Вавилон і Ассирія. Закони Хаммурапі

У кінці III тисячоліття до н. е. в область Аккаду вторгаються амо-рейські племена з Аравії, а в область Шумера - еламіти. Між цими двома завойовниками точиться боротьба за повне панування над Ме­жиріччям, в якій перемагають аморейські царі, чиєю столицею був Вавилон. Близько 1894 р. до н. є. амореї створили самостійну державу з центром у Вавилоні. Розквіт давньовавилонського царства і остаточ­не об'єднання під його зверхністю усього Межиріччя відбувається за знаменитого царя Хаммурапі (1792-1750 р. до н. е.). Хаммурапі пере­міг еламітів, підкоривши північне від Вавилонії царство Марі, та за­воював місто Ашшур, центр могутньої в майбутньому держави. Його імперія протрималася близько двох віків. У 1595 р. до н. е. Вавилон був захоплений хетами, а в 1518 р. до н. є. - касітами, панування яких тривало 362 роки.

За Хаммурапі велися не лише успішні війни, але й будувалися ка­нали, споруджувалися храми, установився єдиний для усієї країни культ бога Мардука, бога-покровителя Вавилона. Зі звеличенням Мардука пов'язувалась і сакралізація (тобто обожествления) правите­ля - спільна риса для усіх азіатських деспотій. Зусиллями жерців було багато зроблено в сфері астрономії і календаря, математики і пи­семності.

Хаммурапі розробив знаменитий звід законів. Висічений на база­льтовому стовпі, кодекс зберігся до нашого часу. Складається він з 282 статей.

Було б не зовсім вірним вважати Хаммурапі першим чи найбіль­шим законодавцем Вавилонського царства. Закони держави Ешнунни (держава захоплена Хаммурапі в 1763 р. до н. є.) уже на поч. XX ст. до н. є. містили тарифи цін та оплати найманої праці, статті сімейно­го, шлюбного та карного права. Так, за подружню зраду з боку дру­жини, зґвалтування заміжньої жінки та викрадення дитини вільної людини встановлювалася смертна кара. Як випливає з цих законів, раби носили спеціальні тавра і не могли вийти за межі міста без до­зволу свого володаря. До другої половини XX ст. до н. є. віднесено закони царя Ліпіт-Іштара, в котрих, зокрема, регулюється статус ра­бів. Були встановлені покарання за втечу раба від господаря та за пе­реховування раба-утікача. Обумовлювалося: якщо рабиня вступала у шлюб з вільним, її діти від такого шлюбу ставали вільними, і т. д. і т. п. Тобто, закони Хаммурапі з'явилися не на пустому місці, їх по­ява була лише одним з виявів фіксації місцевих правових норм, допов­нених законодавчою практикою правителя.

Показово, що норми права кодексу Хаммурапі були практично ві­льні від релігійного впливу. Вчені вважають це свідченням того, що релігійна система Межиріччя не була тотальною, тобто не монополі­зувала сферу духовного життя. На відміну від іншої найдавнішої пра­вової системи світу, давньоєгипетської, норми правової поведінки у Вавилонській державі залишалися відносно вільними від авторитету релігії і втручання жерців. Ці закони як за своїм змістом, так і за рів­нем розвитку тогочасної юридичної думки були великим кроком упе­ред порівняно з давнішими шумерськими та аккадськими правовими пам'ятками. Зокрема, був прийнятий, хоча й не завжди послідовно відстоювався, принцип провини та злої волі. Так, було встановлено різні покарання за зумисне і незумисне убивства.

Закони викладалися за певною системою: порядок судочинства, майнові відносини, шлюб і сім'я, знаряддя праці, захист особи. Древ­ній Вавилон був різновидом східної деспотії. Цар (патесі-лугаль) має необмежену владу, управління побудоване на засадах бюрократичного централізму. В країні діє відрегульована податкова система, населення задіяне у суспільних роботах. Патесі-лугаль здійснює управління че­рез міністра-нубанду, подібно до того, як у Єгипті був візир-джаті. Цей збіг не випадковий. Влада фараона і патесі-лугаля була спадко­вою, вона могла опинитися у руках недосвідченого юнака чи немічно­го старця. Міністрів, як й інших чиновників, можна було змінювати, покладати на них відповідальність за невдачі тощо. Місцеві адмініст­рації очолювали призначувані (а не спадкові) царські чиновники - ша-кканаку тарабіанум. В армії владу здійснювали декум і нубутту. Вої­ни (реддум та баірум) отримували від царя землю і худобу в пожиттє-ве користування, але без права відчуження (ст. 35,36). Майнова відповідальність такого воїна поширювалася лише на майно, захопле­не ним на війні, але не на майно, надане державою у користування.

Вільне населення ділилося на два розряди - авілум (мужі) та мушкенум (покірні). Вважається, що мушкенум - це колишні вільні об­щинники, змушені стати орендаторами державних або храмових зе­мель. У питаннях приватної власності чи приватного володіння раба­ми авілум і мушкенум абсолютно рівноправні. Але в питаннях про образу, завдання шкоди чи тілесного ушкодження покарання для му­шкенум суворіші. Те ж стосується випадків, коли обидві категорії ви­ступають в якості потерпілих. За крадіжку худоби у авілум штраф втричі вищий. Якщо хтось украв майно мушкенум, то збиток було необхідно компенсувати в десятикратному розмірі, тоді як за крадіжку царського чи храмового майна передбачалося заміщення у тридцяти­кратному розмірі. Якщо авілум завдасть тілесного ушкодження мушке-нуму, він може відплатитися штрафом, а мушкенум - компенсувати тілесне ушкодження, завдане ним авілуму, сріблом не може. У випадку, коли тілесні ушкодження завдаються між рівними, відповідальність настає за принципом таліону - «око за око, зуб за зуб».

Суворо охороняється приватна власність. Будь-яке посягання на рухоме чи нерухоме майно, на рабів чи худобу карається штрафом у 10-30-кратному розмірі або ж, що частіше,- смертю. За крадіжку майна палацу і храму (ст. 6), за купівлю без свідків у неповнолітнього чи раба (ст. 7), за грабунок (ст. 22) і навіть за мародерство під час по­жежі (ст. 25) погрожувала смертна кара. Спроби присвоєння зданого на зберігання хліба чи срібла караються набагато м'якше - подвійним штрафом (ст. 12, 24). Земля, вода, зрошувальна система вважалися державною власністю. Користування земельною ділянкою, включаючи оренду, обмін, передачу в спадщину, пов'язувалося з добросовісним виконанням своїх обов'язків. У разі небажання виконувати їх чи не­можливості (воїн потрапив у полон), земельний наділ передавався ін­шому. За неявку на військову службу без причини власник такого на­ділу карався смертю.

Одним із об'єктів власності були раби. Крадіжка раба, його перехо­вування чи навіть сприяння втечі раба (див. ст. 13) однозначно каралося смертю. Існувало і боргове рабство, однак термін боргової кабали об­межувався трьома роками (ст. 117). Цікаво, що закон передбачає віддання в боргову кабалу дружини, сина або дочки боржника, але не його самого. Подібні паралелі - діти власність батька, який може про­дати їх у рабство, мають місце і в інших рабовласницьких суспільст­вах. Ці обмеження ставили на меті запобігти розоренню селян і оста­точному перетворенню їх у рабів, оскільки селяни були основою опол­чення, а також платниками державних податків.

Раби, як правило, експлуатувалися на царських землях, в маєтках чиновників і знаті, для ведення храмового господарства тощо. Однак зустрічаємо у законах Хаммурапі і згадку про тих рабів, які є власніс­тю мушкенум. Основними джерелами рабства (окрім трирічної борго­вої кабали) були військовополонені та діти рабів. За убивство раба компенсацію отримував господар, а не члени його (раба) сім'ї. Те ж стосується тілесних ушкоджень. Закон захищає тих рабів, які опини­лися у рабстві у разі неповернення боргу. Убивство такого раба тягне за собою убивство сина господаря. Штрафні санкції передбачені і що­до того господаря, який убив чужого раба, взятого під заклад. Діти раба і вільної вважаються вільними. Для порівняння, в Давньому Єги­пті раб формально був власністю фараона, який передавав його у во­лодіння храму, чиновнику чи воїну. В державі Хаммурапі раб був уже об'єктом власності, а не володіння,- його можна було продати, пере­дати у спадщину, закласти тощо. Рабів (крім боргових) часто викори­стовували для жертвоприношень.

У давньовавилонській сім'ї теж, на відміну від Єгипту, становище чоловіка і жінки різниться. В Єгипті вони рівноправні, у Вавилоні -ні. Чоловік сплачує тестеві викуп чи приносить шлюбний дарунок (ст. 160, 159), після чого жінка стає залежною від нього. Подружню зраду чоловік на свій розсуд може покарати смертю (утоплениям дружини), якщо є достатньо доказів (ст. 129). Перелюб з боку чолові­ка не вважався злочином, якщо він тільки не спокусив дружину віль­ної людини. Жінка може піти на чужі хліби, якщо чоловік потрапить до полону, однак після його повернення вона мусить повернутися до нього, навіть якщо у неї є нові діти (ст. 135). Безплідній дружині після розлучення слід повернути її майно, а ледачій, марнотратній можна не давати нічого (ст. 138, 141). Щодо дітей, батько не може без підстав позбавити сина спадщини (ст. 168), якщо тільки той не вчинив злочи­ну, але може продати його під виглядом усиновлення. Батько також зобов'язаний навчити дітей своєму ремеслу.

Панівне становище у родині батька є помітним, але не абсолют­ним. Дружина може домагатися розлучення у випадках чоловікового адюльтеру, безпідставного звинувачення у подружній зраді та зник­нення чоловіка без залишення своїй родині засобів до існування.

Успадкування відбувається двома шляхами: за законом і за запові­том. Вважається, що успадкування за заповітом є ознакою вищого ступеня розвитку суспільних відносин. Діти успадковують свою част­ку порівну. Діти рабині беруть участь у розподілі спадщини, якщо батько-господар визнав їх своїми. Але у цьому випадку діти від за­конного шлюбу мають право узяти свою частку першими (ст. 170).

Карне право у законнику відзначається своєю жорстокістю, але загалом - це риса усіх ранніх кодифікацій (закони Драконта в Афінах, XII таблиць у Римі тощо). Законодавець намагається дещо наївно ви-корінити зло з допомогою правового терору.

У законах Хаммурапі ми бачимо відхід від первісного принципу таліону, що також є вже ознакою класового суспільства. Правило «око за око, зуб за зуб» може спрацьовувати лише у відносинах між рівни­ми. Авілум і мушкенум, як уже вказувалося, по-різному розплачують­ся за свої правопорушення.

Застосування принципу таліону виключає потребу встановлення суб'єктивної сторони дії. Вбивство з необережності, в певних випад­ках, тягне за собою майже ту ж відплату, що й убивство свідоме. Статті 228-232 перелічують компенсацію замовнику, який зазнав тих чи інших збитків від руйнації збудованого на замовлення будинку. Смерть господаря карається смертю будівничого, раб заміщається ра­бом, майно - майном тощо. У деяких випадках ця рівність сторін і адекватна відповідальність за вчинене призводить до юридичних кур­йозів. Шкода (смерть) завдана «сину чоловіка», наприклад, у боргово­му рабстві, «компенсується» аналогічною шкодою (смертю) сину ви­нуватця (ст. 116). Закон, таким чином, допускає застосування смерт­ної кари до особи, яка не має практично жодного відношення до злочину, причому не обов'язково навіть мужчини. За побої вагітної, які спричинили її смерть, життям розплачується дочка убивці (ст. 210). У випадку, коли «повна» компенсація неможлива (лікар зробив невдалу операцію, раб образив свого господаря, усиновлений відмо­вився від усиновителя чи син від батька) застосовується т. зв. симво­лічний таліон- відрізаються пальці хірургу (ст. 218), вухо рабові (ст. 282), язик усиновленому (ст. 192) тощо.

Таліон не слід плутати з кровною помстою. Роль відплатника бере на себе держава, а не рід скривдженого, тому сам звичай таліону - це ознака швидше класового суспільства, а кровна помста - родового. У законнику Хаммурапі кровна помста відсутня. Для порівняння: т. зв. варварські правди в Західній Європі допускали (при її обмежен­ні) кровну помсту аж до IX ст. н. е., тобто більш ніж через 2500 років після Хаммурапі.

Смертна кара згадується у законнику (підраховано) у 30 випадках. Як правило, це кваліфікована смертна кара. Так, за співучасть в убив­стві свого чоловіка заради коханця невірна дружина каралася наса­дженням на кіл (ст. 153). Якщо кілок гладкий, страта займає 2-3 годи­ни нестерпних мук, якщо ж на ньому зробити зарубки,- іноді й 2-3 доби.

Поблажливіше ставиться законодавець до цивільної відповідальнос­ті. Щоб не зменшувалася кількість воїнів та платників податків, Хам­мурапі намагався полегшити участь тих прошарків вільного населен­ня, які перебували у тяжкому матеріальному стані. Зокрема, одна із статей законів обмежувала боргове рабство трьома роками роботи на кредитора, після чого позика, незалежно від суми, вважалася повніс­тю погашеною. Якщо з причини стихійного лиха врожай боржника був знищений, то термін погашення позики та відсотків автоматично переносився на наступний рік. Деякі статті законів присвячені оренд­ному праву. Плата за орендоване поле звичайно дорівнювала третині врожаю, а саду - двом третинам (для порівняння, в Афінах до рефор­ми Солона безземельні фети працювали за шосту частку врожаю).

Тенденція до пом'якшення покарання спостерігається у двох ви­падках: вищий здійснив злочин щодо нижчого або раба, і у випадку, коли ушкодження заподіяне ненавмисно у бійці (ст. 206). У першому випадку доводиться говорити про класовий характер вавилонського права, у другому - про зачатки поняття суб'єктивної сторони злочину.

Судді забороняється скасовувати своє рішення під загрозою штрафу у 12-кратному розмірі від суми позову та зміщення зі своєї посади (ст. 5). Очевидно, це застереження мало запобігати хабарництву, а також без­кінечному поновленню судового процесу і сутяжництву.

І останнє. Суддя не завжди міг виявити істину. В такому випадку вдавалися до ордалій - суду Божого. Так, ст. 2 передбачала, що зви­нувачення у сумнівному випадку «перевірялося» водою. Звинуваче­ного кидали у ріку. На відміну від варварської Європи, де невинний «мусив» іти на дно (вода - чиста субстанція і грішника не приймає), тут смерть звинуваченого підтверджувала його провину. Показово інше - юриспруденція, якщо це можна так назвати, народів, які пере­бувають на однаковому ступені розвитку, незалежно від того, що їх розділяють тисячі кілометрів і тисячі років, знаходить прийоми, в ос­нові яких нерідко лежить один і той же принцип.

У другій половині XIII ст. до н. е. за царя Тукульті-Нінтурті І (1244-1208 pp. до н. є.) наймогутнішою державою Близького Сходу стала Ассирія. Ассирійський правитель захопив Вавилонію і призна­чив туди своїх намісників. Правові пам'ятки цього періоду (він називається середньоассирійським) свідчать про те, що рабство й далі не набуває широких масштабів, основою виробництва залишається об­щина. Рабів мало, коштують вони дуже дорого. Проте тепер боргове рабство стає довічним і спадковим, кредитор може робити з боржни­ком при несплаті боргу все, що завгодно: «бити, вищипувати волосся, бити по вухах і продірявлювати їх» та навіть продати кабального раба за межі Ассирії.