Палеоландшафтна етапність і розвиток матеріальних культур людства
Найдавніші із палеоекологічно досліджених нами археологічних пам’ятників належать до ранньомустьєрської доби Криму (Сhabai, 1996) і віднесені до другого підетапу останнього інтергляціалу kd3bіз поширенням у передгір’ях грабового лісу (Gerasimenko, 1999). На ранньовюрмських стадіалах та інтерстадіалах (тясминський і прилуцький етапи) людина проживала тут в умовах південно-бореального лісостепу. На Донеччині найдавніші мустьєрські поселення (Герасименко, Колесник, 1992) відносяться до кінця останнього інтергляціалу kd3b2. На цьому інтервалі, як і на наступному прилуцькому етапі, панували степи, стоянки розташовувалися на терасах та у балках. На перигляціальному удайському етапі у передгір’ях Криму давня людина проживала у бореальному лісостепу, на Донеччині – у перигляціальному степу. Значна кількість мустьєрських місцезнаходжень на Донеччині належить до витачівського часу, проте більшість з них є перевідкладеною (Колесник, 2003). У Криму мустьєрська доба триває до кінця витачівського етапу, 28 тис. р.т. (Чабай та ін., 2000), що значно перевищує час її існування у середній та північній України (до 40 тис. р.т.), і вірогідно пов’язане із сприятливістю ландшафтних умов (суббореальний і бореальний лісостеп, відсутність перигляціалу). Біля 40 тис. р.т., саме на стадіалі vt1b1-b2, на деяких стоянках відбулася зміна типу мустьєрської культури (Чабай та ін., 2000).
За дослідженими розрізами пізній палеоліт у Криму виникає на витачівському етапі, зокрема, у бореальних степових ландшафтах стадіалу (14C 32-36 тис. р.т., Чабай та ін., 2000; Gerasimenko, 2004), існує у передгiрних ксерофітних степах протягом всього пізнього валдаю і змінюється фінальним палеолітом у південно-бореальному лісостепу інтерстадіалу аллеред у західному Криму та у бореальному злаковому степу пізнього дріасу у східному Криму (датування за Cohen et al., 1996; Яневич, 1999). На Донеччині початок пізнього палеоліту відноситься до початку бузького етапу (Герасименко, Колесник, 1992). Більшість досліджених стоянок належать до пізньодофінівського (біля 18 тис. р.т.; Krotova, 1996) і ранньопричорноморського підетапів (на кріоксеротичній стадії бузького етапу не виявлені). На аридній другій половині пізнього плейстоцену стоянки розташовано у балочних місцевостях із значно мезофітнішою рослинністю, ніж на плакорах (Герасименко, 1993, 1994). Фiнальнопалеолітична людина на Донеччині (Горелик, 1986, 2001) проживала у субперигляціальних степових ландшафтах середнього дріасу.
Мезоліт на Донеччині тривав від пребореалу (лісостепові ландшафти бореальної системи) до перших фаз атлантики із суббореальними ландшафтами, на подальшому потеплінні та зволоженні змінився неолітом, а на початку термічного оптимуму голоцену – енеолітом. На інтервалі погіршення клімату та різких ландшафтних змін 5-4 тис. р.т. відбувався занепад енеоліту та поширення кочових культур у північному степу (лише рідкі кочів’я на посушливому XVIII ст. до н.е./3.7 тис. р.т.). Розквіт землеробської зрубної культури пізньої бронзи на Донеччині та у Приазов’ї 3.4-3.0 тис. р.т. відповідає зволоженню початку пізнього суббореалу, а її занепад, як і занепад лісостепової чорноліської культури бронзової доби, – посушливій фазі 2.9-2.7 тис. р.т. (Гершкович, Герасименко, 1996; Герасименко, Горбов, 1996). Скіфська культура розвивалася на вологій фазі 2.6-2.2 тис. р.т. На початку середньовічного зволоження (1.2 тис. р.т.) східний степ заселявся салтівськими племенами, що зникли на фазі посушення після 1 тис. р.т. Поселення пеньківської культури на фазі посушення початку ІІ тис .н.е. розміщувалися на заплавах. Розвиток матеріальних культур людства у вразливих до посушення степовій та лісостеповій зонах відбувався у тісному зв’язку з пиродними фаткорами та етапністю ровитку ландшафтів.
ВИСНОВКИ
1. Реконструкція розвитку ландшафтiв четвертинного періоду є процесом, в основі якого лежать вивчення палеоетапності і встановлення генетичного зв’язку давніх ландшафтів з їх пам’ятниками та індикаторами. Для реконструкції зональних палеоландшафтів головними є пам’ятники/індикатори кліматично залежних компонентів ландшафту. Розроблені критерії визначення типологічної належності зональних палеоландшафтів базуються на індикаційній ролі викопних грунтів, седиментів, кріогенних порушень і паліноданих з урахуванням параметрів морфолітогенної основи.
Таксони палеогеографічної етапності четвертинного періоду є виразом інваріантів різнорангових зональних ландшафтів. Індикаторами інваріантів палеоландшафтів і пам’ятниками таксонів етапності є генетично однорідні верстви. Пам’ятниками палеоландшафтів є літо(педо)генні тіла, в яких матеріалізуються ареали поширення та умови залягання верств. Різнорангові таксони мезо- і мікроетапності та відповідні стратони визначаються за інваріантами різнорангових зональних типологічних ландшафтних комплексів і їх індикаторів як палеогеографічною підставою. Фаза встановлюється за інваріантом підтипу/надряду ландшафту (один грунтоутворюючий/гіпергенний процес, один палінокомплекс), підстадія – за інваріантом інтегративного зонального типу ландшафту (тип грунту, палінозона), стадія – за інваріантом системи (підсистеми) ландшафтів (група грунтів, палінозон), підетап – за інваріантом глобального міжльодовикового/льодовикового стану ландшафтної оболонки (грунтоутворення /лесоутворення).
2. Базовими об’єктами для реконструкції мезо- і мікроетапності розвитку ландшафтів є стратиграфічно повні розрізи субаеральних відкладів кліматолітів із синседиментним типом грунтоутворення/гіпергенезу (формуються у транселювіальній групі ландшафтів). У них кожному грунтовому (гіпергенному) процесу відповідає моногенетичний грунт (верства) з одним палінокомплексом, що дає можливість взаємної верифікації реконструкцій палеоландшафтів за палінологічними та літолого-педологічними індикаторами.
3. Розроблена дисертантом методико-методологічна модель дослідження розвитку зональних ландшафтів включає такі етапи: вибір репрезентативних розрізів для вивчення мікро- і мезоетапності; аналіз морфолітогенних умов формування відкладів і польова реконструкція таксонів етапності за літолого-педологічними даними; компонентні реконструкції: генетичних типів та етапності розвитку грунтів за фізико-хімічними даними, рослинних сукцесій за палінологчними даними; реконструкція типологічних ландшафтних комплексів мезо- і мікроетапів за зональними компонентами, із вирізненням локальних рис за параметрами морфолітогеної основи; розробка класифікації зональних ландшафтів четвертинного періоду; реконструкція ландшафтних сукцесій на етапах і визначення їх характерних рис; кореляція мезо- і мікроетапів за типами ландшафтів, палеогеографічних етапів – за характером ландшафтних сукцесій; побудова регіональних моделей розвитку ландшафтів і вивчення закономірностей розвитку; побудова картосхем зональної ландшафтної структури мезо- і мікроетапів і вивчення закономірностей територіальної диференціації ландшафтів; розробка напрямків використання результатів у науково-практичних цілях.
4. Розроблена дисертантом класифікаційна система зональних ландшафтів четвертинного періоду базується на принципах класифікації сучасних ландшафтів: класифікаційними категоріями прийнято системи, підсистеми, типи, підтипи та надряди палеоландшафтів. Класифікація відображає значне різноманіття четвертинних ландшафтів і демонструє можливі амплітуди ландшафтних змін на території України під впливом природних чинників.
5. Кожний етап четвертинного періоду характеризувався зміною інваріантів зональних ландшафтів. Теплі етапи мали більшу кількість інваріантів і значніші амплітуди типологічних змін ландшафтів, ніж холодні. На теплих етапах відбувалися зміни 3-10 інваріантів зональних ландшафтів, на етапах лесоутворення – 2-3 інваріантів. На теплих етапах мали місце два підетапи грунтоутворення, розділені підетапом лесоутворення. Обгрунтовано виділення у плейстоцені 44 підетапів грунтоутворення і лесоутворення.
6. Для палеогеографічних етапів типологічна належність і послідовність змін інваріантів ландшафтів є індивідуальними. Кожен етап відзначався характерними рисами типологічних ландшафтних комплексів та їх сукцесій.
7. Побудовані регіональні моделі розвитку плейстоценових і голоценових ландшафтів демонструють закономірну послідовність змін їх інваріантів у межах різних ландшафтних зон. Це свідчить про відображення у палеоландшафтних сукцесіях глобального кліматичного сигналу. Найбільші амплітуди типологічних змін ландшафтів мезо- і мікроетапів встановлено у сучасних лісостепу та північному степу.
8. Розвиток ландшафтів і факторів їх формування на палеогеографічних етапах мав закономірні риси. Для теплих етапів ними є: a – більше теплозабезпечення ранніх підетапів грунтоутворення, ніж пізніх; b – більша повнота ландшафтних сукцесій на ранніх підетапах; c – більше зволоження ранніх підстадій оптимумів, ніж пізніх; d – зростання зволоження протягом ранніх підстадій оптимумів; e – більше зволоження початкових стадій етапів, ніж заключних. Протягом інтергляціалів ранніх підетапів природні умови послідовно змінювалися від прохолодних/вологих до теплих/вологих, теплих/посушливих і прохолодних/посушливих. На всіх етапах лесоутворення відбувалося зростання посушливості від першої до другої половини етапу.
9. У голоцені розвиток ландшафтів і факторів їх формування мав спрямовано-осциляторні тренди: a – потепління і зволоження від початку давнього голоцену до початку атлантики: і у ряду холодних посушливих, і теплих вологих інтервалів; значні амплітуди змін ландшафтів; b – потепління і зволоження від початку атлантики до термічного оптимуму голоцену у рядах і теплих вологих, і прохолодних посушливих фаз; незначні амплітуди змін ландшафтів; c – континенталізація клімату (редукція широколистянолісових ландшафтів) у кінці атлантики – на початку суббореалу; значні амплітуди змін ландшафтів теплих посушливих і вологих прохолодних інтервалів; d – зволоження (поширення широколистянолісових ландшафтів) у другій половині суббореалу – початку субатлантики; зворотний зв’язок між теплом і вологою виражено в асинхронності кульмінації широколистяних порід у зонах мішаних лісів і степу; e – похолодання (зменшення ролі широколистянолісових ландшафтів) у середній – пізній субатлантиці; незначні амплітуди змін ландшафтів за фазами.
10. Складені картосхеми зональної структури ландшафтів території України відображають наявність зональності на всіх мезо- і мікроетапах плейстоцену та голоцену (контрастніше виражена на підетапах грунтоутворення). На кожному з етапів посушливість зростала на південь і схід, проте градієнт змін був різним. На всіх етапах існував лісостеповий (чи лісотундростеповий) тип ландшафтів. Зональні лісові типи ландшафтів були редуковані (чи відсутні) на етапах лесоутворення та на пізніх підетапах (чи підстадіях) грунтоутворення пізнього плейстоцену. Зональні степові ландшафти були редуковані (чи відсутні) на ранніх підетапах грунтоутворення від широкинського до кайдацького етапів і на ранніх підстадіях пізніх підетапів кайдацького та лубенського етапів.
Плейстоценовий тренд похолодання виявлявся у циклічно-спрямованих змінах систем ландшафтів на оптимумах теплих етапів. Теплі суббореальні ландшафти змінилися тепло-помірними у кінці еоплейстоцену. У ранньому плейстоцені тепло-суббореальними були ландшафти ранньомартоноського підетапу, на лубенському етапі з’явилися помірні суббореальні ландшафти. На завадівському етапі поширювалися теплі та тепло-помірні суббореальні ландшафти, на потягайлівському – тепло-помірні та помірні, на кайдацькому – помірні, на першому підетапі прилуцького часу – близькі до помірних. Пізніше у час оптимумів існували ландшафти бореальної системи.
У пізньольодовиків’ї і голоцені субперигляціальні ландшафти у час холодних інтервалів існували до пізнього пребореалу, суббореальні ландшафти встановилися з початку атлантики (південно-бореальні існували також на епіатлантиці – початку суббореалу). Стабільність зонального типу ландшафтів властива зонам мішаних і широколистяних лісів, підзонам середнього та південного степу. Правобережний лісостеп у атлантиці та на початку пізнього суббореалу займали широколистянолісові ландшафти, у північному степу степові ландшафти стабільно існують із кінця ранньої субатлантики.
11. Порівняння мезоетапності розвитку зональних ландшафтів останнього інтергляціалу й голоцену свідчить, що сучасний стан ландшафтів відповідає оптимуму міжльодовиків’я (початку другої підстадії оптимуму грунтоутворення), що вірогідно продовжуватиметься понад 2 тис. років. Дослідження мікроетапності розвитку голоценових ландшафтів свідчать, що сучасний відрізок відповідає висхідному тренду теплої фази тривалістю біля 500 років і вологій субфазі тривалістю 100-200 років. Сучасний тренд потепління є природним. Сучасний тренд зволоження вірогідно зміниться через 60-70 років дефіцитом зволоження при високому теплозабезпеченні. Враховуючи низьку контрастність змін ландшафтів у субатлантиці (зокрема, на сучасній підстадії hl3b2), природний тренд посушення другої половини ХХІ ст. не повинен призвести до змін зональних типів ландшафтів.
12. Виконані палеоландшафтні реконструкції можуть бути використані для вивчення історії розвитку сучасних ландшафтів та їх компонентів, зокрема, для визначення віку сучасних інваріантів зональних типів (підтипів) ландшафтів у різних частинах природних зон, віку та генезису реліктових рис у ландшафтах, вивчення ландшафтного різноманіття територій у залежності від палеоумов їх розвитку. Реконструкції зональної ландшафтної структури території України важливі для генетичного обгрунтування, можливо уточнення, сучасного фізико-географічного районування. Аналіз ступеня сенсибільності різних зональних типів палеоландшафтів до глобальних кліматичних змін протягом плейстоцену і голоцену може бути використано для вивчення стійкості – змінності сучасних ландшафтів до впливу кліматичних факторів.