Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)
По занепаді і скасуванні гетьманської держави у 1764 році та після зруйнування Російською імперією Запорозької Січі у 1775 році розпочався тривалий період повної бездержавності, коли сусіди України, поділивши землі, планово і безперервно намагалися знищити національну самобутність українського народу, його прагнення реалізувати свій духовний та історичний потенціал в умовах власної держави.
З кінця 18-го до початку 20-го століття чужинецькі влади, що здійснювали панування в Україні, намагалися показати українців решті світу, як етнічну масу, нездатну бути господарем на своїй землі і так виправдовували свою імперську політику.
Однак у 1917 році український народ пробудився до державного життя, створивши протягом 1917-20-го років різні форми української національної державності, яка запліднила в народі ідею відродження державної традиції і дала поштовх до політичної і збройної боротьби за незалежність України у ХХ столітті.У цьому конспекті-довіднику подаємо матеріали лекцій з історії України кінця 18-го – середини 20-го століття, розглянувши проблеми, що стосуються суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України у складі Російської та Австро-Угорської імперії, протягом кінця 18-го – початку 20-го століття та питань, пов’язаних з історією відродження української державності у першій половині ХХ століття, з особливостями становлення та боротьби новітнього українського національно-визвольного руху, висвітлимо політику окупаційних влад щодо України.
1.Основою становища українських земель в складі Російської імперії була їх уніфікація управлінської системи та намагання посилити владу центру над окраїнами, ліквідація їх національних особливостей та русифікація неросійського населення. Розростання адміністративно-чиновницького апарату, де ключові посади займали переважно російські чиновники, супроводжувалося створенням регулярної таємної поліції та посиленням цензорської служби, насадженням військових поселень. Політичні зміни тривали на тлі кризи середньовічних та розвитку нових, буржуазних соціально-економічних відносин, що посилювало невдоволення населення невідповідними політичними інститутами Російської імперії, породжувало появу політичних організацій, підготувало реформи середини ХІХ ст.та поч. ХХ.
Сучасна періодизація розвитку національних рухів Східної Європи: фольклорно-етнографічний, літературний (або культурницький) та політичний етапи, охарактеризувати кожний з них. Необхідно з’ясувати причини і шляхи поширення масонського руху в Україні, основні цілі перших масонських організацій. Потрібно засвоїти історію декабристського руху в Україні, проаналізувати програмні документи організацій та місце в них України. Основну увагу приділити Кирило-Мефодієвському товариству, значенню ролі Т.Г.Шевченка у поширенні національної самосвідомості українського народу; простежити зародження революційно-демократичної та ліберально-буржуазної течій в Україні, проаналізувати громадівський та народницький рухи.
Становище українських земель у складі "клаптикової" Австрійської імперії Габсбургів зазнало змін внаслідок першої хвилі модернізаційних реформ 70-80-х рр. ХVІІІ ст. Марії-Терезії та Йосифа ІІ. Зрештою відбувається контрреформація, яка збігалась з деградацією сільського господарства внаслідок його неконкурентоспроможності з сільським господарством західних країн, що перейшли на капіталістичні рейки. Посилення феодальної експлуатації привело до зростання соціального напруження в українському суспільстві та сприяло розгортанню опришківського руху.
Значний вплив на розвиток визвольного руху в Україні мала революція 1848 р., що охопила майже всі країни Західної Європи. Розпочалась вона у Франції в лютому 1848 р., де було повалено монархічний режим і проголошено республіку. У березні 1848 р. спалахнули революції в Австрії, Німеччині, Угорщині, Італії. Під натиском народних мас падали реакційні уряди, проголошувались нові конституції. Національно-визвольні рухи розпочались в Чехії, Польщі, Хорватії, Словаччині, в західноукраїнських землях (Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті), які були під владою Австрійської імперії. 13 березня розпочалось повстання у Відні, яке призвело до падіння реакційного уряду Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і ліберальної буржуазії.
Революційні події в Австрії («Весна народів») дали поштовх новій хвилі визвольного руху в Східній Галичині, формуванню політичного світогляду українців. На хвилі революції в Східній Галичині 2 травня 1848 р. у Львові було створено політичний орган — Головну руську раду, яка повинна була представляти українське населення Східної Галичини у центральному уряді. До її складу увійшли верхівка уніатського духовенства і буржуазії, представники інтелігенції та нижчого духовенства. У програмі ради містилась вимога поміркованих реформ у промисловості, сільському господарстві, соціальних відносинах, культурі та забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Місцеві ради в містах, селищах і деяких селах (всього їх діяло 50) були демократичними за своїм складом. До них обирали вчителів, учнів, селян, міщан, нижче духовенство. Ради, розгорнувши активну громадсько-політичну та культурно-освітню роботу, здобули визнання і популярність серед населення. З середини 1848 р. розпочалась боротьба за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, її територіальну автономію. Головна руська рада виступила з вимогою до імператора розділити край на дві автономні провінції: Східну (українську) з центром у Львові та Західну (польську). Австрійський уряд проігнорував її.
Австрійський абсолютизм придушив революцію, розігнав парламент і відібрав у народу більшість здобутих ним свобод. Проте відновити старі кріпосницькі порядки влада побоялась. Відміна кріпосного права була важливим завоюванням революційного й національно-визвольного руху в західно-українських землях. Загалом революційні події 1848—1849 рр. сприяли пожвавленню національно-визвольної боротьби народних мас, зближенню українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, посиленню їх прагнення до всеукраїнського єднання. І хоча реставрація абсолютизму затримала подальший розвиток національного руху, вона вже не могла повністю нейтралізувати його.
Сподівання українців на прогресивне реформування імперії після революційних подій 1848 р. не справдились. Наступ реакції призвів до встановлення неоабсолютистського режиму, посилення цезури та репресій до учасників революції. Позитивним явищем стало запровадження конституції 1861 р., за якою були створені Галицький та Буковинський крайові сейми. Боротьба за розширення прав українців перемістилась у сферу парламентаризму. Конституція 1867 р. майже не змінила становища українців - фактично влада в Східній Галичині залишалася в руках польського панства.
Характеристику боротьбі українських фракцій І та ІІ Державних дум за автономію України та українізацію освіти.
Український національний рух досяг суттєвих успіхів на виборах до І та II Державних дум Росії. Так, із 102 депутатів, яких обирали від українських губерній, в І Думу пройшли до 40, а в II Думу — більше 40 свідомих захисників українських інтересів. Враховуючи політичну недосвідченість українських політичних лідерів, неможливість відкрито висувати кандидатів від своїх політичних партій, це, безумовно, був успіх.
Українські ліберали співробітничали з місцевими організаціями партії кадетів на виборах до І і II Державних дум. Діяв виборчий блок УДРП і ПНС у Києві, Одесі, Полтаві. В деяких містах (Чернігові) українські депутати пройшли як члени ПНС. Там, де угоди не було досягнуто, перемагали праві.
Зі свого боку лідери українських кадетів в агітаційній боротьбі використовували «українське питання» там, де українські партії були слабкі. Під час виборів до І Думи харківська організація ПНС пропагувала позитивний досвід української автономії у складі Росії XVII ст. З метою поступової підготовки громадської думки в зросійщеному місті до сприйняття цих ідей на шпальтах російськомовної газети «Южний край» систематично друкувались матеріали з історії та культури України, в тому числі українською мовою. Професор Харківського університету, один з лідерів міської філії ПНС М. Сумцов підготував у 1906 р. проект запровадження українознавчих дисциплін в університеті, який був надрукований для громадського обговорювання, та започаткував читання лекцій українською мовою.
Загалом склад депутатів від України у Думах був прогресивно-демократичний, опозиційний до царського уряду. Діяли українські думські громади (фракції), що розробляли загальні вимоги українців. Вони видавали в 1906 р. журнал «Украинский Вестник», а в 1907 р. газету «Рідна справа», в яких друкували виступи членів фракції, проекти документів, заяви лідерів.
До української фракції І Думи входили 44 депутати, серед них — І. Шраг, П. ЧижевсЬКий, В. Шемет, Г. Зубченко, М. Онацький, І. Тарасенко, С. Таран, А. Грабовецький та інші. Крім депутатів, які репрезентували український рух, багато членів Думи від інших партій увійшли у фракцію, визнаючи необхідність вирішення українських питань (М. Ковалевський, д. В'язлов, М. Біляшевський та ін.). Фракція була позапартійною організацією прогресивно-демократичного напряму. Членство у ній не заважало депутатам у загальнополітичних питаннях взаємодіяти з фракціями кадетів, трудовиків. Водночас всі вони були зобов'язані у національних питаннях діяти згідно з духом української парламентської групи.
У складі української фракції ІІ Думи було 47 осіб. Серед них М. Долгополов, Е. Сайко, А. Гриневич, В. Хвіст, С. Нечитайло та ін. Під час роботи Думи було прийнято рішення про вихід членів української фракції з усіх інших думських партійних об'єднань. Передчасний розпуск II Думи перервав процес формування української фракції.
Робота фракції будувалася на Принципах західноєвропейських парламентів. Так, у 190б р. була створена група експертів з різних проблем, яку очолював М. Грушевський. Він розробив план національно-територіальної децентралізації Російської імперії, згідно з яким передбачалось утворити загальнодержавний парламент і територіальні сейми. До парламенту вибори мали бути непрямими, щоб уникнути великої його чисельності при утворенні маленьких виборчих округів і нерепрезентативності малих націй у великих округах. Територіальні сейми мали займатися справами культури, місцевої адміни. Ним передбачалось територію з українським населенням відокремити в губернію. На думку авторів проекту, цей крок підривав польський вплив і полегшував асиміляторську політику російського уряду щодо українців.
2. Слід зазначити, що у ставленні до проблеми української державності склались три групи.
Ідею суверенності УНР підтримувала національне свідома інтелігенція, частина патріотично налаштованого селянства. Однак в суспільній думці домінували не вони. Робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція і більшість селянства, висуваючи соціальні вимоги, були на боці радянської Росії. Прихильниками входження до складу єдиної небільшовицької Росії були буржуазія, середній клас та певний прошарок заможного селянства. Не менш строкатою була й етнополітична картина. Переважаюча частина росіян вимагала єдності Українських земель з Росією. При цьому пролетаріат сподівався на створення радянського ладу, а представники заможних верств орієнтувалися на парламентську демократію за західним зразком. Етнічні поляки Правобережжя й Західної України мріяли про возз'єднання з Польщею. Розкол був і серед єврейської меншини України: одні підтримували більшовицьке гасло інтернаціоналізму, інші — єдиної й неподільної Росії.
Розмежування політичних сил відбувалося за кількома напрямами:
— між новоствореною державою і суспільством;
— класовий розкол, в тому числі серед селянства;
— розмежування українських політичних сил на чотири ідеологічні табори;
— міжнаціональний розкол, внаслідок якого основні національні меншини не підтримали створення української державності;
— розкол на Захід і Схід, який ментально й політичне розділив українців, не давши реалізувати ідею соборності.
Аналіз причин поразки Центральної Ради:
— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;
— політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;
— утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;
— відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;
— однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;
— невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 рр.;
— запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;
— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;
— небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі;
— ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;
— більшість населення майже не була поінформованою щодо політичних програм сил, які боролися за владу, тому підтримка демократичних лідерів була слабкою.
— незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.
29 квітня в Києві відбувся всеукаїнський з¢їзд хліборобів (6432 чол.) в цирку Крутікова, який вирішив, що потрібна диктатура – гетьманат, і був обраний П. Скоропадський.
Причини падіння гетьманату:
1. поразка Центральних держав в першій світовій війні;
2. революція в Німеччині;
3. консервативні традиції не були розвинуті в Україні, яка століттями боролась під національно-визвольними і революційно-демократичними лозунгами;
4. гетьмана компрометувала залежність від окупантів;
5. зв¢язок з багатими класами, невдалий курс на відновлення старих порядків, що не могло принести порядку і класового миру;
6. непопулярні каральні експедиції проти селян;
7. українці вважали, що курс проросійський, адже Україна стала укриттям і центром відновлення “єдиної і неділимої” Росії, а чиновні місця займали росіяни;
8. не були швидко вирішені соціально-економічні питання.
Сформувалась широка опозиція гетьману: анархісти (Махно), народні рухи, страйки робітників, індивідуальний терор есерів, більшовики, російські шовіністи і монархічні організації, УНДС / УНС.
Особливості політики Директорії УНР, проблеми та причини поразки.
Основні риси:
1. політична нестабільність, періодичні реорганізації уряду (6 разів: В. Чехівський (уряд соціал-демократів), С. Остапенко (безпартійний, уряд соціал-федералістів), Б. Мартос, І. Мазепа, В.Пилипенко);
2. кардинальні зміни офіційної політичної лінії (еволюція до диктатури військових на чолі з С.Петлюрою);
3. жорстока боротьба за владу;
4. нескінчені переїзди (Вінниця-Проскурів-Рівне-Станіслав-Кам¢янець-Подільський);
5. безуспішні пошуки надійної зовнішньої і внутрішньої підтримки.
Ідея Директорії щодо створення федерації у складі Дону, Кубані, уряду Білоруської Народної Республіки не була підтримана країнами Антанти. Наприклад, Париж вбачав у керівниках Директорії УНР потенційних союзників більшовизму, їм не подобались спроби Директорії порозумітися з радянською Росією, лівий курс у соціальній сфері. Ситуація ще більш ускладнилась, коли у травні 1919 р. М. Грушевський створив у Франції «Комітет незалежної України», запевняючи місцевих політиків, що українську справу пов'язувати з Директорією недоцільно.
16 січня 1919 р. Директорія УНР оголосила війну більшовицькій Росії, що засвідчило країнам Європи принципове відмежування українських соціалістів від російських більшовиків.
Надзвичайно складною для Директорії стала проблема формування регулярних збройних сил. Командири нерідко виявляли самоправство, не бажали опановувати новітні методи ведення бою й управління військами. Доводилося постійно здійснювати кадрові перестановки, посилати каральні загони проти бунтівних частин, страчувати отаманів.
Напружена боротьба точилася серед прихильників класових та загальнодемократичних принципів будівництва української державності. Було вирішено дотримуватися «трудового принципу». Вибір такої форми влади зумовлений особливістю етносоціальної структури тогочасного українського суспільства, адже в ньому за соціально-класовою структурою в українському суспільстві домінувало селянство. Тому суперечності між етнічно українським селом та інонаціональним містом, українським селянством і чужоземним панством суттєво впливали на ідеологію державотворення доби Директорії. На думку провідників УНР, «трудовий принцип» передбачав владу трудового народу при позбавленні представників експлуататорських класів виборчих прав. Провідні в Директорії партії — УСДРП та УПСР — залишалися адептами соціалістичного будівництва, але якщо соціал-демократи були прихильниками поступового просування до соціалізму, то есери виступали за якомога швидке перетворення суспільства завдяки реформам, революційним заходам.
Єдність політичних сил існувала лише стосовно Злуки — об'єднання УНР і Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), але цей союз мав більше ідеологічний, ніж державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально до 16 листопада 1919 р. — надто різним виявилося політико-ментальне середовище обох регіонів, вони мали різний політичний досвід, різні релігійні традиції, зазнавали протилежного зовнішньополітичного впливу.
Причини поразки Директорії УНР:
1. нечіткість програмних установок, суперечлівість та недалекоглядність вн. політики (складалась з політ. угрупувань різних пріоритетів і орієнтацій);
2. терор (хвиля арештів, міністри, військовополонені);
3. залишилися без підтримки селян, національних меншин, кваліфікованих кадрів (звуження соціальної бази);
4. відсутність чіткої моделі державотворення (3 форми: парламентська республіка, республіка Рад (В.Винниченко), військова диктатура), випробували кожну;
5. особисте протистояння лідерів (Винниченко, Грушевський, Шаповал – „радянська платформа”: союз з більшовицькою Росією, пріоритет соціальних проблем; Петлюра – орієнтація на Антанту, зміцнення незалежності, посилення армії);
6. зовнішні фактори – міжнародна ізоляція;
7. погано підготовлена та організована, “тануча на очах” армія (на поч. січня 21 тис.) (сучасник назвав “імпровізованою армією”), матеріальні нестачі (постачання і озброєння, фінансування; незадовільний санітарний стан (восени 1919 р. тиф знищив 3/4 складу)
8. втрата контролю за розвитком подій (параліч влади): хаос і безладдя, єврейські погроми, злочинність, спекуляція, отаманщина, анархізм (в січні 1919 р. два колишні петлюрівські отамани Григор¢єв і Зелений перейшли на радянські позиції, Н.Махно в “Гуляйполі” в Катеринославській губернії не визнавав Директорію).
3. 16 жовтня 1918 р. австрійський імператор Карл видав Маніфест “До моїх вірних австрійських народів” – про федеративний устрій держави. 18 жовтня 1918 р. у Львові створена Українська Національна Рада, яка 19 жовтня видала Маніфест про утворення Української держави. В ніч з 31 на 1 листопада українські військові (1,5 тис.) на чолі з Дмитром Витовським взяли під свій контроль Львів. 1 листопада – інші пункти Галичини. 8 листопада УНРада призначила уряд Державний Секретаріат, головою був Кость Левицький, з січня 1919 р. С. Голубович. 10 листопада була прийнята назва ЗУНР. 13 листопада прийнято “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської імперії”. Було сформувано УГА (на листопад 1918 р. 50 тис., на січень 1919 р. 70 тис., влітку 1919 – 100 тис.).
Зовнішня політика:
1. Посольства в Автрію, Угорщину, Німеччину, дипоматичні представництва Чехії, Італії, Канади, США, Брализилії і ін.
2. Безрезультатна участь у Паризькій мирній конференції (2 делегації – УНР і ЗУНР).
28 жовтня в Кракові створена польська ліквідаційна комісія для передачі полякам влади в Галичині. 1 листопада почались українсько-польські зіткнення. 21 листопада 1918 р. уряд перебрався в Тернопіль, 2 січня 1919 р. в Станіслав.
16-18 липня 1919 р. УГА перейшла через р. Збруч і потрапила в розпорядження УНР Директорії. Брала участь в наступі на Київ, підписала угоду з Денікіним.
22 січня 1919 р. в Києві було підписано “Акт злуки” УНР і ЗУНР. ЗУНР отримувала назву Західна Область УНР.
Лекція 4. Україна В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД (1921-1991 РР.)
План