Поетика» Арістотеля : поняття мімезису, теорія трагедії, сутність катарсису
«Поэтика». Аристотель разбирает в ней вопрос об искусстве поэзии. Особенное внимание уделяет он трагедии, хотя в ряде мест есть упоминания и о комедии. Аристотель дает в этом трактате ряд глубочайших положений о специфике искусства вообще, причем, многие из них сохраняют свое значение вплоть до наших дней
Цель трагического воспроизведения— посредством сострадания и страха очищение зрителей от подобных чувств. В этих кратких словах Аристотель формулирует свое знаменитое учение о «катарсисе», то есть о «трагическом очищении». Страх за самих себя. Он порождается мыслью о том, что бедствия, постигшие героя, могут постигнуть и нас.
Не следует изображать достойных людей переходящими от счастья к несчастью, так как это не страшно и не жалко, но отвратительно, ни порочных [переходящими] от несчастья к счастью, ибо это всего более чуждо трагедии, так как не заключает в себе ничего, что необходимо, то есть не возбуждает ни человеколюбия, ни сострадания, ни страха; наконец, вполне негодный человек не должен впадать из счастья в несчастье, так как подобное стечение [событий] возбуждало бы человеколюбие, но не сострадание и страх: ведь сострадание возникает к безвинно несчастному, а страх — перед несчастьем нам подобного... Итак, остается [человек], находящийся в средине между ними». Это человек, который «не отличается [особенной] добродетелью и справедливостью и впадает в несчастье не по своей негодности и порочности, но по какой-нибудь ошибке, тогда как прежде был в большой чести и счастии, каковы, например, Эдип, Фиест и другие выдающиеся люди из подобных родов»
Следует остановиться еще на высказываниях Аристотеля о хоре, о сценической постановке и об игре актеров. В главе XVIII Аристотель прямо говорит, что хор должен считаться одним из актеров, «быть частью целого и играть роль не как у Еврипида, но как у Софокла»
Мимесис — принцип, выражающий основу творческой деятельности художника. Понятие М. является важнейшим для понимания природы и специфики художественной выразительности, отношений реального мира и мира художественного.
Первая теория М. принадлежит Аристотелю, по мнению которого природа художественного удовольствия заключена в радости узнавания: видзнакомого явления актуализирует воспоминания о подобном, ассоциации, сопоставления и т.п. Подчеркивая очевидное своеобразие художественной реальности по сравнению с действительным миром, Аристотель ставит проблему соотношения правды и правдоподобия в искусстве. Правдоподобие возникает как результат искусного копирования реальности, всего того, что существует вне искусства. Правда в искусстве — нечто иное, стоящее выше правдоподобия; она фактически олицетворяет особый, художественный, смысл, на выражение которого и направлены усилия художника. Художник может поступиться точностью деталей, если этим обеспечивается большая выразительность произведения.
72.Проблематика та художня своєрідність комедії Арістофана.
Комедії Арістофана - найдавніші зразки комедійного жанру в літературах Європи.
-нехтує зовнішньою правдоподібністю,сюжет позбавлений звичної для нас логіки.
-відсутні розвинуті і всебічно змальовані характери
- Замість людей - фантастичні істоти, що виступають на такому ж, найчастіше фантастичному фоні - в повітряному просторі, в підземному світі - "царстві мертвих". Учасники хору вдають із себе жаб, ос, птахів, небесні хмари.
-можливості комедії вичерпуються тими комічними подіями в чотирьох стінах сімейного дому, у вузькому колі ізольованого життя, в якому діють обдурені чоловіки і хитрі жінки, дотепні й заповзятливі слуги, безпорадні влаштувати своє щастя закохані, нестерпні тещі і сварливі свекрухи, в якому дія будується на немудрих містифікаціях, на раптових впізнаннях.
-Комедії Арістофана можуть мати для нас не тільки пізнавальне значення. До певної міри вони можуть бути також і школою комедійної майстерності.
-Мистецтво, на погляд Арістофана, повинно служити вихованню мас у дусі любові до вітчизни, моральної стійкості й готовності до героїчних подвигів.
-Арістофана часто вважають ідеологом селянства, інтереси якого в першу чергу були принесені в жертву цій війні. В більшості комедій Арістофана центральною особою є якраз селянин.
- Ставлячись із симпатією до простих людей села, Арістофан не ідеалізує їх, не зв'язує себе їх забобонами. Він вільно ставиться, наприклад, до традиційних уявлень про богів, і бог-покровитель театру Діоніс у "Жабах" зображений боягузом та блазнем.
-Арістофан виступає не тільки від імені селянства ("дрібних і середніх землевласників"), але й від імені усіх тих верств афінського народу, які спостерігають розклад колишньої політичної й моральної єдності афінської демократії, яким ненависна згубна, несправедлива, безконечна війна, що прискорює цей розклад.