К««^у^^а^ж^жм^ж^.^вд;вдй.й::№вд^^й ІЗ О
«Націократія», «Нарис проекту Основних Законів (Консти-
туції) Української держави» та ін.
Якщо Д. Донцов сформулював головні засади ідеології
нового націоналізму, то М. Сціборський був автором полі-
тичної доктрини цього націоналізму. Вона грунтується на
концепції національної революції, яка мала проводитись
«власними силами української нації». Рушійною силою
революції мало бути селянство. Підставою революції мали
стати гасла приватної власності на землю, загальної солідар-
ності усіх свідомих сил України.
Гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм,
М. Сціборський сформулював концепцію націократії як
альтернативної їм форми держави. За його визначенням,
націократія — «це режим панування нації у власній державі,
що здійснюється владою усіх соціальне корисних верств,
об'єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функ-
ції — у представницьких органах державного управління»4.
Обстоюючи гасло ОУН «Держава вище партій і класів»,
М. Сціборський заперечував право політичних партій на
участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптималь-
ним засобом здійснення державної влади на час національ-
ної революції. Опорою політичного режиму мала стати
революційна націоналістична організація, яка виконувала б
диктаторські функції.
Після певного періоду диктатури та стабілізації націо-
нальної державності в Україні має встановитися республі-
канський лад, за якого влада мусила бути в руках націократії.
Тоді законодавчу владу матиме Державна Рада — національ-
ний парламент, депутатів якого обиратимуть усі громадяни.
Очолюватиме державу Голова — вождь нації, якого обирати-
ме Національний Збір. Членами Збору будуть депутати
Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради,
представники Крайових Рад і профспілок. Голова держави
буде одночасно і прем'єр-міністром, призначатиме міністрів,
які звітуватимуть перед ним. Він наділятиметься також
низкою інших важливих повноважень: правом законодавчої
ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним
закони, буде головнокомандувачем збройних сил. На чолі
місцевих адміністрацій стоятимуть представники централь-
ного уряду на місцях, вони ж будуть Головами Крайових
Сціборський М. Націократія. Прага, 1942. С. 109.
| Становлення та розвиток політичних ідей |
Зародження і розвиток української політичної думки
Рад. Політичні партії стануть непотрібними. Функції полі-
тичного керівництва виконуватиме ОУН, яка буде не
політичною партією, а загальнонаціональним рухом.
Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням
елементів політичної доктрини фашизму та президентської
форми республіканського правління. За його проектом
Україна мала стати республікою з жорстким авторитарним
політичним режимом і політичним керівництвом націоналіс-
тичної організації.
Ідеологія нового українського націоналізму тією чи іншою мірою є
теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал-
радикального спрямування в сучасній Україні. До таких організацій
належать або належали Конгрес українських націоналістів, Всеукраїн-
ське політичне об'єднання «Державна самостійність України»,
Українська консервативна республіканська партія, Організація
українських націоналістів в Україні, Українська національна асамблея,
Українська народна самооборона та деякі інші.
Націонал- Паралельно з націоналістичним напрямом в
демократизм українській політичній думці сформувався і
розвивався націонал-демократичний напрям.
Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний
насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського.
Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів
Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську
державність у 1917—1920 рр. перебували в основному на соціалістичних
позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї
національно-державної незалежності. Прискоренню цієї еволюції
сприяло усвідомлення провини українських соціалістів за поразку
національної революції 1917—1920 рр.
Типовими представниками українського націонал-демократизму
першої половини XX ст. вважаються С. Дністрянський, В. Старо-
сольський та О. Бочковський. У центрі їхніх політичних концепцій
також перебувало українське національне питання, однак вирішення
його, на відміну від націоналістів, вони пропонували в демократичних
формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея
безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.
Основоположником націонал-демократичного напряму
української політичної думки у його розвиненій формі
вважається галицький правознавець і політолог Станіслав
Дністрянський (1870—1936), відомий, зокрема, своїми праця-
ми «Нові проекти української конституції» (1920), «Загальна
наука права й політики» (1923), «Нова держава» (1923),
«Погляд на теорії права та держави» (1925).
С. Дністрянський сформулював національно-держав-
ницьку концепцію, провідною ідеєю якої є право кожної
нації на автономію та державну незалежність. Він доводив,
що кожна нація має право на самовизначення на її етнічній
території. В основу своєї концепції вчений поклав розроб-
лену ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він
поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я,
народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають
класи, партії, товариства, церква. Суспільним зв'язкам при-
таманні такі найважливіші характеристики: держава є лише
суспільним зв'язком найвищого типу; всі правові норми є
також і соціально-етичними нормами; все, що впродовж
століть генетично склалося в суспільних зв'язках, є реальною
основою держави і права; авторитет держави як суспільного
зв'язку знаходить головну підтримку в авторитеті окремих
суспільних зв'язків, які є вищим критерієм істини, оскільки
формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім'ях,
родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах, окре-
мими громадянами; суспільні зв'язки мають свої специфічні
інтереси.
Виходячи з цих характеристик суспільних зв'язків,
С. Дністрянський робить висновок, що в їх основі лежать
традиції певного народу й держави, що історично склалися.
Україна має не тільки право на самовизначення, а й відпо-
відні державницькі традиції. Розвиток суспільного життя в
Україні відбувається так, як і в інших країнах Західної і
Середньої Європи. У ній суспільний лад спирається на
сім'ю, рід, плем'я. Основи майбутньої державності складалися
ще в родовій суспільній організації: кожний рід очолював
князь, обраний усіма членами роду. Першу українську
державу С. Дністрянський, таким чином, відносить до часів
Київської Русі, як це робив М. Грушевський.
На відміну від племен Західної Європи, де держави часто
формувалися шляхом завоювань чужих земель, український
народ постійно проживав на власних землях. Київська
держава також існувала на власній землі. Козацько-гетьман-
ська держава часів Б. Хмельницького теж виникла іншим, не
загальноприйнятим шляхом, а в результаті спротиву народу
економічному кріпацтву з боку Польщі та кримських татар.
Ця держава не була агресивною, вона створювалася лише
для оборони.
Становлення та розвиток політичних ідей
С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі
історичні та правові підстави для національного самовизна-
чення, утворення власної державності на своїй етнічній
території. Майбутню незалежну українську державу він
уявляв як народну республіку, влада в якій належить
народові та обраним органам і здійснюється на засадах її
поділу на законодавчу, виконавчу й судову.
Правознавець і політолог Володимир Старосольський
(1878—1942) сформулював концепцію побудови української
державності, засновану на поєднанні національного й
соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди
він виклав в основному у працях «Теорія нації» (1922),
«Політичне право», «Держава і політичне право» (1924).
Автор виходив з того, що в розумінні нації існують два
основних підходи: атомістичний і психологічний. Перший
трактує націю як суму якоїсь кількості людських одиниць,
що відрізняються від інших спільними ознаками. Такими
ознаками можуть бути мова, культура, територія тощо. За
такого підходу нації не притаманна вища, об'єднуюча її
цілість, і вона не існує як правовий суб'єкт. За психоло-
гічного підходу націю розуміють як окрему цілість, окремий
суб'єкт із власним життям, волездатністю, долею. На основі
цього підходу В. Старосольський стверджує, що нація є
витвором психології, а не раціонального мислення. Тому
інтерес для неї має інше значення, ніж для доцільно
утворених спілок. Інтерес допомагає створенню нації шляхом
впливу на настрої і почуття людей. Виникнувши, нація стає
до певної міри незалежною від інтересу й сама починає
вирішувати долю притаманних їй інтересів.
Джерелом існування національної спільноти, її життєдай-
ною енергією є прагнення до політичної самостійності, яке
історично проявляється як боротьба за власну державу.
Рушійними силами цієї боротьби є не тільки національні, а
й класові інтереси. Національний і класовий інтереси є
двома взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історич-
ного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них,
наголошує В. Старосольський, веде до нерозуміння уроків
історії, а тому й до небезпеки знову повторити помилки
минулого. Він вважає, що поняття держави тісно пов'язане з
пануванням, яке існує у двох формах: поневолення одного
класу іншим і поневолення однією нацією іншої. Відповідно,
: „„.*, .... ~ ....„„,. о .... ~~ .... ....... .-•.•. . ,. .•<.. „„.,..,..•. ...,<. ........... -| Л О
Зародження і розвиток української політичної думки
існують дві форми визвольної боротьби — соціальна й
національна. Перша форма базується на спільності інтересів
і цілей, друга — на чуттєвій основі, на стихійній волі членів
національної спільноти, їхньому прагненні належати до цієї
спільноти та творити одну гуртову цілість.
Детально аналізуючи джерела формування української
національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітич-
ному вимірах, В. Старосольський робить висновок про те,
що ця ідея завжди була пов'язана з синтезом національного
та соціального визволення. Широкі маси народу, які брали
участь у боротьбі за національне визволення, пов'язували з
ним і своє соціальне визволення. Поразки в національно-
визвольній боротьбі траплялися саме тому, що сили, які
очолювали цю боротьбу, у вирішальний момент ігнорували
котрусь із складових української національної ідеї заради
здобуття власних вигод і привілеїв. У результаті вони
втрачали довіру й підтримку всього народу, і чергова
визвольна війна ставала «кінцем великого титанічного
розмаху і початком нової руїни». Через втрату народної
підтримки українські правлячі верстви ставали зденаціона-
лізованими й починали служити загарбникові.
Проте В. Старосольський не абсолютизував значення
класового чинника в суспільному розвиткові, як це робили
марксисти. Він виокремлював три шляхи побудови держави:
на основі економічних інтересів, політичних інтересів і
національної єдності. У першому випадку утворення держа-
ви відбувається шляхом економічного відокремлення її від
метрополії (США). Утворення держави на основі політичних
інтересів передбачає захоплення політичної влади партією,
яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР).
Найкращим і єдино прийнятним для України шляхом
утвердження державності є утворення її на основі національ-
ної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст.).
Ідея В. Старосольського про необхідність урахування
соціально-класового чинника, інтересів усіх суспільних
класів і верств у розбудові державності є особливо актуальною
Для сучасної України. Ігнорування цього чинника є однією з
основних причин незначного впливу в Україні політичних
організацій націонал-демократичного і особливо націонал-
Радикального спрямування.
«•««««„^^^ 143
Становлення та розвиток політичних ідей
Відомим представником націонал-демократичного на-
пряму української політичної думки був соціолог і політолог
Ольгерд Бочковський (1885—1939). У своїх працях «Боротьба
народів за національне визволення» (1932), «Народження
нації» (1939), «Життя нації» (1939) та інших він приділяє
багато уваги розробці національно-державницької концепції
стосовно національного самовизначення українського народу.
Як і В. Старосольський, О. Бочковський розуміє націю
як духовну спільність, що грунтується на національній свідо-
мості та прагненні до волі. Національна свідомість форму-
ється з попередніх підсвідомих національних почувань.
Вольовий момент у своєму житті нація найповніше виявляє
у прагненні до утворення власної державності, поширеному
серед найбільшої частини ЇЇ представників. Підсвідомі
почуття і прагнення до волі та створення держави характери-
зують націю як органічну спільність, що сформувалася на
грунті природних сил і потреб, на відміну від спілки як
статутне організованого об'єднання на основі розуму.
О. Бочковський з'ясовує роль органічних і механічних |
чинників у процесі формування нації. На його думку, каста,
церква, клас, партія, держава є механічними формами
суспільного об'єднання людства порівняно з нацією. Нації є }
найбільш пізніми та органічними формами об'єднання
людей. Це — продукт природного розвитку суспільства.
Можливе створення націй і механічним шляхом — за
допомогою держави. Так відбувається тоді, коли спочатку
виникає держава, а вже потім у її межах формується нація
(як це було, наприклад, в Англії, Франції чи Іспанії).
Процеси формування нації у народів державних і недер-
жавних, або історичних і неісторичних, за О. Бочковським,
визначаються трьома чинниками: хронологічним, географіч-
ним і суспільним. Дія хронологічного чинника виявляється
в тому, що процеси творення недержавних народів є значно
пізнішими і припадають на кінець XVIII — середину XIX ст.
Історичні процеси творення недержавних народів неодна-
ково відбувалися і стосовно їхнього географічного поло-
ження: у Середній Європі вони проходили швидше, ніж на
Сході. Суспільний чинник пов'язаний із розвитком капіта-
лізму й демократії. Завдяки демократії, вважає О. Боч-
ковський, нижчі верстви суспільства стають повноправними
членами національної спільноти. Неісторичні, недержавні
Зародження і розвиток української політичної думки
народи починають формуватися в сучасні демократичні
нації.
У процесах утворення націй в історичних і неісторичних
народів О. Бочковський розрізняє пробудження, відродження
й самовизначення народів. Відроджуватися може лише те,
що вже історично існувало, але занепало. Відроджувалися
напівісторичні народи — чехи, провансальці, каталонці,
фламандці та ін. А пробуджується те, що раніше не
витворило своїх історичних форм, як це сталося, наприклад,
у фінів, латишів чи естонців. Самовизначення йде слідом за
пробудженням і відродженням і передбачає утворення
національної державності. Сучасна нація, доводив О. Боч-
ковський, не може існувати без політичної самостійності у
формі власної держави. Наявність держави є запорукою
повного і всебічного розвитку нації.
Український народ О. Бочковський вважав напівісторич-
ним. Перед самовизначенням він має пройти дві попередні
стадії національного розвитку — пробудження та відрод-
ження. На думку вченого, український народ у своїй
національно-визвольній боротьбі нерідко діяв навмання,
мало використовував досвід інших народів. Тому одним із
основних завдань своєї національно-державницької концепції
автор вважав всебічний аналіз такого досвіду з метою
застосування його в Україні. У зв'язку з цим він детально
аналізує національно-визвольну боротьбу інших народів.
Націонал-демократичний напрям української політичної
думки, таким чином, уникає крайнощів марксистського
соціалізму з його абсолютизацією класового чинника
суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує
чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну
спільність. У сучасній Україні носіями націонал-демокра-
тичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцент-
ристські партії — Українська республіканська партія,
Народний рух України, Український народний рух, Демо-
кратична партія України, Християнсько-демократична
партія України та деякі ін.
Викладаючи тут історію української політичної думки, ми
розглянули тільки основні її етапи та ключові постаті.
Насправді політична думка України значно багатоманіт-
ніша як за своїми ідеями й концепціями, так і за їхніми
творцями.
| 2-1330 |
Становлення та розвиток політичних ідей
Зародження і розвиток української політичної думки
| ю* |
Бочковський О. І.
Наука про націю та її життя. Львів, 1939.
Вивід прав України: Збірник. Львів, 1991.
Винниченко В. К.
Відродження нації: У 3 т. К., 1991. Т. 1—3.
Винниченко В. К.
Заповіт борцям за визволення. К., 1991.
Воронкова В. Г., Ясир Н. Д.
Зарождение й зволюция либерализма в Украине в XIX — начале
XX в. Донецк, 1993.
Гелей С. Д.
Консервативна течія в політичній думці України XIX ст. Львів,
1996.
Гелей С. Д.
Українська консервативна політологічна думка першої половини
XX ст. Львів, 1998.
Грушевський М. С.
На порозі Нової України: Гадки і мрії. К., 1991.
Грушевский М. С.
Очерк истории украинского народа. К., 1990.
Грушевський М. С.
Початки громадянства. Генетична соціологія. Прага, 1921.
Грушевський М. С.
Хто такі українці і чого вони хочуть? К., 1991.
Дністрянський С.
Погляд на теорії права та держави. Львів, 1925.
Донцов Д. І.
Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991.
Донцов Д. І.
Історія розвитку української державної ідеї. К., 1993.
Донцов Д. І.
Націоналізм. Дрогобич, 1992.
Донцов Д. І.
Підстави нашої політики. Відень, 1921.
Драгоманов М. П.
Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно-
публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970. Т. 2.
Замалеев А. Ф., Зоц В. А.
Мьіслители Киевской Руси. К., 1987.
Замалеев А. Ф., Зоц. В. А.
Отечественньїе мнслители позднего средневековья: конец XIV —
первая треть XVII в. К., 1990.
Історія філософії України: Хрестоматія / Кер. авт. кол. М. Ф. Тара-
сенко, М. Ю. Русин. К., 1993.
Костомаров М. І.
«Закон Божий» (Книги буття українського народу). К., 1991.
Кухта Б. Л.
З історії української політичної думки: Тексти лекцій. К., 1994.
Кучабський В.
Україна і Польща. Львів, 1993.
Липинський В. К.
Листи до братів-хліборобів // Твори: У 6 т. К.; Філадельфія, 1995. Т. 6.
Міхновський М. І.
Самостійна Україна. Київ; Львів, 1991.
Огородник І. В., Русин М. Ю.
Українська філософія в іменах: Навчальний посібник / За ред.
М. Ф. Тарасенка. К., 1997.
Оріховський С.
Напучення польському королю Сигизмунду Августу // Українські
гуманісти епохи Відродження: Антологія: К., 1995.
Орлик П.
Вивід прав України // Апанович О. М. Гетьмани України і кошові
отамани Запорозької Січі. К., 1993.
Основи політичної науки: Курс лекцій. Ч. 1. З історії політичної
думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. Львів, 1996.
Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького
// Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції.
К., 1993.
Повість врем'яних літ: Літопис. К., 1990.
Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шем-
шученко, В. Д. Бабкін. К., 1997.
Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія /
За ред. О. І. Семківа. Львів, 1996.
Потульницький В. А.
Історія української політології (Концепція державності в українській
зарубіжній істерико-політичній науці). К., 1992.
Становлення та розвиток політичних ідей
Потульницький В. А.
Нариси з української політології (1819—1991). К., 1994.
Потульницький В. А.
Теорія української політології: Курс лекцій. К., 1993.
Ситник О. І.
Консерватизм: генеза ідей. Луцьк, 2000.
Скакун О. Ф.
Политическая й правовая мьісль на Украине (1861 — 1917). Харьков,
1987.
Скакун О. Ф.
Прогресивна політико-правова думка на Україні (IX ст. — 1917 р.).
К., 1990.
Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В.
Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки
/ За заг. ред. В. Й. Скиби. К., 1998.
Слово о полку Ігоревім. К., 1989.
Старосольський В. Й.
Теорія нації. Відень, 1922.
Сціборський М.
Націократія. Прага, 1942.
Томашівський С. Т.
Під колесами історії. Берлін, 1922.
Томашівський С. Т.
Про ідеї, героїв і політику. Львів, 1929.
Українська державність у XX сторіччі: Історико-політологічний
аналіз / Кер. авт. кол. О. П. Дергачов. К., 1996.
Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф. М. Кири-
люка. К., 1995.
Українська суспільно-політична думка у XX ст.: документи і
матеріали / Упоряд. Т. Гунчак, Р, Солганик. К., 1994.
Филалет X.
Апокрисис // Памятники полемической литературьі в Западной
Руси. СПб., 1992.
Франка І. Я.
Філософські праці //Зібр. творів: У 50 т. К., 1986. Т. 45.
Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий
політологічний словник/ За ред. Б. Кухти. Львів, 1997.
Шевчук В. П., Тараненко М. Г.
Історія української державності: Курс лекцій. К., 1999.
Яворський С.
Філософські твори. У 3 т. К., 1992. Т. 1—3.
| Природа політики |
ПРИРОДА ПОЛІТИКИ
| В |
икладення змісту політології як нав-
чальної дисципліни полягає у посту-
повому й послідовному розкритті
змісту її основних понять і категорій. Базо-
вою і вихідною при цьому є категорія
«політика». Вона імпліцитно містить решту
найважливіших понять політології. Водночас
це одне із найменш визначених понять
науки, що зумовлено як його багатозначніс-
тю, так і наявністю різноманітних дослід-
ницьких підходів.