РОЗДІЛ III. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ НА ФОРМУВАННЯ ВЕРСАЛЬСКО-ВАШИНГТОНСЬКОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Рішення Паризької та Вашингтонської мирних конференцій у своїй сукупності заклали підвалини післявоєнного устрою світу. Система міжнародних відносин, створена мирними договорами з Німеччиною та її союзниками, відома під назвою Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин. В свою чергу, Версальско-Вашингтонська система міжнародних відносин мала як позитивні, так і негативні сторони. Серед позитивних сторін Версальсько-Вашингтонської системи було, по-перше, забезпечення переходу до нової конфігурації міжнародної політики в умовах миру, що дозволило послабити післявоєнну напруженість і закласти основу для відносно стабільних міжнародних відносин у міжвоєнний період. По-друге, рішення Паризької мирної конференції містило низку нових положень, які свідчили про зростаюче розуміння необхідності оновлення базових принципів міжнародних відносин, серед яких визнання права на самовизначення народів. У міжнародному плані рішеннями Паризької мирної конференції були створені нові держави, серед яких: Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (майбутня Югославія), відтворена Польща, в нових кордонах повстали Австрія й Угорщина. Версальська система міжнародних відносин також закріпила нове співвідношення сил, закріпивши переважання Франції на Європейському континенті внаслідок розгрому Німеччини і провідну роль Великобританії на Близькому Сході. Помітно зросла питома вага в міжнародних справах і британських домініонів, які отримали мандати на управління деякими німецькими колоніями.
Враховуючи настрої населення й піднесення демократичних рухів після Першої світової війни, творці Версальсько-Вашингтонської системи змушені були підтримати заклики В. Вільсона будувати новий світовій порядок на базі демократичних принципів і міжнародного співробітництва.
В той же час, сама Версальсько-Вашингтонська система міжнародних выдносин за своєю сутністю не могла розраховувати на тривалість свого функціонування. Ненадійність, слабкість і вибухо-небезпечність створеної структури післявоєнних міжнародних відносин були обумовлені насамперед тим, що творці цієї системи поставили надто багато держав і народів у таке становище, яке спонукало їх боротися проти цієї системи. Це добре усвідомлювали найбільш тверезомислячі й проникливі учасники Паризької мирної конференції 1919 – 1920 років. Так, експерт британської делегації Гарольд Нікольсон свідчив: «Ми прибули з твердим переконанням, що повинен бути укладений справедливий і розумний мир. Ми поїхали з усвідомленням, що договори, які ми нав'язали нашим ворогам, були несправедливі й нерозумні» [4, c. 230]. Франческо Нітті, колишній прем'єр-міністр Італії, у своїй праці «Виродження Європи» писав: «Європа зробила крок назад на шляху цивілізації. Тривалий період росту культури, правопорядку та добробуту нові договори звели нанівець... Нові договори зі своїми арміями та взаємною недовірою, що постійно зростають, започатковують майбутнє, перспективи якого сумні для переможених та загрожують самим переможцям» [19, c. 57].
В основі хиткості й нестійкості Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнного устрою світу була ціла низка чинників, серед яких:
- значною мірою несправедливий (а часто й грабіжницький) характер мирних договорів з переможеними країнами;
- поглиблення протиріч між переможеними і переможцями;
- незадоволення підсумками Першої світової війни окремих країн з табору переможених і загострення суперечок між переможцями;
- обурення малих країн, інтересами яких часто нехтували;
- нерівномірність розвитку країн, що зумовлювало постійні зміни у співвідношенні сил між ними;
- невирішеність проблеми кордонів між європейськими країнами;
- відсутність у Ліги Націй дієвого механізму контролю за реалізацією своїх рішень;
- відсутність у роботі Ліги Націй США, Німеччини і СРСР [19, c. 58].
Після Першої світової війни загострилися протиріччя між державами-переможницями. Так, між Великобританією і Францією, вчорашніми союзниками по Антанті, розгорнулася боротьба за гегемонію в Європі. США, які не змогли досягти реалізації своїх планів щодо здобуття світового лідерства за рахунок послаблення позицій Великобританії і Франції в Європі та на Сході, відмовилися ратифікувати Версальський мирний договір 1919 року і Статут Ліги Націй, значною мірою знецінивши їх стабілізуючу роль у післявоєнних міжнародних відносинах.
Розробляючи принципи мирного врегулювання і створюючи систему післявоєнного світового порядку, представники великих держав припустилися низки фатальних помилок, які негативно позначилися па стані міжнародних відносин у міжвоєнні роки. Так, союзниці по Антанті виявили на Паризькій мирній конференції 1919 – 1920 років повну зневагу до можливих економічних наслідків договорів, які обтяжували світове господарство надмірними репараційними платежами і штучним припиненням економічних зв'язків, що складалися століттями. Так, Нітті писав в своїх мемуарах, що «Версальський договір і ще більше той спосіб, яким він застосовувався, розладнав усе виробництво, дезорганізував товарообмін і привів усі економічні відправлення країни в цілковитий розлад» [21, c. 154]. В той же час, поява нових держав на обширі Європи ще більше ускладнила економічну ситуацію. Держави Антанти і США виявилися напрочуд короткозорими, коли примусили підписати ганебний для німців Версальський мирній договір 1919 року.
Проголосивши принцип національного самовизначення народів як основу для національно-державного розмежування, «архітектори» післявоєнного устрою світу неодноразово його порушували самі або закривали очі, коли їх порушували інші. Втілити в життя ідеї та принципи, які в теорії виглядали розумними і справедливими, виявилося надзвичайно важко. Вже під час Паризької мирної конференції стала очевидна нездійсненність намагань В. Вільсона співвіднести кордони створених або реорганізованих держав з національно-етнічними ареалами народів, які там проживали. Майже кожна з держав, що були створені на руїнах старих імперій, відтворювала в мініатюрі ту імперію, до складу якої входила до Першої світової війни, тобто включала в себе етнічні меншини, невдоволені своїм становищем у нових державах, уряди яких не визнавали за ними права на самовизначення, хоча скористалися ним для своїх народів. Наприклад, про ставлення правлячих кіл Чехословаччини (яку вважали зразком демократії в Центральній Європі) до інтересів українського населення Закарпаття свідчать слова її міністра закордонних справ Е. Бенеша: «Доля Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена вона остаточно... Чехословаччина ніколи не віддасть цієї землі» [22, c. 253]. Таким чином, післявоєнне мирне врегулювання посилило етнічну ворожнечу між країнами Центральної і Східної Європи, що робило співробітництво між ними, як на це сподівався В. Вільсон, малоймовірним.
Таким чином,Версальсько-вашингтонська система мирного врегулювання була встановлена державами переможцями, головним чином Великобританією, Францією, США і Японією, після Першої світової війни. Основу цієї системи становили Версальський мирний договір та пов'язані з ним договори з колишніми союзниками Німеччини та угоди, укладені на Вашингтонській конференції 1921 – 22 років. Європейська (Версальська) частина цієї системи в значній мірі була сформована під впливом політичних і військово-стратегічних міркувань країн-переможниць у Першій світовій війні (головним чином, Великобританії, Франції, США і Японії) при ігноруванні інтересів переможених і новостворених країн (Австрії, Угорщини, Югославії, Чехословаччини, Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви, Естонії), що робило цю структуру вразливою з-за вимог її перетворення і не сприяло довготривалої стабільності в світових справах.
Висновки
Підсумки Першої світової війни були закріплені мирними договорами, для вироблення яких була скликана Паризька конференція. Всі найважливіші питання вирішувалися главами трьох великих держав: США (президент Вудро Вільсон), Англії (прем'єр–міністр Ллойд Джордж) і Франції (прем'єр–міністр Жорж Клемансо). Історична значущість вирішуваного завдання зумовила виділення наступних основних питань: мирне врегулювання німецької проблеми; розробка і укладення мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини – Австрією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною; територіально–державне перевлаштування в Центральній, Східній і Південній Європі; визначення статусу колишніх колоній Німеччини і володінь імперії Османа; створення першої в історії людства міжнародної організації по забезпеченню миру і безпеки народів; особливе місце займало російське питання.
На Паризькій мирній конференції 1919 - 1920 років була заснована Ліга Націй. Основними завданнями Ліги Націй було збереження миру. До числа заходів, застосовуваних для збереження миру, належали скорочення і обмеження озброєнь; зобов'язання держав-членів Ліги Націй виступати проти будь-якої агресії; взаємні угоди з арбітражу, юридичного врегулювання чи здійснення спеціальних розслідувань Ради; угоди членів Ліги Націй про взаємні дії у застосуванні економічних і військових санкцій. Також на цій конференції було підписано Версальський мирний договір. Цей договір з Німеччиною разом з договорами, підписаними країнами Антанти з Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною (Сен-Жерменський від 10 серпня 1920 року, Нейиский від 27 листопада 1919 року, Тріанонський від 4 червня 1920 року і Севрський від 10 серпня 1920 року), становить так звану Версальську систему післявоєнного устрою світу. Держави-переможниці поділили між собою німецькі колонії, однак, прагнучи замаскувати цинічний переділ світу, творці Версальської системи ввели систему «мандатів», тобто формально колишньою колонією держава-мандатарій управляла за дорученням Ліги Націй. Що стосується «руського питання», то на Паризькій мирній конференції, незважаючи на те, що Росія не була представлена на мирній конференції, воно займало в її роботі першорядне місце і часом навіть відтісняло на другий план її основну проблему – німецьку. Серед головних рішень слід зазначити: передачу Бессарабії Румунії, а Східної Галичини – Польщі; надання статусу автономій країнам Прибалтики та права самостійно входити у відносини з союзниками по Антанті та інші.
Версальсько-вашингтонська система мирного врегулювання була встановлена державами переможцями, головним чином Великобританією, Францією, США і Японією, після Першої світової війни. Основу цієї системи становили Версальський мирний договір та пов'язані з ним договори з колишніми союзниками Німеччини та угоди, укладені на Вашингтонській конференції 1921 – 22 років. Європейська (Версальська) частина цієї системи в значній мірі була сформована під впливом політичних і військово-стратегічних міркувань країн-переможниць у Першій світовій війні (головним чином, Великобританії, Франції, США і Японії) при ігноруванні інтересів переможених і новостворених країн (Австрії, Угорщини, Югославії, Чехословаччини, Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви, Естонії), що робило цю структуру вразливою з-за вимог її перетворення і не сприяло довготривалої стабільності в світових справах.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
I. Джерела:
1. Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах / Д. Джордж Ллойд ; Под ред. В.Г. Трухановского. – М. : Иностранная литература, 1957. – Т. 1. – 655 с.
2. Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах / Д. Джордж Ллойд ; Под ред. В.Г. Трухановского. – М. : Иностранная литература, 1957. – Т. 2. – 556 с.
3. Мирмежду войнами: избранные документы по истории международных отношений 1910 – 1940-х годов / Под ред. А.В. Мальгина и А.Д. Богатурова. – М. : Изд-во МГУ, 1997. – 301 с.
4. Никольсон Г.Как делался мир в 1919 г. / Г. Никольсон. – Огиз : Госполитиздат, 1945. – 298 с.
5. Хрестоматия по истории России с древнейших времён до наших дней / Под ред. А.С. Орлова, В.А. Георгиева, Н.Г. Георгиева, Т.А. Сивохина. – М. : Проспект, 2000. – 520 с.
6. Штейн Б.Е. «Русский вопрос» на Парижской мирной конференции (1919 – 1920 гг.) / Б.Е. Штейн. – М. : Госполитиздат, 1949. – 464 с.
II. Література:
7. Артамошин С.В. Версальский мирный договор в оценке консервативной и националистической публицистики Германии / С.В. Артамошин // Чичеринские чтения: Идеология и национальные интересы в системе внешнеполитических координат XIX-XX вв. – Тамбов, 2008. – С. 205-208.
8. Асташин В.В. История международных отношений и внешней политики России : Учебное пособие для студентов вузов / В.В. Асташин. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2010. – 382 с.
9. Беккер Ж-Ж. Первая мировая война / Ж-Ж. Беккер. – М. : Астрель, 2006. – 160 с.
10. Белоусова З.С., Наринский М.М.Европа между миром и войной, 1918 – 1939 / З.С. Белоусова, М.М. Наринский. – М. : Наука, 1992. – 256 с.
11. Вельможко А.В. Вашингтонская конференция и ее влияние на развитие морских вооружений в 1922 – 1939 гг. / А.В. Вельможко // Чтения по военной истории. – СПб., 2006. – С. 59-64.
12. Гаджиев К.С. История международных отношений: основные этапы с древности до наших дней : Учебное пособие для студентов вузов / К.С. Гаджиев. – М. : Логос, 2007. – 708 с.
13. Гершов З.М.Вудро Вильсон / З.М. Гершов. – М. : Мысль, 1983. – 335 с.
14. Глушков А.Е. История международных отношений в Европе и Америке (1918 – 1945 гг.) : Учебное пособие / А.Е. Глушков. – Барнаул : Изд-во Алтайского университета, 2008. – 321 с.
15. Горохов В.Н. История международных отношений 1919 – 1939 гг. : Курс лекций / В.Н. Горохов. – М. : Издательство Московского университета, 2004. – 288 с.
16. Демидов С.В.Международные отношения в Европе в 1919 –1939 гг. / С.В. Демидов. – М. : Прометей, 2001. – 234 c.
17. Ермаков В. История международных отношений ХХ века : Учебное пособие / В. Ермаков. – СПб. : Соларт, 2008. – 511 с.
18. Зайончковский А.М. Первая мировая война / А.М. Зайончковский. – СПб.: ООО «Издательство «Полигон», 2002. – 878 с.
19. Зубачевский В.А. Геополитическая ситуация на востоке Центральной Европы накануне и в период работы Парижской мирной конференции / В.А. Зубачевский // Восточная Европа после Версаля. – СПб., 2007. – С. 57-77.
20. Илюхина Р.М. Лига наций, 1919 – 1934 / Р.М. Илюхина. – М. : Наука, 1982. – 115 с.
21. История дипломатии / Под ред. А.А. Громыко, И.Н. Земсковой, В.А. Зорина и др. – М. : Политиздат, 1965. – Т. 3. – 300 с.
22. Клейменова Н.Е., Сидоров А.Ю. Версальско-Вашингтонская система международных отношений: Проблемы становления и развития (1918 – 1939) / Н.Е. Клейменова, А.Ю. Сидоров. – М. : Просвещение, 1995. – 310 с.
23. Кузьмин Ю.С., Новикова И.Н.Новейшая история средних и малых стран Европы : Учебно-методическое пособие / Ю.С. Кузьмин, И.Н. Новикова. – СПб : Изд-во Санкт-Петербургского университета, 2008. – 145 с.
24. Морозов Г.И. Лига Наций: взгляд через полвека / Г.И. Морозов // Вопросы истории. – 1992. – №2/3. – С. 162-167.
25. Назария С.М. История международных отношений и внешней политики великих держав в новейшее время : Курс лекций / С.М. Назария. – Кишинев, 2007. – 687 с.
26. Наумов А.О. Англо-германское морское соглашение 1935 года: роль в нарастании кризисных тенденций Версальской системы / А.О. Наумов // Вопросы гуманитарных наук. – 2009. – № 6(44). – С. 73-77.
27. Наумов А.О. Дипломатическая борьба в Европе накануне Второй мировой войны: история кризиса Версальской системы / А.О. Наумов. – М. : РОССПЭН, 2007. – 414 с.
28. Пивненко Р.Р. Проблемы вступления в Лигу Наций в советско-германских отношениях 1922 – 1926 гг. / Р.Р. Пивненко // Северо-Западная академия государственной службы. – СПб, 2006. – C. 269-276.
29. Пономарев М.В. История стран Европы и Америки в новейшее время : Учебник / М.В. Пономарев. – М. : Проспект, 2010. – 407 с.
30. Россия, СССР и международные конфликты первой половины XX века : Сборник научных трудов / Под ред. М.М. Горинова, В.В. Чубарова. – М. : Академия наук СССР, Ин-т истории СССР, 1989. – 224 с.
31. Сидоров А.Ю., Клейменова Н.Е. История международных отношений 1918 – 1939 гг. : Учебник / А.Ю. Сидоров, Н.Е. Клейменова. – М. : ЗАО Центрполиграф, 2008. – 640 с.
32. Системная история международных отношений / Под ред. д-ра полит. наук, проф. А.Д. Богатурова. – М. : «Московский рабочий», 2000. – Т.1. События 1918 – 1945 годов. – 476 с.
33. Ходнев А.С. К 90-летию Версальского мира и создания Лиги Наций // Преподавание истории в школе / А.С. Ходиев. – 2009. – № 6. – С. 40-43.
34. Чубарьян А.О. Европа в международных отношениях, 1917 – 1939 / А.О. Чубарьян. – М. : Наука, 1979. – 438 с.