Актуальні проблеми художнього перекладу
У сучасному світі усі налаштовані на взаємообмін інформацією. Людство намагається спрямувати свій розвиток у єдине русло. Особливо охоче країнидемонструють свої надбання у мистецькій сфері, тим більше, що музика й живопис є мистецтвами універсальними, тому що вони безпосередньо, через зір і слух, впливають на почуття людини. Література займає особливе місце серед інших видів мистецтв. Літературний твір інколи стикається із значними перешкодами на шляху до свого читача, якщо цей читач є носієм іншої мовної системи, ніж автор твору. На допомогу приходить переклад, вид творчості, який посідає особливе місце у літературному процесі. Переклад як літературне явище має багатовікову історію, але сучасне перекладознавство як самостійна наука сформувалося в основному у другій половині минулого століття, оскільки післявоєнне розширення міжнародних контактів у всіх сферах людського спілкування викликало зростання потреб у перекладах і перекладачах.
Завдяки широкому та активному залученню письмового та усного перекладу Україна дістала змогу успішно встановлювати і підтримувати міжнародні зв'язки і дружні відносини з зовнішнім світом в цілому, а не лише з країнами, що визнали її. Та, на жаль, цього не можна сказати про художній переклад. Економічна та фінансова криза, які мали місце одразу після розпаду Радянського Союзу, змусили припинити, або зменшити кількість видань найбільші та найголовніші видавництва країни. Як результат, художній переклад у державних видавництвах другої половини минулого століття практично опинився в застійному стані. І це незважаючи на величезний внесок у перекладацьку діяльність таких її діячів, як М. Лукаш, Г. Кочур, І. Стешенко, Борис Тен, Ю. Лісняк, А.Перепадя, О. Сенюк, В. Шовкун та ін.
Художній переклад – один з найнаглядніших проявів міжлітературної (і значить певним чином міжкультурної) взаємодії. Фактично він є основною частиною національно-літературного процесу. Художній переклад має справу не з комунікативною функцією мови, а з її естетичною функцією, оскільки слово виступає як “першоелемент” літератури. Це вимагає від перекладача особливої ретельності та ерудованості. У художньому творі відображаються не лише певні події, а й естетичні, філософські погляди його автора, які або становлять струнку систему, або – суміш уламків різних теорій. Перекладач повинен мати якщо не грунтовні, то принаймні достатні для перекладу знання в області філософії, естетики, етнографії (оскільки в деяких творах змальовуються деталі побуту героїв), географії, ботаніки, мореплавства, астрономії, історії мистецтв та ін.
Інша проблема художнього перекладу – співвідношення контексту автора і контексту перекладача. У художньому перекладі контекст останнього дуже наближається до контексту першого. Критерієм співпадання, або, навпаки, розходження обох контекстів є міра співвідношення даних дійсності і даних, взятих з літератури. Письменник іде від дійсності і свого сприйняття її до закріпленого словами образу. Іншими словами, якщо переважають дані дійсності, то ідеться про авторську діяльність. Перекладач іде від існуючого тексту і відтворюваної в уяві дійсності через її “вторинне”, “наведене” сприйняття до нового образного втілення, закріпленого в тексті перекладу. Тобто, якщо переважають дані літературного походження, то йдеться про контекст перекладача. Таким чином, художній переклад обумовлений не лише об’єктивними факторами (конкретно-історичним літературним каноном, нормативним обіходом), але й суб’єктивними (поетикою перекладача). Жоден переклад не може бути абсолютно точним, оскільки сама мовна система приймаючої літератури за своїми об’єктивними даними не може досконало передати зміст оригіналу, що неминуче призводить до втрати певного об’єму інформації.
Ще одна проблема художнього перекладу - проблема точності і вірності, особливо це помітно у поезії. При перекладі прози перед перекладачем постає проблема неспівпадання у смисловому навантаженні і стилістичній виразності слів та зворотів різних мов. Але у прозі слово несе перш за все змістове навантаження і є виразником стилістичного тону, а в поезії слово стоїть в ритмічному ряді поетичного твору, і це призводить до певної зміни його якостей. Спроба відтворити у поетичному творі усі конструктивні елементи неодмінно призведе до втрати гармонії твору, тому необхідно визначити, які елементи в даному творі є головними і відтворити їх з усією можливою точністю, не звертаючи, або звертаючи неістотно, увагу на інші. Як зазначають науковці, переклад повинен звучати як оригінальні вірші і це один з елементів точності чи вірності. Але через призму приймаючої мови повинні чітко відчуватись національний дух та національна форма оригіналу, а такожіндивідуальний стиль поета. Перекладач поетичних творів повинен пропонувати своїм читачам з кожним новим перекладом нові образи, нові форми, нові стилі, і в кожному перекладі повинен вгадуватися його особистий стиль.
Художній переклад має двосторонній характер: з одного боку він є продуктом міжлітературної комунікації, в той же час він багато в чому обумовлює і визначає її.Традиційно вважалося, що основна функція перекладу - інформативна, оскільки теорія художнього перекладу не виходила за рамки національно-літературного процесу, або розуміла його надто односторонньо. Але нині переклад виконує дві основні функції: інформативну і творчу. Отже, художній переклад — це відтворення засобами рідної мови особливостей чужоземного літературного тексту в нерозривній діалектичній єдності його змісту і форми. І є одним з важливих елементів сприйняття літератури іноземною мовою.
Рококо
Рококо (від фр. roqualle – дрібні камінці, ракушки) – це художній напрям, що домінував у західноєвропейському мистецтві, у тому числі й літературі з кінця ХУІІ ст. Уперше цей термін з'явився в додатковому томі "Академічного словника французької мови", що побачив світ
1835 року і означав різновид орнаменту, стилю, малюнка для художньої школи доби
Людовіка ХV, початку правління Людовіка ХVІ. Окрім того, рококо це ще й застаріле, немодне, зокрема й у літературі.
Дехто з учених (К.Гурлітт, О.Шмаров) стали розглядати рококо як результат занепаду бароко. Першими застосували термін "рококо" до літературних явищ Ф.Нойбект та Е.Хюбнер. Використовуючи метод аналогій, вони в літературі як і в малярському мистецтві та архітектурі відзначали схожі риси, а саме: орнаментальність, вишуканість, елегантність, інтимність і навіть еротику.
У радянську добу рококо досліджував Д.Наливайко; у російській науці про літературу – А.Михайлов, С.Козлов, Н.Пахсарьян. На погляд останнього, "витоки художнього світовідчуття рококо виявляються в тій кризі інтересу до великої Історії, послабленні героїчного пафосу і повороті до приватного, інтимного існування людини, котрими відзначена культурна атмосфера кінця 17 ст." [9, 885].
У художній творчості, яку зараховують до рококо можна помітити потяг героїв до насолоди, терпимість до людських слабостей, спроби аналізу психології та моралі людської цивілізації. Людина постає двоїстою, добро і зло співіснують у ній одночасно вона є недосконалою. Заміст складних метафор бароко до літератури приходять вишукані метонімічні форми, класичні канони порушуються фрагментарністю. Дрібнички різного роду переважають у сюжетах літературних творів.
У Франції данину цьому напряму віддали просвітники Вольте і Дідро, в Англії – А.Поуп і Д.Дефо, в Німеччині – юний Й.В.Гете, Г.-Е.Лессінг, в Росії – А.П.Сумароков, Г.Д.Державін, молодий О.С.Пушкін. Цілком у стилі рококо писали А.Р.Лесаж, П.К.Марево, А.Прево (Франція), У.Конгрів, Філдінг (Англія), Й.В.Глейм, І.П.Уц (Німеччина) та ін.
В українському мистецтві рококо помітне в оформленні семиярусного іконостасу Преображенської церкви в селі Великі Сорочинці, що на Полтавщині, собору Різдва Богородиці в Козельці (архітектор ХУІІІ ст. І.Григорович-Барський), надбрамної дзвіниці Кирилівського монастиря. У національній літературі рококо виявило себе в деяких творах Ф.Прокоповича, І.Максимовича, Г.Сковороди, пізніше, вже на початку ХІХ ст. в поемі П.Білецького-Носенка "Горпинина, чи Вхопленая Прозерпина", його ж вірші "Опізнившийся Лель", поемі П.Кореницького "Вечорниці". "У перші десятиліття ХІХ століття рококо в українській літературі заявило про себе в складному руслі різних за своїми рушійними силами й складниками стильових потоках" [10, 39]. Дослідник І.Лімборський у цьому зв'язку посилається на статті та нариси, що друкувалися в харківських журналах "Украинский вестник" і "Украинский журнал" в перекладах із західноєвропейських мов, у яких пропагувалася "художня словесність, яка здатна приносити задоволення читачам, викликати в них відчуття радості від життя" [5, 39].
Проте рококо не створило завершеної естетичної теорії, оскільки не мало яскраво виражених теоретиків літератури та мистецтва.
Література
Стиль рококо в літературі отримав найбільше поширення у Франції XVIII століття. Літературні твори цього періоду відрізнялися витонченим витонченістю, позбавленим будь-яких цивільно-патріотичних мотивів, а їм властиві фривольність, грайливість і безтурботність. Актуальності набувають ідеї гедонізму, які й стають свого роду основою творчості багатьох поетів і письменників, які створювали свої твори в стилі рококо [1]. Література рококо - це переважно малі форми: витончені пасторалі, комедії масок, еротичні поеми, грайливі вірші і новели. Найбільш помітними творами в стилі рококо можна назвати "Купання Зеліди" маркіза де Пеза (1764), "Чотири години туалету дами" абата де Фавра (1779), галантні романи і казки Луве де Кувре, графа Кейлюс та ін
Лірика рококо набагато легше пишномовної поезії класицизму, у зв'язку з чим отримує назву "легка поезія" ( фр. posie lgre ) Або "поезія швидкоплинний" ( фр.posie fugitive ). Найбільш поширеними для стилю формами були застільні пісні, грайливі послання, мадригали, сонети і епіграми (лірика Еваріста Хлопці, маркіза де Лафара та ін)
В Англії стиль рококо не отримав в літературі широкого розповсюдження. В Італії та Німеччині навпаки, було багато прихильників даного стилю, зокрема Паоло Антоніо Роллі та П'єтро Метастазіо - в Італії, і Ф. Хагедорн, І. Глейм, І. М. Гец - у Німеччині [2].
Українська література — література, написана українською мовою або українськими письменниками. Українська література мала важкий розвиток через постійне іноземне панування над українськими землями. В деякі періоди використання української мови навіть було заборонено до друку. Однак, незважаючи на численні репресії, Україна має багату літературну спадщину, яку створила велика кількість відомих авторів.
Періодизація[ред. • ред. код]
Періодизація української літератури залежить від методології. Крайні підходи — соціологічний і естетичний.
Соціологічна періодизація представлена у Сергія Єфремова («Історія українського письменства»):
· І. Доба національно-державної самостійності до з'єднання з Литвою й Польщею (кін. XIV ст.).
· ІІ. Доба національно-державної залежності, але з повсякчасними спробами вернути втрачену волю (кін. XIV — кін. XVIII ст.).
· ІІІ. Доба національного відродження (кін. XVIII — XX ст.).
Подібна концепція потім була в радянському літературознавстві[1].
Естетичну періодизацію запропонував Дмитро Чижевський у своїй «Історії української літератури»:
· І. Доба монументального стилю — 11 ст.
· II. Доба орнаментального стилю — 12-13 ст.
· III. Переходова доба — 14-15 ст.
· IV. Ренесанс та Реформація — кінець 16 ст.
· V. Бароко — 17-18 ст.
· VI. Класицизм — кінець 18 ст. — 40 роки 19 ст.
· VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років 19 ст.
· VIII. Реалізм — від 60-х років 19 ст.
· IX. Символізм — початок 20 ст.
Іван Франко на засадах культурно-історичної школи (повнота і різносторонність, твори як документи духовного життя певної епохи) увів узагальнену періодизацію української літератури[2]. Він виділив три епохи:
· I. Староруська (XI–XV ст.)
· II. Середньоруська (XVI–XVII ст.)
· III. Новочасна (XIX ст.)
Цей підхід був продовжений Михайлом Возняком, який виділив три доби в історії української літератури: давня, середня і нова[3].