Церковна організація на Русі

Хрещення Русі обумовило цілий ряд важливих зрушень у духовній, політичній та економічній сферах, внесло нове розуміння етики та моралі, дало могутній поштовх розвитку культури. Досить значну роль відіграла Церква у справі об’єднання східнослов’янських земель в системі давньоруської державності. Упродовж усієї історії Русі Церква виступала одним з найбільш реальних і суттєвих з’єднувальних елементів різноманітних її отчин і волостей. Церква сприяла розвитку в широких народних мас почуття єдності православної Руської землі. Така особлива роль православної Церкви в політичних процесах, що мали місце на Русі, значною мірою обумовлювалася як іманентними потребами церковної організації, а також візантійськими традиціями співіснування з державою, так і її структурною побудовою. Адже православна Церква Русі являла собою централізовану структуру, єдність якої грунтувалася на міцній морально-правовій базі. З кінця Х ст. на чолі церковної організації Київської Русі стояв митрополит київський. Обрання та висвячення митрополитів, як правило, здійснювалися в Константинополі патріархом із числа трьох грецьких ієрархів, запропонованих патріаршим синодом. Після прибуття на Русь відбувалася їхня інтронізація, що проходила в Києві, у Софійському соборі (за Ярослава Мудрого Св.Софія стала митрополичим храмом, в якому архіпастир садив князів на столи, хіротонував єпископів, скликав собори тощо).

Авторитет і влада київських митрополитів визначалися грецьким "Номоканоном". Його правомочність визнавалася світською владою Київської Русі. Як символ канонічної залежності Київської митрополії від константинопольського патріарха останній присилав до Києва святе миро. Заснування митрополії передбачало створення єпископських кафедр. Наприкінці княжіння Ярослава Мудрого центри єпископій знаходилися в Новгороді, Чернігові, Полоцьку та Турові. Упродовж ХІІ ст. єпископські кафедри з’явилися в Переяславі, Білгороді, Володимирі-Волинському, Перемишлі, Юр’єві, Ростові, Смоленську, Галичі, Рязані. У ХІІІ ст. було утворено Холмську, Угровську та Луцьку єпархії. Загалом напередодні навали орд Батия на Русі було 16 православних єпископських кафедр. Починаючи вже з ХІІ ст. при єпископських кафедрах почали формуватися органи церковного управління. Господарською діяльністю опікувалися так звані владичні тіуни, а судові та адміністративні — владичні намісники. Активно впливаючи на політичні процеси на Русі, єпископи, котрі на відміну від митрополитів були вихідцями з місцевого населення, часто-густо виконували посередницькі функції у залагодженні міжкнязівських конфліктів, виступаючи в ролі послів чи приймаючи взаємні присяги та скріплюючи їх авторитетом Церкви. Миротворча політика православних владик обумовлювалася як високими принципами християнської моралі, так і реальними потребами церковного життя. Адже економічне процвітання Церкви перебувало в прямій залежності від спокою в державі. Крім судової юрисдикції у відношенні до своїх підданих простолюдинів чи належних до церковної структури осіб, Церква поширювала сферу своєї судової компетенції і на всі справи, пов’язані з родинним життям мешканців Київської Русі. Будучи тісно пов’язаними з князівської владою на місцях, єпископи нерідко навіть заміщали князя за його відсутності в столичному місті. Досить міцним було й економічне становище Церкви. Вже за уставом князя Володимира Святославича церкві було передано десяту частину всіх князівських надходжень з усієї Руської землі. Тобто, Церква жила не за рахунок випадкових пожертв, а отримувала регулярну грошову ренту від світської влади. Десятина відраховувалася від данин, від прибутків княжого суду, від торгового мита. Зрозуміло, що така система життєзабезпечення церковної організації сприяла стабільності економічного становища останньої, але, разом з тим, штучно прив’язувала церкву до держави, не дозволяла їй розвинутися в абсолютно автономний соціальний інститут, незалежний від світських влад. З часом православна церква обзавелась досить значними за розмірами земельними угіддями, селами та містами, перетворившись на великого землевласника. Надзвичайно важливою і впливовою структурою церковної організації на Русі були православні монастирі. На Русь традиції чернецтва були перенесені з Візантії, звідкіля було зокрема й запозичено відомий статут Константинопольського Студійського монастиря. Перші монастирі на Русі були засновані за ініціативою князівської влади і користувалися її постійною підтримкою. Найбільшим авторитетом на Русі користувався Печерський монастир, заснований у 1050-х рр. вихідцем з любецьких бояр монахом Антонієм. Крім духовного подвижництва, монастирі чимало прислужилися культурному поступу Русі, оскільки саме в їхніх стінах зосереджувалися центри іконопису, переписувалися книги, навчалося духовенство.