Кирилюк Ганна Григорівна, народилася 1927 року в селі Тимофіївка Херсонської області
Епіграф
«Сиве благання Вкраїни-Вітчизни:
Синку, як виживеш, все розкажи».
Учень 1.
Бозю!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку ...
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.
Та ж підрости хоч би трохи бодай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хотілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий.
Бозю, що там у тебе в руці?!
Учень 2.
Голод на Україні в 1932-1933 роках – одна з достоту трагічних сторінок нашої історії.
Їм – неоплаканим і невідспіваним... Їм – похованим без труни й молитви, позбавлених могили й шани – присвячується цей урок-реквієм.
Помянімо мільйоннії жертви,
Які голодом винищив кат.
В тридцять третьому році, що вмерли
І лишились лежать коло хат.
Учень 3.
У світі сталося багато трагедій. Страшних трагедій. Так, були різні війни, катастрофи, які забирали життя людей. Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії літака чи потяга, виверження вулкану – це одне. Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, - це друге. А коли люди гинуть від голоду – це зовсім інше. Особливо – голоду, який створили навмисно. Ви вже знаєте, що в Україні родючі землі і вона багата на хліб, нашу Україну називали «житницею Європи».
Учень 4.
Хіба можна уявити, що народ-хлібороб помирає від голоду? Хіба можна уявити, що людина збирала урожай, радувалась, що зможе прокормити свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини.
Учень 5.
У ті часи жертвами ставали неокремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Найстрашніше – помирали діти. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіли 2\3 учнів. Вони не дожили до свого першого дзвоника.
Саме так влада вчинила з мільйонами українців у ті далекі 30-ті рр. минулого століття.
Учень 6.
1933 рік... Найчорніший час в історії України. Навіть через півсторіччя ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде в світі не зафіксовано голоду, подібного до того, що випав на долю однієї з найродючіших країн. Як могло трапитися, щоб у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини?Смерть чатувала на людей і вдень, і вночі. Пухли від голоду, вимирали цілі родини й цілі села.
Учень 7.
А люди біднії в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах
Та й мруть...
Сумують комини без диму.
А за городами, за тином
Могили чорнії ростуть.
Гробокопателі в селі
Волочать трупи ланцюгами
За царину і засипають
Без домовини. Дні минають,
Минають місяці.
Село. Навік замовкло, оніміло
І кропивою поросло.
Учень 8.
1930 – 1932 рр. були дуже бурхливими. Людей примушували вступати до колгоспів. Записували до колгоспів іноді всіх членів родини. Вступ до колгоспу був добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалось насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господрстві: коней, корів, плуги, борони. В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти з кризи через конфіскацію всіх запасів зерна.
Учень 9.
В селах було організовано спеціальні бригади, які проводили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Коли здавати було нічого, організували «буксир» (четверо-пятеро чоловіків-активістів на чолі з уповноваженим), який ходив дворами і відбирав хліб. Спочатку забирали ніюи залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плаали, лаяли, проклинали. Настав голод 1932-1933 років.
Учень 10.
Їдуть, їдуть людомори
У червоних прапорах,
Забирають із комори
Порох, зниділий на прах.
Вимітають пил зі скрині,
Зерен запашні сліди,
Залишають Україні
Хліб з кропиви й лободи,
Світ виносять із халупи,
Що віками там горів,
І складають поміж трупи
Недовмерлих матерів.
Їдуть, їдуть без осмути,
Борошно везуть вочу
І співають, щоб не чути
З ями стогону й плачу.
Учень 11.
Наприкінці зими 1933 року голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись урятуватись, тисячі селян ішли до міст, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але сільським жителям нічого не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані. Все ж тисячі селян пробиралися туди, та не знаходили порятунку, вмирали прямо на вулицях.
Учень 12.
Це остання хлібина, остання...
Очі горем налиті вщент.
Батько й діти не їли зрання,
Це остання хлібина, остання...
Після неї голодная смерть.
Плаче й крає, мов соломину,
Пильно дивиться дітвора.
- Тату, їжте ось цю шкуринку,
Майте жалю до нас краплинку.
Умирати вже вам пора.
Взяв шкуринку дідусь і плаче,
І стареча рука тремтить,
Сиве око, - сліпе, не зряче,
Але серце його козаче
Бється рівно і хоче жить.
Стали кожному крихти в горлі,
Спазми в горлі
Немає слів.
А над хатою – клекіт орлів,
А на вигоні – трупи чорні
Там, де саваном сніг білів.
Учень 13
На зиму 1932-1933 років у селах зїли всіх собак, котів, щурів. Переловили ворон і горобців, корови, свині, кози ще раніше були забрані й вивезені. Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. Люди від голоду божеволіли.
Кирилюк Ганна Григорівна, народилася 1927 року в селі Тимофіївка Херсонської області
Була у нас корівка з телям, а до нас приїхала підвода з дядьками. Зчинилася лайка в дворі. Один зайшов у хату і почав нишпорити по всіх закутках: під ліжком за цеберкою в кутку лежав клунок картоплі, а в скрині з одежею на самому споді лежав шматок сала.
Шпирхун, так в селі називали обозників-заготовителів, перерив у хаті все верх дном, знайшов і картоплю і сало ще й одяг новий позабирали. Мама вчепилась в нього: «Що ж ти робиш, безбожнику». Він маму дуже побив ногами, люто лаявся ще й револьвером розмахував. Ми з братиком дуже плакали – я думала, що почалася війна, а то прийшли грабувати. Бабуся підвела нас до вікна, обняла за плечі та й каже : «В останній раз дивіться на нашу корову», - та й заплакала...
І спустіла хатонька наша, стало в ній сумно та голодно, як у труні. Ми голодні нишпорили по хаті – шукали хоч сухарик, знайшли декілька квасолин, кісточку від абрикоса, а потім – нічого...
Спочатку померла бабуся, мама все кашляла після того, як її шпирхун побив, та плювала кров’ю, а згодом зовсім злягла і вже так і не підвелася, залишились ми з братиком удвох: ходили по смітниках, збирали бурякові та картопляні лушпайки, їли насіння трави, а згодом все засипав сніг... З голоду ноги опухли і було дуже боляче ступати, а братик зовсім зліг. Одного разу до нас зайшов наш сусід. Поки він ходив у місто виміняти хлібину, його тітка вмерла, то він нам приніс окраєць хліба. Я вхопила той хліб – запихаю в рот, а мій братик все дивиться на мене, ніби промовляв: «Я вмираю, Ганнусю, але я тебе не виню». Мій братик помер... а я жива.
Учень 14.
Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба.
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
Бо не впустить нас Бозя до неба.
А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні в садочку мене
І лягайте самі коло мене.
Забринить понад нами бджола золота,
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом наші чолі і уста,
І росою вмиватиме очі.
Учень 15.
Коли дослідники говорять про голодомор 30-х років, то мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933р. Саме за ці 17 місяців, тобто приблизно 500 днів, в Україні загинули мільйони людей.
Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 000 – щодня. Найбільше від голоду постраждали Полтавська, Харківська, Сумська, Черкаська, Київська, Житомирська області. На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищує середній рівень у 8-9 і більше разів.