспільної думки Східної Європи та заклала процес унеможливлення реформування соціалізму, що в кінці кінців й стало одним з головних факторів розвалу Радянського Союзу.