Спогади очевидців голодомору 1932-1933 рр
« В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні — все забрали »
За словами Надії Рогозянської, якій у 1933-му було 6 років
« Жили всі закрито, мати на засов хвірку закривала і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд їли дітей. Ну, це страшне. А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підвод, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був валили на той віз і кидали в могилу »
« Мені в рік голодомору було лише 4 роки, але добре пам'ятаю всі ті страхіття, багато пухлих людей, а також мертвих прямо на дорогах.
Ми жили в селі Шелестові поблизу Коломака. По дворах ходили люди з металевим прутами, вганяючи їх в землю, шукали закопане зерно, яке селяни ховали, щоб врятувати родину від голоду. Хто не встиг заховати, все забирали. Ми їли все, щоб вижити: сушили листя з берестка, дикий щавель, мерзлу картоплю, яка залишилася в землі після збору врожаю, пекли коржі із сушеного листя та мізерної частки борошна.
Коли стало зовсім скрутно із харчами( в родині було четверо дітей), батько мій перевіз нас до Колонтаєва, влаштувався на роботу в млині, зміг врятувати всю свою родину. На новому місці жилося краще: сприяла цьому професія батька - мірошник.
Пригадую ще й жінку, яка заманювала маленьких дітей, вбивала їх, а м'ясо продавала. Батьки ,вбитих дітей, дізнавшись про це, били ту жінку. Вона запрошувала і мене до себе, обіцяла дати червоні чобітки, але я не пішов.
Мій батько, Дмитро Тимофійович, одного разу змолов пшеницю куркулю, за що зазнав арешту 7 днів. Знайшлись добрі люди, які допомогли йому вийти на волю через тиждень.»
Завгородній М.Д., 1928 р.н.
«На той час люди їли лопухи, колоски, траву, кінський щавель, пекли коржики з сіна. Солому люди крали і топили нею. Був випадок, коли одна жінка, вкравши солому, несла її на собі, та в той самий момент все це побачив бригадир і, розлютившись, запалив солому в неї на спині. Бідна жінка ледве пережила цей жах.
В одній родині було двоє корів, але одну забрали, а за рахунок другої сім’я жила. Молоко продавали. Люди, слабі духом, закінчували життя самогубством. Одна дівчина, ще зовсім молода, років 18-ти, не витримала голоду і повісилась у лісі.
Були випадки, коли батьки розуміли, що вже не здатні прогодувати своїх дітей, і обманом примушували своїх дітей їсти траву, яка була отруйною. Діти не знали цього, наїдались і помирали на місці, а поряд із ними помирали і їх батьки або родичі.
Потім пізніше, через рік, почалося відродження людства. Людям давали маленькі мішечки з зерном по 300 г. Тобто можна сказати, що час Голодомору – це найжахливіше страхіття!»
Бондар Поліна Костянтинівна
« У 1932 році мені виповнилось 10 років. Нас у сім’ї було на той момент четверо. Мама намагалася усіма силами прогодувати себе і сім’ю.
Грошей не було, не мали можливості купити жменю хліба. А мама ходила за 35 кілометрів у Росію і обмінювала речі на їжу. Піде, принесе 10 буряків, а ми з’їмо їх за один день і знову треба йти. Розповідала мама, що в неї була сестра, а в сестри був син, який пішов працювати до колгоспу, у сусіднє село, та й не повернувся.
Розповідали жителі села, що його з’їли. Я в той момент ходила до дитячого садка. Якось із вихователькою ми пішли у поле збирати колоски і зустріли бабусю. Вихователька відразу зібрала нас і ми пішли звідти. Як розповідали старші, у будинку тієї бабусі було знайдено сім людських голів. Вона займалась канібалізмом…
Ось такими були ті страшні роки, їли все, починаючи з корінців і закінчуючи листям та очеретом». (Спогади записав Головко Дмитро, 10 листопада 2007 року)
Палієва Віра Никифорівна
«Мені в 1933 році було 18 років. Усе в нас позабирали ще навесні 1932 року за те, що не виконали план заготівлі. У людей забирали корів, коней, розбирали хліви, кухні, забирали «реманент». У нас теж забрали корову, подушки і курей.
У мене була одна нова хустина, і ту забрали. Тоді почали ховати те, що залишилося, в лісі. То й там знаходили і забирали. Навесні і влітку 1933 року з липового листя робили млинці.
Торішню гнилу картоплю шукали на полях, коли зійшов сніг. Нічогісінько не було. Люди помирали з голоду. Дійшло до того, що людей стали їсти.
Один нещасний чоловік (не скажу хто, бо жива його дочка) підстеріг, як сусідська дівчинка вийшла на город їсти «квасець», спіймав її, задушив і з’їв. Хто ходив у колгосп, на роботу, тому видавали по 100 грамів хліба. Хто не міг, той помирав».
Тюня Серафима Володимирівна
«Мой отец, Карпцов Яков Романович, по заданию Сватовского сельсовета 1-й части своей бричкой собирал по улицам умерших от голода и тифа. Умерших хоронили в общую яму на Репьяховском кладбище по ул.Столбовой без гробов и крестов.
Я помню, массовая смертность, особенно, детей была в марте-мае 1933 года. Отец заболел тифом и умер, но наша семья не пухла с голода. Когда мы остались без отца, у нас была корова, бычок и продукты.
Когда нам предъявили большой налог, мы оставили индивидуальное хозяйство и вступили в колхоз «Коммунар».
Карпцова (Давиденко) Віра Яківна