УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО

КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (XIV-XVI ст.) (4 год)

Монгольська навала. XIII cm. поклала край багатій, самобутній та яск­равій історії Київської Русі. У свого роду історичний морок поринули Ті спад­коємці на українських теренах: Київське, Переяславське, Чернігівське князів­ства. Лише Галицько Волинська земля до XIV cm. одиноко фігурувала як рівна поміж європейських держав, аж поки і Ті не поділили між собою войовничі сусі­ди. Однак із середини XIVст. на землях майбутньої України починається про­цес відтворення державності та визволення з під монголе татарського іга. Ця державність в історичній формі Великого князівства Литовського була дво-етнічною — литовською і руською (і не лише тому, що другий компонент відігрававроль'Тідемографічного субстрату — до 90 % населення, а насамперед завдяки його культурному впливу на неї) при політичному пріоритеті й над­звичайній динамічності литовського начала.

З посиленням польського складника у польсько литовській унії, утворенням Польсько Литовської держави і стрімким зростанням гегемонії польських фе­одалів у ній, особливо від Люблінського сейму 1569p., змінювалися і характер та сила впливу цієї держави як домінуючого суспільного чинника на українські землі. У зв'язку з цим можна спостерігати дві тенденції у їхньому історично­му розвитку.

Перша — поглиблення інкорпорації українських земель чужонаціональним політичним утворенням і консеквентно — втрата залишків політичної йад­міністративної окремішності, поглинення провідних суспільних верств польсько католицьким середовищем, зростання економічного та позаекономіч­ного визиску селян і міщан, ескалація національного і релігійного гніту. Сере іншого це означало остаточне відмирання закорінених у давньокиївській спа щині соціальних відносин і груп.

Друга тенденція — народження і становлення нових суспільних сил, вж не умовно, ареально українських за своїм національним забарвленням. Вони


Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

стали вирішальним чинником, що завадив геноциду й етноциду Русі України, спричинився до глибоких,революційних змін у її соціальній структурі та полі­тичному устрої, відродив і на тривалий час зберіг ідею її державності. Йдеть­ся насамперед про українське козацтво.

Якщо розглядати цю епоху в контексті світової історії, то вона була вирі­шальною у закріпленні впливів західної цивілізації на Україну, що опинилася на межі європейського й азіатського світів з усіма похідними з такого маргіне-су наслідками. А відтак можна впевнено стверджувати, що за всієї потуж­ності інтегрального східного фактора тут окреслилася європейська культур на домінанта.

План семінарського заняття

1. Суспільно-політичний розвиток України XIV—XVI ст. Основні ета пи входження українських земель до складу Великого князівства Литовсь­кого та Речі Посполитої.

2. Соціально економічне становище українських земель XIV—XVI ст.

3. Зовнішньополітичні аспекти життя України. Боротьба зовнішніх сил за українські землі у XIV—XVI ст.

Методичні рекомендації

1. Суспільно-політичний розвиток України XIV—XVI ст. Основні етапи входження українських земель до складу Великого князівства Литовськогота Речі Посполитої.Вивчаючи перше питання, слід звернути увагу на таке явище, як "виринання" Литви, тобто її зміцнення, стрімке політичне та те­риторіальне зростання, і чинники цього процесу. Особливо важливими були: розгром і ослаблення руських князівств у результаті монгольської навали та необхідність згуртування сил проти експансії Тевтонського ордену.

Можна виділити основні етапи включення українських земель до складу Литви за такою схемою:

1. Походи Гедиміна (Гедимінаса) (20-ті pp. XIV ст.), коли, за свідченням білорусько-литовських літописів, польських хронік, зокрема "Хроніки" Мацея Стрийковського, відбулися походи Гедиміна на Волинь і Київщину. Спочатку було захоплено м. Володимир-Волинський, потім — Луцьк, Ов­руч, Житомир, Білгород, а після місячної облоги й кияни "змовившись, по­далися до великого князя Гедиміна і, вийшовши з міста з хрестами, ігумени й попи, й диякони, ворота міські відчинили і зустріли великого князя Геди­міна урочисто й подалися служити і присягу свою великому князю Гедимі-ну на тому дали...". Та, оскільки метою останнього спочатку не було при­єднання, то ці землі поки що було лише узалежнено від Литви.

2. Заходи за Ольгерда (Ольгірдаса), коли Литва вже набувала ознак міцної держави. Але слід акцентувати увагу на тому, що до 1340 р. Галицько-Во-


Тема 4

линська земля зберігала незалежність, і лише після смерті останнього га­лицько-волинського князя Болеслава-Юрія син Гедиміна Любарт стає фор­мальним сюзереном Волинської землі з містами Луцьком, Володимиром, Кременцем та ін. Галичина і частина Західної Волині (Холмщина і Белзька земля) опинилися під владою Польщі.

У процесі переходу суверенітету над українськими землями до Великого князівства Литовського необхідно підкреслити роль воєнної кампанії Оль-герда 1362 р. В "Повісті про Поділля" (середина XV ст.) містяться історичні відомості про битву на Синіх Водах та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Коріата Гедиміновича. У Густинському літописі із Синьоводською битвою хронологічно пов'язується й завоювання литовця­ми Київщини. Так під 1362 р. тут зазначено: "У цей рік Ольгерд переміг трьох царків татарських з ордами їх... І відтоді з Поділля вигнав владу татарську. Цей Ольгерд й інші руські держави під владу свою прийняв, і Київ під Федо-ром-князем узяв, і посадив у ньому Володимира, сина свого". Ці відомості доповнює польський хроніст XVI ст. М. Стрииковськии, стверджуючи, що Ольгерд визволив від татар "Торговицю, залишки мурів якої ще й сьогодні стоять в гирлі ріки Бугу, Білу Церкву, Звенигород і всі степи аж за Очаків, від Києва і до гирла Дону та загнали їх аж до Волги, а інших до Кафи й Азова та Криму, в середину Таврії або Перекопу." Отже, після перемоги литовсь­кого війська на Синіх Водах 1362 р. над татарами та походу на Коршів (се­редня течія р. Дон), що передував їй, до литовських володінь було приєдна­но Поділля, Київщину, Переяславщину та Чернігово-Сіверщину. Київська та Переяславська землі дісталися сину Ольгерда Володимиру, а Поділля — синам його брата Коріата.

Прикметно, що включення українських земель до складу Литви відбу­валося переважно мирним шляхом. У джерелах не зустрічаємо повідомлень про збройну боротьбу литовців із населенням українських земель. Основним фактором, що пояснює легкість, з якою Литва зуміла поширити свою владу на руські землі, було те, що це відповідало інтересам їх людності — Велике князівство Литовське забезпечувало захист території від Золотої Орди.

Підсумовуючи наслідки цього процесу, слід виділити ще один принципо­во важливий для розуміння його характеру момент. У письмових джерелах того часу литовська держава називається Великим князівством Литовським і Руським або Великим князівством Литовським, Руським і Жмойтським. Су­часні автори застосовують скорочення ВКЛ (Велике князівство Литовське), але багато хто забуває, що воно не випадково називалося і "Руським". У цьо­му сенсі варто нагадати, що Україна того часу продовжувала зберігати за со­бою назву Русь. Вітчизняні історики XIX—XX ст., зокрема М. Грушевський, часто вживали ці назви як тотожні або і одночасно ("Україна-Русь").

Велике князівство Литовське, Руське і Жмойтське було політично, етніч­но й культурно різнорідним державним утворенням. Давньоруські (переваж­но білоруські та українські) землі, що перебували на вищому економічному і


Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

культурному рівні, становлячи близько 90 % території держави, підпорядко­вувалися литовському центру. Літописання та офіційне діловодство велися руською мовою. Входження руських територій до складу ВКЛ мало великий позитивний вплив на його соціально-економічний і культурний розвиток, прискорило процес феодалізації литовського суспільства, внесло туди елемен­ти правового та політичного устрою, яких бракувало останньому.

Варто простежити та порівняти розвиток окремих удільних князівств. Так протягом 60—80-х pp. XIV ст. відбувалося швидке відновлення держав­ного життя у Київському князівстві на чолі з князем Володимиром Ольгер-довичем — виразником інтересів місцевих феодалів (особливо після смер­ті Ольгерда), які активно підтримували його. За його правління (1362— 1394) татари практично не з'являлися в Київській землі, що мало велике значен­ня для розвитку господарства, збільшення населення, піднесення культур­ного життя. Межі князівства значно розширилися в південному та півден­но-східному напрямках. Одним із яскравих проявів політичної автономії та економічної стабілізації князівства стало карбування Володимиром власної монети. Він титулувався як самостійний володар — "з Божої ласки князь київський". Київ знову почав висуватися на одне з чільних місць у політич­ному житті Русі. Слід також звернути увагу на активізацію церковного жит­тя, особливо з приїздом до Києва митрополита Кипріана.

Тим часом на Поділлі утвердилися князі Коріатовичи — брати Юрій, Олександр, Костянтин, Федір, які розбудували міста Кам'янець, Смотрич, Бакоту, Червоноград, Брацлав, Меджибіж, перестали надсилати данину в Орду і готувалися до боротьби з нею. Літопис повідомляє, що ці князі "уві­йшли в приязнь з отаманами (місцеві управителі, поставлені татарами. — Авт.), почали боронити Подільську землю, а баскакам данину давати при­пинили".

На Волині за Любарта Гедиміновича та його сина Федора пожвавилася економіка, будувалися нові міста, фортеці, церкви. Князі вживали заходів протидії зазіханням Польщі.

Дещо повільніше розвивалася Чернігово-Сіверська земля, украй спусто­шена татарською навалою. Зі встановленням тут влади литовських феодалів утворилося кілька удільних князівств: Чернігівське (правив Костянтин Оль-гердович), Стародубське (Патрикій Наримунтович), Трубецьке (Дмитро Оль-гердович), Новгород-Сіверське (Корибут-Дмитро Ольгердович).

Висвітлюючи територіально-адміністративний устрій цих земель, необхід­но пам'ятати, що вони вважалися власністю великокнязівської династії Ге-диміновичів, представниками якої були тут удільні князі. У такий спосіб від влади було усунено місцеву аристократію, оскільки Ольгерд побоювався мож­ливого виступу руських князів за незалежність. Удільний князь розпоря­джався державними землями князівства. При ньому діяла рада, що складалася з місцевих впливових феодалів та придворних урядовців і вирішувала питан­ня законодавства, управління, роздання земель тощо. Головною військовою


Тема 4

силою удільних князів було феодальне ополчення, основу якого становили бояри (шляхта). Оскільки удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя литовського, вони мусили надавати йому в разі потреби військову допомогу та сплачувати щорічну данину — підданщину. "Удільні князі мали право брати участь у великокнязівській раді, що вирішувала най­важливіші проблеми зовнішньої та внутрішньої політики ВКЛ.

Кожне велике удільне князівство складалося з кількох дрібних уділів, на чолі яких були місцеві князівські династії, а також з боярських вотчин та державних земель, що перебували у користуванні селянських общин. Князівства поділялися на волості, а наприкінці XIV ст. на півдні Київщини та Поділля з'явилися повіти. У волості та повіті удільний князь призначав намісників з місцевих феодалів чи слуг дворянського походження, що вико­нували обов'язки доменіальних і державних урядовців.

Поєднання функцій вотчинного управління та суду з державним управ­лінням і судом було характерною ознакою двірцево- вотчинної системи уділь­ного князівства. Таким чином, на цих землях було встановлено адміністра­тивну владу, структура якої була подібною до литовської, але із залученням місцевої (української) еліти. Власне ця частина Русі стала територіальним утворенням автономного типу, литовські сюзерени якого дотримувалися принципу: "Старини не рушимо, новини не вводимо". Характерно, що до­сить швидко литовські князі зближувалися з місцевим боярством і ставали виразниками руських інтересів. Проявом цього процесу є прийняття багать­ма Гедиміновичами православ'я, укладення численних русько-литовських династичних шлюбів, не кажучи вже про культурну асиміляцію литовської знаті.

Особливу увагу слід приділити внутрішнім і зовнішнім обставинам укла­дення Кревської унії. За Ольгерда політичні сила і рівновага ВКЛ ґрун­тувалися на союзі та солідарності трьох князів-братів: Ольгерда, Любарта та Кейстута. Далі у боротьбі за титул великого литовського князя переміг Ягайло Ольгердович, ув'язнивши і вбивши Кейстута 1382 р. Син Кейстута — Вітовт звернувся за допомогою до Тевтонського ордену. Одночасно два Ягай-лові брати — Андрій Полоцький та Дмитро Брянський перейшли на бік Мос­кви. Литва опинилась у дуже складному становищі. З одного боку їй загро­жувала Угорщина, з другого — Польща, король якої загарбав Поділля, й Коріатовичі стали його васалами. Велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив агресивний Тевтонський орден. На сході зміцнювався ще один су­перник — Московське князівство, об'єднуючи північно-східні землі Давньої Русі. Перемога у Куликовській битві 8 вересня 1380 р. надала Москві роль організаційного й ідеологічного центру об'єднання східнослов'янських зе­мель. Намагання Ягайла підтримати Мамая було невдалим і похитнуло його позиції. Через цю та інші причини (підступне вбивство Кейстута, очолена Вітовтом опозиція, складна ситуація в Жемайтії) за вісім років правління він не здобув підтримки ні у князівстві, ні у сусідів. Отже, укладення унії з


Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Польщею як для самого Ягайла, так і для Литви в цілому було виходом із занадто проблематичної ситуації.

У свою чергу Польща також потребувала підтримки Литви, оскільки її власне зовнішньополітичне становище у 80-х pp. XIV ст. теж значно погірши­лось, їй загрожувала втрата власної корони через імовірну унію з Угорщи­ною. Польська правляча верхівка змушена була запросити на королівський стіл доньку короля Угорщини і Польщі Людовика І Угорського Ядвігу і одружити її з Ягайлом. У такий спосіб Польща сподівалася за підтримки Лит­ви зупинити експансію Тевтонського ордену, відвоювати у нього Балтійське Помор'я, повернути захоплену Угорщиною Галичину і примножити свої во­лодіння за рахунок українських та білоруських земель. Великі надії на унію покладало і польське духовенство, яке прагнуло поширити католицизм у ВКЛ і цим посилити свій вплив на сході Європи.

Унія, підписана у замку Крево 14 серпня 1385 p., поклала початок соціаль­но-політичному та культурному впливові магнатсько-шляхетської Польщі на Литву. Оскільки за договором обидві держави об'єдналися в одну "на вічні часи", то Ягайло мусив передати Польщі всі володіння, за які та сперечалася з Литвою, а також повернути землі, відібрані сусідами. Ягайло прийняв като­лицьку віру та мав перевести в неї своїх братів, "бояр", "народ".

Важливо підкреслити, що запровадження католицизму у ВКЛ було од­ним із засобів зміцнення влади польських та литовських феодалів і в україн­ських землях. Ставши у 1386 р. польським королем, Ягайло видав 20 люто­го 1387 р. привілей, за яким для бояр-католиків розширювалися права во­лодіння спадковими маєтностями. Литовські феодали-католики, отримав­ши більші права порівняно з українськими православними землевласника­ми, перетворювалися на вищу, привілейовану верству. Станові привілеї ли­товських феодалів, на відміну від українських, розширювалися в процесі подальшого зближення Польщі та Литви. Цьому сприяли визнання влади єдиного монарха для обох держав, проведення єдиної зовнішньої політики, часте поновлення актів польсько-литовської унії, запровадження у ВКЛ структур польського державного устрою, розміщення польських залог на території Литви, призначення на вищі посади у князівстві польських маг­натів. У 1386—1388 pp. удільні князі були змушені дати присяжні грамоти невірність "королю, королеві і Короні Польській", що, згідно з тогочасним феодальним правом, означало перехід князів у васальну залежність від польського короля.

Розкриваючи значення Кревської унії, слід акцентувати увагу на тому, що її укладення викликало невдоволення литовської знаті, оскільки виник­ла реальна загроза державній самостійності ВКЛ, що у свою чергу спровоку­вало ускладнення внутрішньополітичного становища. Рух литовських фео­далів проти реалізації Кревської унії очолив великий князь Вітовт Кейсту-тович (1382—1430). Виборюючи собі політичний провід, він уклав союз з Тевтонським орденом і водночас заручився підтримкою Московського кня-


Тема 4

зівства. Ягайло змушений був підписати 5 серпня 1392 р. у м. Острові угоду, згідно з якою повернув Вітовту всі батьківські землі (насамперед Троцьке князівство), намісник польського короля у ВКЛ князь Скиргайло поступив­ся своїм місцем Вітовту, який був визнаний довічним правителем ВКЛ (хоча й без титулу великого князя) за васальної залежності від короля. Висвітлю­ючи оформлення нового політико-правового статусу ВКЛ після Кревської унії, слід звернути увагу на той факт, що Островська угода припинила три­валу боротьбу між різними політичними угрупованнями всередині литовсь­кого суспільства, сприяла об'єднанню їх навколо Вітовта, дала поштовх до відновлення державного суверенітету Литви.

У 90-х pp. XIV ст. Вітовт здійснив ряд заходів, спрямованих на політичне об'єднання країни і зміцнення центрального управління. Один з них — акція з ліквідації удільних княжінь, спричинена сепаратистським рухом у них. Власне самі-уділи як адміністративно-територіальні одиниці ліквідовані не були. Від влади усувалися удільні князі, що стали надто незалежними воло­дарями. Найдавніші білорусько-литовські літописи свідчать, що це була по­літика покарання за "невчинення покори своєму новому господарю".

Впродовж 1393—1395 pp. Вітовт силою позбавив влади Федора Любар-товича Волинського, Володимира Ольгердовича Київського, Дмитра-Кори-бута Ольгердовича Сіверського, Федора Коріатовича Подільського. Під 1393 р. літопис повідомляє: "Подільська земля не хотіла слухняною бути князю великому Вітовту і Литовській землі... І князь великий пішов з усіма силами литовськими на Поділля... і всі міста зайняв...". На місце удільних князів були посаджені або намісники (як у Луцьку), або близькі до Вітовта князі-державці (як у Києві), де з кінця XIV ст. до 30-х pp. XV ст. володарю­вали литвини Гольшанські (Іван, його син Андрій та онук Михайло).

Ослаблення позицій Вітовта після розгрому 1399 р. на р. Ворсклі змуси­ло його піти на підписання у 1401 р. Віденської угоди, яка власне відновила унію з Короною Польською, повторила основні пункти Островської угоди 1392 р. Згідно з угодою Вітовт залишався довічним правителем Литви, а інкорпорація всіх підвладних йому земель, за винятком тих, що належали його братові Сигізмунду, мала відбутися після смерті. Було додано низку заприсяжних грамот польському королеві — "верховному князю Литви" Владиславу II Ягайлу представниками руських земель Вітовта. З'ясовуючи значення Віденської унійної угоди, слід наголосити, що вона зменшувала полі­тичні суперечності між Литвою і Польщею та сприяла їхньому спільному ус­піхові у боротьбі проти Тевтонського ордену. Вирішальна перемога під Грюн-вальдом 15 липня 1410 р. остаточно припинила агресію німецьких рицарів на схід. Вітовт зумів повернути собі втрачені політичні позиції: Польща переда­вала йому в довічне володіння західне Поділля, король угорський і німець­кий імператор Сигізмунд І запропонував королівську корону і підтримку.

Зміцнення Литви закріпила Городельська унія 1413 p., яка проголошу­вала збереження великокнязівського столу в Литві. Після смерті Вітовта


Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

мали відбутися вибори нового великого князя литовського, кандидатура якого погоджувалася з польським королем. Разом з тим був вироблений по­рядок обрання польського короля за згодою феодалів обох держав. Горо-дельська угода закріплювала за покатоличеною литовською знаттю панівне становище у ВКЛ, надаючи привілеї не лише на вотчинні, а й на пожалувані землі, що зрівнювало литовське боярство у станово-правовому відношенні з польськими магнатами і шляхтою (варто звернути увагу на той факт, що в документах Городельської унії серед бояр, панів чи шляхти зовсім не згаду­ються князі, які, очевидно, були витіснені з політичної структури власне польських та литовських земель в українські та білоруські). Закріпити су-веренізацію ВКЛ мала коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. Однак таємна протидія з боку Ягайла та польських магнатів зірвала її, а невдовзі Вітовт раптово помер (жовтень 1430 p.).

Розкриваючи тему князювання наступника Вітовта — Свидригайла (1430—1432), треба насамперед розглянути його політичні акції, спрямовані на здобуття Литвою незалежності. Вся його діяльність позначена воєнними діями на порубіжжі Польщі та ВКЛ. Боротьба закінчилася підписанням дво­річного перемир'я у серпні 1431 р., за яким Західне Поділля залишилося за Польщею, а Волинь — за Литвою. Внутрішня політика Свидригайла, що спирався переважно на українських та білоруських православних князів і бояр, викликала невдоволення литовських феодалів, які у 1432 р. проголо­сили великим князем литовським молодшого брата Вітовта — Сигізмунда Кейстутовича (1432—1440). Подальший розвиток внутрішньополітичної ситуації у ВКЛ призвів по суті до розколу його на дві держави: власне ли­товське князівство з частиною білоруських земель під владою Сигізмунда, якого активно підтримувала Польща, і так зване Велике князівство Руське (Волинь, Брацлавщина, Київщина і Новгород-Сіверщина), де, як свідчить літопис, "посадили князя Швидригайла на велике княжіння Руське". Щоб позбавити Свидригайла підтримки, Ягайло і Сигізмунд видали 15 жовтня 1432 р. привілей, що зрівнював православних князів та бояр у майнових та особистих правах із литовськими феодалами-католиками. Позиції Свидри­гайла були суттєво послаблені, йому вдалося утримати за собою лише Київ­щину і Новгород-Сіверщину. Це не зломило князя: він організував за допо­могою лівонців похід на Литву, проте зазнав поразки 1 вересня 1435 р. на р. Свента біля Вількомира. Ним було здійснено ще кілька воєнних акцій, спрямованих проти Сигізмунда. До кінця 1438 р. він підтримував стосунки злуцькими князями, допоки вони не підкорилися Сигізмунду. Так, власне, закінчилися "Свидригайлові війни", які, крім династичних змагань, об'єк­тивно також мали характер боротьби за відновлення державності українсь­ко-руських земель. Слід підкреслити, що із завершенням цих воєн змінився і політичний курс Сигізмунда. Не потребуючи більше підтримки Польщі для боротьби із суперником, він сам намагався позбутися залежності від неї. Як свідчить літопис, своє бажання не коритися Короні Польській він мотиву-


Тема 4

вав так: "Ніколи ми не були нічиїми підданими, і велике князівство наше, наскільки сягає пам'ять людська, ніколи нікому не було підвладним: ми не отримали його від поляків, а займаємо княжий престол за Богом даним спад­ковим правом по наших попередниках. Після смерті нашого брата, вічної пам'яті Вітовта, воно перейшло до нас як до законного спадкоємця, і ми на цьому престолі, з Божою допомогою, нікого, крім Бога не боїмося". За Сигі-змунда було розроблено навіть проект антипольської ліги, до якої мали уві­йти австрійський імператор, Прусський (Тевтонський) та Лівонський орде­ни. Проте смерть князя 20 березня 1440 р. залишила нездійсненними ці на­міри. Литовський престол перебрав 13-річний Казимир Ягайлович (1440— 1492), який 1447 р. одночасно став і польським королем. За нього польсько-литовські взаємини оформилися у вигляді персональної унії. Політика Ка­зимира характеризувалася послідовним курсом на централізацію управлін­ня литовськими і польськими землями, що викликало невдоволення литовсь­ких магнатів. Щодо українських земель, аби нейтралізувати партикуляризм і опозиційність до своєї влади їхньої феодальної еліти, Казимир відновив удільні Київське і Волинське князівства. Останнє було передано під владу Свидригайла, і таким чином досягався певний компроміс з ним. Після смерті останнього (1452) Волинське князівство було перетворене на воєводство.

Київське удільне князівство 1440 р. було відновлене під зверхністю вну­ка Ольгерда — Олелька Володимировича. Затим князювання успадкував його син Семен (1455—1470); коли він помер, Казимир "царствений град Київ і княжіння у воєводство перемінив", 1471 р. утвердивши тут воєводою като­лика Мартина Гаштольда.

Після ліквідації удільних князівств найбільшим територіально-адміні­стративними одиницями стали воєводства, які у свою чергу поділялися на повіти, очолені старостами. Ці зміни в адміністративно-територіальному устрої, а також подальше наближення правового становища литовських, українських та білоруських феодалів до польських через привілей 1492 р. великого князя литовського (який 1501 р. став і польським королем) знач­ною мірою прискорили державну інтеграцію ВКЛ та Корони Польської. Це врешті-решт і спричинило Люблінську унію 1569 р. Процес об'єднання цих двох державно-політичних суб'єктів був тривалим, досить складним, а по-1 части й суперечливим, тому варто ознайомитись із його перебігом.

Після смерті Казимира (1492) королем польським було обрано його сина Яна-Альбрехта, а великим князем литовським став другий син — Олександр. Цим на деякий час було фактично перервано персональну унію ВКЛ та j Польщі, яка була поновлена вже у 1501 р. коронацією Олександра Казими-ровича, що мав пристати на наказ польських феодалів: "Корона Польська та ВКЛ злучаються в одно неподільне й одностайне тіло, щоб був один народ, одна держава, одне братство, спільна рада, одна голова, один король і пан". Його наступник Сигізмунд І Старий (1506—1548) негативно ставився до без­посередньої інкорпорації Литви і за довгі роки його правління поступу в цьо-


Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

му напрямі не було. У 1544 р. король передав синові Сигізмунду-Августу правління ВКЛ, що знову порушило традицію персональної унії і фактично відокремило Литву від Польщі на чотири роки, до смерті Сигізмунда І Ста­рого, після чого унійний процес поновився.

Розглядаючи фактори об'єднання Литви та Польщі, слід виділити поміж них такі:

1. Постійні важкі війни з Московським князівством за територію (ВКЛ втратило майже третину своїх земель, у тому числі Чернігово-Сіверщину і важливі стратегічні й торгові пункти Смоленськ та Полоцьк); необхідність організації спільної відсічі татарським нападам і турецькій агресії (особли­во актуально це було для українських земель, на які напади татар наприкінці XV ст. стали практично щорічними).

2. Пріоритетом для Польщі було збільшення володінь, опанування родю­чими українськими землями, розширення джерел ресурсів та ринків, конт­роль над торговими і стратегічними шляхами, визиск української людності.

3. Литовський фактор: криза у державі, викликана територіальними втратами, непопулярністю виснажливої Лівонської війни; внутрішні незго­ди у верхах, зокрема між магнатською верхівкою та боярсько-шляхетським загалом; партикуляризм руської спільноти. Литовська шляхта, орієнтую­чись на піднесення Польщі у всіх сферах (часи правління Сигізмунда II Ав-густа(1548—1572) недарма звалися "золотим віком" Польщі), розраховува­ла на покращення свого майнового та правового становища, повне зрівнян­ня з польською шляхтою.

Особливий наголос бажано зробити на аналізі української ситуації, спе­цифіка якої полягала в тому, що українська шляхта, прагнучи здобути й за­кріпити свої привілеї та права, фактично опинилася в одному таборі з поляка­ми, що прагнули "шляхетської республіки" — єдиного державного утворен­ня на базі ВКЛ та Польщі. Треба мати на увазі, що реформаційний процес у ВКЛ 1563—1566 pp. та прийняття другого Литовського Статуту (1566) не ви­рішили жодної з українських проблем (свавілля адміністративної влади, со­ціальна і правова нерівність, організація захисту від татарських набігів). Все це сприяло поширенню партикуляристських настроїв серед української шлях­ти. В цьому ж середовищі під впливом гуманістичних ідей формувалося праг­нення "освіченої монархії", в якій сюзерен гарантував би всі права, свободи та привілеї дворянства. Таким привабливим зразком держави вважали королів­ство Ягеллончиків, чому певною мірою сприяли праці С. Оріховського.

Розглядаючи перебіг Люблінського сейму 1569 p., необхідно з'ясувати позиції та наміри різних сторін, представлених на ньому, розкрити причи­ни й хід дискусії та дій його учасників. Так литовці, не погоджуючись із польським баченням унії (інкорпорація Литви), розробили власну програму (М. Радзивілл та Я. Ходкевич), яка передбачала федерацію ВКЛ та Польщі


Тема 4

зі збереженням автономії Литви. Не дійшовши згоди з польським панством, литовська делегація залишила Люблін. Однак робота сейму продовжувала­ся, головно через участь українських послів. Акт унії було підписано 1 лип­ня 1569 р. на таких умовах:

— проголошувалося утворення нової федеративної держави двох на­родів — Речі Посполитої;

— окремий великокняжий стіл у Литві скасовувався, владу і становище монарха об'єднаної держави заступав король польський, його вибори мали відбуватися на вальному (загальному) сеймі за участю польської та литовсь­кої знаті й шляхти;

— основні політичні питання розглядалися на спільних сеймах, а вирі­шення конкретних питань покладалося на місцеві сеймики;

— уніфікувалася адміністративна система;

— зовнішні кордони оголошувалися спільними, а внутрішні відкрива­лися;

— одночасно Велике князівство Литовське і Корона Польська залиша­лися самостійними політичними утвореннями з окремими урядами, влас­ними скарбницями, військом і судово-правовою системою. Урядовою мовою Литви залишалася руська, а чинним правом — Литовські Статути.

Ще під час сейму Польща інкорпорувала у статусі воєводств Підляшшя, Волинь, Київщину та Брацлавщину, які до того були в складі ВКЛ. Цей пе­рехід не натрапив на спротив українського населення, хоча викликав знач­не невдоволення литовських феодалів. Названим воєводствам надавалися привілеї, згідно з якими майже всі повіти зберегли свої межі.

Однак варто наголосити, що ці, здавалося б, позитивні для України на­слідки унійного процесу, з іншого боку, аж ніяк не вирішували багатьох го­стрих соціальних питань в українських землях, а, як виявилося, багато в чому спричинилися до зростання соціальної і національної напруги. За свідченням документів, українська за походженням знать, обійнявши най­вищі провінційні посади, всіляко утискала єдинокровних і єдиновірних шляхтичів і міщан, не кажучи вже про посилення феодального визиску се лянства, що дедалі більше набирав форм панщини і надто обтяжливих п винностей та поборів. Інкорпорація Підляшшя, Волині, Поділля та Київ щини Польщею, безперечно, прискорила експансію на українські землі польських феодалів, що не лише призводило до посилення соціального гні нижчих верств, а й до жорстокого національного гноблення, перманентні утисків і дискримінації українців на релігійному ґрунті, полонізації і на-ціонал-ренегатства української еліти. Все це закладало основи не стільк політичної стабільності, скільки майбутніх соціальних, національних і ре­лігійних конфліктів в Україні.


Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)