Міжнародні розрахунки та валютне регулювання
Організація міжнародних грошових потоків між суб’єктами господарювання застосовується на встановлених формах розрахунків та системі валютного регулювання. Порядок проведення розрахунків регламентується відповідними міжнародними документами і угодами. Стандартизація документального оформлення розрахунків необхідна для забезпечення відповідних гарантій експортерам та імпортерам на поставку товарів та на їх оплату. Вона встановлює також систему однакового тлумачення прав, зобов’язань і відповідальності сторін.
Основними формамиміжнародних розрахунків виступають інкасо та акредитив. Також використовуються банківський переказ та відкритий рахунок. При розрахунках на основі інкасо банк імпортера перераховує кош ти на рахунок експортера після передачі імпортеру отриманих від банку експортера документів, передбачених контрактом, тобто застосовується схема: платежі проти документів. Така схема розрахунків досить проста, однак вона не дає достатніх гарантій на оплату товарів і послуг.
На відміну від інкасо, акредитивна форма передбачає достатні гарантії експортеру за рахунок відкриття акредитива в банку імпортера. Платіж на відкритий рахунок — найменш надійна форма. Експортер поставляє товари, імпортер переказує гроші на день платежу. Банківський переказ являє собою доручення одного банку іншому виплатити певну суму отримувачеві.
Форми розрахунків у системі міжнародних фінансових відносин характеризують організаційну сторону руху грошових потоків, порядок проведення операцій, їхнє документальне оформлення, відповідальність сторін і банків та ін. Це дуже важлива сторона, однак вона підпорядкована сутнісній — забезпеченню еквівалентності обміну. Тому серцевиною міжнародних розрахунків, з позицій фінансової теорії, є встановлення курсу валют.
Валютний курсвідображає ціну грошової одиниці певної країни у валюті інших країн чи міжнародних валютних одиницях. Встановлення валютного курсу означає співвідношення цінності грошей різних країн, які виступають інструментом фінансових відносин, в т.ч. і міжнародних. Без такого зіставлення міжнародні фінансові потоки неможливі.
Установлення курсу валют — досить складний багатофакторний процес. На нього впливає безліч чинників — економічних, фінансових, політичних. Економічнічинники полягають у тому, що в основі формування курсу лежать вартісні пропорції обміну. Вони визначаються на основі зіставлення цін товарів та послуг споживчого кошика. Співвідношення його сумарної цінової оцінки в одній і другій валюті дає вихідну пропорцію, яка визначає основу курсу валют. Свого часу існував золотий стандарт, тобто вміст золота в грошовій одиниці. Зіставлення золотого вмісту двох грошових одиниць і визначало курс цих двох валют.
Встановлення вихідного рівня валютного курсу на основі порівняння цінової оцінки споживчого кошика має певні неточності. Вони полягають у тому, що цінність товарів і послуг споживчого кошика в різних країнах неоднакова. Тому курс валют, установлений на основі такого підходу, завжди має певні похибки. Проте вони, по-перше, не настільки суттєві, а по-друге, цей курс є тільки своєрідною точкою відліку.
Він коригується з урахуванням впливу фінансових і політичних чинників.
Крім методу порівняння цінової оцінки споживчого кошика з метою визначення точного співвідношення валют, застосовується також метод валютного кошика. Суть його полягає у встановленні умовної міжнародної грошової одиниці.
Так, Міжнародний валютний фонд установив міжнародний платіжний засіб — SDR (спеціальні права запозичення). До валютного кошика SDR включаються (у встановлених МВФ пропорціях) долар США, німецька марка, японська єна, британський фунт стерлінгів та французький франк. Частка кожної валюти в цьому кошику залежить від її частки в загальному зовнішньоторговому обороті у світі. У світовій валютній системі SDR може відігравати роль загального еквівалента, до якого встановлюються курси валют. Однак нині реальна практична значимість SDR досить обмежена, а роль загального еквівалента більше властива реальним провідним валютам світу (наприклад, долару США).
У рамках Європейського Союзу також була створена міжнародна рахункова грошова одиниця — ЕСU. До валютного кошика ЕСU включались валюти таких європейських країн: Німеччини, Франції, Голландії, Італії, Бельгії, Люксембургу, Данії, Ірландії, Іспанії, Великої Британії, Греції, Португалії.
На відміну від SDR, яка є швидше умовною грошовою одиницею, ЕСU відігравав значно більшу роль у європейській валютній системі. На основі цієї рахункової одиниці здійснювалося валютне регулювання в рамках Європейського Союзу. ЕСU виступає як розрахункова і кредитна одиниця у взаємовідносинах між центральними банками країн союзу. Значна роль ЕСU привела до його використання як рахункової одиниці також за межами ЄС. Наприклад, в Україні ставки акцизного збору та ввізного мита на окремі товари встановлені в ЕСU.
Розвиток європейської інтеграції і досягнення достатньої стабіль ності валют країн ЄС привели до нової стадії розвитку європейської валютної системи — переходу до єдиної валюти — євро. На відміну від SDR і ЕСU, євро — реальна валюта, що обслуговує платіжний оборот ЄС. Відповідно до прийнятої програми, введення євро в обіг проводиться з початку 1999 р. Важливу роль у впровадженні євро відіграв досвід використання ЕСU.
Введення в обіг євро означає новий етап у розвитку системи міжнародних фінансів у цілому і європейської валютної системи зокрема. Нині міжнародні фінансові відносини, в т.ч. міжнародні розрахунки, являють собою досить складну систему взаємовідносин. Інструментом фінансових відносин, як відомо, є гроші. У межах національних фінансових систем використовується одна грошова одиниця, що ставить ці відносини на єдину уніфіковану основу. У міжнародних відносинах використовуються дві валюти, що суттєво ускладнює ці відносини. Навіть створена досить складна система валютного регулювання, в т.ч. на міжнародному рівні, не в змозі до кінця вирішити проблеми. Введення ж єдиної валюти вирішує проблему, оскільки знімає її причину, а не впливає на нас лідки.
Установлення вихідного курсу валют на основі споживчого чи валютного кошика є тільки основою валютного регулювання. На діючий курс валют істотно впливають фінансові та політичні чинники. До фінансових належать стан національної фінансової системи: дефіцит бюджету, державний борг, рівень інфляції, стабільність банківської системи, активність на фінансовому ринку та міжнародних фінансових відносин (торговий та платіжний баланс). Політичні чинники пов’язані зі стабільністю політичної системи в країні та стабільністю її законодавства.
Нестабільність політичної і фінансової ситуації в тій чи іншій країні веде до певного зниження обмінного курсу її національної валюти порівняно з реальним співвідношенням. Ця різниця являє собою своєрідну плату за названі ризики, страхування на випадок можливого зниження курсу цієї валюти, ймовірність чого досить висока.
Установлення курсу валют ґрунтується на двох основних методах: адміністративному та ринковому. Суть адміністративного методу полягає в офіційному встановленні урядом чи центральним банком курсу національної валюти стосовно іноземних валют. За такого методу необхідні точні розрахунки, бо при значних відхиленнях офіційного курсу від реального його або не визнаватимуть, або припиниться проведення міжнародних розрахунків. При адміністративному встановленні курсу національної валюти може існувати паралельний курс неорганізованого ринку, де буде встановлюватися більш реальне співвідношення валют.
Ринковий метод полягає в тому, що курс встановлюється на основі механізму ціноутворення під впливом попиту і пропозиції; іноземна валюта при цьому виступає товаром на валютному ринку. Суб’єктами валютного ринку виступають банки, брокерські фірми, валютні біржі.
Залежно від обсягу і характеру валютних операцій, переліку валют, що виставляються на торги, виділяють світові, регіональні та національні валютні ринки. Світовими центрами валютного ринку виступають Лондон, Париж, Токіо. Перелік валют, що виставляються тут на торги, досить широкий. На регіональних і національних валютних біржах здійснюються торги з обмеженого переліку найважливіших валют.
В Україні функції валютного ринку виконує Міжбанківська валютна біржа. Торги з основних валют (євро, американського долара, російського рубля) проводяться щоденно. Крім того, торгують фунтами стерлінгів Великої Британії, австрійськими шилінгами, італійськими лірами, канадськими доларами та деякими іншими валютами залежно від наявності копиту і пропозиції на них.
Установлення співвідношення грошових одиниць різних країн на валютних, як і на будь-яких інших ринках, відбувається під впливом двох основних чинників — попиту і пропозиції. Особливістю валютного ринку є те, що як товаром, так і платіжним засобом виступають гроші. Тому зазначені чинники фактично подвоюються: попит і пропозиція відповідної іноземної валюти та національної валюти.
Валютний ринок, як правило, регульований. Національний ринок регулюється центральними банками. При цьому можуть використовуватися два способи. Перший — установлення валютного коридору, тобто мінімального й максимального рівня обмінного курсу, який є по суті напівадміністративним. Другий — участь центрального банку в торгах.
За необхідності підтримання курсу національної валюти центральній банк може проводити валютні інтервенції, тобто виставляти на торги додаткову масу іноземної валюти. За необхідності утримання курсу певної іноземної валюти — навпаки, скуповувати її.
Крім того, центральний банк як емісійний центр країни може впливати на обмінні курси через регулювання грошової маси національної валюти. Обмеження обсягу національної валюти зменшує її пропозицію в обміні на іноземну й тим самим сприяє утриманню курсу. Навпаки, емісія грошей веде до розширення пропозиції національної валюти і таким чином до зниження її курсу.
Учасниками торгів на біржі виступають комерційні банки, що мають відповідну ліцензію, та НБУ.
На торги виставляється іноземна валюта. Попит на неї формується на основі заявок банків на купівлю певної валюти. Заявки відображають власні потреби банку та потреби його клієнтів на певну валюту для проведення міжнародних розрахунків. Пропозиція іноземної валюти формується, виходячи з виставлених на продаж сум валюти, що відображають потреби банків та їхніх клієнтів у національній валюті.
Пропозиція з боку національної валюти відображається в заявках на іноземну валюту, попит — у виставленій на торгах іноземній валюті.
Валютний курс, що складається на валютному ринку, таким чином, відображає врівноваженість попиту і пропозиції. Результат торгів — обсяг купівлі тієї чи іншої валюти порівняно з її обсягом, виставленим на продаж, характеризує задоволення попиту чи недостатність пропозиції. При задоволенні попиту на іноземну валюту курс національної валюти залишається стабільним, при недостатності пропозиції — падає, при надмірній пропозиції — зростає. Саме тут проявляється роль центрального банку. Він, з метою підтримання стабільного курсу національної валюти, проводить валютні інтервенції при недостатності пропозиції валюти на ринку чи скупку валюти в разі недостатності попиту на неї.
Політика валютного регулювання кожної країни визначається її економічними інтересами в міжнародній торгівлі.
Валютне регулюванняхарактеризує встановлений порядок визначення валютного курсу та його регламентування, здійснення валютних операцій суб’єктами валютного ринку (комерційними та центральним банками, юридичними і фізичними особами), порядок ввезення і вивезення іноземної та національної валюти, порядок проведення міжнародних розрахунків. Основою валютного регулювання є вплив на валютний курс. У більшості випадків кожна країна зацікавлена в стабільності національної валюти, адже це забезпечує стабільність як внутрішньої, так і зовнішньої економічної політики. Однак у певних умовах може проводитись політика як на зниження, так і на зростання курсу національної валюти.
Політика зниження рівня курсу національної валюти вигідна за тих умов, якщо в країні експорт переважає над імпортом. У цьому випадку доходи підприємств експортерів у національній валюті зростатимуть, оскільки за кожну одиницю валютної виручки підприємство отримає більше національної валюти. Прикладом такої політики у 80-ті роки була постійна девальвація японської єни стосовно до американського долара. Як відомо, в ті часи в сальдо торгового балансу між Японією і США спостерігалась істотна перевага Японії. Оскільки таке відхилення обмінного курсу від реального вело до перерозподілу фінансових ресурсів на користь Японії, США постійно вводили обмеження на ввезення японських товарів.
Політика на зростання курсу національної валюти доцільна в тому випадку, коли переважає імпорт товарів і послуг. У цьому випадку витрати імпортерів на закупівлю валюти для оплати поставок у країну зменшуватимуться. Звичайно, при цьому втрачають експортери, оскільки вони отримують менше доходів. Однак перевищення імпорту над експортом веде і до перевищення виграшу імпортерів від завищеного курсу над втратами експортерів.
Необхідність установлення реальних курсів валют врешті-решт привела до встановлення системи міжнародного валютного регулювання. Вона полягає у прийнятті загальних для всіх країн правил проведення валютних операцій. В умовах золотовалютного стандарту особливих потреб у такому регулюванні не було. Можливість вільно обміняти паперові гроші на золото надавало такій системі достатньої стабільності.
Однак відхід від золотовалютного стандарту чітко визначив проблему валютного регулювання. Першою спробою вирішення цієї проблеми стала Бреттон-Вудська валютна система. Вона була заснована лідерами провідних країн світу в 1944 р. на конференції в Бреттон-Вудсі. Суть цієї системи полягала у встановленні стабільних курсів валют, що могли піддаватись незначним коливанням. Утримувати систему стабільних курсів в умовах нерівномірності розвитку країн було надзвичайно складно. У кінці 60-х — на початку 70-х років виявилися значні коливання курсів валют. У зв’язку з цим у 1976 р. відбулася конференція Міжнародного валютного фонду на Ямайці, яка зафіксувала створення нової — Ямайської валютної системи. Суть її полягала у встановленні ринкового методу визначення валютних курсів. Валютні курси стали «плаваючими», тобто такими, що змінюються під впливом попиту і пропозиції, на відміну від попередніх стабільних. Одночасно встановлювалася система контролю і резервування з метою недопущення різких коливань курсу, що могло б негативно вплинути на світову економіку.
Нині створено досить надійні міжнародні та національні системи валютного регулювання. Вони дають змогу ефективно контролювати валютні курси. Разом з тим, оскільки курс національної валюти відображає стан економіки країни, вони не мають на меті утримувати валютний курс за будь-яку ціну. Навпаки, це недоцільно і небезпечно. Перевага ринкового механізму якраз і полягає в тому, що він дає змогу встановити на певну дату курс валюти, максимально наближений до реального. Це, ставить на міцну основу міжнародні фінансові відносини.