Рабовласницьких держав Стародавнього Сходу. 5 страница
Негативні наслідки мала для Англії і зміна домінуючого режиму міжнародної торгівлі. Втрата Великою Британією промислової монополії співпала з відходом США, Німеччини та інших країн від політики вільної торгівлі і переходом до жорсткого протекціонізму. Ринки цих країн закрились для англійських товарів і, більш того, в результаті зростання продуктивності праці і якості німецьких промислових виробів останні вже з середини 1880-х років починають витісняти англійські товари із зовнішніх ринків і проникають на внутрішній ринок Англії.
Важливим фактором промислового відставання Англії була порівняно слабка енергоозброєність англійських робітників, що негативно вплинула на продуктивність їхньої праці. Це було пов’язано з недостатнім розвитком електроенергетики, якому перешкоджала незначна потужність і роздробленість англійських електростанцій.
Проте, незважаючи на втрату світового лідерства, промисловість в Англії не стояла на місці, зазнаючи приблизно тих же структурних змін, що й в інших промислово розвинених країнах. Частка легкої промисловості в загальному обсягу промислового виробництва дедалі зменшується, а частка важкої зростає. І якщо легка промисловість Англії, що традиційно складала одну із основ англійської економіки, переключилася на колоніальні ринки без суттєвого технічного переозброєння, то подальший розвиток важкої промисловості відбувався з врахуванням досягнень науково-технічного прогресу. Найбільшими темпами розвиваються нові для Англії галузі важкої індустрії – сталеливарна (виплавка сталі збільшилася в 38 разів), електротехнічна, хімічна, які обганяють вугледобувну галузь, виробництво чавуну та інші традиційні галузі, хоча їхня доля в загальному обсязі промислового виробництва залишається порівняно невеликою – лише 6,5%. Єдиною галуззю, що демонструвала стабільні темпи приросту і мала найсучаснішу технічну базу, було суднобудування. Тонаж суден, побудованих в Англії з 1870-по 1913 рік зріс більш ніж втричі. Необхідність прискореного розвитку саме сталеливарної і суднобудівної галузей була зумовлена значною мірою їхнім значенням для збереження військової сили Британської імперії в умовах загострення міжнародних суперечностей напередодні світової війни.
Слід зазначити, що за період з 1870 по 1913 рр. була піднята на новий рівень інфраструктура англійської економіки. Це стосується телеграфного сполучення і особливо транспорту: обсяг залізничних перевезень збільшився в 7 разів і досяг 1200 млн. т., а морських перевезень на суднах далекого плавання – в 16 разів і склав 568 млн. т.
Колоніальна експансія Англії
Пік розширення англійської колоніальної імперії припадає на 1860-1880 р.р., протягом яких населення колоній зросло більше, ніж удвічі, і склало 268 млн. осіб. Пізніше, коли на шлях колоніальної експансії стали Франція, Німеччина, США і Японія, темпи розширення Британської імперії уповільнилися.
Магістральним напрямком англійської колоніальної експансії стає Африка: в 1882 р. завойовано Єгипет, наприкінці 1880-х років колонізовані великі території в Східній Африці (нинішні Кенія і Уганда), в 1900 році – Нігерія. На початку ХХ ст. після тридцятирічної війни лорд Кітгенер остаточно завершив підкорення Судану, а після перемоги в англо-бурській війні (1902 р.) до складу Британської імперії увійшли розташовані на півдні Африканського континенту території двох бурських республік – Трансвааля і Помаранчевої (Родезія). Останніми територіальними надбаннями Англії в Африці стали Південна Аравія і аравійське узбережжя Перської затоки, приєднані напередодні першої світової війни (1914 р.). Але колоніальна експансія Британії не обмежувалась Африканським континентом. Так, ще в 1877 р. був захоплений стратегічно важливий острів Кіпр. До того ж Англія, використовуючи різні засоби тиску, мала суттєвий вплив на формально самостійні країни – Західний Сіам (Таїланд), басейн річки Янцзи (Китай), Південний Іран та Афганістан.
Традиційні методи експлуатації колоній (нееквівалентний обмін, пограбування тубільців, податковий тиск) доповнюються експортом капіталу (на колонії припадало 70% від загальної суми капіталу, вивезеного Англією) висока рентабельність від якого обумовлювалась низькими витратами виробництва в колоніях, де існувало багато дешевої сировини, а заробітна плата робітників була в 5-7 разів нижча, ніж в метрополії.
Для англійської імперії характерна масова міграція населення з метрополії в колоніальні країни, в багатьох з яких англійці складали кістяк колоніальної буржуазії, інтелігенції, кваліфікованої робочої сили. Це послаблювало соціально-економічні протиріччя в самій Англії і вело до формування в колоніях прошарку соціальної еліти, орієнтованої на Лондон. Там, де такий прошарок мав суттєвий економічний і політичний вплив, британський уряд надавав європейським поселенцям автономію. Так, статус домініонів (самоуправління в межах Британської імперії) було надано Канаді (1867 р.), Австралії (1901 р.), Південно-Африканському Союзу (1910 р.), Новій Зеландії (1907 р.). В тих колоніях, де подібний прошарок не склався (в Індії, Бірмі, Центральній і Північній Африці), зберігався традиційний колоніальний режим.
Виникнення монополій в промисловості
і банківській справі.
Для Англії характерна порівняно пізня монополізація промисловості внаслідок наявності колоніальної імперії, яка дозволяла вилучати надприбутки без обмеження конкуренції. Іншими причинами уповільнення монополізації був відносний занепад старих галузей (зокрема видобувної), з яких як правило починається монополізація і більша орієнтація англійської промисловості на зовнішні ринки (що складніше підлягають монополізації) ніж американської і німецької індустрії.
Але потужний експорт капіталу зумовив його гостру нестачу всередині країни, яка особливо гостро відчувалась в нових галузях, де і спостерігалось найінтенсивніше створення акціонерних товариств з метою мобілізації фінансових ресурсів. Створенню монополій саме в цих галузях сприяли також більші розміри підприємств і статутного капіталу. Тому перші монополії виникли в 90-х роках ХІХ ст. в трубопрокатній і хімічній галузях промисловості. У важкій і військовій індустрії на перший план висуваються монополії «Армстронг/Уітворт», «Дорман, Лонг і К0», «Віккерс». В суднобудуванні за участю фінансової групи американського фінансового магната Дж. Моргана створюється потужний трест. Але монополізація традиційних для Англії текстильної і вуглевидобувної галузей, для яких були характерні застаріла технічна база і орієнтація на колоніальні ринки, помітно відставала від аналогічних галузей в США і Німеччині.
Проте в банківсько-кредитній сфері концентрація і централізація капіталу відбувалася високими темпами і вже на межі ХІХ-ХХ ст.. управління кредитною справою зосередилось в руках п’яти найвпливовіших лондонських банків. Напередодні першої світової війни 86% всіх заощаджень припадало на 27 банківських установ. Сконцентровані в них фінансові ресурси значною мірою використовувалися за межами Англії – з 1870 по 1913 рр. експорт капіталу збільшився в 3,3 рази і перевищив сумарний обсяг капіталів, вивезених із Франції та Німеччини. Пріоритетними сферами вивозу капіталу були Британські колонії і економічно слаборозвинені країни (насамперед Латинської Америки), на які припадало приблизно 3/4 від загальної суми вивозу. Але близько 20% капіталу експортувалося в США і менше, ніж 6% – в країни Європи.
Аграрні проблеми Англії
Світова аграрна криза, що тривала протягом останньої чверті ХІХ ст., надзвичайно негативно вплинула на аграрний сектор Англії. Вона розпочалася після завершення Громадянської війни в США, реалізації «закону про гомстеди» (1862 р.) і освоєння американськими фермерами величезних територій Середнього Заходу, що призвело до майже дев’ятикратного збільшення імпорту в Англію дешевої американської пшениці в період від 1866 до 1873 р.р. (з 10,8 млн. до 90,4 млн. бушелів).
Оскільки більшість англійських фермерів орендували землю у лендлордів, земельна рента , яку вони мусили сплачувати останнім, робила англійське зерно не конкурентноздатним порівняно з дешевшим американським, навіть з урахуванням транспортних витрат. В 1870-1900-х роках ціни на сільгосппродукцію скоротилися вдвічі, в той час як рента – лише на 25%. Із цього скрутного становища більшість англійських фермерів намагалася вийти перепрофілюючи ферми з виробництва зерна на виробництво кормів для інтенсивного тваринництва і птахівництва, а також за рахунок розширення посівів технічних культур, впровадження сільгоспмашин і хімічних добрив. Сільське господарство почало переводитись на індустріальну основу, але Англія втрачала власну зернову базу і все більше залежала від імпорту хліба, що напередодні Першої світової війни ставала важливим дестабілізуючим чинником.
4. Економічне відставання Франції.
В останній третині ХІХ століття ставало все більш помітним економічне відставання Франції від передових капіталістичних країн. Якщо за обсягами промислового виробництва ця країна утримувала протягом ХІХ століття друге місце в світі, поступаючись лише світовому промисловому лідеру – Англії, то наприкінці ХІХ століття вона була відсунута на четверте місце; поступившись новим індустріальним гігантам – США і Німеччині, а за темпами приросту промислового виробництва – і Росії. Якщо наприкінці 1860-х років частка Франції в світовому обсязі промислового виробництва складала 10%, то на межі ХІХ-ХХ ст.ст. вона знизилась до 7%.
Такий стан французької економіки був спричинений наступними факторами:
1. Поразка у франко-прусській війні, внаслідок якої Франція передала Німеччині дві економічно важливі провінції – Ельзас і Лотарингію. Ельзас був важливим центром текстильної промисловості і сільськогосподарського виробництва. В Лотарингії знаходилися значні поклади залізної руди і внаслідок втрати цієї провінції Франція була вимушена імпортувати з-за кордону не тільки традиційні вугілля, мідь, бавовну, але й залізну руду. Крім того, в ході франко-прусської війни було спустошено внаслідок бойових дій 43 французьких департаменти (при цьому загальна сума збитків склала 16 млрд. франків).
2. Франція була зобов’язана сплатити контрибуцію на користь Німеччини у розмірі 5 млрд. франків золотом, а до моменту сплати цієї суми частина її території (18 департаментів) підлягала окупації німецькими військами, витрати на утримання яких теж оплачувала французька сторона.
3. Дефіцит вугілля, придатного для переробки в кокс, обсяги видобутку якого у Франції лише на 2/3 задовольняли потреби народного господарства. Щорічний імпорт вугілля складав 25 млн. тонн. Висока вартість сировини зумовлювала високу собівартість французьких промислових виробів, що знижувало їхню конкурентоспроможність.
4. Промисловість Франції була створена в першій половині ХІХ століття на старій технічній основі, а недостатність капіталовкладень консервувала її моральне старіння.
5. Кризовий стан сільського господарства, що залишалось основною галуззю французької економіки, де в 1911 році було зайнято 40% працездатного населення країни. Французьке сільське господарство займало 11 місце в Європі за врожайністю основних сільськогосподарських культур. Це пояснювалось роздробленістю і технічною відсталістю французького землеробства, в якому більш ніж 2 млн. (40%) селянських господарств володіли земельними наділами менше 1 гектара землі, а ще 2,4 млн. селян були взагалі безземельними. Парцелярне господарство французьких селян являло собою механічну суму розкиданих по великих територіях розрізнених клаптиків землі, що належали одному хазяїну. Це робило неможливим використання на таких мізерних ділянках не тільки сільгоспмашин, але часто навіть робочої худоби, і пояснювало примітивність методів обробки землі. Слід відзначити також загальний низький рівень розвитку тваринництва. За кількістю худоби на 1 га землі Франція поступалася Німеччині, Англії, Данії, Бельгії.
Намагаючись розширити своє господарство, поліпшити умови господарювання, французькі селяни купували, або брали в оренду нові земельні ділянки за рахунок кредитів під заставу землі. Тому значна частина селянських господарств мала заборгованість перед державою, лихварями, іпотечними банками. Все це знижувало конкурентоспроможність французьких сільгосптоварів по відношенню до більш дешевих американських канадських і аргентинських аналогів. В той же час слабка купівельна спроможність французьких селян значно обмежувала місткість внутрішнього ринку країни, що в свою чергу гальмувало розвиток французької промисловості.
6. Уповільнення темпів приросту населення, за якими Франція стояла на останньому місці в Європі: протягом 1870-1910 років населення у Франції зросло лише на 9,4%, в той час як у Німеччині – на 50%. Чисельність французького робітничого класу була в 2 рази меншою, ніж в Англії або Німеччині, до того ж він був розпорошений по дрібних підприємствах, слабко політично організований для боротьби за свої права. Робочий день тривав 12 годин, і до 1910 року було відсутнє соціальне страхування.
7. Низький рівень концентрації виробництва – наприкінці ХІХ століття 94% французьких промислових підприємств мали від 1 до 10 робітників.
8. Недостатнє інвестиційно-фінансове забезпечення французької промисловості через стрімко зростаючий відтік капіталу за кордон. Наприкінці ХІХ століття прибутковість внутрішніх позик складала 3,1-3,2%, в той час як зовнішніх – 4,2%. Банки побоювалиcь розпорошувати свої кошти між десятками тисяч дрібних підприємств і ставити себе в залежність від їхнього економічного успіху, віддаючи перевагу кредитуванню капіталомістких проектів в Росії, Австро-Угорщині, Туреччині, Іспанії, Латинській Америці, а також вивозу капіталу у вигляді державних позик. Якщо в 1914 році загальна вартість французьких цінних паперів складала 104 млрд. франків, то частка французької промисловості і торгівлі становила лише 9,5 млрд. франків.
Особливості структури французької економіки
і концентрації капіталу.
Напередодні Першої світової війни Франція залишалась аграрно-індустріальною країною, де сільське населення (56%) значно перевищало міське, а питома вага сільськогосподарської продукції в загальній вартості валового національного продукту переважала частку промислової. В той же час і в структурі промисловості, як і раніше, домінувало виробництво предметів споживання, серед яких найбільшу конкурентоспроможність на світовому ринку мали предмети розкоші – шовкові тканини, ювелірні вироби, парфуми, косметика і т.п. Темпи розвитку текстильної промисловості в 1870-1913 рр. були більш високими, ніж темпи розвитку важкої промисловості.
Однак на початку ХХ століття темпи приросту французької важкої промисловості прискорюються, що значною мірою пояснюється мілітаризацією французької економіки напередодні війни з Німеччиною. Значний підйом спостерігався в металургії, коли після відкриття Томасом методу переплавки руд з великою кількістю фосфору, стало можливим використовувати залізну руду французької частини Лотарингії. Починають використовувати в промисловості електричну енергію, що стимулювалося нестачею кам’яного вугілля. З 1900 по 1914 рр. відбувається розвиток машинобудування (особливо автомобілебудування і авіабудування), будівельної індустрії і суднобудування. Однак, за темпами розвитку індустріальних галузей Франція значно поступалась США, Німеччині і Росії, внаслідок чого її частка в світовому промисловому виробництві скоротилася до 6%.
Темпи концентрації виробництва були теж значно нижчими, ніж в США, Німеччині, Англії. Так, в 1912 році на одне французьке підприємство припадало в середньому 8 робітників, в той час як у Німеччині – 17. Найвищими темпами процес концентрації виробництва характеризувався в металургійній, гірничій, паперовій, поліграфічній галузях і повільнішими – в легкій промисловості. З кінця 1870-х років починають з’являтись монопольні об’єднання, найбільш розповсюдженими формами яких у Франції були картелі та синдикати: в 1876 р. було створено металургійний синдикат; в 1883 р. – цукровий картель, в 1885 – керосиновий картель. Однак виникали і концерни, що включали підприємства суміжних галузей. Одним з найпотужніших з них був концерн «Шнейдер Крезо», що об’єднував підприємства військової промисловості.
Однак найвищими темпами відбувалась у Франції концентрація й централізація банківського капіталу. Так, протягом 1870-1909 рр. сукупні капітали трьох найвпливовіших французьких банків «Ліонський кредит», «Національна облікова контора» і «Генеральне товариство» збільшились з 627 млн. до 5250 млн. франків. Ці банки контролювали значну частину промислового виробництва, що свідчило про стрімке формування фінансового капіталу. Головним центром французького фінансового капіталу був Французький банк, 200 найвпливовіших акціонерів якого складали верхівку французької фінансової олігархії. З п’ятнадцятии членів ради Французького банку шість очолювали найбільші банківські установи (Ротшильд та ін.); шість – головні промислові монополії (Шнейдер, Пежо та ін.).
Представники фінансових кіл проводили агресивний експорт капіталу, темпи зростання якого в 1870-1914 рр. значно перевищували темпи зростання промислового виробництва і торгівлі (обсяг промислового виробництва збільшився в 3 рази, а обсяг вивезеного капіталу – в 6 разів). В 1914 році, напередодні війни, обсяг вивезеного за кордон капіталу в 1,6 рази перевищував загальну суму інвестицій в промисловість і торгівлю Франції.
5. Перетворення Мейдзі і економічний розвиток Японії наприкінці ХІХ–початку ХХ ст.
Починаючи з 1639 року, Японія була штучно ізольована від зовнішнього світу режимом сегуната Токугава, який значно уповільнив процес розкладу феодальних відносин на селі, формування внутрішнього ринку, мануфактурної промисловості і т.п. Під військовим тиском США, що прислали до берегів Японії ескадру військових кораблів (1853-1854 р.р.), уряд сегуна був вимушений відкрити для торгівлі із США порти Симода і Хакодате, а в 1858 році – ще й порти Канагава, Нагасакі, Кіото, Осака, Едо. Невдовзі подібні ж угоди були нав’язані Японії іншими більш розвиненими країнами – Англією, Францією, Голандією, Росією, Німеччиною.
На той час промисловість Японії ще перебувала на мануфактурній стадії (з використанням праці надомників), було також розповсюджене й кустарне ремесло. Тому, коли згідно із нав’язаними ззовні угодами Японія ввела невигідні митні тарифи (ввізні мита коливались від 5 до 35%, а вивізні не перевищували 5%), іноземні товари, особливо текстильні тканини, заполонили внутрішній ринок, підриваючи мануфактурне і ремісниче виробництво. За короткий строк було розбалансовано основні народногосподарські пропорції: масовий експорт викликав підвищення внутрішніх цін, був швидко «вимитий» за кордон золотий запас Японії (оскільки ціна його на місцевому ринку була в 3 рази нижчою за світову). Таким чином, досить швидко Японія наблизилася до можливості перетворитися на колонію: багато підприємств місцевої промисловості і ремісничих мануфактур збанкрутіли, десятки тисяч людей втратили роботу. Все це викликало різке невдоволення політикою сегуна не тільки серед самурайської верхівки, але й серед широких народних мас. Сегун намагався опертися на іноземців для придушення опозиційних настроїв в країні, і в 1862 році після нападу самураїв на групу англійців в Японії розпочалися акти народної непокори, які невдовзі переросли в громадянську війну. Цим скористалися країни Заходу і в 1864 р. об’єднана ескадра американських, англійських, голандських і французьких кораблів напала на князівство Тесю, чим змусила уряд сегуна знизити ввізні мита до 5%.
Ці події ще більше загострили внутрішньополітичну ситуацію, викликавши низку селянських повстань і міських актів непокори, чим скористалися самурайська опозиція і буржуазні кола Японії, які очолили народний опір під гаслами повернення всієї повноти влади від сегунської династії Токугава імператору, що понад 200 років був фактично усунутий від будь-якого політичного впливу на ситуацію в країні.
Наприкінці 1867 року опозиція змусила сегуна передати всю повноту влади в Японії 16-річному імператору Муцухіто, період правління якого 1868-1912 рр. ознаменувався низкою реформ і дістав назву «Мейдзі» (досвідчене правління). Це була широкомасштабна капіталістична модернізація країни, здійснена на основі західних зразків, яка включала в себе такі напрямки:
Політична реформа. У 1869 році дайме (князі) південно-західних провінцій були позбавлені феодальних привілеїв, але залишені на посадах спадкових губернаторів з відрахуванням на їхню користь 1/10 частини від місцевих податків. В 1871 році з’явився указ імператора про повне скасування князівств, перетворення їх на префектури, при чому князям і вищим самураям держава гарантувала пенсії. Незважаючи на збереження дворянства як особливого стану суспільства (були відмінені старі самурайські звання і введені нові), основна частина самураїв потерпала від скасування расових пайків. Результатом їхнього невдоволення стала серія самурайських повстань під гаслами реставрації старих порядків, які були придушені урядом. У 1873 році уряд запропонував самураям відмовитись від державних пенсій в обмін на одночасні виплати, але більшість самураїв не погодилась з цим. Тоді імператор, скориставшись війною на Тайвані і відсутністю значної частини самураїв в Японії, запровадив примусовий обмін пенсій на залпові виплати, маючи на меті інтегрувати самурайство в нові ринково-капіталістичні «правила гри». Отримавши таким чином значний стартовий капітал, колишні самураї придбали на нього акції банків, нові земельні угіддя (їм було дозволено купувати землі із 50% знижкою), заснували промислові підприємства. Крім цього, в результаті політичних перетворень було скасовано внутрішні митниці і введена єдина грошова система в країні, анульовано всі державні регламентації занять і професій, ліквідовано цеховий устрій і кланові монополії, а також станову нерівноправність в підприємницькій діяльності, введено свободу торгівлі і пересування людей по всій території Японії.
Грошові виплати японським феодалам стали можливими внаслідок аграрної реформи 1872-1873 рр., в ході якої було скасовано власність самурайської верхівки на землю, що без викупу передавалася в приватну власність її фактичним користувачам – оброчним селянам. Якщо наділ було закладено самураєм, то власність на такі землі передавалася лихварям, до яких відійшло близько 1/3 орної землі. В 1873 році було введено єдиний грошовий поземельний податок, який дорівнював 3% ринкової вартості землі, що була дуже великою. Введення високого поземельного податку було своєрідною викупною операцією, здійсненою державою на користь самураїв, які таким чином були забезпечені грошовими компенсаціями, що разом з правом купувати казенні землі з 50% скидкою дозволило їм, як і лихварям, сформувати нові помістя, де зосередилося 1/3 всієї орної землі. В умовах аграрного перенаселення «нові поміщики» здавали землю селянам дрібними ділянками на кабальних умовах.
Оскільки промисловий переворот, що розпочався ще в 1850-х роках, протікав повільно внаслідок нестачі інвестицій, слабкого технічного потенціалу країни і консервації феодальних порядків, імператорський уряд обрав шлях рішучого запровадження казенного капіталізму з використанням технічного досвіду Англії і інших західних країн. В 1860–1870-х роках держава побудувала за рахунок бюджету десятки текстильних фабрик, арсеналів, заводів будівельних матеріалів, суднобудівних верфей, металургійних, сталеливарних та інших підприємств. Крім того, уряд надавав субсидії й приватним інвесторам. В 1870 році було створено департамент промисловості для управління побудованими урядом підприємствами, які слугували «взірцем» для приватного бізнесу. Важливими напрямками роботи уряду було створення сучасної інфраструктури – залізниць і телеграфних ліній, проведення геолого-розвідувальних робіт та ін. Крім цього, держава займалась продажем на зовнішніх ринках рису, чаю, шовку, а також закупівлею промислового обладнання та інших товарів, необхідних японським фабрикантам. Держава брала також активну участь у створенні банків.
Подібна інвестиційна активність імператорського уряду значно перевищувала його фінансові можливості. Постійні бюджетні дефіцити були причиною значної інфляції, пік якої прийшовся на 1877-1881р.р. Тому уряд використовував іноземні позики і концесії. Так за рахунок іноземних кредитів було розпочато будівництво залізниць, телеграфне сполучення створювалось за допомогою Англії, англійському капіталу було також надано концесію на видобуток вугілля.
Але всі ці кроки не могли покрити витрат державного бюджету на розвиток промисловості й, до того ж, більшість «зразкових» підприємств, побудованих за рахунок бюджету, були збитковими. Через це з 1880-1881 років розпочався новий етап економічного розвитку Японії, пов'язаний з відмовою уряду від інфляційної політики і широкомасштабною «приватизацією» побудованих державою промислових підприємств. Казенні підприємства передавалися в приватну власність за цінами в 2-4 рази нижчими, ніж їхнє будівництво коштувало уряду. Більшість із них перейшло у власність чотирьох олігархічних кланів – Міцуї, Мицубісі, Сумітомо і Ясуда, що були найбільшими кредиторами уряду.
В 1880-х роках спостерігається промисловий підйом, якого зазнала, в першу чергу, текстильна промисловість, особливо виробництво тканин із бавовни, де спостерігалась інтенсивна механізація виробництва, на відміну від інших галузей. Швидкими темпами будувались залізниці (в 1882-1890 рр. їхня довжина зросла в 10 разів), що сприяло розширенню внутрішнього ринку. Але Японія навіть на початку ХХ століття не мала власної важкої промисловості – ні машинобудування, ні металургійного виробництва, внаслідок чого загальний технічний рівень промислового виробництва залишався низьким.
Контрольні запитання та завдання
1. Здійсніть порівняльний аналіз факторів економічного підйому США та Німеччини в останній третині ХІХ – на початку ХХ стст.
2. Що спричинило втрату Англією промислової монополії в останній третині ХІХ ст.?
3. Як вплинула на співвідношення економічних потенціалів Франції та Німеччини поразка Франції у франко-пруській війні (1870–1871рр.)?
4. Охарактеризуйте основні напрямки капіталістичної модернізації Японії в епоху «Мейдзі».
5. Дайте порівняльну характеристику процесів монополізації виробництва і капіталу в США та Німеччині.
6. Які наслідки мали надмірна концентрація банківського капіталу і лихварський характер французького капіталізму на розвиток французької промисловості в останній третині ХІХ – на початку ХХ стст.?
7. Порівняйте вплив світової аграрної кризи (1865–1890 рр.) на розвиток сільського господарства США, Німеччини Англії та Франції.
Тема 7.
Основні тенденції ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ США І ЄВРОПИ у міжвоєнний період
(1918–1939 рр.).
1. Зміцнення позицій США у світовому капіталістичному господарстві і посилення державно-монополістичних тенденцій в американській економіці.
2. Економічний розвиток Німеччини в міжвоєнний
період.
3. Економічний застій в Англії в 1918–1939 рр.
4. Розвиток французької економіки в 1918–1939 рр.
5. Економіка Японії між Першою та Другою світовими війнами.
1. Зміцнення позицій США у світовому капіталістичному господарстві і посилення державно-монополістичних
тенденцій в американській економіці.
Економічні наслідки Першої світової війни для США
1. Суттєве зміцнення економічних позицій США в світовій економіці. Бойові дії відбувались на території Європи і не завдали шкоди США, проте значно послабили її головних конкурентів – Німеччину, Францію, Англію. Якщо в 1913 р. на долю США припадало лише 36% світового промислового виробництва, то в 1920 р. – вже 47%, і за цим показником країна вийшла на перше місце в світі.
2. Протягом 1914-1919 р.р. експорт США збільшився більше, ніж утричі, внаслідок чого США вдвічі збільшили свої золоті резерви і зосередили 50% золотого запасу капіталістичних країн. 3 країни –боржники з пасивом 2 млрд. дол. США перетворились в кредитора з активом в 14,5 млрд. дол., тобто в найпотужнішого експортера капіталу.
3. Швидке збагачення американських монополій і посилення концентрації виробництва і капіталу. Якщо в 1914 р. на підприємства з річним випуском продукції більшим, ніж 1 млн. дол., припадало 48,5% обсягу продукції і 35% робочої сили, то в 1919 р. – відповідно 68 і 57%.
4. Структурні зрушення в американській економіці пов’язані з пріоритетним розвитком виробництва зброї і військових матеріалів, а також суднобудування.
5. Посилення ролі держави в економіці США, що відобразилося в створенні Управління військової промисловості (1917–1918рр.) і декількох галузевих відомств, які займалися розміщенням військових замовлень серед виробників і розподілом сировини, палива, робочої сили, транспортних засобів та ін. В 1923 році було створено федеральну резервну систему, що призвело до централізації фінансових ресурсів, а згодом – Військове управління праці.
Розвиток американської економіки в 1920-х роках
По закінченні бойових дій в Європі, коли військова кон’юнктура та експортні можливості в значній мірі вичерпались, мала місце економічна криза 1920–1921 рр. Внаслідок цієї кризи загальне падіння промислового виробництва склало 32%, експорт зменшився вдвічі, при чому найбільше постраждали галузі важкої індустрії. Значних втрат зазнало сільське господарство, причиною чого стало різке зменшення попиту на його продукцію в європейських країнах, що призвело до падіння світових цін на сільгосподарські товари в 3–4 рази.