Bookdesigner@the-ebook.org 10 страница

Чи є що краще, лучче в світі, Як укупі жити, З братом добрим добро певне Познать, не ділити Яко миро добровонне З голови честної На бороду Аароню Спадає росою І на шитії омети Ризи дорогії; Або роси єрмонськії На святії гори Високії сіонськії Спадають і творять Добро тварям земнородним, І землі, і людям,- Отак братів благих своїх Господь не забуде, Воцариться в дому тихих, В сем'ї тій великій, І пошле їм добру долю Од віка до віка.

На ріках круг Вавілона, Під вербами, в полі, Сиділи ми і плакали В далекій неволі; І на вербах повішали Органи глухії, І нам стали сміятися Едомляне злії: «Розкажіть нам пісню вашу, Може, й ми заплачем. Або нашу заспівайте, Невольники наші». Якої ж ми заспіваєм? На чужому полі Не співають веселої В далекій неволі. І коли тебе забуду, Ієрусалиме, Забвен буду, покинутий, Рабом на чужині. І язик мій оніміє, Висохне лукавий, Як забуде пом'янути Тебе, наша славо! І господь наш вас пом'яне, Едомськії діти, Як кричали ви: «Руйнуйте, Руйнуйте, паліте Єрусалим!..» Вавілоня Дщере окаянна! Блаженний той, хто заплатить За твої кайдани! Блажен, блажен! Тебе, злая, В радості застане І розіб'є дітей твоїх О холодний камінь!

Псалом новий господові І новую славу Воспоєм честнйм собором, Серцем нелукавим; Во псалтирі і тимпані Воспоєм благая, Яко бог кара неправих, Правим помагає. Преподобнії во славі І на тихих ложах Радуються, славословлять, Хвалять ім'я боже; І мечі в руках їх добрі, Гострі обоюду, На отмщеніє язикам І в науку людям. Окують царей неситих В залізнії пута, І їх, славних, оковами Ручними скрутять, І осудять губителей Судом своїм правим, І вовіки стане слава, Преподобним слава.

19 декабря 1845, Вьюниіца

Маленькій Мар'яні

Рости, рости, моя пташко, Мій маковий цвіте, Розвивайся, поки твоє Серце не розбите, Поки люди не дознали Тихої долини, Дознаються - пограються, Засушать та й кинуть. Ані літа молодії, Повиті красою, Ні карії оченята, Умиті сльозою, Ані серце твоє тихе, Добреє дівоче Не заступить, не закриє Неситії очі. Найдуть злії та й окрадуть… І тебе, убогу, Кинуть в пекло… Замучишся І прокленеш бога. Не цвіти ж, мій цвіте новий, Нерозвитий цвіте, Зов'янь тихо, поки твоє Серце не розбите.

20 декабря 1845, Вьюнища

***

Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої, Коли доброї жаль, боже, То дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні… то проклинать І світ запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше - спати, спати І спати на волі, І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув! Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, боже, То дай злої! злої!

21 декабря 1845, Вьюнища

Три літа

І день не день, і йде не йде, А літа стрілою Пролітають, забирають Все добре з собою. Окрадають добрі думи, О холодний камень Розбивають серце наше І співають амінь, Амінь всьому веселому Однині довіка, І кидають на розпутті Сліпого каліку. Невеликії три літа Марно пролетіли… А багато в моїй хаті Лиха наробили. Опустошили убоге Моє серце тихе, Погасили усе добре, Запалили лихо, Висушили чадом-димом Тії добрі сльози, Що лилися з Катрусею В московській дорозі, Що молилась з козаками В турецькій неволі, І Оксану, мою зорю, Мою добру долю, Що день божий умивали… Поки не підкрались Злії літа; та все теє Заразом украли. Жаль і батька, жаль і матір, І вірну дружину, Молодую, веселую, Класти в домовину, Жаль великий, брати мої; Тяжко годувати Малих діток неумитих В нетопленій хаті, Тяжко лихо, та не таке, Як тому дурному, Що полюбить, побереться, А вона другому За три шаги продається Та з його й сміється. От де лихо! От де серце Разом розірветься! Отаке-то злеє лихо й зо мною спіткалось: Серце люди полюбило І в людях кохалось, І вони його вітали, Гралися, хвалили… А літа тихенько крались І сльози сушили, Сльози щирої любові; І я прозрівати Став потроху… Доглядаюсь - Бодай не казати, Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії… І засохли мої сльози, Сльози молодії. І тепер я розбитеє Серце ядом гою, І не плачу, й не співаю, А вию совою. Отаке-то, що хочете, То те і робіте: Чи голосно зневажайте, Чи нишком хваліте Мої думи; однаково Не вернуться знову Літа мої молодії, Веселеє слово. Не вернеться… І я серцем До вас не вернуся. І не знаю, де дінуся, Де я пригорнуся, І з ким буду розмовляти, Кого розважати, І перед ким мої думи Буду сповідати? Думи мої! літа мої, Тяжкії три літа, До кого ви прихилитесь, Мої слії діти? Не хилітесь ні до кого, Ляжте дома спати… А я піду четвертий год Новий зострічати; Добридень же, новий годе В торішній свитині, Що ти несеш в Україну В латаній торбині? «Благоденствіє, указом Новеньким повите». Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись.

22 декабря 1845, Вьюнища

Заповіт

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отойді я І лани, і гори - Все покину і полину До самого бога Молитися… а до того Я не знаю бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сем'ї великій, В сем'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

25 декабря 1845, в Переяславі

Лілея

«За що мене, як росла я, Люде не любили? За що мене, як виросла, Молодую вбили? За що вони тепер мене В палатах вітають, Царівною називають, Очей не спускають З мого цвіту? Дивуються, Не знають, де діти! Скажи мені, мій братику, Королевий Цвіте!» «Я не знаю, моя сестро». І Цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву До білого пониклого Личенька Лілеї. І заплакала Лілея Росою-сльозою… Заплакала і сказала: «Брате мій, з тобою Ми давно вже кохаємось, А я й не сказала, Як була я людиною, Як я мордувалась.

Моя мати… чого вона, Вона все журилась І на мене, на дитину, Дивилась, дивилась І плакала. Я не знаю, Мій брате єдиний! Хто їй лихо заподіяв? Я була дитина, Я гралася, забавлялась, А вона все в'яла Та нашого злого пана Кляла-проклинала. Та й умерла… А мене пан Взяв догодувати. Я виросла, викохалась У білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина. Пан поїхав десь далеко, А мене покинув. І прокляли його люде, Будинок спалили… А мене, не знаю за що, Убити - не вбили, Тілько мої довгі коси Остригли, накрили Острижену ганчіркою. Та ще й реготались. Жиди навіть нечистії На мене плювали. Отаке-то, мій братику, Було мені в світі. Молодого, короткого Не дали дожити Люде віку. Я умерла Зимою під тином, А весною процвіла я Цвітом при долині, Цвітом білим, як сніг, білим! Аж гай звеселила. Зимою люде… боже мій! В хату не пустили. А весною, мов на диво, На мене дивились. А дівчата заквітчались І почали звати Лілеєю-снігоцвітом; І я процвітати Стала в гаї, і в теплиці, І в білих палатах. Скажи ж мені, мій братику, Королевий Цвіте: Нащо мене бог поставив Цвітом на сім світі? Щоб людей я веселила, Тих самих, що вбили Мене й матір?.. Милосердий, Святий боже, милий!» І заплакала Лілея, А Цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву На білеє пониклеє Личенько Лілеї.

[25 липня 1846 Київ]

Русалка

«Породила мене мати В високих палатах Та й понесла серед ночі У Дніпрі скупати. Купаючи, розмовляла Зо мною, малою: «Пливи, пливи, моя доню, Дніпром за водою. Та випливи русалкою Завтра серед ночі, А я вийду гуляти з ним, А ти й залоскочеш. Залоскочи, моє серце: Нехай не сміється Надо мною, молодою, Нехай п'є-уп'ється Не моїми кров-сльозами - Синьою водою Дніпровою… Нехай собі Гуляє з дочкою. Пливи ж, моя єдиная. Хвилі! мої хвилі! Привітайте русалоньку…» - Та й заголосила, Та й побігла. А я собі Плила за водою, Поки сестри не зустріли, Не взяли з собою. Уже з тиждень, як росту я. З сестрами гуляю Опівночі. Та з будинку Батька виглядаю.

А може, вже поєдналась З паном у палатах? Може, знову розкошує Моя грішна мати?» Та й замовкла русалочка, В Дніпро поринула, Мов пліточка. А лозина Тихо похитнулась.

Вийшла мати погуляти - Не спиться в палатах. Пана Яна нема дома, Ні з ким розмовляти. А як прийшла до берега, То й дочку згадала. І згадала, як купала І як примовляла. Та й байдуже. Пішла собі У палати спати. Та не дійшла,- довелося В Дніпрі ночувати. І незчулась, як зуспіли Дніпрові дівчата - Та до неї, ухопили Та й ну з нею гратись, Радісінькі, що піймали. Грались, лоскотали, Поки в вершу не запхали.. Та й зареготались. Одна тілько русалонька Не зареготалась.

[9 серпня 1846, Київ]

Відьма

Поема

Молюся, знову уповаю, І знову сльози виливаю, І думу тяжкую мою Німим стінам передаю. Озовітеся ж, заплачте, Німії, зо мною Над неправдою людською, Над долею злою. Озовітесь! А за вами, Може, озоветься Безталання невсипуще І нам усміхнеться. Поєднає з недолею І з людьми і скаже Спасибі нам. Помолиться Й тихо спати ляже. І примиренному присняться І люде добрі, і любов, І все добро. І встане вранці Веселий, і забуде знов Свою недолю. І в неволі Познає рай, познає волю І всетворящую любов.

Коло осіннього Миколи, Обідрані, трохи не голі, Бендерським шляхом уночі Ішли цигане. А йдучи - Звичайне, вольниє - співали. Ішли, ішли, а потім стали. Шатро край шляху розп'яли, Огонь чималий розвели І кругом його посідали.

Хто з шашликом, а хто і так, Зате він вольний, як козак Колись-то був. Сидять, куняють, А за шатром в степу співає, Неначе п'яна, з приданок Додому йдучи, молодиця:

«Ой у новій хаті Полягали спати, Молодій приснилось, Що мати сказилась, Свекор оженився, Батько утопився. І.. гу…»

Цигане слухають, сміються. «І де ті люде тут возьмуться? Оце, мабуть, із-за Дністра, Бо тут все степ… Мара! Мара!» - Цигане крикнули, схопились. А перед ними опинилось Те, що співало. Жаль і страх! В свитині латаній дрожала Якась людина. На ногах І на руках повиступала Од стужі кров; аж струпом стала. І довгі коси в реп'яхах О поли бились в ковтунах. Постояла, а потім сіла Коло огню, і руки гріла На самім полум'ї. «Ну, так! Оженився неборак!» - Сама собі вона шептала І тяжко, страшно усміхалась. Що ж се таке? Се не мара. Моя се мати і сестра. Моя се відьма, щоб ви знали.

Ц и г а н е

А відкіля ти, молодице?

В і д ь м а

Хто, я?

(Співає).

«Як була я молодиця, Цілували мене в лиця, А як стала стара баба, Цілували б, була б рада».

Ц и г а н

Співуча, нічого сказать. Якби собі таку достать, Та ще й з медведем…

В і д ь м а

Я співаю. Чи то сиджу, чи то гуляю, Все співаю, все співаю, Уже забула говорить… А перше добре говорила.

Ц и г а н

Де ж ти була, що заблудила?

В і д ь м а

Хто, я? чи ти?

(Шепче)

Цить лишень, цить. Он, бач, зо мною пан лежить. Огонь погас, а місяць сходить, В яру пасеться вовкулак…

(Усміхнувшись)

Я в приданках була, впилася. І молода не придалася… А все то прокляті пани З дівчатами такеє діють… Ще треба Другу одружить. Піду, без мене не зуміють І в домовину положить…

Ц и г а н е

Не йди, небого, будь ти з нами. У нас, єй-богу, добре жить.

В і д ь м а

А діти єсть у вас?

Ц и г а н е

Немає.

В і д ь м а

Кого ж годуєте єсте? Кого ви спати кладете? Кого колишете вночі? Лягаючи і встаючи, За кого молитесь? Ох, діти! І все діти! і все діти! Не знаю, де од їх подітись. Де не піду, й вони за мною, Вони з'їдять мене колись…

Ц и г а н е

Не плач, небого, не журись. У нас дітей нема й заводу.

В і д ь м а

Хоч з гори та в воду.

І відьма тяжко заридала. Цигане мовчки дивувались, Поки поснули, де хто впав. Вона ж не спала, не журилась, Сиділа, ноги устромила В гарячий попіл. Виступав Щербатий місяць з-за могили І на шатро мов позирав, Аж поки хмари заступили.

Чом не спиться багатому Сивому, гладкому? Чом не спиться убогому Сироті старому? Один дума, як би його Достроїть палати. Другий дума, як би його На подзвін придбати. Один старий одпочине В пишній домовині. Другий старий і так собі Де-небудь під тином. І обидва спочивають І гадки не мають. Убогого не згадують, А того ще й лають.

Коло огню старий циган З люлькою куняє. Позирає на приблуду Й на подзвін не дбає.

Ц и г а н

Чому не ляжеш, не спочинеш? Зірниця сходить, подивись.

В і д ь м а

Дивилась я, вже ти дивись.

Ц и г а н

Ми рано рушимо, покинем, Як не проспишся.

В і д ь м а

Не просплюсь, Я вже ніколи не просплюсь. Отак де-небудь і загину У бур'яні…

(Співає тихо).

«Гаю, гаю, темний гаю, Тихенький Дунаю! Ой у гаї погуляю, В Дунаї скупаюсь. В зеленому баговинні Трохи одпочину… Та, може, ще хоч каліку Приведу дитину…»

Дарма! аби собі ходило Та вміло матір проклинать. А он, чи бачиш, на могилі Очима лупа кошеня? Іди до мене. Кицю, кицю… Не йде, прокляте бісеня! А то дала б тобі напиться З моєї чистої криниці…

(Приспівує)

«Стоїть кутя на покуті, А в запічку діти. Наплодила, наводила, Та нема де діти: Чи то потопити? Чи то подушити? Чи жидові на кров продать, А гроші пропити?»

Що, добре наші завдають? Сідай лиш ближченько, отут. Ото-то й то! А ти не знаєш… Що я в Волошині була. Я розкажу, як нагадаю. Близнят в Бендерах привела. У білих Яссах колихала, У Дунаєві купала, В Туреччині сповила Та додому однесла - Аж у Київ. Та вже дома Без кадила, без кропила За три шаги охрестила, А три шаги пропила. Упилася, упилась! І досі п'яна! І вже ніколи не просплюсь, Бо я вже й бога не боюсь, І не соромлюся людей. Коли б мені отих дітей Найти де-небудь! Ти не знаєш, Чи є в Туреччині война?

Ц и г а н

Була колись, тепер нема. Умер найстарший старшина.

В і д ь м а

А я думала, що й досі… Аж уже немає. Слухай лишень, скажу тобі, Кого я шукаю. Я шукаю Наталочку Та сина Івана. Дочку свою Наталоньку… Та шукаю пана, Того ірода, що, знаєш?.. Стривай, нагадала. Як була я молодою - І гадки не мала, По садочку походжала, Квітчалась, пишалась. А він мене і набачив, Ірод!.. І не снилось, Що я була крепачкою. А то б утопилась,- Було б легше. От набачив, Та й бере в покої, І стриже, неначе хлопця, І в поход з собою Бере мене. У Бендери Прийшли ми. Стояли З москалями на кватирях, А москалі за Дунаєм Турка воювали. Тут дав бог мені близнята, Якраз против спаса. А він мене і покинув, Не вступив і в хату, На дітей своїх не глянув, Луципер проклятий! Пішов собі з москалями, А я з байстрюками Повертала в Україну Степами, тернами, Острижена. Та й байдуже. У селах питала Шлях у Київ. І що з мене Люде насміялись… Трохи була не втопилась, Та жаль було кинуть Близняточок. То сяк, то так На свою країну Придибала. Одпочила, Вечора діждалась, Та й у село. Хотілось, бач, Щоб люде не знали. От я крадусь попідтинню До своєї хати. В хаті темно, нема дома Або вже ліг спати Мій батечко одинокий. Я ледве ступаю; Входжу в хату. Аж щось стогне, Ніби умирає,- То мій батько. І нікому Ні перехрестити, Ні рук скласти. О прокляті, Лукавії діти, Що ви дієте на світі!.. Я перелякалась,- Хата пусткою смерділа. От я заховала Близнят своїх у коморі, Вбігаю у хату, А він уже ледве дише. Я до його: «Тату! Мій таточку! це я прийшла.- За руки хватаю.- Це я»,- кажу. А він мені Шепче: «Я прощаю. Я прощаю». Тілько й чула. Здається, я впала І заснула. Якби була Довіку проспала! Опівночі прокинулась: Як у ямі, в хаті. А за руку батько давить. «Тату! - кричу.- Тату!» А він уже так як крига… Насилу я руку Випручала. Що, цигане, Якби таку суку Тобі дочку. Що б ти зробив?

Ц и г а н

Єй-богу, не знаю.

В і д ь м а

Та мовчи вже, бо забуду. Потім не згадаю. Дітей, бачся, годувала Та в засік ховала. Та очіпок, се вже вранці, Клоччям вимощала, Щоб не знать було, що стрига. Прибралась, ходила, Поки люде домовину Надворі робили. Доробили, положили, Понесли, сховали… І одна я, як билина На полі, осталась На сім світі… Були діти, І тих не осталось.

«Через яр ходила Та воду носила, Коровай сама бгала. Дочку оддавала, Сина оженила… І… гу…»

Ц и г а н

Не скигли, бо ти всіх побудиш.

В і д ь м а

Хіба я скиглю, навісний?

Ц и г а н

Та добре, добре. Що дальш буде? Розказуй дальше.

В і д ь м а

Що даси? Навариш завтра мамалиґи? Я кукурудзи принесу.

Нагадала! Нагадала! З дочкою ліг спати… Завдав сина у лакеї… Громадою з хати Виганяли… Нагадала. Я собак дражнила Попід вікнами з старцями. І байстрят носила За плечима. Щоб привчались… Аж і сам приїхав. Я до його кинулася, Забудучи лихо. Привітав мене, луципер, Благословив діток, Та й забрав їх у покої… Ростуть мої квіти! Та й виросли. Сина Йвана Оддав якійсь пані У лакеї. А Наталю… Чи твої цигане Всі поснули?

Ц и г а н

Всі поснули.

В і д ь м а

Бо щоб не почули Мого слова. Страшно буде. І ти, старий друже, Злякаєшся, як вимовлю… Чи тобі байдуже? Наталоньку! Дитя своє! Ірод нечестивий!.. Занапастив… А до того Посилає в Київ Мене, бачиш, молитися. Я, дурна, й ходила, І молилась… Ні, цигане, Я марно молилась. Чи в вас єсть бог який-небудь? В нас його немає… Пани вкрали та в шкатулі У себе й ховають.

Вертаюся із Києва - Замкнуті покої. Він узяв її з собою Та й поїхав з нею, З Наталею… Чи чуєш ти? І остриг, проклятий, Дитя своє. Полетіла Я його шукати В Волощину. Та й шукаю, Совою літаю Над байраками. Та діток, Діточок шукаю, і Наталоньку!.. Ні, ні, ні, ні! Я шукаю пана. Розірву!.. Возьміть до себе І мене, цигане. Я медведя водитиму, А як найду ката, То й спущу його на його. Отойді, проклятий!.. Ні, не спущу. Сама його Загризу… Чи чуєш? Одружимось, моє серце, Я й досі дівую. А сина вже оженила, А дочка й так буде. Лазитиме попідтинню, Поки найдуть люде Неживою. Чи ти бачив? Там такий хороший Мій син Іван… Ух, холодно! Позич мені грошей: Намиста доброго куплю Та й тебе повішу, А сама піду додому… Дивись: миша, миша Несе у Київ мишенят. Не донесеш, утопиш десь, Або пан одніме. Чи я найду моїх діток, Чи так і загину? -

Та й замовкла, мов заснула. Цигане вставали, Розбирали шатро своє, В дорогу рушали, Та й рушили. Пішли степом. І вона, небога Безталанна, встала мовчки, І нібито богу Нишком собі помолилась, Та й пошкандибала За циганами. І тихо, Тихенько співала:

«Кажуть люде, що суд буде, А суду не буде. Бо вже мене осудили На сім світі люде».

Із-за Дністра пішли цигане І на Волинь, і на Украйну.

За селом село минали, В городи ходили І марою за собою Приблуду водили. І співала, й танцювала, Не пила й не їла… Неначе смерть з циганами По селах ходила. Потім разом схаменулась, Стала їсти, й пити, І ховатись за шатрами, І богу молитись. Щось таке їй поробила Стара Маріула. Якимсь зіллям напувала, То воно й минулось. Потім її стала вчити І лікарювати, Які трави, що од чого, І де їх шукати. Як сушити, як варити… Всьому, всьому вчила Мар іуда. А та вчилась Та богу молилась. Минуло літо, уже й друге, І трете настало; Уже прийшли в Україну - Жаль їй чогось стало? Поклонилась Маріулі За науку в ноги, Попрощалась з циганами, Помолилась богу; Та й пішла собі, небога, На свою країну. «Вернусь,- каже,- хоч погляну На дочку, на сина». Не довелось. Пан вернувся, Покинув Наталю В Московщині. А ти її За Дністром шукала. Сина Йвана молодого Оддали в солдати За те, що ти не навчила Панів шанувати.

До кого ж ти прихилишся? Нікого немає!.. До людей хились, небого, Люде привітають.

Пан, вернувшись, занедужав, Стогне, пропадає. А вона набрала зілля Та пішла в палати Лічить його, помагати, А не проклинати. Не помогла болящому, Бо не допустили. А як умер, то за його Богу помолилась. І жила собі святою, Дівчат научала, Щоб з панами не кохались, Людей не цурались. «А то бог вас покарає, А ще гірше люде; Люде горді, неправедні, Своїм судом судять»,- Отак вона научала, Болящих лічила, А з убогим остатньою Крихтою ділилась. Люде добрі і розумні Добре її знали, А все-таки покриткою І відьмою звали.

[Седнев, 1847, марта 7] - 1858, марта 6, [Нижній Новгород]

В казематі

Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя… Бодай те лихо не верталось, Як ви гарнесенько і я Із-за решотки визирали. І, певне, думали: “Коли На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову На сій зубоженій землі?” Ніколи, братія, ніколи З Дніпра укупі не п'ємо! Розійдемось, рознесемо В степи, в ліси свою недолю, Повіруєм ще трохи в волю, А потім жити почнемо Меж людьми, як люде. А поки те буде, Любітеся, брати мої, Украйну любіте І за неї, безталанну, Господа моліте. І його забудьте, други, І не проклинайте. І мене в неволі лютій Інколи згадайте.

[1847, Орська кріпость]

Ой одна я, одна, Як билиночка в полі, Та не дав мені бог Ані щастя, ні долі. Тілько дав мені бог Красу - карії очі, Та й ті виплакала В самотині дівочій. Ані братика я, Ні сестрички не знала, Меж чужими зросла, І зросла - не кохалась! Де ж дружина моя, Де ви, добрії люде? Їх нема, я сама. А дружини й не буде!