Предтеоретичний етап розвитку геополітичної думки

Виникнення перших геополітичних уявлень відбувається на Стародавньому Сході у політичній думці найбільш розвинених державних утворень того часу – Стародавніх Індії та Китаю. Особливе значення має висвітлення у давньоіндійському трактаті“Артхашастра” питань відносин дружніх та ворожих держав, які вперше розглядаються з геополітичної точки зору. Автором трактату є видатний політичний діяч брахман Каутілья, який, скоріше за все, був першим міністром царя Чандрагупти, засновника династії Маур’їв, та жив у період між ІV та ІІІ ст. до н.е.

Геополітичний тип мислення Каутільї впливає на його визначення союзників, противників, “серединних” правителів, тих, хто “стоїть осторонь”. Правитель, земля якого межує з володінням того, хто має намір перемогти, є основний ворог. Якщо він належить до того ж роду, то його називають природним ворогом. Якщо ж він знаходиться у родстві з першим, то він є природним союзником. Крім того, існує інший правитель, земля якого межує з володіннями бажаючого перемогти та його ворогу, який здатний допомогти тому і іншому, а також справитись з ними поодинці – це і є “серединний” правитель. Також існує правитель, що “стоїть осторонь” від ворогу, бажаючого перемогти та “серединного” правителя. Він є більш сильніший, ніж три інших та здатний допомогти кожному з них. В того, хто бажає перемогти, можуть бути три основні фактори: він сам, його союзник та союзник його союзника, кожен з яких має розглядатися у зв’язку із п’ятьма факторами: тобто міністрами, сільськими місцевостями, укріпленими містами, скарбницею та військом. Таким чином, за словами Каутільї, усе коло факторів перемоги складається з 18 факторів. Він підкреслював, що ворог, який знаходиться між прагнучим перемогти та його союзником, буде знищений та стискуваний, навіть якщо він мав значну силу.

Подальший розвиток геополітичні уявлення знайшли в Античній Греції. Звернення до геополітичної проблематики тут сягає ранньої античної філософії, що шукала відповіді на питання про першопочаток (archє), яке всім керує та з якого виникли всі речі. Вже Ксенофан з Колофону стверджує, що “все є земля і вода, що народжується та виростає”. В цей час формуються два протогеополітичні підходи до оцінки значення та співвідношення сил Суші та Моря.

Один з них - талассократичний, витоки якого містяться у “Іліаді” Гомера, який казав про “Океан, прародитель богів”, “Океан, який всім нам прародитель”, співаючи його “велику міць”. Фалес Мілетський стверджував, що “початок сутніх [речей] - вода”, що “все з води і у воду все розкладається”. У подальшому Плутарх прийде до проголошення: “можна сказати, що якби не було моря, людина була б самою дикою та самою жалюгідною з усіх тварин”, що можна вважати вершиною античної апології талассократії.

Тієї ж думки раніше дотримувався видатний афінський історик Фукідід, для якого основним критерієм історичного розвитку Еллади було освоєння морських комунікацій, влада над морем. Особливого значення цей один з перших теоретиків талассократії надавав морській торгівлі, розширення якої сприяло зміцненню Еллади та збільшенню її багатств. Його описання боротьби Спарти з Афінами фактично можна вважати одним з перших історичних описань боротьби Сил Суші та Сил Моря, яка становить собою основний закон геополітики. Фукідід фактично є основоположником концепції провідної ролі морських комунікацій, морської торгівлі та морської сили у зростанні державної моці та авторитету. Саме вона була покладена в основу геостратегії західних талассократій, що розпочали широку просторову експансію з XV ст. н.е.

Однак, формується й інший, теллурократичний за своєю сутністю підхід, представники якого з побоюванням ставились до сил Моря. Так, Піттак, син Герраса, наголошував: “[Що] надійно [?] - земля, [що] ненадійно[?] - море”, а Геракліт з Ефесу констатував принципову відмінність існування на Суші та на Морі, непридатність Моря для людського існування: “і морська вода для людей - противне та отрутне питво, а для риб вона приємніша та питна”.

Геракліт всупереч філософам-талассократам висунув революційну теорію походження Всесвіту з Вогню. Вогонь - першоелемент і всі речі - відшкодування вогню. Періодичний вічний Вогонь має трансцендентний, божественний характер, це стихія богів. Тому та полярність Землі та Вогню, яку пізніше відкрито сформулював Парменід - згідно з Аристотелем, “Парменід одвічно допускав два елементи - вогонь і землю, вважаючи проміжні тіла, тобто повітря та воду, їх сумішами”, – не вписується у схему природної напруженості Суші та Моря. Трансцендентний Вогонь розганяє первісні води, щоб виникла Суша:

“Парменід вважає вогонь тим, що рухає землю, тим, що ним оформлюється”. Звідси особливе значення, що його набуває Вогонь для людей Суші, які ставлять його в центрі свого Дому, Храму, тіла та Всесвіту. Вже у найпримітивніших сухопутних культурах Вогонь є деміургом, що виникає з Сонця і є його земним представником. В традиції індійських аріїв також говориться про Світла-двіпа, де знаходиться обитель Нараяни, того “Хто є Світло” і того “Хто стоїть над Водами”.

Таким чином “Дім - це відповідь на Сонце. Суша та її цивілізація - це продукт інтелектуального осмисленого Вогню”. Це стверджував і Псевдо-Гіпократ: “Тепліший та осмисленіший вогонь, що над усіма панує, ... він править усіма завжди”. "Філолай всередині, в центрі [космосу поміщує] вогонь, який він називає Вогнищем (Гестією) Всесвіту, “домом Зевсу”, “Матір’ю богів”, “олтарем”, зв’язком і мірою природи". Безумовно, самі слова “очаг”, “вогнище” свідчать про безпосередній зв’язок традицій сухопутного існування з культом Вогню.

В зв’язку з цим не можна не згадати про проведену О. Г. Дугіним асоціацію між словом “Суша”, в якому етимологічно міститься вказівка на якість сухості, та теплом, жаром, Вогнем. “Поки зв’язок між Вогнем та Землею усвідомлювався, океанічного виклику не існувало. Талассократія врівноважувалась теллурократією, і римська Веста переможно трощила народжуючийся з піни Карфаген всякого разу, коли той посягав на універсалізацію свого культурного та цивілізаційного послання. Коли священний вогонь вгас у домах людей, у серцях людей, у їх храмах, роздався апокаліптичний рев Левіафану”.

У Гераклітовій концепції вогонь є привілейованою світовою стихією, але він ніколи не бере гору настільки, щоб знищити інші світові стихії - воду і землю, бо в такому випадку порушився б принцип, згідно якому справедливість - у розбраті, а гармонія - у боротьбі протилежностей. Для Геракліта також є властивим розуміння водної стихії як царини матеріального порядку, тоді як сухість є процес народження души з випарюванням: чим менше у ній залишається вологи, тим вона мудріше. Таким чином, чим меншим є вплив водного принципу, талассократії, яка рівнозначна матеріалізації буття, тим більшою стає можливість зростання духовного потенціалу людства.

Розвиток геополітичної думки е епоху Середньовіччя пов’язаний насамперед з концептуальним обґрунтуванням імперської ідеї, оскільки геополітичний аспект історії Середньовіччя - це фактично становлення імперської державності та боротьба проти неї з боку васалів і папства. В Європі імперська ідея була нерозривно пов’язана з обґрунтуванням експансіонізму. Особливо це було характерно для Німеччини, де ще на самому початку історії країни активно проявилися агресивні прагнення, пізніше оформлені у вигляді концепції “Дранг нах Остен”. Вже у ІX ст. абат Регіно Примський пише у своїй “Хроніці”, що король має право роздавати слов’янську землю, кому забажає.

Одним з ідеологів німецької експансії на Схід був Відукінд, автор “Діянь саксів” (Х ст.), де експансіоністська політика правлячої тоді Саксонської династії розглядалася як закономірне явище. Слов’янський світ Відукінд вважав нижчим, представленим варварськими племенами та язичниками, в той час як німецька держава є вищою, а її носії - сакси - давнім і шляхетним народом.

Для доказу цього він підкреслював родинні відносини саксів з англосаксами та їх рівноправність з франками. Ідею державної спадкоємності від франків до саксів виражено Відукіндом у формі розповіді про передачу франками мощей Св. Віта саксам, у зв’язку з чим “вище благо” держави перейшло до саксів. Виходячи з цього, він сформулював ідеологічне обґрунтування боротьби саксів за гегемонію над іншими європейськими народами.

Найбільшого розвитку імперська ідея здобула у Візантії, яка була на той час провідною могутньою державою та вважала себе єдиною легітимною імперією. З Візантії імперська ідея потрапила на Русь. Вона знайшла втілення у концепції “Москва - Третій Рим”, зародок якої міститься у творах новгородського митрополита Зосіми, визнаного пізніше єретиком. У Передмові до складеної ним Пасхалії (1492) не лише здійснюється уподібнення Івана ІІІ візантійському імператорові, а Москви - Константинополю, але й відстоюється витіснення старого центру православ’я новим, московським.

Новоєвропейська геополітична думка, розвиваючись під впливом загальних тенденцій розвитку міжнародних відносин, пов’язана з обґрунтуванням становлення держав-націй та проводимої ними політики підтримання силової рівноваги на континенті. Так, швейцарський дипломат Емер де Ваттель зробив значний внесок у розуміння феномену балансу сил.

Європа становить, на його думку, політичну систему, деяку цілісність, в якій все пов’язане з відносинами та інтересами націй. Він використовує для характеристики цієї системи термін “політична рівновага”, під якою розуміється такий стан речей, за яким кожна держава не здатна мати абсолютну перевагу над іншими та встановлювати для них закони. Найбільш вірним засобом збереження рівноваги було б створення такого порядку, щоб жодна держава не переважала набагато інших, щоб усі вони, або значна їх більшість були б приблизно рівними за своєю силою. Але Ваттель ставить питання про засоби закріплення цієї рівності, підкреслюючи, що торгівля, промисловість, войовничість швидко призведуть до її зникнення.

Певний внесок у розвиток геополітичної думки зробив Георг-Вільгельм Фрідріх Гегель. Він виділив три “географічні відмінності” земної поверхні: 1) безводне плоскогір’я зі степами та рівнинами; 2) низини, перехідні країни, що орошаються ріками; 3) узбережні країни, що безпосередньо прилягають до моря. Ними він обґрунтовує відмінності суспільного ладу тих чи інших країн. Гегель писав, що “скотарство є заняттям мешканців плоскогір’їв, що землеробством та промисловою працею займаються мешканці низин; нарешті, торгівля та судноплавство становлять третій принцип. Патріархальна самостійність тісно пов’язана з другим, а громадянська свобода — з третім принципом”. Таким чином, він доводив вищість талассократії над теллурократією.