Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 167—209,309—323. 4 страница

Не всі структури репрезентації знань мають лінгва-льний характер. Диференціація різних структур знань, визначення загальних принципів їх формування, вияв­лення ролі мови в їх репрезентації, розумінні та інтер­претації становить предмет когнітивної семантики — найбільш важливого і найбільш опрацьованого розділу когнітивної лінгвістики.

Представниками когнітивного підходу в семантиці є переважно американські вчені Дж. Лакофф, Р. Ланга-кер, Р. Джекендофф, Ч. Філлмор, Л. Талмі, А. Гольд-берг, Дж. Тейлор, Ж. Фоконьє, Б. Рудзка-Остін, А. Чен-кі та ін. Відомою є праця Р. Джекендоффа «Семантика і когнітивна діяльність» (1983), в якій обґрунтовано зв'язок семантики з психологією. Зокрема у ній дово­диться, що при сприйнятті мовлення людина користу­ється тими самими механізмами, що й при сприйнятті загалом (зоровому, музики тощо).

Представники когнітивної семантики вважають, що їх головне завдання — виявити і пояснити, як організо­ване знання про світ у свідомості людини і як форму-

Історія мовознавства

ються та фіксуються поняття про світ. Тому вони роз­глядають семантику і мовні проблеми загалом через призму пов'язаних із лінгвістикою наук — герменев­тикою (від грец. Негтепеиіікбз * пояснювальний»; мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації); ґештальтпсихологією (одна з осно­вних шкіл зарубіжної, переважно німецької, психології першої половини XX ст., яка висунула принцип ціліс­ності (ґештальт) як основу в дослідженні складних психічних явищ), когнітивною психологією (один із напрямів переважно американської психології, що роз­глядає всі психічні процеси як опосередковані пізнава­льними (когнітивними) чинниками) та ін. Такий сим­біоз різних наук у дослідженні мовних явищ, з одного боку, сприяє всебічному їх вивченню, а з іншого — при­зводить до втрати автономності лінгвістики як науки.

Когнітивісти висунули кілька теорій і ввели в нау­ковий обіг нові поняття і, відповідно, терміни.

Новою є когнітивна теорія категоризацГі — теорія систематизації значень слів у мовній свідомості люди­ни, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомо­сті наївної картини світу. В її основу покладено ідею Б. Уорфа про членування світу на категорії за допомо­гою мови. Виділення такої категорії можливе лише то­ді, коли для її назви у мові є відповідне слово. Когніти-вний погляд на категоризацію ґрунтується на припу­щенні, що здатність людини до катетеризації пов'язана з її досвідом та уявою, особливостями сприйняття, культурою, а також зі здатністю створювати образи, ме­тафори, метонімії тощо. На думку Е. Рош, катетериза­ція є одним із найважливіших складників механізму пізнання і полягає в тому, що для кожного слова окрес­люється семантичне коло споріднених слів за ♦прин­ципом родинної подібності» та встановлюється уза-гальнювальний репрезентант (прототип). Метою кате­теризації є пояснення нового через уже відоме та структурування картин світу за допомогою узагаль­нень. Категорія — когнітивна структура, концептуаль­ний клас, що складається з елементів — членів катего­рії, об'єднаних «родинною подібністю». Об'єкти — чле­ни категорії не є рівноправними: всередині кожної категорії одні об'єкти є психологічно більш значущи­ми, ніж інші. Людина сприймає будь-яку семантичну категорію як таку, що має центр і периферію і, відповід­но, «більш прототипічних» і «менш прототипічних»

Мовознавство на сучасному етапі

представників. Наприклад, прототипічним птахом для європейців є горобець, а страус і курка є периферією; яблуко — прототипічний фрукт, а банан — периферія; прототипом стільця є стілець для стола, а не крісло в перукарні чи стілець для фортепіано. Правда, в різних етносів прототипи можуть не збігатися. Так, для аме­риканців прототипом птаха є малинівка (вільшанка), а прототипом фрукта — апельсин. Отже, прототип — це такий центральний член категорії, який є її найкра­щим, найяскравішим представником, головним репре­зентантом. Навколо такого прототипу в свідомості ін­дивіда об'єднуються всі інші об'єкти, що входять до категорії [КозсЬ 1977].

Дещо іншу концепцію прототипів запропонувала авс­тралійська дослідниця польського походження А. Веж-бицька. Прототипами, на її думку, є не самі об'єкти, а їх ідеалізовані, еталонні образи, ментальні утворення, які не належать до об'єктів, що піддаються спостереженню, але які концептуально відображають суттєві властиво­сті нашого уявлення про об'єкт (типова чашка, типове вікно, типовий велосипед, типова школа тощо). Так, на­приклад, до прототипу «велосипед» не належать такі предмети, як фари і дзвінок. Деякі дослідники (Р. Фрум-кіна) вважають, що назване Вежбицькою прототипом правильніше йменувати стереотипом і говорити, відпо­відно, про стереотипний образ певного об'єкта.

Із теорією катетеризації пов'язане поняття мента­льних репрезентацій, під якими розуміють умовні функціонально визначені структури свідомості та мис­лення людини, що відтворюють реальний світ у свідомо­сті, втілюють знання про нього і почуття, які він викли­кає, відображають стани свідомості та процеси мислення [Штерн 1998: 214—215]. Процеси свідомості й мислення розглядаються як оперування ментальними репрезента­ціями. На думку американського мовознавця А. Пай-віо, ментальні процеси у свідомості опосередковані не тільки мовою (словесними формами), а й уявою (образа­ми). Порівняльний аналіз мови й уяви як засобів репре­зентації показує, що хоча вони в багатьох випадках ви­конують різні функції, однак гармонійно доповнюють одна одну. За Дж. Фодором, ментальна репрезентація є специфічною мовою мислення. Відчуття, які виникають у людини в процесі взаємодії з довкіллям, спричинені інформацією, що надходить до неї сенсорними канала­ми (зоровим, слуховим, тактильним). Сенсорні механіз-

Історія мовознавства

ми перетворюють ці матеріальні стимули на символічні утворення, які і є ментальними репрезентаціями.

Основним семантичним поняттям у когнітивній лін­гвістиці є «концепт», і саме цим когнітивна лінгвісти­ка найбільшою мірою відрізняється від інших напрямів дослідження семантики (логічного, структурного тощо). Поняття концепту поки що не має однозначного визна­чення. Під ним розуміють ментальний прообраз (нероз-членоване уявлення про об'єкт), ідею поняття і навіть саме поняття. Він має двоїсту сутність — психічну та мовну. З одного боку, це ідеальний образ, чи, точніше, прообраз, що уособлює культурно зумовлені уявлення мовця про світ, з іншого — він має певне ім'я у мові.

А. Вежбицька розрізняє концепт-мінімум, концепт-максимум і енциклопедичний додаток (доповнення). Концепт-мінімум — це неповне знання смислу слова (мовцеві відома реалія, але далеко не все, що її стосу­ється; у життєвій практиці вона для нього не є важли­вою або ж він з нею ніколи не стикався). Концепт-максимум охоплює всебічне (повне) знання мовцем смислу слова (реалія йому відома в усіх аспектах), у тому числі енциклопедичні відомості, професійні знан­ня про реалію. Так, якщо для мешканця України кон­цепт «яблуко» є концептом-максимумом, то концепт «ківі» є концептом-мінімумом (мовці не знають, на ку­щі чи на дереві ростуть ці фрукти, як ці рослини догля­дають, як вони цвітуть, коли дозрівають плоди тощо).

Кожен концепт має ідеалізовану когнітивну мо­дель [Ьако££ 1987], під якою розуміють усі наші уяв­лення про об'єкт зразу, в цілому, якийсь «нерозчленова-ний образ», що зумовлює певну поведінку мовного знака (рольову структуру). Так, англ. ]0§§іп§ «біг підтюпцем» і гиппіп§ «біг» мають різні «ідеалізовані когнітивні мо­делі». ^£§іп§ асоціюється зі здоровим способом життя, фізичною формою людей середнього класу, які досягли успіху в суспільствах розвинутих країн. Концепт цього слова виключає змагання, цільові ситуації, а також несу­місний змалолітніми дітьми, людьми похилого віку, тва­ринами та іншими концептами, звичайними для гиппіп§ (не кажуть *уо£ іо саісН іНе Ьиз «бігти підтюпцем, щоб устигнути на автобус», }о§ а/іег зотеопе «бігти підтюп­цем за кимсь», а піп іо саісН іНе Ьиз «бігти, щоб устигну­ти на автобус», піп а/іег зотеопе «бігти за кимсь»).

Зміна поняття значення на поняття концепту засвід­чує зміну орієнтацій від трактування смислу як абст-

Мовознавство на сучасному етапі

рактної сутності, репрезентація якої не пов'язана з мов­цем і адресатом, до його інтерпретації як ментальної сутності, що з'єднує зовнішній світ із внутрішнім сві­том людини. Тут мовознавство повернулося до тум­бо льдтівського розуміння мови як «третього, проміж­ного світу». Отже, когнітивна семантика вивчає не зна­чення слів, а концепти. Це абсолютно новий підхід до вивчення семантики.

Дослідження концептів у мові стало предметом ба­гатьох студій когнітивістів. Можна констатувати, що нині існує декілька різновидів концептуального аналі­зу (словосполучення концептуальний аналіз набуває функції терміна, і концептуальний аналіз можна яко­юсь мірою трактувати як метод когнітивної лінгвісти­ки). Як правило, концепти досліджуються на основі сполучуваності, переважно предикативної, рідше атри­бутивної, комплементарної, а інколи враховуються різ­номанітні широкі мовні контексти (фольклорні, ху­дожні, публіцистичні та інші твори). Уже досліджено чимало соціально-політичних, ідеологічних, філософсь­ких, культурних, ментальних, міфологічних концептів: «свобода», «справедливість», «істина», «доля», «душа», «дух», «серце», «шлях», «жінка», «чоловік» тощо (до­слідження Н. Арутюнової, Т. Булигіної, О. Шмельова, К. Рахіліної, Т. Радзієвської, Г. Яворської, С. Жабо-тинської та ін.).

Серед різних методик концептуального аналізу ви­різняються етноцентрична концепція А. Вежбицької, яка виходить із того, що значення зумовлене менталь­ністю певного етносу. Кожна мова специфічна, в ній відображений своєрідний національний характер. Спо­соби концептуалізації світу закладені в мові. Завдання лінгвіста — реконструювати властивості національно­го характеру через мову. Оскільки різні мови концеп­ту алізують світ неоднаково, то через зіставлення мов виявляються відмінні концептуальні структури світу. Однак концептуальні структури не є статичними. Ро­сійські мовознавці А. Баранов і В. Сергєєв, аналізуючи соціально-політичні й ідеологічні концепти типу «сво­бода», «справедливість» тощо, які є ціннісними кате­горіями суспільної свідомості, встановили кореляції між історичними змінами у значенні цих концептів і змінами суспільних ідеологій.

Кожен концепт пов'язаний з деякими іншими кон­цептами, і разом вони утворюють домени, тобто фони,

Історія мовознавства

із яких вичленовується концепт. Так, концепт «дуга» сприймається з опорою на уявлення про коло, концепт «гіпотенуза» — з опорою на поняття про трикутник. Співвідношення між концептом і доменом Р. Лангакер інтерпретує в термінах профіль і база [Ьап^аскег 1987, 1988, 1991а, 1991Ь]. Він вважає, що семантику можна зображати у вигляді схем, де виділена жирною лінією чи іншим знаком частина буде профілем мовної оди­ниці, а все інше — її базою. Так, наприклад, гіпотенузу можна зобразити як^, а дієприкметник §опе «який прийшов» як

і

Для £опе профілем є результативний стан, а все ін­ше (рух, переміщення) — базою.

Упорядковане поєднання концептів у свідомості лю­дини становить її концептуальну систему. Ці концепти можуть бути картиноподібні й мовоподібні. Концептосис-тему, таким чином, не можна зводити до ментального лексикону, тобто системи вербалізованих (ословлених) знань, яку ще називають внутрішнім лексиконом, теза­урусом, мовною пам'яттю. Концептосистема і менталь­ний лексикон перебувають у відношенні «ціле — части­на», оскільки концептосистема — це єдиний рівень представлення знань, що поєднує мовну, сенсорну й моторну інформацію [Селіванова 1999: 71].

Концептосистема не є стабільною. Навпаки, вона динамічна, весь час змінюється під впливом постійного процесу пізнання. Водночас слід зазначити: концепто-системи в різних людей не збігаються, що залежить не тільки від їхнього інтелектуального рівня, а й від жит­тєвої практики.

Компонентами концептосистеми є фрейми. Фрейм (від англ. {гате «каркас, остов», «будова, структура, система», «рамка», «окремий кадр фільму» та ін.) — це структура, що репрезентує стереотипні, типізовані ситу-

Мовознавство на сучасному етапі

ації у свідомості (пам'яті) людини і призначена для ідентифікації нової ситуації, яка ґрунтується на тако­му ж ситуативному шаблоні.

Поняття фрейму введено М. Мінським у 1974 р. За Мінським, фрейм — це ієрархічно впорядкована ре­презентація певної стандартної ситуації дійсності. У пам'яті людини зберігається великий набір різномані­тних фреймів, які актуалізуються під час сприймання нових сцен. Як і вся концептосистема, фрейм має мов­ну й позамовну сутність. Він репрезентує у свідомості людини стереотипну ситуацію і зв'язки цієї структури з деякими іншими видами інформації, наприклад, як користуватися фреймом і що робити, коли певні плани не здійснилися. Фрейм не є закритою структурою. Він може доповнюватися шляхом поглиблення інформа­ції про ситуацію, образного (символічного, метафорич­ного та ін.) уявлення про неї.

Ідея фреймів знайшла своє застосування в дослі­дженні механізмів розуміння природної мови. Ч. Філл-мором уведено поняття інтерпретувального фрейму як інструмента опису семантики лексем, граматичних категорій та тексту. Р. Шенк застосовує фреймовий ана­ліз до аналізу розуміння смислу зв'язного тексту. Зокре­ма, він розрізняє два різновиди фреймів — сценарії та плани. Сценарії описують стандартні, типові ситуації в їх розвитку. До сценаріїв входять назва ситуації, імена учасників ситуації, перелік причин виникнення ситуації та набір сцен (певних дій). Плани служать для встанов­лення причиново-наслідкових зв'язків між сценаріями (послідовності дій). Вони складаються зі сцен і сценаріїв, які ведуть до певної мети. Д. Поспєлов скористався фрей­мами для формування прикладної семіотики як нової па­радигми штучного інтелекту, а А. Баранов для моделю­вання процесів метафоризації на когнітивному рівні.

У багатьох працях когнітивістів використовуються поняття фігури і фону, запозичені з гештальтпсихології. Л. Талмі, який увів ці терміни в лінгвістику [Таїту 1978], звернув увагу на те, що звичайно, наприклад, ка­жуть човен біля верби, автомобіль поруч з будинком, а не *верба біля човна, *будинок поруч з автомобілем. Рухомі об'єкти у просторі й часі — це фігури, а нерухомі — фон. Фігури, маючи просторові й часові межі (об'єкт на фоні простору, факт на фоні процесу), тяжіють до визначено­сті (англійською мовою не можна сказати *А іаЬІе із пеаг іНе юаіі, а тільки ТНе іаЬІе із пеаг ііге юаіі). Отже, фоном

Історія мовознавства

є нерухомі, громіздкі об'єкти, не обов'язково визначені (певні) і які часто не мають просторових і часових меж.

Поняття фону і фігури знайшли застосування в описі семантики прийменників і в аспектології (розді­лі граматики, який вивчає дієслівний вид і суміжні з ним видо-часові категорії та способи дії). На думку Талмі, їх можна застосувати й у дослідженні відмін­кової граматики (за Філлмором), де агенс, інструмент і пацієнс будуть інтерпретуватися як мобільні, а дже­рело, кінцева межа, маршрут, місцеположення як статичні.

Особливу увагу когнітивісти приділяють вивчен­ню метафори, вважаючи, що вона займає в когнітив-ній моделі мови центральне місце. Так, Дж. Лакофф і М. Джонсон указують, що повсякденні метафори слу­жать для структурування навколишньої дійсності й ке­рують інтелектуальною діяльністю людини та її вчин­ками [Лакофф, Джонсон 1987; див. також: Мак-Кормак 1990]. Водночас метафора є знаряддям формування нових ментальних категорій, утворення нових концеп­туальних систем, формування нового знання. На думку когнітивістів, усі значення (лексичні, словотвірні, гра­матичні) пов'язані між собою метафоричними перене­сеннями. У кожній метафорі є донорська і реципієнтна зони. Донорська зона завжди конкретна й антропоцент-рична: для її породження широко використовується лю­дина, зокрема її тіло (ручка, ніжка, горло, вушко, ніс, око (очко), чоло тощо), місцезнаходження у просторі та рух (укр. він у жаху І його охопив жах; дійти висновку; рос. он в ярости / пришел в ярость).

У когнітивній семантиці метафора стала робочим інструментом, методом опису полісемії, її типів, спо­собів переходу від одного значення до іншого. Більше того, за допомогою метафори відтворюється історія значень, причини і послідовність їх появи, тобто до­сліджується діахронічна семантика. Це є ще одним свідченням того, що когнітивна лінгвістика поверта­ється до історико-філологічних, доструктуралістських традицій. Когнітивісти вважають, що діахронічний опис є дуже важливим для інтерпретації полісемії в синхронії. Вони принципово не диференціюють зако­ни історичного розвитку мови і їх синхронної будови.

Схеми, які показують зв'язки між значеннями, М. Джонсон назвав топологічними схемами (іта£е зсЬета) [^опзоп 1987], а напрям, який вивчає відношен-

Мовознавство на сучасному етапі

ня між окремими значеннями слова, — топологічною семантикою. Типова модель схем (раНеш) типу «кон­тейнер» (вмонтовані один в одного об'єкти; об'єкти як вмістилища), «шлях», «поверхня», «перешкода», «кон­такт», «шкала» та ін. застосовується до опису багатьох слів зразу. Кожна схема відштовхується від форм і ру­хів людського тіла, які переносяться на навколишню дійсність (це явище, що засвідчує антропоцентричність семантики, отримало назву етЬойітепХ «втілення, уособлення»).

Крім когнітивної семантики в когнітивній лінгвіс­тиці існує низка когнітивно-граматичних теорій та концепцій. До них належать відмінкові граматики (сазе £гаттагз), «когнітивна граматика» Р. Лангаке-ра, «теорія ґештальтів» Дж. Лакоффа, «конструкційна граматика» Ч. Філлмора.

Особливою оригінальністю характеризується конс­трукційна граматика Філлмора. На думку вченого, є чимало таких мовних виразів, у яких форма або зміст не виводяться зі значення або форми їхніх складників (одиниць, що до них уходять). Тому потрібно ще вра­ховувати значення самих конструкцій, які накладають певні обмеження на складники конструкції. Згідно з цією ідеєю, вихідною (початковою) є конструкція, а не дієслово. Конструкція, властива для певного класу діє­слів, здатна «втягувати» дієслова інших класів. Діє­слово ніби вмонтовується в різні конструкції (за умови, що воно відповідає передбачуваним цими конструкція­ми обмеженням на дієслівне місце) й отримує власти­ве конструкції значення:

Диліжанс їхав (плив, чесав) через село.

Іди (шуруй, мотай, чеши) звідси.

Як інструмент опису когнітивісти використовують поняття «Ь1еп(1іп§», під яким розуміють неправильне су­міщення. Згідно з Ь1еш1іп£'ом породження речення і тексту завчасно не запрограмоване, а є спонтанним проце­сом, за якого мовець може припускатися помилок. Запо­внення аргументних місць когнітивісти пропонують пред­ставляти як Ь1епс1іп£ предикатної структури та імені.

Таким чином, у когнітивній лінгвістиці стираються межі, встановлені структуралізмом, між семантикою і психологією, синхронією і діахронією, мовою і мовлен­ням, словниковою й енциклопедичною інформацією, зна­ченням і смислом, різними значеннями полісемічних слів і навіть різними концептами. Заперечується прин-

Історія мовознавства

цип мовної економії та принцип алгоритмічної побудо­ви речення. Стверджується, що мова не є економною, вона не тільки допускає дублювання, а й вимагає його, і функ­ціонує не за алгоритмічними законами. Мовознавство якоюсь мірою повернулось назад — до історико-філософ-ських традицій кінця XIX — початку XX ст. [Рахилина 2000: 378].

Такий поворот науки про мову є цілком закономір­ним, що відповідає розвитку думки згідно із законом за­перечення заперечення. Жодна наукова парадигма не мо­же претендувати на статус абсолютно правильної і єдино можливої, однак кожна з парадигм — це новий (інший) погляд на таке складне, багатовимірне явище, як мова.

Безумовно, не все в когнітивістиці витримає перевір­ку часом. Когнітивістів нині критикують за відхід від проблеми значення, підміну значення значно ширшим поняттям інформації, а також за звуження (вузьке розу­міння) поняття антропоцентричності, що теж зводиться до чистої інформації, тоді як насправді найважливішою рисою людського інтелекту є воля, яку когнітивісти ігно­рують. Синтактика символів, якою когнітивісти найчас­тіше обмежуються, не може адекватно відобразити мен­тальність людини [Демьянков 1994: 20—21].

Функціональна лінгвістика

Поряд із когнітивною лінгвістикою в сучасному мо­вознавстві продовжують розвиватися інші напрями, що виникли ще до появи когнітивної парадигми. Се­ред них — функціональна лінгвістика.

Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, — сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування.

Виникнення функціональної лінгвістики датують червнем 1976 р., коли було створено Міжнародне това­риство функціональної лінгвістики у Франції, куди ввійшли такі вчені, як А. Мартіне, М. Мамудян, Ж. Му-нен, Е. Бюйсанс, Дж. Харві та ін. Функціоналізм сфор­мувався як альтернатива дескриптивізму Л. Блумфіль-да і глосематиці Л. Єльмслева. Великий вплив на появу цього напряму мав осередок Празької функціо­нальної лінгвістики.

Основний принцип функціональної лінгвістики — розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів

Мовознавство на сучасному етапі

вираження (цільове призначення мови), який уперше був проголошений у «Тезах Празького лінгвістичного осередку» в 1929 р. Функціональний підхід передба­чає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призна­ченні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різ­ниться від інших, наприклад, формального.

За останні два-три десятиріччя з'явилося чимало функціональних описів багатьох мов на всіх їхніх рів­нях, у тому числі і в Україні: Сггаштаіге £опстлоппе11е сій Ргап^аіз, есі. Раг А. Магтлпе* (Р., 1973); Бік 8. С. Рипсііопаї £гаттаг (Ат8І., 1979); Бондарко А. В. Функ-циональная грамматика (Л., 1984); Слюсарева Н. А. Проблеми фуйкционального синтаксиса современного английскоґо язьїка (М., 1981); Загнітко А. П. Основи функціональної морфології (К., 1991); Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису (К., 1992); Ба-цеви*і Ф. С, Космеда Т. А. Очерки по функциональной лексиКологии (Львів, 1997) та ін.

У функціональній граматиці об'єктом досліджен­ня є функції морфологічних і синтаксичних, рідше лек­сичних, одиниць. Таке дослідження може проводитися у двох напрямках — від функцій до засобів їх реаліза­ції і від засобів до їх функцій. Перший підхід є основ­ним, бо практично людина під час комунікації відшу­кує, як саме виразити певну думку, та й у навчанні іноземної мови головним є питання, яким чином нею можна передати певний зміст. Проте й другий підхід має вагоме значення, особливо коли застосовується су­купно з першим. Двосторонній підхід у функціональ­ній лінгвістиці виправдангіВ тим, що певна функція може реалізуватися різними мовними засобами, а один і той самий засіб може виконувати різні функції.

Помітним набутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О. В. Бондарком теорія функ­ціонально-семантичного поля як системи різнорівне-вих мовних одиниць (лексичних, морфологічних, син­таксичних), здатних виконувати одну спільну функ­цію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту (аспектуальність, модальність, стан, персональ-ність, посесивність, міра, локативність, темпораль-ність тощо). Так, наприклад, модальність може вира­жатися синтаксично, морфологічно і лексично.

Функціонально-семантичне поле має центр і пери­ферію. Центром є одиниця, яка найбільшою мірою спе-

Історія мовознавства

ціалізується на вираженні певної семантичної катего­рії. Є моноцентричні і поліцентричні поля. Моноцен­тричні поля ґрунтуються на граматичній категорії (поля аспектуальності, темпоральності, модальності, персональності), а поліцентричні поля — на сукупно­сті різних мовних засобів, які не створюють єдиної го­могенної системи форм, вони є слабоцентровані (поля локальності, посесивності, якості, кількості, суб'єкт-ності, причини, умови та ін.).

Функціонально-семантичні поля різних мов, в осно­ві яких лежить одна й та сама семантична категорія, можуть мати неоднакову структуру. Так, у слов'янсь­ких мовах центром поля аспектуальності є категорія виду, а в німецькій мові, де виду немає, центральну роль відіграють різні лексико-граматичні засоби вираження граничності. Різноструктурними є в германських і сло­в'янських мовах поля означеності/неозначеності. Якщо в германських мовах їх центром є граматична катего­рія означеності/неозначеності, то у слов'янських мо­вах, за винятком болгарської та македонської, голов­ними її репрезентантами є лексичні та синтаксичні засоби. Бондарко вважає, що дослідження функціона­льно-семантичних полів різних мов є одним із найваж­ливіших завдань функціональної лінгвістики.

Останнім часом функціональна лінгвістика викори­стовує деякі ідеї когнітивної лінгвістики. Так, зокрема, Бондарко став досліджувати концептуальну структуру польових моделей та співвідношення універсальних й ідіоетнічних явищ у функціонально-семантичних полях.

Лінгвістика тексту

Особливого розвитку в останні десятиліття набула лінгвістика тексту.

Лінгвістика тексту—галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.

Якщо в 60-ті роки XX ст., коли було започатковано лінгвістичне вивчення текстів, досліджували структу­ру і граматику тексту та засоби когезії (зв'язності) в тексті (повтори, синоніми, тематичні групи лексики, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, вставні сло­ва, порядок слів, співвідношення часових форм дієсло­ва тощо), то нині текст аналізують як складну комуні­кативну структуру, враховуючи особистість автора з

Мовознавство на сучасному етапі

його психологічними, ментальними, соціальними, куль­турними, етнічними та іншими властивостями, адре­сата (читача) з його рівнем сприймання і ситуацію (хронотоп, тобто художній простір і час). Інформація диференціюється на фактуальну, концептуальну (автор­ське розуміння) та підтекстову. Під час аналізу тексту враховується принцип конгеніальності, тобто гармо­нізації творчих можливостей автора і читача, при цьо­му звертається увага на пресупозицію — фонові знан­ня, якими послуговується автор при творенні тексту, а читач при його сприйнятті. Сприймання тексту роз­глядається як проникнення у свідомість автора, його концептуальну систему. Як і в когнітивній лінгвісти­ці, в лінгвістиці тексту широко використовують ан-тропоцентричний підхід і дані інших наук — когніто-логії, герменевтики, літературознавства, філософії, пси­хології, соціології, етнології, а також таких стикових дисциплін, як психолінгвістика, етнолінгвістика, соціо­лінгвістика.

Під впливом когнітивної лінгвістики текст стали розглядати як форму репрезентації знань у мові, як концептуальне модельне відображення дійсності, як мо-дифікат сфери свідомості автора, його художніх, есте­тичних, етичних, наукових, аксіологічних, прагматичних поглядів та уподобань та як моделі впливу на свідо­мість, інтелект, погляди і поведінку читачів [Селіванова 1999: 112; Радзієвська 1998; Корольова 2003].

З лінгвістикою тексту пов'язане вчення про дискурс (від фр. йізсоигз «мовлення») — текст у сукупності праг­матичних, соціокультурних, психологічних та інших чин­ників; мовлення як цілеспрямована соціальна дія, як ме­ханізм, що бере участь у когнітивних процесах. Образ­но кажучи, дискурс — це текст, занурений у життя. До дискурсу належать не тільки власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референ­ція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника. Дис­курс вивчається разом із відповідними «формами життя»: репортаж, інтерв'ю, судове засідання, інструк­таж, товариська бесіда, офіційний прийом тощо. Тому його можна моделювати у формі фреймів (типових си­туацій) або сценаріїв (ситуацій у розвитку). Всебічне вивчення дискурсу передбачає звернення до психологі­чних, етнографічних і соціокультурних стратегій поро­дження й розуміння мовлення в певних умовах [Лин-гвистический знциклопедический словарь 1990: 137].

Історія мовознавства

До початку 80-х років XX ст. термін дискурс ужи­вався як синонімічний терміну текст. Нині ці терміни стали диференціювати: під текстом розуміють об'єдна­ну смисловим зв'язком послідовність знакових оди­ниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність, а під дискурсом — різні види актуалізації тексту, розглянуті з погляду ментальних процесів і у зв'язку з екстралінгвальними чинниками.

Отже, «дискурс існує перш за все і головним чином у текстах, але таких, за якими стоїть особлива грамати­ка, особливий лексикон, особливі правила слововживан­ня і синтаксису, особлива семантика, — в кінцевому підсумку — особливий світ. У світі будь-якого дискур­су діють свої правила синонімічних замін, свої прави­ла істинності, свій етикет. Кожен дискурс — це один із можливих світів» [Степанов 1999: 44—45].