Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 8 страница

2. Освіта й наука в Україні у другій половині XVII—XVIII ст.

3. Козацькі літописи як історико літературні пам'ятки.

4. Україна в добу реформ Петра І.

5. Збройні сили Гетьманщини.

Рекомендована література

1. Володарі гетьманської булави. — К., 1994.

2. Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відно­сини другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. — К., 1995.

3. Гуржій 0.7. Українська козацька держава в другій половині XVII— XVIII ст.: Кордони, населення, право. — К., 1996.

4. Дядиченко ВЛ. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959.

5. ІсаєвичЯД. Україна давня і нова: Народ, релігія, культура. —Л., 1996.

6. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.

7. Мельник Л.Г. Гетьманщина першої чверті XVIII ст. — К., 1997.

8. Попович М. Історія української культури. — К., 1998.


Тема 6

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (3 год)

У другій половині XVIII на початку XIX ст. у результаті воєн, різноманіт­них міждержавних змов та демаршів політична карта Східної Європи зазна­ла суттєвих змін. Поступилася своїми володіннями Росії Туреччина, зникла як держава Річ Посполита. Для українських земель цей період був знаковим з огляду на те, що вони зазнали подальшого "переміщення" в системі державних кордонів європейських країн. Найбільше етнічних українських територій "при­дбали" дві європейські імперії — Російська та Австрійська. Український на­род, уже вкотре в своїй історії, опинився під наглядом іноземного — царського та цісарського ока. Отже, геополітичне становище українських земель визна­чило їх подальшу економічну, політичну, культурно освітню долю. Вона була пов'язана з двома імперіями — Російською та Австрійською (з 1867 р. —Авст-ро Угорською). Звичайно,різні політичні умови, притаманні цим державам, на­клали відбиток на українське життя. Проте спільним як для Наддніпрянщи­ни, так і для Західної України були великодержавні намагання перетворити їх в економічно залежні від центру регіони. Походи проти українства, імперсь­ка політика денаціоналізації стали невід'ємними атрибутами тогочасного життя.

Події і явища української історії XIX — початку XX ст., на думку істо­риків, доречно розглядати з погляду українського національного відродження, що становило стрижень тодішнього історичного процесу в усіх його проявах: соціально-економічному, політичному, національно-етнічному, духовно куль­турному.

Пропонуємо конспективну схему відповіді. Звичайно, студент може внес­ти структурні зміни. Ілюструючи перебіг подій, варто розширити викорис­тання фактичного матеріалу з відповідним його аналізом, що зробить відповідь більш насиченою. Але за будь яких обставин при підготовці до заняття, у відпо­відях потрібно намагатися, чітко слідувати логіці історичного процесу.


Тема 6

План семінарського заняття

1. Українські етнічні землі в системі державних кордонів європейських країн. Адміністративний поділ. Населення.

2. Соціально економічний розвиток українських земель наприкінці XVIII — XIX cm.

3. Соціальне протистояння та соціальні конфлікти в Україні у XIX cm.

Методичні рекомендації

1. Українські етнічні землі в системі державних кордонів європейських країн. Адміністративний поділ. Населення.Для розуміння процесів, які відбувалися в підросійській та підавстрійській Україні у XIX — на початку XXст. необхідно з'ясувати, коли і як завершилось включення етнічних ук­раїнських земель у систему державних кордонів Російської та Австрійської імперій. Варто наголосити, що логічним продовженням інкорпорації україн­ських територій в Австрію та Росію було інтегрування їх в імперський дер­жавний простір шляхом приведення адміністративного устрою у відповід­ність до загальдержавного зразка. На особливу увагу заслуговує аналіз кіль­кісного та національного складу населення, що сприятиме заснуванню сут­ності та особливостей соціально-економічного розвитку та суспільно-політич­ного життя.

Перший блок питання, включення українських територій до складу двох імперій, доречно розглядати за хронологічним принципом. Вивчення про­блеми та відповідь необхідно супроводжувати використанням історичних чи географічних карт.

Спершу наголосимо, що розширення території Російської імперії за ра­хунок українських земель у другій половині XVIII та на початку XIX ст. проходило в декілька етапів і вилилось у низку дипломатичних та воєнних акцій.

Першими остаточно набули статусу підконтрольних Росії територій землі Гетьманщини, з якою царизм покінчив у 1764 р., та Війська Запорозького (ліквідація Січі в 1775p.).

Один із векторів домагань Росія спрямувала на Південь, вбачаючи в Північному Причорномор'ї економічний потенціал та стратегічний трамплін у просуванні на Балкани, до Середземномор'я. У другій половині XVIIIст. після російсько-турецьких воєн Росія утвердилася на Чорному морі. Після війни 1768—1774pp. за Кючук-Кайнарджійським мирним договором (1774) до Росії відійшли українські землі в пониззі межиріччя Дніпра та Південно­го Бугу. У 1783 р. було приєднано Крим. Війна 1787—1791 pp. таЯсський мирний договір (1791)дали Росії українські землі між Південним Бугом і Дністром. Завершилось формування південно-західних кордонів імперії після російсько-турецької війни 1806—1812 pp.Бухарестський мирний до-


Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

говір (1812) утверджував за Росією землі, три повіти яких — Ізмаїльський, Хотинський та Акерманський, були здебільшого населені українцями.

Звернемо увагу на те, що "постачальником" українських етнічних тери­торій для імперій Романових та Габсбургів у другій половині XVIII ст. була Річ Посполита. Землі України, які входили до складу Польщі, опинилися в епіцентрі російських та австрійських територіальних домагань. Поділи Польщі відіграли ключову роль у визначенні належності на півтора століття українських земель до Австрійської і Російської імперій.

У результаті першого поділу Польщі (1772) Австрія захопила українські землі, які входили в польські воєводства Руське (без Холмської землі), Белзь-ке та західні частини Волинського і Подільського.

У вересні 1774 р. внаслідок воєнних дій проти Туреччини австрійські війська окупували, а в травні 1775 р. офіційно приєднали до Австрії Буко­вину.

У складі австрійської монархії продовжувало залишатися Закарпаття.

Габсбурзька монархія заволоділа українськими землями площею близь­ко 70 тис. км2.

Після другого поділу Польщі (1793) в імперію Романових були інкорпо­ровані Київщина, Поділля, Волинь. За третім поділом Польщі (1795), до неї увійшли Західна Волинь, Берестейщина. У 1815 p., після російсько-фран­цузької війни, до Росії було приєднано Холмщину та Підляшшя.

Отже, три поділи Польщі, російсько-турецькі та російсько-французькі війни суттєво перекроїли європейські кордони. Завершився наймасштабні-ший переділ українських земель між європейськими монархіями. Із почат­ку XIX ст. вони перебували у складі двох держав — Австрійської та Російсь­кої імперій. Тут доречно звернути увагу на думку сучасних істориків (Я. Грицак), що "...кордон між Росією і Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення цих двох дер­жав до двох різко відмінних суспільно-політичних систем. Відмінність в істо­ричному досвіді населення західноукраїнських земель та населення Серед-ньо-Східної України заклалася власне у XIX ст. і продовжує відігравати дуже велику роль до наших днів".

При підготовці відповіді наголосимо на тому, що російська й австрійська монархії проводили політику інтеграції українських земель у свій держав­ний простір, запроваджуючи на здобутих територіях свій адміністративно-територіальний поділ.

Австрійці утворили на українських та польських землях окрему про­вінцію. У середині XIX ст. вона як коронний край із центром у Львові нази­валася "королівство Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краків­ським, князівствами Освенцімським і Заторським". Підкреслимо, що із суто австрійських великодержавних інтересів в одній адміністративно-територі­альній одиниці були об'єднані етнічні українські землі з частиною польських етнічних земель, що заклало міну уповільненої дії у міжнаціональні відно-


Тема 6

сини між українцями та поляками. Річка Сян умовно ділила Галичину на східну — українську та західну — польську.

"Галіція і Лодомерія" поділялася на округи і дистрикти, кількість яких не була сталою. У 1782 р. було 18 округів. На правах 19-го округу до Гали­чини входила (1786—1849) Буковина, а в 1795—1809 рр. — Холмщина. Східна, українська, Галичина поділялася на 12 округів. У 1862 р. Буковина була визнана окремим коронним краєм Австрійської імперії. Після утворен­ня Австро-Угорської імперії (1867) адміністративний статус західноукра­їнських земель дещо змінився. Галичина була поділена на 74 повіти, більшість з яких — 48, становили Східну Галичину.

На Закарпатті зберігався традиційний, на угорський зразок, адміністра­тивний поділ на комітати (жупи), які поділялися на домінії. Березький, Мармароський, Угочанськии, Ужанський комітати підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісництву.

Розглядаючи політику Росії, наголосимо, що у другій половині XVIII ст. вона була спрямована на ліквідацію автономних ознак національно-держав­ного життя Гетьманщини. Царизм, уніфікуючи управлінську систему, пла­номірно приводить до імперського знаменника адміністративний поділ України. У 1765 р. ліквідовано полково-сотенний устрій на Слобожанщині, а натомість створено Слобідсько-Українську губернію. У 1781 р. колишня Гетьманщина була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Таким чином, у колишній гетьманській Україні пе­рестав існувати самобутній полково-сотенний адміністративний устрій.

Новоприєднані до Росії у 1793 р. землі Правобережної України були по­ділені на Ізяславську та Брацлавську губернії і Кам'янецьку область.

Нових пертурбацій адміністративний устрій підросійської України за­знав за правління Павла І (1796—1801). У 1796 р. Харківську губернію пе­рейменували в Слобідсько-Українську. На землях колишньої Гетьманщини у 1796 р. було створено Малоросійську губернію, яка в 1802 р. була поділена на Полтавську та Чернігівську. Того ж року три губернії з'явилися на Пра­вобережжі — Волинська, Київська та Подільська. Південні землі України входили до створеної в 1797 р. Новоросійської губернії, яка на початку XIX ст. була поділена на Катеринославську, Херсонську і Таврійську.

Загалом приведення адміністративного устрою України до російського зразка призвело до поділу її території на дев'ять губерній, які існували до початку XX ст. Впроваджений адміністративний поділ був однією зі складо­вих проведення в Україні російської імперської політики.

Для розуміння соціально-економічних, політичних процесів, міжнаціо­нальних відносин на українських землях потрібно розглянути чисельність та національний склад їх населення.

Науковці зазнають істотних труднощів при визначенні чисельності ук­раїнців у XVIII — на початку XIX ст. В основу обчислення вони покладають ревізії, за якими для обкладення подушним податком підраховувалося лише


Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

чоловіче населення ("ревізька душа"). У ревізіях XIX ст. українці окремо не виділялися, а враховувалися разом із росіянами і білорусами (осібно виді­лялися лише євреї, іноземні колоністи та народи Сибіру). Національна на­лежність у переписах була відновлена лише за Всеросійським переписом 1897 р.

Наприкінці XVIII ст. на українських землях, підвладних Російській та Австрійській імперіям, проживало близько 10 440 тис. українців, з них у Росії —8163,7 тис. осіб (78,2 %).

У Лівобережній Україні українці становили 98,1 % місцевих жителів (1795). Мешкали вони, в основному, в селах, а також містах і містечках. На­прикінці XVIII ст. Лівобережжя почали активно заселяти євреї, росіяни, частково — греки, болгари, румуни, молдавани.

Після закінчення російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. українці обживають землі Південної України. У 1773—1816 pp. населення Катеринославської та Херсонської губерній зросло з 169,2 тис. до 1,03 млн осіб, що свідчило про інтенсивність господарського освоєння краю. До регі­ону переселялися також росіяни, німці, євреї, болгари, серби, чехи, греки. Переселенцям гарантувалися значні наділи землі, податкові пільги, звіль­нення від військової повинності, свобода віросповідання, право на місцеве самоврядування.

У другій половині XIX ст. у межах Російської імперії населення України збільшилося з 13,4 у 1863 р. до 23,4 млн осіб у 1897 р. Загалом же впродовж XIX ст. населення України під владою Російської імперії зросло майже втричі. Зростанню кількості населення сприяли як природній приріст, так і міграційні процеси.

Потрібно звернути увагу на те, що в результаті переселення в Україну і з України частка українців на рідній землі наприкінці XIX ст. зменшилася з 90 до 80 % . Уряд заохочував переселення в Україну росіян. Швидкими тем­пами зростали їх кількість і частка серед місцевого населення у містах До-нецько-Криворізького басейну, Лівобережжя та Півдня України. Наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України становила майже 12 % . Най­більше росіян було серед чиновництва, купецтва й робітництва.

В Україні проживала значна кількість євреїв. Наприкінці XVIII ст. ро­сійський уряд ввів для євреїв межі постійного проживання — "смугу осіло­сті", до якої входили Литва, Білорусь, Правобережна Україна. Низка дер­жавних законів фактично забороняла євреям проживати у власне російсь­ких губерніях. Чисельність єврейського населення завдяки найбільшому природному приросту серед національних меншин у XIX ст. динамічно зро­стала. На Правобережжі у 1820—1880 pp. при збільшенні всього населення краю на 90 % кількість євреїв зросла на 150 % . Наприкінці XIX ст. у межах України проживали 1644,4 тис. євреїв (67,5 % загальної кількості євреїв Російської імперії), які становили 8 % усього населення. Більшість євреїв мешкали у містах і містечках Подільської і Волинської губерній, оселялися


6 Історія України



Тема 6

вони й у Новоросії. В Одесі наприкінці XIX ст. євреї становили більше поло­вини населення міста, а у Правобережній Україні, у смузі осілості євреїв, 80 % міського населення були євреї. Загалом по всій Україні вони станови­ли 33 % міського населення.

Численною національною меншиною України, зокрема на Правобережжі, залишалися поляки. Проте їх частка щодо загального числа населення у XIX ст. постійно зменшувалася — з 10 % на початку до 6 % наприкінці століття. Вод­ночас поляки продовжували переважати (60 %) серед дворянства України.

Наприкінці XVIII ст. у землеробських районах України з'явились німецькі переселенці, які серед усіх інших іноземних колоністів користувалися най­більшими привілеями царського уряду. Найактивніше вони заселяли Катери­нославську та Одеську губернії. Наприкінці XIX ст. на українських землях, що входили до складу Російської імперії, мешкало 378 тис. осіб німецького походження, що становили 1,8 % усього населення України.

В Україні жили представники й інших національних меншин. На почат­ку XX ст. у межах сучасної України проживало близько 500 тис. румунів, 500 тис. кримських татар, 200 тис. болгар, 140 тис. греків, 50 тис. вірмен, 38 тис. чехів. Окремі меншини становили також словаки, білоруси, грузи­ни, кримчаки, гагаузи та ін.

Переважна більшість населення українських земель мешкала в сільській місцевості. Сільське населення домінувало над міським. За переписом 1897 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, селяни становили 84 % населення.

Доцільно звернути увагу на те, що у XIX ст. для розвитку України було характерне збільшення кількості жителів міст. За період з 1811 по 1858 р. чисельність міського населення в підросійській Україні збільшилася у 2,5 раза (з 512,9 до 1456,8 тис). Населення міст Півдня України за цей час збільшило­ся в 4,5, аПравобежжяу 2,7 раза. У деяких містах чисельність жителів зрос­ла в 3—5 і більше разів. Збільшення кількості міських жителів свідчило про темпи промислового розвитку та торгівлі. У 1900 р. в містах проживало близь­ко 13 % усього населення України. Міських жителів представляли: 5,4 % ук­раїнців, 42,2 росіян, 43,6 євреїв, майже 30 % поляків, 7 % німців, які прожи­вали в підросійській Україні. Наприкінці XIX ст. українці становили не більше третини жителів міст. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі — не більше 6 % , а у Києві — лише 22 % .

Потрібно акцентувати увагу на тому, що розвиток капіталізму виштов­хував із насиджених місць масу розореного селянства, яке намагалося по­ліпшити своє становище шляхом міграції на незаселені землі. Спочатку ос­новний потік мігрантів потягнувся на Північний Кавказ (так званий Мали­новий клин), Нижнє Поволжя. На Кубань, переважну більшість населення якої на той час становили українці, переселялись насамперед жителі Пол­тавської та Харківської губерній. У другій половині XIX ст. кількість ук­раїнців на Кавказі подвоїлася і досягла 1 млн 300 тис. осіб (понад 80 % про-


Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

живало у північній частині регіону і становило 22 % загальної кількості всьо­го населення). Чисельність українців у Нижньому Поволжі за цей час зрос­ла до 400 тис. Наприкінці XIX ст. значна кількість українців проживала у Східному Сибіру та Північному Казахстані (Сірий клин). Одним з основних регіонів української міграції стали неосвоєні Сибір і Далекий Схід. Найбіль­ше переселенців було з лівобережних губерній, де гостро постала проблема малоземелля й надлишку робочої сили. Від узбережжя Японського та Охотсько-го морів до Забайкалля українці проживали компактно на території (1 млн км2) так званого Зеленогому клину. У 1886—1900 pp. з України в Сибір виїхали близько 370 тис. осіб. Наприкінці XIX ст. Примор'я та Приамур'я на 20 % були заселені українцями. Загалом на зламі століть у межах колишнього СРСР (без України) проживало майже 4,4 млн українців.

Необхідно наголосити на етнічній ситуації, яка склалася на західноук­раїнських землях. Поляки намагалися полонізувати Східну Галичину, в якій, за словами Я. Головацького, українці становили "самое ядро". У Гали­чині у 1840-х pp. проживало близько 3 млн осіб, у тому числі: 2,2 млн ук­раїнців, понад 500 тис. поляків та німців (не менше 2/3 цієї кількості були поляки), більше 230 тис. євреїв. Наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях чисельність населення зросла до 5,9 млн осіб. Загальна кількість українців становила тут більш як 3,8 млн осіб (Східна Галичина — 3 млн, Західна Галичина — майже 90 тис, Буковина — близько 300 тис, Закар­паття — понад 400 тис. осіб).

На початок XX ст. національне розмаїття продовжувало зберігатися се­ред жителів, зокрема, Галицького краю. Велика частка українців була се­ред населення Східної Галичини. У цьому регіоні їх мешкало 63,48 % , по­ляків — 22,7, євреїв — 12,96 % . Таким чином, галицькі землі в основі своїй були заселені представниками корінної, української національності й зали­шалися українськими.

У Західній Україні сільське населення абсолютно переважало міське. На 1900 р. у селах проживало 95,5 % усіх жителів краю.

Безземелля й злиденне життя кидали багатьох українців у пошуках ща­стя по всьому світу. З другої половини XIX ст. трудова еміграція з західно­українських земель почала набувати масового характеру. Основним зарубіж­ним регіоном української еміграції стали Південна Америка (Бразилія, Аргентина), а також Сполучені Штати Америки.

Підсумовуючи, наголосимо, що на землях українського етносу, які пере­бували як під владою Росії, так і Австро-Угорщини, спостерігалася стійка тенденція збільшення загальної кількості українців. Проте спостерігалося і падіння їх частки серед населення, яке проживало в краї. Це явище стало результатом великодержавницької політики, яка набувала прояву в пересе­ленні українців зі своїх земель, вимушеній еміграції, русифікації, полоні­зації, румунізації та мадяризації місцевого населення, а також переселенні наці землі представників інших народів, насамперед великодержавних.


Тема 6