ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТ
Герша половина, передусім перші десяти-
Іліття XX ст., були особливо плідними в
розвитку політичної думки України. У цей період остаточно сформу-
валися й чітко виявилися різні її напрями, основними з яких є
соціалізм, консерватизм, націоналізм і націонал-демократизм.
Соціалізм 3 часу свого виникнення в середині XIX ст.
марксизм набув значного поширення в Європі
і став однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій. Паралельно з
марксизмом розвивався соціал-демократичний напрям учення про
соціалізм. Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші
десятиліття XX ст. — епоху імперіалізму, війн і пролетарських
революцій, за визначенням В. І. Леніна. Історичні події цієї епохи,
насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське
вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися
як суто марксистські ідеї — про історичну місію робітничого класу,
соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-
демократичні. Найвідоміші представники соціалістичного напряму
політичної думки України першої половини XX ст. — М. Грушевський
і В. Винниченко — за своїми політичними поглядами тяжіли до соціал-
демократизму.
Михайло Грушевський (1866—1934) — видатний україн-
ський історик і політичний діяч, Голова Української Цент-
ральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотом-
ній «Історії України-Руси», детально дослідив історію
українського народу. При цьому він відмовився від розгляду
її як історії класової боротьби і подав як історію української
державницької ідеї.
Учений виходив з того, що існують дві «руських» народ-
ності — українсько-руська й великоруська. Київська держа-
ва, право, культура були творенням українсько-руської
народності, а володимиро-московська держава — велико-
руської. Теза про те, що Київська Русь була першою формою
української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби
українського народу за власну державність як такого, що
здавна її мав. В історії українського народу М. Грушевський
виокремлював такі періоди: період, що передував утворенню
Київської держави; епоха державного життя (Київська Русь);
литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва
та українського життя; українське відродження. Крізь усі ці
періоди вчений проводить сформульовану ним українську
ідею, пов'язану з ідеєю свободи українського народу, насам-
перед національної.
У питанні про форму української державності погляди
М. Грушевського зазнали певної еволюції — від ідеї
федеративних форм організації державного життя української
нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку
він виступав за національно-культурну автономію України у
складі Росії, пов'язував здобуття українським народом
свободи з перетворенням Росії в демократичну правову
державу.
Під час революції 1905—1907 рр. М. Грушевський вважав,
що вирішення українського питання й національних
проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу
національно-територіальної та обласної автономії і
забезпечення національних прав усіх народів. Автономна
Україна у складі федеративної Російської республіки —
такою вбачав М. Грушевський українську державність.
Основними рисами федеративної республіки мали бути
широке місцеве самоврядування і представницька демокра-
тія. Українська національна територія має бути об'єднана в
єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим,
рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежу-
вати повноваження центру та областей: органи місцевого
самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінанса-
ми, земельним фондом, вирішувати питання освіти й
культури; центральна влада має складати норми загальних
основ державного і суспільного ладу.
Жовтнева революція та політична практика російського
більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського.
Він перейшов до ідеї національної незалежності й сувере-
нітету України, свідченням чого став прийнятий очолюва-
ною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня
1918р. IV універсал, який проголосив Україну самостійною
народною республікою. Однак і після цього вчений
підтримував ідею федералізму.
За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський
був соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не
в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини
та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську
жйїга^-.^.,,,, .......... й,,.,.,.«............. ......................-.,,.«,.,-.-.-,..-. -. "І О "і
| Становлення та розвиток політичних ідей |
Зародження і розвиток української політичної думки
тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розша-
рування первісного суспільства.
Важливе місце в українському соціалістичному русі
посідає видатний письменник і політичний діяч Володимир
Вшшиченко (1880—1951). Він був одним із організаторів
Революційної української партії, членом Центрального Комі-
тету Української соціал-демократичної робітничої партії,
заступником голови Української Центральної Ради, першим
головою Генерального Секретаріату — уряду Української
Народної Республіки, Головою Директорії, автором майже
всіх декларацій і законодавчих актів УНР.
Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався
соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в
його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є
два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розхо-
дяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що
соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно,
реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм
потрібно знищити відразу, революційним шляхом.
В. Винниченко запропонував свій варіант створення
соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його
полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів
переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпо-
чати перетворення приватної власності на засоби вироб-
ництва на колективну. Саме на колективну, а не на
державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а
соціалізація, або, краще сказати, колектократизація —
організація промислових, сільськогосподарських, торговель-
них, фінансових та інших кооперативів — приведе до
соціалізму.
У поглядах з українського національного питання В. Вин-
ниченко пройшов шлях від прихильника культурно-
національної автономії України у складі Російської феде-
ративної республіки до визнання необхідності відродження
самостійної української державності. Як соціаліст, розв'я-
зання національного питання він підпорядковував вирі-
шенню завдання соціального визволення народів, тобто
звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був
готовий відмовитися від національної незалежності на
користь соціалізму. У зв'язку з цим В. Винниченко розрізняв
національних соціалістів і просто соціалістів. Для просто
- 124
соціалістів національний розвиток є необхідною умовою і
засобом наближення людства до вищих форм соціального
життя. А для національних соціалістів національний розви-
ток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а
потім рухатимуться назад.
Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у
«федерації російської республіки й участі у ній України як
рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхід-
ність перебування України у складі Російської федерації, він
наголошував на історичних, економічних і культурних
зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку,
комбінація основних чинників соціально-політичного життя
України не вимагає її незалежності як політичного держав-
ного оформлення.
Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винни-
ченко докорінно змінив свої погляди на українську
державність, про що свідчить його праця «Відродження
нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між
українською і російською націями. Сформоване століттями
соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам
почуття панівної національності навіть у душі робітника не
може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму,
прислужництва в української нації не може зникнути одразу.
Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли
викорінити ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою
формою розвитку революції кожної нації є повна державна
незалежність на принципах рівності відносин і добровіль-
ного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти
всесвітньої буржуазії.
Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як
тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед
визволенням національним. На його думку, відродження
української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним
визволенням, і чим лівішим буде політичний режим Украї-
ни, тим більше він сприятиме національному відродженню
українського народу. Найповніше відродженню української
нації, вважав В. Винниченко, сприятиме режим національно-
української радянської соціалістичної влади.
В. Винниченко високо оцінював сам факт існування
Української державності у вигляді Української Радянської
Соціалістичної Республіки. У праці «Заповіт борцям за
| Становлення та розвиток політичних ідей |
Зародження і розвиток української політичної думки
визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про
створення української держави, а йдеться лише про її
визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до
власної державності, чого вони не мали декілька століть, а
тому в боротьбі за національне визволення потрібно
орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на
які сподівалася українська еміграція.
В. Винниченко негативно ставився до націоналізму
Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську,
ворожу українському народу.
Консерватизм Наприкінці XIX—на початку XX ст. в
українській політичній думці переважали ідеї
соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у
країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українській політичній
думці пов'язують почасти з творчістю М. Драгоманова, а особливо —
Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського. Більш помітне місце в
історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які
особливо активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у
1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування
його політико-правових підстав, доведення наступництва монархічно-
гетьманських традицій. По-різному це робили три найбільш відомі
представники українського консерватизму — В. Липинський, С. Тома-
шівський і В. Кучабський.
Найбільш впливовим представником українського кон-
серватизму і водночас найоригінальнішим українським
політичним мислителем після М. Драгоманова вважається
В'ячеслав Липинський (1882—-1931). Належав до заможного
шляхетського роду. Закінчив філософський факультет Кра-
ківського університету, під час Першої світової війни служив
офіцером у російській армії. Виступив одним із організаторів
Української демократичної хліборобської партії. У 1918—
1919 рр. був послом гетьманського уряду та УНР у Відні.
Перебуваючи в еміграції, працював професором Україн-
ського наукового інституту в Берліні. Автор понад 200
наукових праць, найвідомішими з яких є «Листи до братів-
хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму»
(1926), «Україна на переломі 1657—59» (1920), «Замітки до
історії українського державного будівництва у XVII столітті»
(1920) та ін.
В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної
української державності. Він вважав, що тільки власна
держава, збудована українською нацією на своїй етнографіч-
ній території, врятує націю від економічного розпаду та
кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є
слова: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не
збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією
не схочемо бути». Відповідно до цього власне призначення
він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої
погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну терито-
ріальну спільноту в політичне організовану націю.
Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української
держави, В. Липинський на перший план спочатку висував
її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія
може стати твердою опорою державності. Питання про
форму державного правління — монархічну чи республікан-
ську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи
причини невдачі української національної революції 1917—
1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою,
яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під
проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити
нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму
державності для України В. Липинський шукав поза демо-
кратією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом.
Такою формою він вважав конституційну монархію.
На думку В. Липинського, кожний народ мусить пройти
період монархії, відсутність якої на теренах України була
причиною неоформлення власної державної організації
впродовж століть. Ідея монархії має виступати консоліду-
ючим чинником українського суспільства, вона відповідає
державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельниць-
ким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична)
монархія на чолі з гетьманом. Висновок на користь такої
монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокрем-
лених ним трьох основних форм і методів державного
правління: демократії з республікою; охлократії з диктату-
рою; класократії з правовою — «законом обмеженою і
законом обмежуючою» — монархією. Демократичний метод
властивий республіці і заснований на відкритій конкуренції
в боротьбі за владу, яка точиться між різними групами
суспільства. Охлократичний метод характерний для диктатури
і заснований на владі окремих суспільно-політичних груп
(класу чи партії) над суспільством. Лише за класократії, яка
складається з провідних представників усіх суспільних класів
і верств, держава існує для нації.
Становлення та розвиток політичних ідей
Зародження і розвиток української політичної думки
Основними підвалинами, на яких має засновуватися
українська монархія, В. Липинський називає аристократію,
класократію, територіальний патріотизм, український кон-
серватизм і релігійний етос.
Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу,
уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління дер-
жавними й суспільними справами здійснює аристократія —
найкращі представники нації, незалежно від їх соціального
походження. В аристократії існують статична й динамічна
складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у
будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський
клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися, інте-
груючись з іншими соціальними верствами, які складають
монархічну державу.
Такі особливості формування аристократії забезпечують
представництво у її складі всіх суспільних класів і станів:
промислового (фабриканти, інженери, робітники), хлібороб-
ського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники),
купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продук-
тами), комунікаційного (залізничники, водії), інтелігенції. В
результаті аристократія виступає як класократія — влада
найкращих представників усіх суспільних класів і станів.
Класократія як спосіб організації державної влади, на думку
В. Липинського, забезпечує єдність нації і заперечує
буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм. Перший
роз'єднує націю за партійною ознакою, другий — за
класовою, а третій — за етнічною.
Нація у В. Липинського виступає не як етнічна, а як
політична спільність, що включає в себе усіх громадян
держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. За-
безпеченню єдності нації слугує й територіальний патріо-
тизм — усвідомлення своєї території, любов до своєї землі,
почуття єдності та співпраці між усіма її постійними
мешканцями, незалежно від їх походження, соціально-
класової та етнічної належності, віросповідання тощо.
Кожна нація є соціально-диференційованою і охоплює як
прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні
елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що
несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції
державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.
Важливою умовою побудови держави і формування
української нації В. Липинський вважав її релігійну єдність.
На його думку, тільки християнська етика спроможна
створити моральний клімат, необхідний для державного
будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка
може примирити українство, спрямувати його до зміцнення
держави, він водночас застерігав проти церкви, присто-
сованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки
та церква може піднести священний національний прапор
боротьби за волю, яка не служить політиці.
Відстоюючи незалежну українську державність, В. Ли-
пинський водночас наголошував, що географічне положення
України, спільне історичне минуле, спільні економічні
інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу
суверенної Української національної держави з Росією і
Білоруссю.
Близькою до політичних поглядів В. Липинського була
консервативна концепція українського державотворення
відомого галицького історика Стефана Томашівського
(1875—1930), викладена ним, зокрема, у працях «Українська
історія», «Під колесами історії» (1925), «Про історію, героїв і
політику» (1929).
Державницька концепція С. Томашівського грунтується
на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в
українському державотворенні. Якщо М. Грушевський витоки
української державності вбачав у Київській Русі, В. Липин-
ський — у козацько-шляхетській державі Б. Хмельницького,
то С. Томашівський відносив їх до Галицько-Волинської
держави XIII—XIV ст. Основними чинниками, на яких
базується його концепція, є земля, нація і держава.
С. Томашівський вважав, що про Україну як про певну
цілісність упродовж усієї історії можна говорити тільки як
про землю в географічному розумінні. Українська земля як
чинник історії України — це історичний процес здобування
українським народом землі. Другим важливим чинником
історії українського державотворення е процес формування
Української нації, в якому поєднані дві протилежні тенден-
ції — консолідуюча і роз'єднуюча. Третім чинником
Державотворення є перетворення української народності в
націю і становлення першої української національної
Держави — Галицьке-Волинського князівства, що утворилося
: **х:.-:-и.: :*.„•-•,..,,,............. ........ ......... ............. ., .... ....... -4 О О
ґі _ .''^ ""''"1"1"1"1"'''"'•-'-•-•-•-•-•••••'•'"•"• •"• •-.•.•••.•••••-•-•••••• •-••.-•---•.•.•.•.•-•.•.•-.•••••.•.•. \ £,^3
Становлення та розвиток політичних ідей
Зародження і розвиток української політичної думки
після остаточного розпаду Київської держави та об'єднало
вже тільки суто українські землі. Значення Галицько-
Волинської держави полягає, зокрема, в тому, що вона
зберегла Україну від поневолення та асиміляції як з боку
Польщі, так і з боку Московщини. Розірвавши династичні й
церковно-політичні зв'язки з Московщиною, Галицько-
Волинська держава відкрила українській народності
можливість формувати власну національну культурну й
політичну індивідуальність, доступ західноєвропейської
культури на українські землі. Саме завдяки цій державі
утворюється сучасна національна, політична, культурна і
мовна самостійність України серед слов'ян.
Становленню сучасної самостійної української держави,
на думку С. Томашівського, мають сприяти територіальний
патріотизм і національна ідея. Територіальний патріотизм
має слугувати приєднанню польського населення Галичини
до спільних з українцями політичних цілей. Відсутність
об'єднуючої національної ідеї була однією з важливих
причин втрати Україною державності. Державність — це та
форма, в якій національні сили можуть найкраще розвину-
тися. Якщо ця форма є недосяжною, то необхідно спряму-
вати всі зусилля на формування національної ідеї, яка
містила б такі економічні, соціальні, культурні й моральні
цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну
державу.
С. Томашівський доводив, що традиції українського
народу, наявність внутрішніх розбіжностей між провідни-
ками та станами українського суспільства зумовлюють
необхідність впровадження в Україні монархічної форми
правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню
авторитету і порядку. Однією з основних причин поразки
української інтелігенції у її прагненні у 1917—1920 рр.
збудувати свою державу С. Томашівський вважав орієнтацію
на демократію і республіку, яких, на його думку, ніколи не
знав український народ.
С. Томашівський не ототожнював демократію лише з
республікою. На його думку, монархія, якщо вона не є
абсолютною, також сумісна з демократією. Не заперечував
він і прийнятність для України республіканського ладу.
Коли республіканська форма правління утвердиться шляхом
еволюції з традиційної монархічної — гетьманської —
І ^^
форми, вона може бути прийнятною для України. Головне,
щоб зміна форм правління відбувалася еволюційним шляхом.
С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава
повинна формуватися на основі політичної автономії західно-
українських земель, мати власне законодавство, адміністра-
цію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на
традиції Галицьке-Волинського князівства, а також політич-
ний досвід Австро-Угорської монархії і польського республі-
канського правління.
Важливу роль в українському державотворенні С. Тома-
шівський відводить уніатській церкві. Історію церкви в
Україні він розглядає у контексті відносин між римською
та візантійською церквами, доводячи, що церковна унія
1596 р. — це не випадковість в українській історії, а
закономірне явище. Тривку форму національної держави
дала тільки унія, ідея якої нерозривно пов'язана з напрямом
і духом усієї української історії. А тому уніатська церква має
відігравати важливу роль у розбудові української держави і
впливати на форму державного правління.
Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашів-
ського українська державність виступає у формі клерикальної
монархії. Історичні дослідження вченого, як і творчість
М. Грушевського та В. Липинського, є класичним прикладом
державницького пояснення історії українського народу.
Певний вплив на розвиток консервативного напряму
української політичної думки мав Василь Кучабський (1895—
1945). Свої політичні висновки, зокрема у працях «Більшо-
визм і сучасне завдання українського народу» (1925), «Україна
і Польща» (1933), він робив на основі дослідження розвитку
української державності у 1917—1920 рр. Основні причини
занепаду Західноукраїнської Народної Республіки В. Ку-
чабський вбачав у відсутності єдиного об'єднавчого керів-
ництва й непродуманості питань державного будівництва на
західноукраїнських землях. Однією з найважливіших супе-
речностей гетьманщини, що призвела до занепаду української
Держави, він вважав «сили української демократії». Вони хоч
і були переповнені патріотизмом, проте не мали власти-
востей, притаманних лише правлячій верстві, — політичних
традицій і досвіду. Демократія стала в опозицію до гетьман-
Щини. Остання не могла утвердитися, оскільки не спиралася
на підтримку народу.
Становлення та розвиток політичних ідей
Зародження і розвиток української політичної думки
Як і В. Липинський та С. Томашівський, найбільш при-
датною формою державного правління для України В. Ку-
чабський вважав монархію. Особливу роль у заснуванні
монархічної держави в той період, на його думку, була
покликана відіграти провідна верства, сформована з «людей
військового духу і організації», з огляду на втрату іншими
суспільними верствами здібностей і можливостей стати на
чолі державотворення. Ця концепція, на формування якої не
в останню чергу справило вплив те, що ЇЇ автор сам був
військовим, дістала назву «позитивний мілітаризм».
В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Тома-
шівського про те, що справу створення української держави
може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах
чужої держави, а формування психологічного складу нації на
певній території її проживання. Необхідною умовою цього є
державотворча національна ідея. Для початку потрібен
своєрідний український П'ємонт*, який зможе організувати
решту України на визвольну боротьбу. На думку В. Кучаб-
ського, роль П'ємонту мала відіграти Галичина, в якій
склалися для цього найбільш сприятливі умови.
Військові могли б стати провідною верствою в україн-
ському державотворенні у 1917—1920 рр. — тоді, коли, на
думку В. Кучабського, інші верстви виявилися нездатними
до цього. Провідну ж верству, що зберегла в собі консер-
вативні лицарські риси, несе відповідальність за державну
справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави,
В. Кучабський вбачає у великих землевласниках. Щоправда,
провідною верствою, наголошував він, може бути як один
суспільний клас, так і представники кількох чи й усіх
суспільних класів, об'єднані вірністю до монарха — вираз-
ника єдності. Формування провідної верстви є одним із
головних завдань українського консерватизму.
Націоналізм Ідея незалежної української державності була
центральною не тільки у творчості представ-
ників консервативного напряму української політичної думки. Головну
увагу обгрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи ше двох
напрямів політичної думки — націоналістичного і націонал-демокра-
тичного. Найвідомішими представниками націоналістичного напряму є
*Північно-західна область Італії, яка була головним центром націо-
нально-визвольного руху італійського народу проти іноземного панування,
за об'єднання роздрібненої Італії в єдину державу у XVIII—XIX ст.
М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський. Вони вважали, Ідо до
революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути
політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою,
а найголовніше — неготовими виявилися ЇЇ провідники, які часто
поступалися національними інтересами на користь соціальних демаго-
гів і маніпуляторів привабливими гаслами. Ідеологи націоналізму
вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість україн-
ського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності
здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно
ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи
іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.
Засновником українського націоналістичного руху вважається М. Міх-
новський.
Громадський і політичний діяч Микола Міхновський
(1873—1924), навчаючись на юридичному факультеті Київ-
ського університету, 1893 р. приєднався до таємної студент-
ської націоналістичної групи «Братство Тарасівців» і розробив
її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося
досягнення повної державної незалежності України.
У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові
промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під
назвою «Самостійна Україна» і стала програмним докумен-
том утвореної в цьому ж році у Харкові Української револю-
ційної партії. «Самостійна Україна» вважається першим
програмним документом українського націоналізму. Зазна-
чивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку —
боротьбу народів за самовизначення, а український народ
перебуває в становищі «зрабованої нації», М. Міхновський
порушує питання про можливості її національного визво-
лення. Як юрист, він розглядає правові підстави перебування
України у складі Московської держави згідно з Переяслав-
ською угодою 1654 р. За цим документом Україна —
самостійна держава з республіканським устроєм — вступила
У договірні відносини з Московською монархією як «вільний
з вільним» і «рівний з рівним». Основні статті угоди спрямо-
вані на збереження політичної самостійності української
Держави під протекцією московського царя, який не мав
права втручатись у внутрішні справи України. Оскільки
пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то
Україна має всі правові підстави для порушення угоди і
здобуття політичної самостійності.
Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхнов-
ський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні
Становлення та розвиток політичних ідей
засоби. Головною проблемою української нації є відсутність
провідної національне свідомої верстви — інтелігенції.
Інтелігенція польського походження розбудовувала Польщу,
діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче
миритися з пануванням чужинців на своїй землі й виступає
з вимогами захисту інтересів власної нації.
Однією з основних причин втрати українцями держав-
ності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої
єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має
об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: «Одна, єдина,
нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по
Кавказ». Ідея національного солідаризму найповніше була
сформульована в «X заповідях УНП» — заснованої М. Міх-
новським Української народної партії. «Заповіді» мають
важливе значення для розуміння політичної позиції їх
автора, українського націоналізму в цілому, тому наведемо їх
тут дослівно:
«І. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна,
вільна, демократична Україна — республіка робочих людей — отеє
національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина
тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.
II. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та
жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і
визискують нас.
III. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України
чужинців-гнобителів.
IV. Усюди і завсігди вживай української мови. Хай ні дружина
твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-
гнобителів.
V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай
перевертнів-відстулників і добре буде цілому твоєму народові і тобі.
VI. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.
VII. Не зробись ренегатом-відступником.
VIII. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
I.. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи.
.. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі
ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм
сили і відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником
будеш»3.
3 Міхновський М. І. X заповідей УНП // Політологія. Кінець XIX —
перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1996.
С. 141-142.
Зародження і розвиток української політичної думки
Потрібно сказати, що у своїй громадській і політичній
діяльності М. Міхновський сповідував ці заповіді впродовж
усього життя. У 1912 р. в Харкові він майже цілий рік видає
газету «Сніп», у якій друкує статті націоналістичного
характеру. Бере участь у створенні в липні 1917 р. у Лубнах
націоналістичної Української демократично-хліборобської
партії, а у грудні цього року — в об'єднанні в одну партію
(Українську партію соціалістів-самостійників) всіх націона-
лістичних груп і течій. Намагається створити українську
національну армію. Бере участь в організації в липні 1917 р.
в Києві заколоту проти московсько-більшовицького впливу.
М. Міхновський був одним із авторів конституційного
проекту «Самостійна Україна» (1905), за яким Україна мала
бути президентською республікою з двопалатним парламен-
том — Радою представників і Сенатом. Парламентські
вибори мали відбуватися з урахуванням національно-еко-
номічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних
земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд
присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за
національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання
національного питання мало передувати вирішенню питання
соціального. Хоч би якими великими не були завдання
соціальної революції, вона, на його думку, не принесе
справжнього звільнення поневоленій нації.
Якщо М. Міхновський був засновником українського
націоналістичного руху, то публіцист і громадсько-політич-
ний діяч Дмитро Донцов (1883—1973) виступив його
головним ідеологом. Він був членом Української соціал-
демократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демокра-
тів, редактором низки періодичних видань, автором численних
творів, найвідомішими з яких є «Підстави нашої політики»
(1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944).
Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був
ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Від-
повідно до своєї філософської позиції мету існування нації
він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея
Добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву
ідеї честі та слави, благополуччя одиниці — величі нації в
Цілому, тому що тільки в межах національного організму
існують і творяться духовні цінності. Ідея примату духовного
над матеріальним обґрунтовує і принцип ієрархічності у
Становлення та розвиток політичних ідей
Зародження і розвиток української політичної думки
внутрішньому устрої держави. Належність до того чи іншого
стану визначається не за соціальною, а за психологічною
ознакою.
Д. Донцов заперечував традиційний український націо-
налізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм,
федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сфор-
мулював концепцію нового — інтегрального, або чинного,
українського націоналізму. Інтегральний націоналізм перед-
бачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою
світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і
перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає
дійовість, а не пасивну споглядальність.
Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея пере-
орієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як
несумісного з нею за історичними політичними традиціями,
національними звичаями, способом життя. Росіянам, доводив
Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий
нігілізм, тоді як Україна культурою, засадами в соціальному
й політичному житті залишилася з Європою. Тому основною
заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України
мусить бути «повна сепарація від Росії». У праці «Підстави
нашої політики» Д. Донцов стверджував, що призначення
України — бути аванпостом захисту культури Заходу від
російського впливу. У цьому він вбачав зміст української
національної ідеї.
Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова най-
повніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він
писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на
дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій —
інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст.
апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли
успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба
в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого
були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації
до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на
боротьбу за поширення української ідеї та національне
визволення.
Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль
довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи
над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку
хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минуло-
го українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов
переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації
стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності.
На відміну від В. Липинського, для якого створення держави
було підставою для формування нації, для Д. Донцова саме
поява нації, її прагнення до самостійного політичного життя
є необхідною передумовою створення власної держави.
Боротьба за формування нації і державну незалежність
повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та амораль-
ності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм
характером відчуттям, що в історії часто постає у формі
різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного
характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як
на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він
суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керу-
ються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім
власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль.
Аморальність у політиці означає можливість використання
будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.
Необхідною умовою національного поступу, перетворен-
ня маси в націю Д. Донцов вважав формування національної
політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент
він називає по-різному: аристократією, провідною верствою,
ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про
головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов
зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні
України, не у власне національній свідомості широких мас,
а у виродженні державотворчого елемента, відсутності
власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні
моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу
і свого призначення. Тому першочерговим завданням
українського націоналізму є формування саме провідної
верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.
Провідна верства має визначитися своїм окремим стано-
вищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними,
державотворчими функціями. Маси не можуть творити
державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони
прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди
земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству
користь тим, що сумлінно виконують своє призначення.
Правляча ж верства — це аристократи духу, для яких
| Ідей |
Становлення та розвиток політичних і,
Зародження і розвиток української політичної думки
земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього
суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє
життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.
Крім відчуття духу землі, для належності до провідної
верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше,
шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над
матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні
ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге,
мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на
яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По-
третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати
своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє
призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації
провідною верствою ідейних настанов інтегрального націо-
налізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що
означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за
державну незалежність.
Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була
провідною в українській політичній думці XIX ст. Він
виступав за повну незалежність української держави у формі
селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що
політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти
російської державності, є необхідною умовою виживання
української нації.
Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав,
що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм
свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і
демократія несумісні з національною волею, національною
ідеєю і тому на них не слід зважати.
У 20—30-х роках, коли в Європі поширювалася фашист-
ська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашист-
ські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в
середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеоло-
гічною основою програми Організації українських націона-
лістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до
націоналістичних організацій.
Свою модель майбутньої української державності, засно-
ваної на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів
ОУН Микола Сціборський (1897—1941). Свого часу він був
офіцером УНР, з 1920 р. перебував в еміграції. Є автором
низки праць — «Робітництво і ОУН», «ОУН і селянство»,