Механізм функціонування соціального партнерства

В Україні

Розвиток соціального партнерства неможливий без інституціоналізації його сторін. Під інституціоналізацією зазвичай розуміють комплекс установ, в яких обрані члени груп отримують право на виконання дій, спрямованих на задоволення індивідуальних і гру­пових потреб, для регулювання поведінки членів груп.

Основними передумовами інституціоналізації були:

- виникнення певних суспільних потреб у нових типах со­ціальної діяльності;

- розвиток необхідних організаційних структур і соціальних норм;

- інтернаціоналізація індивідами нових соціальних норм і цін­ностей, формування на їхній основі системи потреб особистості, ціннісних орієнтацій та очікувань.

Завершенням процесу інституціоналізації є інтеграція нового виду соціальної діяльності в існуючу структуру виробничо-економічних відносин.

За часів радянської України традиційними соціальними інсти­тутами були профспілки. Вони виступали складовою частиною державного механізму управління, їм було передано державні функ­ції управління соціальним страхуванням, санаторно-курортними та іншими установами, вони здійснювали контроль за дотриманням трудового законодавства і под.

З набуттям Україною незалежності помітною стала зміна деяких функцій профспілок: відхід від патронату держави, укладання колек­тивних договорів і тарифних угод. На державному рівні розпочався новий для України багатовимірний процес створення соціально-тру­дових відносин, властивих соціально орієнтованій ринковій еконо­міці. З'являються верстви власників та їхніх організацій. Виника­ють передумови впровадження одного з найголовніших інститутів громадянського суспільства - соціального партнерства.

Органи соціального партнерства в Україні

Інституціоналізація соціального партнерства в Україні почалася зі створення першого його органу - Українського координаційного комітету сприяння зайнятості населення (УККСЗН) згідно з За­коном України «Про зайнятість населення».

УККСЗН - постійно діючий тристоронній орган, утворений на громадських засадах із метою підготовки і прийняття погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості в країні. Головною метою цього комітету є його участь у розробленні та вдоскона­ленні правової й нормативної бази діяльності ринку праці, у роз­робленні та реалізації державних і регіональних програм зайня­тості та джерел їх фінансування, координація зусиль господарсь­ких, профспілкових організацій і держави щодо пошуку способів запобігання безробіттю, регулювання міжтериторіального, міжга­лузевого розподілу трудових ресурсів тощо.

Наступним органом соціального партнерства стала Національна рада соціального партнерства (НРСП), створена Указом Прези­дента України 1993 р.

НРСП - постійний тристоронній орган, що діє на державному, галузевому і територіальному рівнях, розглядає проекти законів, постанов Кабінету Міністрів України з питань соціально-трудових відносин, вносить пропозиції щодо ратифікації Україною кон­венцій МОП. До складу НРСП входять на паритетних засадах по 22 представники від уряду, об'єднань роботодавців і профспілок України.

У своїй роботі НРСП керується принципами, обов'язковими для кожної з трьох сторін: законності, добровільності, рівноправ­ності, паритетності представництва, взаємоповаги, пріоритетності примирних процедур.

Головною метою НРСП є розробка засад формування основ но­вого менталітету і поведінки соціальних партнерів на всіх рівнях від національного до виробничого шляхом: соціального діалогу, консультацій, переговорів, запобігання соціально-трудовим конф­ліктам.

Нині в Україні особливо нагальною стала проблема регіоналізації соціального партнерства, тобто узгодження інтересів соці­альних партнерів саме на регіональному рівні. Для цього ство­рюються регіональні ради соціального партнерства. Основними їхніми функціями є відстеження соціально-економічної ситуації в регіоні, запобігання виникненню конфліктів, сприяння збалансу­ванню інтересів і можливостей усіх сторін соціально-трудових відносин.

Першу обласну раду соціального партнерства було створено в Миколаївській області. На початку 2000 р. ради вже діяли у 25 ре­гіонах. У центрі їхньої уваги вирішення проблем соціально-трудо­вої сфери: укладення регіональних угод між профспілками та об­ласними державними адміністраціями, відстеження змін на ринку праці, запобігання масовому вивільненню працюючих.

Соціальне партнерство розглядається як механізм, що сприяє управлінню певними інституціями соціальної сфери за допомоги активного представництва в них соціальних партнерів. Однією з головних інституцій є система соціального страхування та її під­системи. Виділяють п'ять підсистем системи соціального страху­вання:

- страхування з тимчасової непрацездатності й витрат, пов'я­заних із народженням і похованням;

- пенсійне страхування;

- медичне страхування;

- страхування на випадок безробіття;

- страхування від нещасного випадку.

Пріоритетними напрямами в управлінні системою соціального страхування на сучасному етапі розвитку суспільств є:

- зумовленість соціальної політики країни потребами соціаль­ного захисту;

- баланс у загальнонаціональній політиці між державною сис­темою соціального страхування та індивідуальними і приватними його формами;

- забезпечення механізму прийняття і впровадження в практи­ку відповідних законів соціальної політики;

- формування інституційних механізмів для здійснення про­грами соціального страхування;

- забезпечення безпосередньої участі соціальних партнерів як платників та одержувачів в управлінні соціальним страхуванням;

- створення механізму фінансового контролю за розподілом ресурсів і забезпечення відповідальності за цільове використання коштів;

- збирання та облік страхових внесків;

- мінімізація адміністративних витрат у забезпеченні високого рівня надання послуг;

- знання своїх прав платниками та одержувачами;

- автономність фінансової системи тощо.

Суб'єктами управління системою соціального страхування ви­ступають:

- уряд, установи соціального страхування (державні й приватні);

- соціальні партнери (роботодавці й наймані працівники та організації, що представляють їхні інтереси.

Уряд повинен забезпечити функції виконавчої та законодавчої гілок влади. Парламент забезпечує законодавчу базу і слідкує за результатами системи соціального страхування, здійснює вплив на політику уряду та дії міністерств. Зобов'язання уряду полягають у забезпеченні процесу впровадження і реформування соціальної політики держави.

Управління системою соціального страхування здійснює авто­номний чи напівавтономний державний орган (управління або рада попечителів), до складу якого входять представники уряду, робо­тодавців, найманих працівників та інші представники зацікавлених сторін.

Система соціального страхування в Україні є механізмом со­ціального захисту. Налагодження її тільки почалося, становлення її правової бази триває.