Поняття родинного права в литовсько-руську добу

Зо

- майнові злочини.Право не розрізняло пограбування від розбійного напа­
ду чи від крадіжки. Без сумніву, ці кримінально-правові категорії містяться в од­
ному терміні— "татьба". Тяжкість татьби залежить насамперед від цінності
вкраденого. Найбільший штраф у розмірі 12 гривень накладався на осіб, що вчи­
нили викрадення холопа чи бобра. Як бачимо, раб ставився на один щабель із
твариною.

На визначення тяжкості покарання впливало і місце вчинення крадіжки. Суво­ріші наслідки наступали для злодія, що реалізував свій злочинний намір шляхом викрадення майна чи тварин із закритого приміщення — хліва, будинку тощо;

· знищення чужого майна."Руська правда" розрізняє підпал рухомих і неру­
хомих речей. В першому випадку передбачався штраф у 3 гривні, а в іншому —
підпал будинку і присадибних будівель карався "потоком і пограбуванням";

· злочини проти шлюбу та моралі.Виникають після прийняття християн­
ства, містяться в церковних уставах. До цієї категорії злочинів належали:

· злочини, що підлягали церковному судута грошовому штрафу на ко­
ристь церковної влади. А саме: шлюб між родичами; двоєженство як чоловіка,
так і жінки; розлучення, не освячене єпископом, тощо;

· злочини, що підлягали суду князячи спільному суду князя і церкви. А
саме: викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо. В
цьому разі штраф ділився між церквою і світською (державною) владами;

· злочини проти держави.У "Руській правді" не згадуються, проте відо­
бражені в інших історичних та правових пам'ятках даної епохи.

 

 

19. Мета покарань в давньоруському праві Київської Русі

Покарання. їх метою була відплата та відшкодування заподіяних збитків. Кримінальне право, як право-привілей, відкрито проголошувало становий характер покарання.

Найдавнішою формою була помста злочинцеві з боку потерпілого чи його родичів. За часів Руської Правди помсту спочатку обмежують (ст. 1 Просторової редакції та Короткої редакції), а потім скасовують зовсім (ст. 2 Просторової редакції).

"Руська правда" не знала смертної кари, хоча, як зазна­чалося, джерела повідомляли про її застосування. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя, були настільки звичайною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про неї. Відтак у Київській Русі були відомі такі види покарань:

- кровна помста."Коротка правда" визнавала можливість кровної помсти.
Проте в разі відсутності месників чи небажанні родичів потерпілого мстити
встановлювалася ірошова компенсація. Помста мала застосовуватися тільки при
двох видах злочину: вбивстві та нанесенні тяжких ран і сильних побоїв. Рішення
про її здійснення приймалося судом.

В другій половині XI ст. Ярославичі відмінили систему кровної помсти в інтересах привілейованих верств суспільства;

·потік і пограбування — найбільш суворе покарання, що передбачало ви­
гнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіс­
кації належного йому майна. Застосовувався за три види злочину: вбивство в
розбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство;

·віра — грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Відомі і по­
двійна віра (80 гривень), коли з'являється право-привілей; напіввіра (20) гри­
вень за вбивство чи нанесення каліцтва жінці; дика віра— складчина членів
общини. Вона виплачувалася у двох випадках — при ненавмисному вбивстві під
час сварки чи на бенкеті та в разі відмови общини видати злочинця чи здійсню­
вати заходи з його розшуку. Хто не міг виплатити стягнення, що йшли до князів­
ської скарбниці, ставав рабом.

Інші штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства колива­лися у розмірі від 5 до 12 гривень;

·продаж — штраф, що йшов до скарбниці князя у трьох розмірах, залежно
від виду злочину: а) тяжкі злочини —■ 12 гривень; б) інші злочини — 3 гривні; в)
малозначні — 60 кун;

·урок — грошова компенсація, яку отримували потерпілі від злочинів. Роз­
міри визначалися судом;

·і оловщина — грошове стягнення на користь сім'ї чи родичів убитого. На
думку вчених, розмір головщини відповідав розміру віри.

 

20. Система покарань в давньоруському праві Київської Русі

 

Найпоширеніше покарання – грошове стягнення (штраф) з майна злочинця, що складалось з 2 частин: 1. вилучалась на користь князя; 2. як компенсація за заподіяний злочином збиток надходила потерпілому. За вбивство вільної людини на користь князя стягувався грошовий штраф “віра” у розмірі 40 гривень, загалом її розмір залежно від соціального статусу потерпілого становив 5-80 грн. (подвійна віра (80 грн.) стягувалась за вбивство огнищанина, а згодом князівських мужів – Ст.19, 22 Кр.Пр. і Ст.3 Розш.Пр.), а за вбивство зрадливої дружини – 20 грн. (Ст.88 Розш.Пр.). “Дику віру” сплачувала вервь, на території якої було знайдено вбитого, якщо вбивцю не вдалось розшукати. Родичі убитого отримували грошову винагороду “головництво”, розмір якої дорівнював призначеній вірі. За тяжке каліцтво – відрубання ноги, руки, носа, виколювання очей – стягувалось “піввіри” – 20 грн. (Ст.27, 28 Розш.Пр.). “Продаж” стягувався за інші особисті і майнові злочини на користь князя у розмірі 1, 3 і 12 грн.; водночас сплачувалось мито (20%“продажу”) судовим агентам; а потерпілий від цих злочинів отримував грошове відшкодування “урок”; “урок” також отримував господар за свого вбитого раба.

Вищою мірою покарання вважався “потік і пограбування”, тобто конфіскація майна злочинця на користь князя (“пограбування”) та вигнання його разом із сім`єю (дружиною і дітьми) з общини (яке згодом було замінене на позбавлення усіх прав) чи перетворення його із сім`єю у холопів (“потік”). Це покарання: вбивство при розбої (Ст.7 Розш.Пр.), конокрадство (Ст.35 Розш.Пр.), підпал двору (Ст.83 Розш.Пр.).

Смертна кара і членопошкодження були відсутні у кримінальній системі Київської Русі, але застосовувались у практиці церковних судів, які керувались нормами суворого і доволі жорстокого візантійського права. Щоправда, смертна кара згадується у літописах – Володимир Великий за порадою Синоду єпископів замінив віри за поширені розбої на смертну кару, але “со іспитом”, тобто після судового розгляду обставин злочину; та, оскільки страти зовсім не запобігали вчиненню нових розбоїв, згодом знову (за порадою тих же єпископів) відновив віри. Пізніше смертна кара іноді застосовувалась за виступи проти феодальної влади і зраду князя; так, організатори і учасники народного Київського повстання проти князівської влади 1068 р. були страчені через повішання князем Ізяславом. Однак, “Руська Правда” не передбачала смертну кару.
За злочини, які належали до компетенції церковного суду, застосовувались епітімії (покаяння), калічницькі кари – осліплення, відрізання носа, вух тощо, тюремне ув`язнення.

21. Основні стадії судового процесу в Київській Русі

Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійно домовлявся із своїм супротивником з приводу передачі спору до суду, або ж від імені останнього пе­редавав виклик. В обох випадках неявка приводила до заочного вироку. При не­обхідності підсудного доставляли силою.

Суду фактично належала роль посередника між обома сторонами. Засідання відбувалися публічно, проводилися усно. Процес носив обвинувально-змагальний характер, відбувався у присутності свідків. Сторони змагалися в сло­весній баталії за формулою "слово проти слова", підтверджуючи свої заяви й клопотання доказами.

Система доказів. Історичні та правові джерела Київської Русі містять згад­ки про наступні види доказів:

·власне зізнання підозрюваного;

·свідчення видоків, тобто очевидців;

·свідчення послухів, тобто гарантів доброї слави однієї чи іншої сторони,
що брала участь у процесі;

· зовнішні ознаки злочину(синці, сліди від побоїв, рани тощо), а також
"лицо" (звідси "факт на лицо") — знайдені у підозрюваного речові докази;

· суди божівважалися одним із найважливіших доказів. Це пов'язано з гли­
бокою релігійністю, вірою в надприродні сили. До судів божих належали:

а) рота (присяга) для язичників, хресне цілування для християн.Вважа­
лося, що той, хто іменем бога чи божества присягався, не міг обманювати, тому
що ним же і буде покараний;

б) жереб.До нього доходило тоді, коли сторони відмовлялися від присяги
або ж таким чином суд вирішував кому присягати;

в) ордалії.Про них йдеться в трьох статтях "Руської правди". Випробову­
вання водою проводилися при позовах на суму меншу за півгривні золота, а роз­
печеним залізом — на більшу суму. В першому випадку підозрюваного зв'язува­
ли і кидали у воду. Якщо він потопав — визнавався невинним. В іншому — не­
винним визнавався той, у кого рани швидко загоювалися або не залишалося слі­
дів від опіків;

г) судовий поєдинок або поле,відомий з XIII століття, замінив ордалії.
Призначався судом через два тижні після останнього засідання. Якщо призначе­
ний поєдинок не відбувався, винною визнавалася особа, яка не з'явилася на ньо­
го. Справу вигравав той, хто перемагав під час поєдинку.

22. Поняття "зводу" та "гоніння слідом" в давньоруському судовому процесі.

Форми розшукового (слідчого) процесу використовувалися вруському судочинстві, якщо вчинений злочин зачіпав інтереси держави, церкви та пануючого класу. Розшук злодія був справою рук скривдженого (позивача).

Слідство і розшук починалися із закличу, тобто оголошення потерпілим на торговій площі про зникле майно (раба, худоби, одягу, зброї тощо). Якщо протягом трьох днів цю річ знаходили у когось, - він відповідав штрафом і мав повернути вкрадене. Якщо відповідач заперечував власну причетність до злочину, починався звід - він мав вказати на того, у кого придбав вкрадене. Звід ішов до тих пір, доки не виявляли людину, яка не могла вказати, у кого вона придбала річ. Ця особа і визнавалася злодієм з усіма можливими наслідками. За межами міста (чи общини) звід вівся лише до третьої особи, яка платила виру, а далі вела розшук сама.

Під час розшуку вкраденого раба звід вівся до третьої особи, яка віддавала потерпілому свого раба, а вкраденого використовувала як речовий доказ (лице). Остаточний злодій платив штраф (продаж), повертав раба власнику, а той повертав раба третьому відповідачеві.

При негайному виявленні крадіжки, коли злодій або вкрадена ним худоба залишили сліди, їх розшукував потерпілий по гарячих слідах. Процедура називалася "гоніння сліду". Коли сліди втрачали, слідство припинялося, а в разі їх зникнення в іншому населеному пункті, його жителі мусили вести розшук далі, виявити і видати злочинця. У протилежному випадку вони мали сплатити штраф (дику виру). Результати закличу, зводу і гоніння сліду використовувалися в судах як докази і підстава для винесення вердикту.

23. Види доказів у судочинстві Київської Русі.

Система доказів. Історичні та правові джерела Київської Русі містять згад­ки про наступні види доказів:

- власне зізнання підозрюваного;

- свідчення видоків, тобто очевидців;

- свідчення послухів, тобто гарантів доброї слави однієї чи іншої сторони,
що брала участь у процесі;

- зовнішні ознаки злочину(синці, сліди від побоїв, рани тощо), а також
"лицо" (звідси "факт на лицо") — знайдені у підозрюваного речові докази;

- суди божівважалися одним із найважливіших доказів. Це пов'язано з гли­
бокою релігійністю, вірою в надприродні сили. До судів божих належали:

а) рота (присяга) для язичників, хресне цілування для християн.Вважа­
лося, що той, хто іменем бога чи божества присягався, не міг обманювати, тому
що ним же і буде покараний;

б) жереб.До нього доходило тоді, коли сторони відмовлялися від присяги
або ж таким чином суд вирішував кому присягати;

в) ордалії.Про них йдеться в трьох статтях "Руської правди". Випробову­
вання водою проводилися при позовах на суму меншу за півгривні золота, а роз­
печеним залізом — на більшу суму. В першому випадку підозрюваного зв'язува­
ли і кидали у воду. Якщо він потопав — визнавався невинним. В іншому — не­
винним визнавався той, у кого рани швидко загоювалися або не залишалося слі­
дів від опіків;

г) судовий поєдинок або поле,відомий з XIII століття, замінив ордалії.
Призначався судом через два тижні після останнього засідання. Якщо призначе­
ний поєдинок не відбувався, винною визнавалася особа, яка не з'явилася на ньо­
го. Справу вигравав той, хто перемагав під час поєдинку.

24. Система права Галицько-Волинського князівства кінця ХІІ - початку XIV ст.

У Галицько-Волинській державі в основному зберегла­ся правова система, що функціонувала на Русі як до її розпаду, так і в князівс­твах, створених на її руїнах. Відомості про інші правові джерела надзвичайно .купі. Вони, безумовно, були, однак, монголо-татарська навала, потім литов­сько-польські завойовники планомірно знищували історичні, правові, культу­рні пам'ятки українського народу. Таким чином, окрім давньоруських джерел права, у Галицько-Волинському князівстві мали застосування й інші норма­тивно-правові акти. Йдеться про правові пам'ятки, що дійшли до наших днів:

- "Грамота князя Івана Ростиславовича (Берладника) 1134 року".
Вона регламентувала правове становище іноземних купців під час перебуван­
ня їх на території князівства, встановлювала пільги для купців із Болгарії;

- "Рукописання (заповіт) князя Володимира Васильковича 1287 ро­
ку".
В ньому повідомляється про передачу князівських володінь разом з екс­
плуатованим населенням своїм спадкоємцям. Серед спадкоємців фігурує ім'я
дружини князя, якій він передавав не родові маєтності, а куплені;

- "Уставна грамота Волинського князя Мстислава Даниловича 1289
року",
яка регламентувала розміри та норми повинностей міського населення
на користь князя.

На території Галицько-Волинського князівства саме в цей період набуває поширення німецьке право, яке отримало назву магдебурзького. За ним міста звільнялися від управління і суду, земельних власників, на чиїй території зна­ходилися. Першими право на самоврядування отримали у 1324 році міста Во-лодимир-Волинський, а в 1339 році — Санок.

25. Поняття та види українського звичаєвого права XIV - XVI ст.

 

26. Поняття привілейних великокняжих і королівських грамот XIV - XVI ст. та їх класифікація.

Вони були різноманітні змістом і за браком писаних законів заміняли їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти підривали обов’язковість звичаєвого права й вели до кодифікування загальнозобов’язуючого права. «Це — найважливіша галузь великокняжої діяльности», — характеризував ці пам’ятки проф. М. Чубатий. Вони поділялися на три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти охоронного характеру.

а) Дарчі грамотивластиво не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від загальнозобов’язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіту. Свидригайло дарував права мати свою хорогву, а князеві Острозькому — право печатати листи червоним воском.

б) Привілеї у стислому значенні — «прівата лекс» — приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні полегші окремим особам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Характеристична така грамота Онуфріївському манастиреві р. 1448. Бувало, що князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, побирання податків тощо. Наприклад, грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні грамоти надавано містам після стихійних нещасть. Так, року 1508 Великий князь звільнив Волинь від поволовщинк, Київ — від ігідвід та тіюнського суду. Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї . Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та жидам.

З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський — 1418 р., Казіміра — 1437 р., Олександра — 1492 та два привілеї Сігізмунда — 1506 та 1522 рр. Всі вони підготовляють матеріял для загальношляхетських станових прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла рецепція польського права. Найважливіший з них — це привілей 1437 року, який поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, без огляду на віру, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив домініяльні суди над селянами. Доповненням його був привілей 1492 року, який зобов’язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради. Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підлеглости загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, міщанство дістало різні полегші. Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з- під загальнозобов’язуючого права. Привілеї охоронні видавалося на прохання людности про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну» грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право

27. Міждержавні політичні і господарські договори Литовсько-Руської держави XIV - XVI століть та їх загальна характеристика.

Міжнародно- правовий договір як джерело права Литовсько-Руської держави другої половини XV – початку XVI ст. мав різні форми: унія, угода, лист, пакт та ін. Він мав за мету встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних міждержавних відносин між ВКЛ і сусідніми державами, Прусським і Лівонським орденами, Псковською і Новгородською республіками, Московським великим князівством, Польським і Угорським королівствами, Кримським ханством та іншими країнами. За кількістю договірних суб’єктів вони, як правило, були двосторонніми, за об’єктом регулювання вони могли бути господарського або політичного характеру. Політичні договори мали за мету відновлення попередніх мирних взаємин, порушених війною, або насамперед убезпечитися перед майбутніми збройними конфліктами – звідсіля їх поділ на мирні і союзницькі. Міжнародні договори суспільного, торговельного й господарського характеру містили постанови про видачу невільників-утікачів, приймання чужих громадян-купців, установлення прикордонних мито тощо. Політичні міжнародні договори з др. пол. 15 ст. мав право укладати тільки великий князь литовський разом із радою панів. Прелімінарні переговори звичайно від імені великого князя і ради вела делегація послів, але без права підписання договору. Ратифікація договору належала великому князю, що здійснювалося за порозумінням із радою. Господарські договори навіть у др. пол. 15 ст. мали право укладати й удільні князі, але лише для своїх земель. Ці договори не повинні були протирічити загальнозобов’язуючимземським законам. Однак уже з ліквідацією удільних князівств великі князі литовські забороняли такий вид міжнародних договорів. Притому попередні угоди для окремих земель залишалися, але укладання нових в майбутньому припинилося.

Насамперед — це договори Литовського Князівства з Пруським і Ливонським орденами, з республіками Новгородською і Псковською та з Московським князівством: Головне місце серед них належить договорам Литовського князівства з Польщею. Кревський акт 1385 року встановив персональну унію Литви та Польщі; Віденська угода 1401 року встановила лише союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року привертала персональну унію, врешті Люблінська унія 1569 року встановила реальну унію двох держав.

28. Уставні земські грамоти окремих земель ВКЛ XIV - XVI століть, причини їх ухвалення та загальний зміст.

ЗЕМСЬКІ УСТАВНІ ГРАМОТИ, земські устави, обласні привілеї — законодавчі акти уВеликому князівстві Литовському (ВКЛ) таКороні Польській, якими королі польські і великі князі литовські підтверджували давні права тієї або ін. землі й на основі цих прав встановлювали норми її взаємовідносин з центр. держ. владою. Це були автономні статути земель, своєрідні місц. конституції. На відміну від привілейних грамот, що запроваджували нове право, З.у.г. ґрунтувалися на давньому праві відповідної землі.

Відомі 8 З.у.г. для укр. земель: 6 з них стосувалися земель, що входили до складу ВКЛ, 2 — західноукр. земель, підпорядкованих Короні Польс. Найдавніші з них: грамота короля польс. і верховного кн. литов. Владислава II Ягайла 1427 (або 1432) для Луцької землі та грамота короля польс. і вел. кн. литов. Казимира IVЯгеллончика 1456 для Галицької землі. Решта — грамоти пізнішого часу: одна грамота 1516 — для Дорогичинської землі (Підляшшя), дві грамоти (1501 і 1509) — для Волинської землі, дві грамоти (1507 і 1529) — для Київської землі та одна грамота 1501 — для Більського повіту (див. Повіт) на Підляшші. Ч. з цих грамот містить посилання на попередні їм грамоти, які до нас не дійшли. Крім цих земських грамот, існували також уставні грамоти, якими надавалися часткові привілеї окремим областям. Особливістю більш пізніх грамот є те, що вони містять чимало норм, які стосуються не всього нас. тієї чи ін. землі, а окремихстанів цієї землі.

Загалом З.у.г. містили норми цивільного, фінансового, кримінального та процесуального права. В них зафіксовано інститути та норми давнього укр. звичаєвого права.

29. Поняття речового права литовсько-руської доби.

Право власності на майно могло бути індивідуальним і колективним. Серед об'єктів права власності головне значення надавалося праву власності на маєтки й землі, що оброблялися феодально-залежними людьми. Суб'єктами права власності були феодали. У ХІУ-ХУ ст. на українських землях ВКЛ право на землю мало також вільне селянство. Право власності вільних селян на землю забезпечувалося звичаєвим правом і визнавалось як феодалами, так і посадовими особами державного апарату.

Обсяг правоздатності власника рухомого майна звичайно не мав обмежень. Що стосується нерухомого майна, то повноваження власника були неоднаковими для різних суб'єктів і залежали від двох обставин: а) способу набуття прав на майно та б) правового режиму, в якому перебувало майно у попереднього власника.

Спосіб набуття майнових прав міг бути первинним (заволодіння вільною землею, захоплення і присвоєння селянської землі шляхтичами, встановлення залежності дрібних землевласників від великих феодалів, узаконення на підставі давності володіння тощо) та похідним (перехід майнових прав від однієї особи до іншої). У першому випадку обсяг правоздатності не мав жодних обмежень. У другому - зумовлювався обсягом прав попереднього власника чи обмежувався умовами надання (привілею чи угоди). Процес юридичного оформлення майнових прав феодалів на землю завершився у ХУ-ХУІ ст. Відтоді підставою законного володіння землею були відповідні правові акти. А основним способом набуття майнових прав на землю був похідний - права переходили від одних осіб до інших. Найповніше законом регламентувалося набуття майнових прав у порядку спадкування, вислуги, дарування, купівлі-продажу й застави.

За правовою регламентацією земельні володіння феодалів поділялися на три основні категорії: 1) вотчини, дідизни; 2) маєтки, вислужені або отримані в користування (держання) на визначений або невизначений термін ("до живота", "до волі господарської"); 3) куплені маєтки. Власники останніх могли розпоряджатися ними без будь-яких обмежень. Розпорядження "отчинами" до середини XVI ст. (1566 р.) було обмеженим без згоди родичів заборонялося продавати більше третини маєтку, родичі мали також пріоритетне право викупити закладений у заставу маєток. Вислуженими маєтками й землями власник мав право розпоряджатися тільки зі згоди князя або пана, від якого було отримано маєток.

Право власності на землю у ВКЛ тісно співвідносилося з військовою службою. Це виявлялося в тому, що кожний власник мастку чи землі виконував спеціальні повинності, які були притаманні тільки конкретно його маєтку чи землі. З переходом права власності на такий маєток до іншої особи, вона разом із правами набувала й певні обов'язки. Наприклад, шляхтич або міщанин, що купив боярську або селянську землю, був зобов'язаний (якщо не отримував звільнення), нести ті повинності, які відбував його попередник. Навіть духовна особа, яка придбала шляхетський маєток, зобов'язана була нести за нього військову службу.

Правовий статус володіння, для позначення якого вживався термін "держання", суттєво відрізнявся від власності. Під володінням розумілося фактичне володіння річчю, але з обмеженим правом розпоряджатися нею. За певних умов держання могло перетворитись у власність, наприклад, у разі володіння нерухомим майном більш як десять років. Маєток могли передати у пожиттєве володіння шляхтичеві, іноді ще його дітям. Могли віддати й на більш короткий, визначений або й невизначений час - "до волі й ласки" господаря чи іншого пана. Володілець маєтку ним користувався й одержував із нього прибутки, однак без дозволу власника не міг вільно ним розпоряджатися.

30. Види зобов'язань в литовсько-руському праві.

31. Види договорів в литовсько-руському праві.

Договори у Великому Литовському князівстві укладалися здебільшого письмово у присутності свідків. Судовий чиновник фіксував факт відсутності примусу з боку однієї із сторін та засвідчував дієздатність контрагента.

Загалом зобов'язальні відносини не отримали значного поширення. В умо­вах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися (див. схему 4) договори обміну і дарування.З розвитком грошових відносин набуває по­ширення договір купівлі-продажурухомого майна. Нерухоме майно здебіль­шого здавалося в орендуабо передавалося у заставу.Саме застава в Литовсько-Руській державі була провідною формою забезпечення виконання зобов'язань.

Заставлену нерухомість власнику дозволялося передавати у спадщину як за законом, так і за заповітом. Але якщо у договорі застави вказувалося про перехід права власності на нерухомість у разі невикупу, то кредитор з моменту закінчен­ня терміну ставав її власником.

Договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін. У тако­му разі заставодержатель звертався до суду, який призначав строк викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо впродовж цього часу заставник не викупляв річ, то право власності на неї переходило до заставодержателя.

32. Поняття сервітуту та його види в литовсько-руському праві.

Сервітути як унормоване право користування чужими речами були добре відомі цивільно-правовому регулюванню того часу. Мешканці українських сіл і міст користувалися правом входу в чужі ліси за дровами та будівельним матеріалом для власного будівництва, випасу худоби, утримання бджолиних пасік (бортей), збору грибів і ягід у чужих лісах. Сервітути передбачали також право проходу і проїзду через чужі землі. Найчастіше сервітутні права забезпечувалися нормами звичаєвого права, однак у ряді випадків вони закріплювалися також законом. Сервітутні права підлягали судовому захисту.

Поняття родинного права в литовсько-руську добу.

В шлюбі чоловік мав перевагу над своєю дружиною і дітьми. Особиста вла­да чоловіка спиралася на його домінуюче становище в родині. Він був власни­ком будинку, а , значить, і всіх осіб, які проживали у ньому.

За литовсько-руським правом майно належало всій родині. Дружина всту­пала до шлюбу з приданим. Для забезпечення її майнових інтересів чоловік вно­сив і свою частку, як заставу до спільного майна. Недоторканість приданого дружини гарантувалося "віном" чоловіка, тобто актовим записом. Чоловік міг віддати дружину, а батько — дітей у тимчасове рабство, передати їх під заставу, в найми, словом, використати замість себе як засіб повернення боргу. Влада ба­тька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так над зятями та невістками. Дорослий одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в за­ставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини

34. Умови укладення та підстави розірвання шлюбу в литовсько-руському праві.

За звичаєвим правом на українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, шлюб міг укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили при виконанні кількох умов. Насамперед наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалася публічність укла­дання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля. По-третє, по­дружжя мало сплатити владі грошовий податок.

З XVI ст. в Литовсько-Руській державі узаконюється форма церковного шлюбу. Набирають поширення заручини, що скріплювалися свідками та симво­лічними діями. При заручинах шлюб мав бути укладений в обумовлений термін. У разі неявки однієї із сторін на вінчання передбачалися різноманітні штрафи. Розлучення відбувалося за згодою обох сторін. Особи, які уклали шлюб за звича­євим правом, за розлученням зверталися до світського суду, вінчані — до церко­вного.

Церква охороняла шлюб і сім'ю значно ширшим арсеналом засобів. Щоб запобігти сімейним драмам, церковне законодавство визначило лише два приво­ди для розлучення — перелюбство і тривала та невиліковна хвороба одного із подружжя.

35. Спадкування за законом (звичаєм) та заповітом в литовсько-руському праві.

Родову земельну власність у XVI ст. продавати заборо­нялося. Можна було продати лише 1/3 родового маєтку, а решту заставити. Ні за яких обставин батько не міг позбавити родової спадщини своїх дітей. За запові­том спадкодавець мав право розпоряджатися лише купленою або вислуженою у князя земельною власністю, рухомим майном.

Держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, створюючи зако­нодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура складання заповіту була досить складною. Вона розпочиналася із дозволу шляхетської чи

копної ради на внесення до заповіту саме того переліку майна, яким мав право вільно розпоряджатися власник. Заповіт складався в усній чи письмовій формах у присутності одного члена пани-ради та не менше двох шляхтичів.

За законом у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, бра­ти, сестри, батьки та інші кровні родичі. Не мали право на спадок наступні кате­горії осіб із числа спадкоємців за законом:

донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опікунів; вдова шляхетського роду, що без батьківської згоди вийшла заміж за простолюдина;

незаконнонароджені діти (бенкарти); діти державних злочинців.

Законодавець розрізняв батьківське і материнське майно. Батьківське пере­давалося у спадок лише синам, а дочкам надавалося придане із четвертої части­ни усього майна. У свою чергу материнське майно розподілялося порівну між усіма дітьми.

У разі відсутності спадкоємців майно ставало вимороченим і переходило до державної скарбниці Великого князя Литовського.

36. Права та обов'язки опікунів в литовсько-руському праві.

Опікунське право було нерозривно і пов'язане з сімейним і цивільним. Опіка призначалася над неповнолітніми юнаками до 18 років і дівчатами - до 13 років (за статутом 1566 р - до 15 років). Однак, якщо дівчина і після досягнення повноліття не виходила заміж, вона з-під опіки не звільнялася.

Опікунами, згідно з законом, вважалися батько або мати неповнолітнього, а також найближчі родичі; сторонні особи могли призначатися опікунами лише згідно з заповітом батьків або за рішенням суду.

Опікун призначався з того стану, до якого належав опікуваний. Він мав виконувати всі повинності, що лежали на майні опікуваного, і мати не меншу дієздатність, аніж власник, який залишив майно неповнолітньому. Суд призначав опікуном уродженця ВКЛ, який мав доглянутий власний маєток і особисте господарство. Опікунами не могли бути служителі культу, крім випадків, коли священнослужитель сам мав власний маєток у тому ж повіті. Опікун не мав права відчужувати майно осіб, що перебували у нього під опікою.

37. Поняття злочину в литовсько-руському праві

Поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом трактувався як проступок. Для позначення злочину також використовувалася неоднакова термінологія. Залежно від характеру і наслідків злочинних дій, злочини проти здоров'я, особистої та майнової недоторканності називалися ґвалтом, кривдою, лиходійством, шкодою, проти державної влади - "ображення маєстату господарського". Протиправний суспільно небезпечний характер діянь відтінявся термінами: "виступ із права", "злодійство", "провина".

Суб'єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину (тільки люди: за шкоду, заподіяну тваринами, відповідав їхній господар), так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Колективна відповідальність групи осіб (сім'я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні ("шалені"), а також особи, які не досягли визначеного законом віку.

38. Категорії та види злочинів в литовсько-руському праві

«Кривда», «виступ» або «гріх» — ці поняття знайшли широке застосування в русько-литовському праві для визначення поняття злочину. Литовські статути вирізняли такі види злочинів:

злочини проти віри. Закон заохочував перехід з іудейства чи ісламу до православ'я чи католицизму. Одначе перехід християнина у зворотному напряму передбачав спалення тих, хто намовив до прийняття іншої віри;

— злочини проти життя.Законодавець розрізняв убивство навмисне, ненавмисне і з необережності

злочини проти сім'ї. До них відносили: укладення шлюбу проти волі батьків і за відсутності бажання потерпілої: двоєженство;
викрадання заміжньої жінки з її волі чи без неї;
укладання шлюбу між кровними родичами.
За злочини проти сім'ї, крім останнього, винні особи підлягали смертній карі. В останньому випадку шлюб розривався, діти вважалися незаконнонародженими, конфіскувалася половина майна злочинців;

злочини проти моралі. До цієї групи відносили зґвалтування.

злочини проти держави. Називалися «образа маєстату господарського». До них відносили такі діяння, як перехід на бік ворога, змова, повстання, зрада державі. За їх здійснення передбачалися смертна кара, позбавлення шляхетської честі й конфіскація майна;

майнові злочини:
а) крадіжка.
б) пограбування.
в) розбійний напад.
г) знищення або спалення майна

39. Основна мета покарання в литовсько-руському праві

Основними цілями покарання були:
1) Залякування.
2) Вирівнювання заподіяної шкоди і створення майнових вигод потерпілому за рахунок злочинця або його близьких.
3) Заподіяння шкоди (страждань) злочинцеві.

Система покарань, що склалася в Литовсько-Руській державі, в узагальненому вигляді мала такий вигляд:

грошові стягнення:
а) головщина — плата родичам за голову вбитого.
б) нав'язка — компенсація потерпілому за образу честі, за завдані побої, рани, каліцтво.
в) ґвалт — спеціальні штрафні санкції в розмірі 2 руб. грошей, що сплачувалися потерпілому за насильницькі дії проти нього.
г) вина — сплачувалася за особливо тяжкі злочини і надходила до державної скарбниці.
ґ) заклад — один із способів забезпечення виконання вироку.
д) шкода — відшкодування потерпілому за заподіяні матеріальні збитки.

фізичні та майнові покарання:
а) смертна кара — за І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II — у 60, за III — у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту.
б) болісні та членоушкоджувальні покарання — це биття кнутом, палкою тощо.
в) тюремне ув'язнення на термін від шести тижнів до одного року — розрізнялось надземне і підземне ув'язнення.
г) позбавлення прав або виволання — до нього засуджувалися ті, хто не корився рішенню суду.
д) позбавлення честі — покарання застосовувалося лише до шляхти.

Поряд із загальною системою покарань у Великому князівстві Литовському поширені були й допоміжні санкції. Вони застосовувались як додаткові або для заміни, у разі неможливості застосування основних. З-поміж них вирізнялися:
— вигнання за межі держави;
— позбавлення спадкових прав;
— каяття;
— передання в тимчасову чи довічну неволю;
— усунення з посади (стосувалося лише шляхетського стану)

37. Поняття злочину в литовсько-руському праві.

Поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом трактувався як проступок. Для позначення злочину також використовувалася неоднакова термінологія. Залежно від характеру і наслідків злочинних дій, злочини проти здоров'я, особистої та майнової недоторканності називалися ґвалтом, кривдою, лиходійством, шкодою, проти державної влади - "ображення маєстату господарського". Протиправний суспільно небезпечний характер діянь відтінявся термінами: "виступ із права", "злодійство", "провина".

Суб'єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину (тільки люди: за шкоду, заподіяну тваринами, відповідав їхній господар), так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Колективна відповідальність групи осіб (сім'я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні ("шалені"), а також особи, які не досягли визначеного законом віку.

38. Категорії та види злочинів в литовсько-руському праві.

«Кривда», «виступ» або «гріх» — ці поняття знайшли широке застосування в русько-литовському праві для визначення поняття злочину. Литовські статути вирізняли такі види злочинів:

злочини проти віри. Закон заохочував перехід з іудейства чи ісламу до православ'я чи католицизму. Одначе перехід християнина у зворотному напряму передбачав спалення тих, хто намовив до прийняття іншої віри;

— злочини проти життя.Законодавець розрізняв убивство навмисне, ненавмисне і з необережності

злочини проти сім'ї. До них відносили: укладення шлюбу проти волі батьків і за відсутності бажання потерпілої: двоєженство;
викрадання заміжньої жінки з її волі чи без неї;
укладання шлюбу між кровними родичами.
За злочини проти сім'ї, крім останнього, винні особи підлягали смертній карі. В останньому випадку шлюб розривався, діти вважалися незаконнонародженими, конфіскувалася половина майна злочинців;

злочини проти моралі. До цієї групи відносили зґвалтування.

злочини проти держави. Називалися «образа маєстату господарського». До них відносили такі діяння, як перехід на бік ворога, змова, повстання, зрада державі. За їх здійснення передбачалися смертна кара, позбавлення шляхетської честі й конфіскація майна;

майнові злочини:
а) крадіжка.
б) пограбування.
в) розбійний напад.
г) знищення або спалення майна

39. Основна мета покарання в литовсько-руському праві.

Основними цілями покарання були:
1) Залякування.
2) Вирівнювання заподіяної шкоди і створення майнових вигод потерпілому за рахунок злочинця або його близьких.
3) Заподіяння шкоди (страждань) злочинцеві.

Система покарань, що склалася в Литовсько-Руській державі, в узагальненому вигляді мала такий вигляд:

грошові стягнення:
а) головщина — плата родичам за голову вбитого.
б) нав'язка — компенсація потерпілому за образу честі, за завдані побої, рани, каліцтво.
в) ґвалт — спеціальні штрафні санкції в розмірі 2 руб. грошей, що сплачувалися потерпілому за насильницькі дії проти нього.
г) вина — сплачувалася за особливо тяжкі злочини і надходила до державної скарбниці.
ґ) заклад — один із способів забезпечення виконання вироку.
д) шкода — відшкодування потерпілому за заподіяні матеріальні збитки.

фізичні та майнові покарання:
а) смертна кара — за І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II — у 60, за III — у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту.
б) болісні та членоушкоджувальні покарання — це биття кнутом, палкою тощо.
в) тюремне ув'язнення на термін від шести тижнів до одного року — розрізнялось надземне і підземне ув'язнення.
г) позбавлення прав або виволання — до нього засуджувалися ті, хто не корився рішенню суду.
д) позбавлення честі — покарання застосовувалося лише до шляхти.

Поряд із загальною системою покарань у Великому князівстві Литовському поширені були й допоміжні санкції. Вони застосовувались як додаткові або для заміни, у разі неможливості застосування основних. З-поміж них вирізнялися:
— вигнання за межі держави;
— позбавлення спадкових прав;
— каяття;
— передання в тимчасову чи довічну неволю;
— усунення з посади (стосувалося лише шляхетського стану)

40. Приватна та публічна форма покарань в литовсько-руському праві.

На зміну системі різного роду матеріальних відшкодувань приходить система публічно-кримінальних і страхітливих покарань. У Статуті І529 р. видно майже повне розуміння злочину як суспільного зла, а покарання — як публічної і страхітливої кари за це зло.

 

41. Впровадження статутного судочинства в Литовсько-Руській державі.

Литовським статутом було фактично завершено загальну судову реформу, розпочату в 1564 році Белзьким привілеєм.

За II редакцією Литовського статуту князівство Литовське було поділене на староства, а ті в свою чергу — на повіти. Судовою реформою передбачалося створення в кожному повіті 3-х судів: земського, гродського, підкоморського.

Земський суд єдиний із тогочасних судів не залежав від адміністрації. Складався із судді, підсудка та писаря (3 члени суду), які обиралися шляхтою і затверджувалися королем. Членами земського суду могли бути лише шляхтичі повіту. Земський суд засідав тричі на рік. Кожна судова сесія називалася "роком" або "каденцією". Як правило, тривалість сесії становила три тижні. Суд розглядав справи, що підлягали "праву посполитому і службі земській військовій". Однак на практиці земському судові була підсудна не лише шляхта. В ньому розглядалися справи про злочини представників різних верств і суспільних прошарків, за які в основному передбачалися штрафи. Тільки земський суд здійснював контроль за діяльністю і правильністю винесених рішень гродським судом. На засідання земського суду за наявності поважних причин можна було не з'являтися двічі. Третя неявка на суд не звільняла від відповідальності.

Гродський або замковий суд не був відокремлений від адміністрації. Глава адміністративної влади повіту— староста був головою гродського повітового суду. Членами гродського суду були також гродський суддя та писар. Увесь склад суду призначався. Гродському судові були підсудні усі справи про тяжкі кримінальні злочини, за які передбачалася смертна кара.

Юрисдикція гродського суду поширювалася не лише на шляхту, а й на селян, служилих людей, міщан, бояр — усіх тих, хто працював у панських маєтках. Поза компетенцією гродеьких судів перебували жителі міст, що володіли магдебурзьким правом.

Підкоморський суд — це спеціальний повітовий суд, що розглядав земельні спори, пов'язані із визначенням кордонів маєтностей. Із числа осіб, рекомендованих шляхтою, князь призначав підкоморія, який і здійснював судочинство. Підкоморій призначався довічно або до "милості" Господаря. Суд провадився однією особою — підкоморієм або коморником. Рішення ухвалювалися з виїздом на місце спору.

Свідками на підкоморському суді могли бути лише християни різноманітних станів. На суді заслуховувалися не менше 9 свідків, які попереджалися підкоморієм про відповідальність перед Богом за неправдиві свідчення.

Апеляційною інстанцією для всіх трьох повітових судів був Великий князь Литовський.

Діяльну роль у всіх трьох повітових судах відіграв возний — посадова особа, котра збирала необхідні для суду докази, виїзджала для огляду місця злочину, фіксації факту смерті, нанесення тілесних пошкоджень, виступала у суді з цього приводу офіційним свідком.

Після Люблінської унії 1569 року у Речі Посполитій була проведена нова реформа судової системи, що мала на меті зменшення кількості апеляційних справ, які розглядалися єдиною апеляційною інстанцією — Великим князем Литовським. Оскільки з 1501 року Великий князь одночасно став і королем польським, кількість таких справ значно зросла. Відтак з 1578 року запроваджується Луцький трибунал — вища судова установа для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств. Саме ці, правобережні українські землі, внаслідок унії 1569 року, були відторгнуті від Литви і перейшли до Польщі. Запровадження окремого трибуналу свідчить про те, що ці землі зберігали певну автономію, у тому числі і в судочинстві.

42. Особливості копного судочинства в XV - XVIII століть.

Копний суд був інститутом звичаєвого права, який сформувався на етнічних українських землях у XIV ст. і функціонував до XVIII ст. Він був спадкоємцем вервного суду і розвивав правові традиції Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Унікальність цього судового органу (як правило, сільського) полягала в тому, що він не визнавав станового принципу судочинства, був виборним і колегіальним, а його суддями були авторитетні представники територіальної громади.

Підвідомчість копного суду передбачала вирішення ним цивільних і кримінальних справ, проте в його практиці не відбулось чіткого розмежування судочинства на цивільне та кримінальне. Копному суду були підсудні усі суспільні групи, у тому числі шляхта, яка проживала у селах.

Кожна стадія копного судочинства мала назву «копа». Залежно від справи, яку вирішував копний суд, їх кількість могла бути різною, проте загалом можна згрупувати та виділити три основні стадії копного судочинства: гаряча копа (розслідування злочинів), велика копа (судовий розгляд) та завита копа (виконання рішень).

43. Основні види доказів в литовсько-руському процесуальному праві.

Види доказів. Доказами в Литовсько-Руській державі визнавалися:

-особисте зізнання;

- письмові документи;

- огляд місця злочину та "лицо". Як було зазначено вище, висновок возно­
го служив важливим доказом по справі. "Лицо" (речовий доказ), знайдене у не­
винуватої особи, давав їй можливість відвести від себе підозру шляхом складен­
ня очищувальної присяги;

- свідки. Поділялися на офіційних (возний) і приватних. Як і в попередню
епоху, приватні свідки ділилися на видоків і послухів. Свідками могли бути ли­
ше християни, а з представників етнічних меншин тільки татари, що перебували
на службі у князя. Свідчити не могли слуги у справі їхнього пана, раніше засу­
джені, співучасники злочину, божевільні тощо. Покази шляхтича мали більшу
доказову силу, ніж свідчення "посполитого", тобто простолюдина;

- присяга. За рішенням суду присягу складала одна сторона під час засідан­
ня суду, у присутності священика. Присяга застосовувалася тоді, коли не було
доказів або вони були недостатніми для вирішення справи. Безпідставно обвину­
ваченим дозволялося присягою очистися від підозри;

- жереб уже не був самостійним доказом. Суд застосував його в разі сумні­
вів та вагань по справах, де не було свідків, або ж обидві сторони виявили ба­
жання присягнути. Кидався жереб, вигравав справу той, кому випало присягати;

- зізнання під час тортур. Застосовувалися у разі підозри за вчинення кра­
діжки, якщо підозрюваний був раніше засуджений. Тортури тривали впродовж години. Коли підозрюваний зізнавався, мав бути "скараний на горло", коли ж ні — позовник мав заплатити нав'язку за заподіяння страждань

 

44. Поняття інквізиційного процесу ("скрутинія") в литовсько-руському праві.

Типові європейськоцентричні тенденції становлення української правової свідомості та культури як таких не можна не побачити у активному формуванні європейськоструктурованих еволюційних особливих форм українського карного судочинства, а саме, форм скрутинія, які була близькі до західноєвропейського інквізиційного процесу, але в значно м'якішо­му та гуманнішому вигляді. За дорученням суду скрутатори провадили слідство в найважчих злочинах на місці вчинення. Свідки допитува­лись, як правило, за відсутності звинувачених, а протоколи зізнань були згодом на "розправі" єдиним доказом. Давати свідчення під час скрутинії були зобов'язані всі, кого покликали скрутатори і в цьому була засаднича різниця між ними і звичайними свідками, що їх кликала до суду приватна сторона, і які не мали обов'язку зізнаватися. Скрутинію допускали суди центральні та місцеві від однієї чи обох процесуальних сторін, якщо їхні докази виявилися сумнівними. Зазвичай скрутинію застосовували у справах, що загрожували найважчими карами і то передусім тоді, коли злочинця піймано на "гарячому вчинку", коли справа йшла під розгляд центральних судів, як суду першої або другої інстанції. Скрутинію проводили судді в присутності возних та, як прави­ло, у присутності трьох "шляхетських" свідків. Центральні суди делегували двох своїх суддів, а великий князь - двох-трьох урядовців того повіту, в якому скрутинію проводили, отже процедуру скрутіння можемо вважати примусовою законодавчо структурованою процедурою тоталітаризованої ідеологічної трансформації української суспільної правосвідомості у державно-правову та доказом домінанти останньої у загальній звичаєвій українській правовій свідомості та культурі.Скрутатори заслуховували свід­ків без присутності сторони звинувачення, свідчення записували, опе­чатували та зберігали до "розправи", на яку сторони повинні були з'яви­тися з викликом скрутаторів. При оголошенні вироку свідчення скрутинії могли бути головним доказом.

 

45. Характеристика розвитку права на українських землях у складі Польського королівства та коронних землях Речі Посполитої з другої половини XIV - до середини XVII століття.

До найважливіших литовсько-руських пам'яток можна віднести звичаєве право, "Руську правду", а також привілеї (приватні закони) литовських князів. Останні поділялися на дві категорії — загальноземські та обласні:

- загальноземські привілеї. їх зміст полягав у наданні Великим князям Литовським певних пільг окремим фізичним особам, суспільним станам, містам, церквам, монастирям. Серед станів виділялася насамперед шляхта та духовенство. Найвідомішими серед цієї групи джерел є:

а) Шляхетський привілей Ягайла 1387року — забороняв католикам одружуватися на православних, доки останні не перейдуть у лоно римської церкви;

б) Городельським привілеєм 1413 року ще більше звужувалися права православних, їм заборонялося займати вищі посади в державі, брати участь у засіданнях пани-ради, шляхетських з'їздах чи сеймиках;

в) Гродненський 1432 року та Трокський привілей 1434року, змістом яких

стало повернення політичних та майнових прав українській та білоруській аристократії в разі прийняття ними католицизму.

г) Віленський привілей 1457року урівнював литовську, в тому числі й українську шляхту, у правах із польською.

З кінця XIV ст. Великим князем стали надаватися привілеї окремим землям, воєводствам, іншим адміністративно-територіальним одиницям. В літературі вони отримали назву "уставні грамоти" або обласні привілеї.

У другій половині XV ст. з'явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першою спробою кодифікації литовсько-руського права став Судебник Казимира IV Ягеллончика,_затверджений 1468 року у Вільно.

В основу Судебника, що складався із 25 артикулів, було покладено місцеве звичаєве право та судову практику з кримінальних справ. У ньому знайшли відображення ряд норм, очевидно, запозичених з "Руської Правди".

Своєрідним джерелом права є Литовська метрика — документи і матеріали князівської канцелярії, перші згадки про яку відносять до другої половини XIV ст. В ній міститься низка законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя та панів радних.

Широка дипломатична діяльність князівства знаходила відображення в міжнародних договорах князів з німецьким орденом (1367 року), Польщею, південно-руськими князівствами.

Найвизначнішою пам'яткою права означеного періоду, безумовно, є Литовський статут у трьох редакціях 1529, 1568, 1588 років. Якщо перша редакція 1529 року захищала права земельної аристократії і селян, то друга — розширяла шляхетські вольності, одночасно обмежуючи права селянської верстви. Апогеєм розширення шляхетських прав стала третя редакція Литовського статуту. Вона заклала підвалини процесу закріпачення широких верств селянства. Чинність III Литовського статуту не поширювалася на Брацлавщину, Київщину, Волинь у зв'язку з приєднанням цих територій у 1569 році до польської корони. На цих землях діючою була II редакція Литовського статуту, який за регіоном свого найбільшого поширення отримав назву Волинського статуту.

Правова неврегульованість окремих сфер суспільних відносин вимагала від законодавця термінового забезпечення наявних прогалин. Під цим кутом слід розглядати видання "уставів" та "ухвал", здійснених литовськими князями для впорядкування окремих фінансових та економічних питань. Серед цієї групи правових памяток найбільше значення мала "Устава на волоки", ухвалена Сигізмундом-Августом у квітні 1557 року. Вона мала своїм завданням проведення глибоких перетворень у сфері аграрних відносин.

Серед рецептованих (запозичених) іноземних джерел в Литовсько-Руській державі виділялося так зване німецьке або магдебурзьке право.

На українських землях, що входили до складу Польщі, а потім Речі Посполитої, діючими джерелами права були:

звичаєве право;

"Руська Правда" діяла на українських землях, приєднаних до Польщі в XIV- першій пол. XV ст.;

магдебурзьке або німецьке право

Вислицький статут 1347 року. Це перший кодифікований збірник звичаєвого права Польщі. Ним визначалися правові рамки для окремих станів суспільства, насамперед для шляхти і духовенства. На обидва стани покладалися обов'язки військової служби на користь короля залежно від розмірів землеволодіння.

Вартський статут 1420-1423 років. Головна увага приділена шлюбно-сімейному, спадковому та опікунському правам. В окремих статтях йдеться про обсяги судової компетенції сільських старост;10

різноманітні королівські закони, загальні й особисті привілеї, законодавство сеймиків, а з утворенням вального сейму — його власні акти;

судова практика, тобто рішення вищих королівських судів і місцеві з'їзди феодалів створювали обов'язковий судовий прецедент для вирішення аналогічних справ.

46. Поняття козацького звичаєвого права.

На нових землях склався своєрідний козацький лад, в основі якого лежали норми звичаєвого права, значна частка їх була вироблена ще в часи Київської Русі. Козацькі звичаї мали певний вплив на формування литовської правової системи. Особливо варто відзначити сильні впливи козацького звичаєвого права на систему судочинства у прикордонних районах, де проживала маса козаків. Вони об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв'язували на радах. Тут обирали козацьку старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра тощо

Найяскравішим прикладом функціонування козацького звичаєвого права була Запорізька Січ, де даний вид права і фактичного визначав усі норми суспільного життя й регулював усі відносини між козаками.

Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чоловіків за умови православного віровизнання та проходження випробувального терміну. Організаційно в мирний час Січ складалася з куренів (максимально їх було 38), де перебувало 5-6 тис. козаків. Територія на берегах Дніпра біля Запорозької Січі поділялася на паланки - області з власним самоврядуванням, яких у різні періоди було 5-8, максимально - 10. Щорічно за жеребом землі отримували ті чи інші курені. На цих територіях козаки займалися господарством, там же, на хуторах, жили із сім'ями одружені козаки. Але постійна воєнна небезпека унеможливлювала активне господарське освоєння земельних угідь, розвиток промислів і скотарства. Позбавлене в польсько-литовській державі офіційного статусу, а також платні, запорозьке козацтво активно займалося військовим найманством і походами

Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада за участю всіх козаків, яка скликалася за потреби й обов'язково - 1 січня, на Великдень, 1 жовтня. На раді вирішувалися найважливіші питання - вибору кошового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність. Існували ради ("сходки") у куренях і паланках.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й певною мірою духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, визначав духівництво для січової та паланкових церков, розподіляв воєнну здобич, прибутки, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скликавши військову раду

До військової старшини належали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Військовий суддя (заступник кошового) здійснював основні судові функції, водночас був скарбником і начальником артилерії. Військовий писар вів документацію, облік прибутків та витрат. Військовий осавул відповідав за громадський порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охорону іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою. Рангом нижче стояли військові службовці (довбиш, пушкар, толмач, шафар, булавничий, бунчужний, хорунжий та ін). Під час війни діяла походна старшина - полковник, осавул і писар. У межах паланок керівництво здійснювала паланкова старшина - полковник, осавул, писар, підосавул та підскарбій.

Як уже зазначалося, військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. У куренях і паланках діяв суд курінних отаманів та паланкових полковників. Справи про тяжкі злочини передавалися на розгляд військовим суддею чи кошовим отаманом. Для військової старшини судом першої інстанції вважався суд кошового отамана, а другої - суд військової ради

Все життя та стосунки між козаками визначались нормами звичаєвого права. Найсуворішою формою покарань була смертна кара. Вона передбачалась, зокрема, за вбивство. Убивцю мали закопувати живцем із жертвою в одну могилу. На смерть карали також в разі порушення військового розпорядку та дисципліни під час походів. Так, за зраду, пияцтво в поході одразу передбачалось смертна кара. За інші злочини (крадіжки, зґвалтування, приведення жінок на Січ) карали на спеціальному стовпі: винного прив’язували до цього стовпа і кожен козак міг вдарити його палицею

Отже, аналіз організації козацького самоврядування й судочинства дає підстави стверджувати, що тут правові норми повністю визначались і регулювались звичаєвим правом. Писаних законів ніколи не існувало, а звичаї, що закріпились і передавались з покоління до покоління мали вищу юридичну силу. Система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання властивих державі внутрішніх і зовнішніх функцій.

47. Види звичаєвого права гетьманської доби.

Серед джерел права на українських землях періоду Гетьманщини посідало досить помітне місце. Воно виникло та оформилося під час еволюції господарчо-побутових відносин людей і спиралося на загальноприйняті "давні" норми поведінки (звичаї), вироблені за різноманітних обставин. Показовими в цьому аспекті були неписані "права й звичаї" Запорозької Січі, які, не будучи офіційно санкціонованими державною владою, фактично врегульовували все внутрішнє життя січовиків. Сукупність правових звичаїв як правил, обов'язкових до виконання нарівні з законом (у разі їх порушення - обов'язкового покарання, схожого з вироком законодавчих органів), що виникли в Запорозькій Січі та встановлювались у сфері козацтва, в науці дістали назву "козацького права".

Національна революція середини XVII ст. сприяла значному поширенню козацького звичаєвого права. Його норми охоплювали всі без винятку верстви населення, впливали на становлення прав та обов'язків громадян, проникали у важливі сфери суспільного життя, особливо в адміністративну, кримінально-правову і судову. Гетьмани, старшинська адміністрація, суди у своїй практичній діяльності широко використовували норми запорозького звичаєвого права

48. Гетьмансько-королівські та гетьмансько-царські договори, причини прийняття, зміст і правове значення.

- Зборівська угода 1649 року, укладена Україною з Річчю Посполитою. За її
умовами кількість реєстрового козацького війська мала становити 40 тис. осіб.
Під юрисдикцію козацької адміністрації переходили Брацлавське, Київське та
Чернігівське воєводства, всі посади в яких мали обіймати православні христия­
ни. Перебування польських військ на цих територіях заборонялося. Селяни, які
не потрапили до козацького реєстру, мали повернутися у кріпацтво. Повстанцям
гарантувалася повна амністія. Київському митрополиту обіцяно місце в сенаті, а
питання про Берестейську унію мав розв'язати вальний сейм. Католики не мали
права проживати в українських містах;

- Білоцерківський договір 165