Р., січень— IIз'їзд Рад СРСР. Затвердження першої Конституції Союзу РСР. 1 страница

1925 p., травень— IX Всеукраїнський з'їзд рад. Затвердження Консти­туції У СРР.

 

1928 p., травень—липень— судовий розгляд "шахтинської справи" в Москві про "шкідництво" технічної інтелігенції Донбасу. Велика група ста­рих фахівців Донбасу засуджена "за контрреволюційну діяльність, шпигун­ство". Це був один з перших інспірованих владою процесів зі сфальсифіко­ваними висновками.

1929 p., січень—лютий— оголошення Й. Сталіним 1929 р. "роком вели­кого перелому". Відмова від непу.

1932 p., 7 серпня— постанова ВЦВК та РНК СРСР "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспіль­ної соціалістичної власності". Згідно з нею ("Закон про сім колосків") на лютий 1933 р. було засуджено понад 100 тис. осіб, з них до розстрілу — 6,2 %, або понад 6 тис. осіб, у тому числі дітей.

1932, жовтень — 1933, квітень— Україну охопив масовий голод, викли­каний політикою насильницької колективізації. Прямі людські втрати від голодомору перевищили 3,5 млн осіб (за деякими даними — 4,9 млн).

Контрольні запитання та завдання

1. Які причини переходу більшовиків від політики воєнного комунізму до непу?

2. Коли розпочався і здійснювався перехід до нової економічної політики в Україні? В чому її сутність і яка мета?

3. У чому полягала специфіка переходу до нової економічної політики в Україні? Які її економічні, соціальні наслідки та причини згортання?

4. Як відбувався процес утворення СРСР?

5. Якими документами і як визначався формальний статус УСРР у складі Союзу РСР і яким він був реально?

6. Які наслідки входження УСРР до складу СРСР?

7. Коли і чому більшовицьке керівництво вдалося до політики коренізаціїі в чому Ті суть?

8. Як і в яких формах здійснювалася ця політика в Україні та які її на­слідки?

9. Коли, чому і як була згорнута більшовиками політика коренізації в І Україні?

10. Чому наприкінці 1920-х pp. радянське керівництво повернулося до по­літики форсованого соціалістичного будівництва? Здійснення яких економіч­них перетворень насамперед воно передбачало?


Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

11. Як здійснювалась індустріалізація в УС РР, які реальні підсумки модер­нізації індустрії республіки в роки довоєнних п'ятирічок?

12. Як здійснювалася насильницька колективізація в Україні, які її еко­номічні, соціальні та демографічні наслідки?

13. Чим був викликаний голод в Україні 1932—1933pp. і які наслідки він мав для української нації?

Теми рефератів

1. План і ринок в добу непу.

2. Український націонал-комунізм у 1920-хроках.

3. Причини і наслідки голоду в Україні 1932—1933років.

Рекомендована література

1. Васильєв В., Лінн В. Колективізація і селянський опір на Україні (ли­стопад 1929 — березень 1930 pp.). — Вінниця, 1997.

2. Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою доку­ментів. — К., 1990.

3. Гринчуцький В. Промислові трести України в двадцяті роки. — К., 1997.

4. Даниленко В., Касьянов Г., Кулъчицький С. Сталінізм на Україні (20— 30-ті роки). — К.; Едмонтон, 1991.

 

5. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодо­мор. — К., 1993.

6. Кулъчицъкий С. Ціна "великого перелому". — К., 1991.

7. Кулъчицъкий СВ. УСРР в добу нової економічної політики (1921 — 1928 рр.): Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. — К., 1995.

8. Кулъчицъкий С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919— 1928). — К., 1996.

9. Кулъчицъкий СВ. Україна між двома війнами (1921 —1939 pp.). — К., 1999.

10. Шаталіна Є.П. Селянські виселки під час колективізації в Україні (1928—1932 pp.). — К., 1997.


Тема 8

План семінарського заняття

1. Сталінський терор в УСРР наприкінці 1920—1930 х pp.

2. Економічне становище західноукраїнських земель у 1920—1930хрр.

3. Західноукраїнський суспільно політичний рух у 1920—1930 х pp.

4. Культурне життя на українських землях у 1920—1930ті pp.

Методичні рекомендації

1. Сталінський терор в УСРР наприкінці 1920— 1930-х pp.При підготовці до першого питання необхідно звернути увагу на те, що наприкінці 1920-х pp. Сталін вийшов переможцем у боротьбі за владу. В радянській державі утвер­дився сталінський тоталітарний режим, який став невід'ємною складовою тоталітарного устрою. Останній був неминучий в умовах більшовицької вла­ди, яка здійснювала курс на рішучу ліквідацію приватної власності на засо­би виробництва і позбавляла суспільство природної самоорганізації. Варто підкреслити, що тоталітарні режими в управлінні державою та суспільством завжди широко застосовують методи терору, репресій та насильства. Ці ме­тоди необхідні насамперед для самозбереження панівного режиму, для при­душення ним будь-якої опозиції чи проявів інакодумства, для пояснення невдач підступними діями "ворогів", для насадження в суспільстві атмосфе­ри загального страху і покірності, для забезпечення держави безплатною робочою силою через створення широкої системи таборів, для здійснення жорсткого контролю над ходом усіх суспільних процесів. Особливого розма­ху набули репресії в СРСР і УСРР з кінця 1920 — у 1930-х pp. їх масовий, то­тальний характер пояснювався тим, що розрекламований Й. Сталіним на­прикінці 1920-х — на початку 1930-х pp. наступ соціалізму по всьому фрон­ту і проголошення побудови соціалістичного суспільства в 1930-х pp. зазна­ли краху. Насправді небачені до цього радикальні перетворення в суспільстві призвели до падіння життєвого рівня населення, супроводжувалися зростан­ням його внутрішнього незадоволення, підривали ореол "мудрості і непогрі­шимості" диктатора. Народ усе більше відчував себе ошуканим. У цих умо­вах Сталін вважав, що найефективнішим засобом збереження контролю над суспільними процесами є репресії. Він навіть висунув положення про неминуче "загострення класової боротьби" в ході соціалістичного будівництва, що дава­ло підстави репресивним органам нарощувати масштаби насильства. На XVI з'їзді ВКП(б) генсек відверто заявив: "Репресії в галузі соціалістичного будів­ництва є необхідним елементом наступу". Виходячи з цього, сталінський ре-ЖИМ прагнув пояснити всі невдачі підступною діяльністю так званих воро­жих елементів. Тому під цю категорію потрапляли всі без винятку: партійні і та державні функціонери, представники інтелігенції, військові, виробнични­ки, робітники і селяни. Усім, хто потрапляв у жорна сталінського терору на-


Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

вішувалися ярлики "ворогів", "націоналістів", "шкідників" на виробництві, "пособників" світового імперіалізму, "фашистів" тощо. Так у суспільстві ство­рювалася атмосфера загального психозу, підозри і напруженості.

Слід звернути увагу на те, що з 1929 р. репресії стали постійним атрибу­том життя радянського суспільства. Але до початку Другої світової війни в УСРР прокотилося три хвилі масових репресій: перша (1929—1931) — роз-куркулення, депортації; друга (1932—1934) — штучне посилення голодо­мору, шляхом конфіскації продовольства розгортання постишевського те­рору, репресивний спалах після смерті С. Кірова; третя (1936—1938) — так звана доба Великого терору.

Одним із перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі "шкідниками" та "саботажниками", започаткована сфабрикованою органа­ми ДПУ так званою "шахтинською справою" (весна 1928 p.). Винною за еко­номічні провали влади зробили технічну інтелігенцію, яка нібито створила "шкідницьку" організацію. Влітку 1928 р. на лаві підсудних серед "шах-тинців" опинилися і керівники промисловості України, яким приписувало­ся створення "Харківського центру" для керівництва "шкідництвом". Після цього розпочалася широка і цілеспрямована боротьба проти української інте­лігенції. У 1930 р. відбувся судовий процес над вигаданою Спілкою визво­лення України (СВУ), у ході якого було репресовано 45 провідних учених, письменників, науковців, викладачів ВНЗ, учителів, юристів. Серед них С Єфремов, В. Чехівський, М. Слабченко, Й. Гермайзе та ін. Продовжен­ням репресій проти інтелігенції стало "викриття" Українського національ­ного центру (УНЦ) та його структурного підрозділу — Української військо­вої організації (УВО). Керівником УНЦ організатори цих політичних про­цесів оголосили М. Групіевського, внаслідок чого в 1931 р. було ліквідовано історичну секцію Академії наук, яку він очолював. Самого М. Групіевсько­го звинуватили в "буржуазному націоналізмі" й вислали до Росії, де він і помер у 1934 р. В Академії наук України, за неповними даними, репресува­ли 250 осіб, із них 19 академіків. Страшного удару було завдано по представ­никах українського літературного відродження. 89 письменників було зни­щено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували. У 1929— 1930 pp. в Україні здійснювалася "чистка" 61 823 установ радянського дер­жавного апарату. Під час неї з 338 тис. осіб, які проходили "чистку", звільне­но майже 40 тис. У 1930 р. влада примусила саморозпуститися Українську автокефальну православну церкву. Митрополита М. Борецького, десятки єпископів, сотні священників репресовано. Розгортання репресій супрово­джувалося антиконституційним розширенням прав каральних органів. Уже в лютому 1930 р. в усіх обласних центрах України були створені "трійки", до складу яких входили начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. Вони виносили вироки практично без свідків, без захисту, без суду, без ознайомлення з кримінальною справою і навіть без підсудного. Для виявлення величезної кількості "ворогів" чекі-


Тема 8

сти використовували фізичні методи впливу на допитуваних, жорстокі ка­тування, витримати які мало кому вдавалося.

У 1933 р. з приїздом в Україну П. Постишева, перед яким Й. Сталін ви­сунув завдання "втихомирити" українську інтелігенцію, стався погром усьо­го культурного життя. Поряд з іншими заходами, розпочалася "чистка" Наркомату освіти УСРР, з якого "вичистили" майже 200 "націоналістів". Практично повністю було замінено керівний склад обласних і районних управ­лінь народної освіти. Жертвами терору та репресій стали всі, хто брав участь в Українській революції 1917—1920 pp.

Після вбивства 1 грудня 1934 p. C. Кірова розпочалися події, які дістали назву "кіровські розстріли". Органи НКВС отримали ще більші можливості у справі репресій. За опублікованою 5 грудня 1934 р. постановою ВЦВК СРСР "Про внесення змін у чинні кримінально-процесуальні кодекси союзних рес­публік", справи про терористичні організації та акти терору проти представ­ників радянської влади розслідувалися в термін не більш як десять днів. Клопотання про помилування та касаційний розгляд справ у новому судо­чинстві не передбачалися.

Критичні настрої в партії придушувалися репресіями проти комуністів. Із середини 1933 р. і до листопада 1936 р. тривала кампанія "чистки" лав ВКП(б), перевірки та обміну партбілетів. Внаслідок цих заходів кількісний склад КП(б) У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Репресувалися та знищувалися не лише рядові комуністи, ай керівники КП(б)У. З 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з'їздом республі­канської партійної організації в червні 1937 p., 56 були необґрунтовано зви­нувачені у ворожій діяльності. 3 11 членів Політбюро ЦК КП(б) У було ре­пресовано 10, з п'яти кандидатів у члени політбюро — четверо. Репресовано всіх членів оргбюро. До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів укра­їнського радянського уряду.

Величезних втрат зазнали військові кадри республіки. Було повністю знищено вищий командний склад Київського військового округу, який очо­лював Й. Якір. У Харківському військовому окрузі протягом 1937—1938 рр. безпідставно репресовано 150 воєначальників вищого рангу. У 1937— 1938 рр. загинули коменданти всіх укріплених районів — особливих з'єд­нань, розташованих в Україні. У березні 1938 p. M. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко повідомляли в Москву, що з військ округу за рік "вичищено" близько 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис, "оновлені" практично всі командири корпусів і дивізій. Масові репресії серед командного складу армії і флоту стали однією із причин ката­строфічних поразок радянських військ на початку Великої Вітчизняної війни.

Сталінська система понівечила долю сімей репресованих — дітей, батьків, які були позначені тавром "членів сімей ворогів народу" з усіма негативни­ми наслідками, які з цього випливали. Для ізоляції репресованих "ворогів


Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

народу", різних "шпигунів" і "диверсантів" радянська влада створила ши­року мережу концтаборів (ГУЛАГ), у яких загинули сотні тисяч людей. У 1939 р. в радянській державі налічувалося понад 50 виправно-трудових ко­лоній ГУЛАГу, 425 виправно-трудових колоній для дорослих, 50 колоній для малолітніх і численні будинки виправних робіт.

Сталінські репресії підірвали генофонд української нації, забезпечили контроль тоталітарного режиму над усіма сферами суспільного життя.

2. Економічне становище західноукраїнських земель у 1920—1930-х pp.

Розкриття другого питання семінару необхідно розпочати з того, що після Першої світової війни Австро-Угорська імперія перестала існувати, а захід­ноукраїнські землі, які входили раніше до її складу, було поділено між трьо­ма державами — Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Під польською окупацією з 1919 р. опинилося 125,7 тис. км2. Східної Галичини та Західної Волині. І хоча українці Галичини відмовлялися визнавати уряд Польської держави, у березні 1923 р. Рада послів великих держав (Великої Британії, Франції, Італії та Японії) остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях у складі Польщі проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців, 2,2 млн по­ляків, 1,1 млн представників інших національностей.

Румунія, скориставшись політичним хаосом після розпаду Російської і Австро-Угорської імперій, приєднала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські повіти Бессарабської губернії, яка нале­жала Російській імперії. Українці Румунії посідали третє місце за чисельні­стю після українського населення СРСР і Польщі. За офіційною статисти­кою 1920 р., на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7 % усього населення). Український демограф В. Кубійович вважав, що кількість українців у Румунії у міжвоєнний період наближалася до мільйо­на, оскільки під час переписів українців, які не виявляли наполегливості, за­писували румунами. Українці зосереджувалися в основному в Північній Бу­ковині, в Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії.

Закарпатська Україна багато століть перебувала під владою угорського короля й разом з Угорщиною опинилась у складі Австрійської імперії. Коли падіння Австро-Угорської імперії поклало край мадярському гнітові, цей регіон увійшов до складу Чехословаччини. На відміну від анексії інших за­хідноукраїнських земель об'єднання Закарпатської України з Чехословаччи­ною відбулося добровільно. На це рішення великою мірою вплинула потуж­на карпатоукраїнська громада у США. Діячі еміграції провели переговори з Т. Масариком щодо включення українців Угорщини до створюваної респуб­ліки чехів і словаків на федеративних засадах. Після цього Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.) було визнано передачу Закарпатської України Чехословаччині під назвою "Підкарпатська Русь". Чисельність ук­раїнців у Чехословаччині перевищувала 0,5 млн осіб, а територія Підкар-


Тема 8

патської Русі становила 5 % усієї території Чехословацької республіки. З усіх новостворених держав, до складу яких були приєднані західноук­раїнські землі, Чехословаччина була найдемократичнішою. Тому станови­ще українців Чехословаччини було кращим, ніж становище українців у Ра­дянському Союзі, Польщі або Румунії, де проводилася відкрита політика асиміляції та дискримінації.

З 1923 по 1926 р. при владі в Польщі перебували народні демократи (ен­деми), які в українському питанні відстоювали "інкорпораційну" програму, її сутність полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шля­хом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу. В 1924 р. польський уряд заборонив користуватися ук­раїнською мовою в урядових установах, здійснив реформу освіти, за якою більшість українських шкіл була перетворена на двомовні з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського університету, ска­сували в ньому українознавчі кафедри.

Економічна політика народних демократів на українських землях перед­бачала перетворення останніх в аграрно-сировинний придаток власне польських земель. З цією метою польський уряд поділив країну на дві гос­подарські території: Польщу "А", до якої входили корінні польські землі, і Польщу "В", що складалася переважно із захоплених українських та біло­руських земель. Якщо промисловий розвиток Польщі "А" всіляко підтри­мувався і стимулювався через надання дешевих кредитів та шляхом держав­них замовлень, то розвиток промисловості в українських землях всіляко гальмувався, що призводило до економічного занепаду цього регіону. На Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське воєводства припадало 25 % території та 28 % населення Польщі, але тільки 16,6 % промислових підприємств і 9,8 % робітників. У галицьких землях 80 % підприємств були дрібними, середня кількість робітників на них становила менше 20 осіб. Ос­новою промислового виробництва були сировинні галузі, які спеціалізува­лися на переробці сільськогосподарської та мінеральної сировини. Нафто­добувна, хімічна, деревообробна та деякі інші економічно важливі галузі підпорядковувалися іноземному або польському капіталу. Позиції українсь­ких підприємців були сильними лише в кооперації. На початку 1930-х pp. у Західній Україні кооперативна мережа налічувала 3 тис. низових осередків, які об'єднували до 370 тис. кооператорів. Економічна криза 1929—1933 pp. болюче вдарила і по промисловості українських регіонів Польщі. Частина підприємств так і не змогла відновити докризовий обсяг виробництва навіть наприкінці 1930-х pp. Особливо погіршилося становище робітників, які по­терпали від низької заробітної плати та безробіття. За даними 1931 р., на українських землях Польщі налічувалося 730 тис. найманих робітників, з яких 332 тис. працювало в сільському господарстві.

Уряд Румунії здійснював політику економічного закабаления приєдна­них українських земель, не сприяв їх промисловому розвитку. Промис-


Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ловість Буковини залишалась у міжвоєнний період напівкустарною. Вона не витримувала конкуренції на світовому ринку, занепадала, оскільки дрібні підприємства часто розорялися. Лише у 1920- х pp. на Буковині було закри­то 85 підприємств. У 1930 р. тільки 4,25 % підприємств краю мали від 6 до 20 робітників, а тих, що налічували понад 20 працівників, було 2 % від за­гальної кількості. Внаслідок економічної кризи кінця 1920-х — початку 1930-х pp. кількість підприємств у Північній Буковині скоротилася наполо­вину, а в Південній Бессарабії — більш ніж на чверть. У зв'язку з цим частина робітників втратила роботу, а ті, хто продовжував працювати, отримували лише половину заробітної плати. У буковинській промисловості переважала харчова галузь, а в дрібній та домашній промисловості Придунайських земель оброблялася шкіра, вироблялися тканини та сукна, олія тощо.

Найбільш відсталою і нерозвинутою була промисловість Закарпаття. Частка промисловості в економіці краю становила лише 2 % . На території Підкарпатської Русі, що як уже зазначалося, становила 5 % усієї території Чехословацької республіки і де проживало 9 % населення, знаходилося лише 0,07 % виробничих потужностей. Це у 136 разів менше, ніж у Чехії та Мо­равії. Підприємства були дрібними і напівкустарними. Кількість зайнятих у промисловості Закарпаття, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. осіб. У міжвоєнний період тут не було збудовано жодного великого підпри­ємства.

Не кращою була ситуація і в аграрному секторі економіки західноукра­їнських земель. Українське селянство в Польщі потерпало від малоземелля. У 1921 р. частка малоземельних господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 % , а в Центральній Польщі — 53,7 % . Ситуація ускладнюва­лася тим, щоз 1920р. польський уряд у ході аграрної реформи почав здійсню­вати політику осадництва. Вона передбачала надання у Галичині польським переселенцям (осадникам — військовим і цивільним) найкращих земель, ви­лучених внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, та щедрих субсидій. Протягом 1920-х pp. 77 тис. осадників отримали в Західній Україні понад 600 тис. га землі. Українські селяни в Польщі особливо постраждали під час Великої депресії 1929—1933 pp., коли їхні прибутки внаслідок зменшення попиту на сільськогосподарську продукцію впали на 70—80 % . За цих умов зросла ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників. Уже влітку 1930 р. в Галичині сталося 2200 нападів на польські маєтки. У відповідь на це польський уряд розпочав кампанію пацифікації ("умиротворення"), застосувавши поліцейські та військові підрозділи. Було заарештовано понад 2 тис. українців, а в україн­ському селі відновлено порядок. Хоча суперечності між польськими багати­ми землевласниками, яких підтримувала держава, і малоземельними укра­їнськими селянами залишилися.

У Румунії уряд проводив достатньо виважену аграрну реформу. У Бесса­рабії вона розпочалася з 1920 p., а на Буковині з 1921 р. Враховуючи, що у


10 Історія України



 


Тема 8

Бессарабії, як і в усій Росії, поміщицька земля була поділена між селянами ще до її анексії, уряд не пішов по шляху відкритого повернення експропрі­йованої поміщицької землі, а встановив для селян високі викупні платежі. Так у селян, які не мали належних коштів, відібрали не менше як половину поміщицької землі. На Буковині земельна реформа передбачала збережен­ня у кожного поміщика від 100до 250 га. Надлишок землі вилучався у фонд проведення аграрної реформи. Внаслідок здійснення відповідних заходів у власність українських селян Буковини перейшло лише 6 % поміщицьких земель. Середній розмір ділянки, яку отримували українські селяни під час реформи, не перевищував двох третин гектара. Тому в краї збереглося понад 100тис. малоземельних господарств. Разом з тим уряд створив значно спри­ятливіші умови для румунських колоністів. У їх розпорядження передава­лося до 10 га землі. За землі, які були парцелізовані, великі власники отри­мали повноцінну державну компенсацію. Після реформи поміщики та цер­ква зберігли у володінні більше половини ріллі та майже всі лісові масиви. Земельний голод продовжував супроводжувати українське селянство. Бага­то селянських господарств розорилося під час кризи 1929—1933 pp.

Земельна реформа у 1920-х pp. була проведена і в Закарпатті. Уряд за великі кошти і з великими збитками для себе викупив землю у мадярських поміщиків, парцелізував її і через банк продав селянам. Після цього розмі­ри 32 тис. селянських господарств краю в середньому зросли майже на 1 га, хоча переважна більшість із них продовжували залишатися малоземельни­ми. 74 % господарств мали до 5 га землі. Перенаселення, відсутність ріллі в гірському краї, примітивна агрокультура зумовлювали низький рівень жит­тя селянства. Близько 90 % селянських господарств потрапили в боргову кабалу до банків та лихварів через високу орендну плату, численні штрафи та податки, які з 1919 по 1929 р. зросли в 13 разів.

Отже, аграрні реформи, здійснювані у Польщі, Румунії та Чехословач-чині, не внесли докорінних змін до системи землекористування, не ліквіду­вали безземелля українських селян, оскільки парцеляції підлягала лише частина поміщицьких земель. Вони посилили соціальну диференціацію, мали явний великодержавний характер і спрямовувалися на економічне підкорення селянства та колонізацію західноукраїнських земель поляками та румунами.

3. Західноукраїнський суспільно-політичний рух у 1920—1930-х pp.Роз­гляд третього питання семінарського заняття варто розпочати з того, що ста­новище західних українців зумовило розгортання їх суспільно-політичного і національного руху.

Конституційні засади політичної системи Польщі дозволяли національ­ним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати за допомогою політичних організацій своїінтереси. У 1925 р. українці Польщі мали 12 полі­тичних партій, які по-різному оцінювали соціальне становище та національ-


Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ний гніт українського населення краю, пропонували різні форми і методи боротьби за демократичні свободи, українську державність. У польській дер­жаві український рух включав три основних напрями: центристський, ліво­радикальний і праворадикальний.

Провідною політичною силою серед українців Польщі з 1925 по 1939 р. була партія центристського спрямування — Українське національно-демо­кратичне об'єднання (УНДО), створене у 1925 р. шляхом об'єднання Трудо­вої партії з іншими невеликими політичними партіями та групами. Це була поміркована ліберальна демократична партія європейського типу, яка дія­ла легально. її лідери — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Партія діяла наступально і прагнула об'єднати українців для боротьби про­ти асиміляційної політики польського уряду. Програма УНДО передбачала конституційну демократію та незалежність України. Але, не визнаючи ко­муністичної ідеології, партія не виступала за негайне об'єднання українсь­ких земель Польщі та Радянського Союзу, хоча припускала таку можливість у невизначеному майбутньому. Боротьба з "націонал-ухильництвом" у КП(б)У, насильницька колективізація, голод і репресії в УСРР 1930-х pp. зробили гасло возз'єднання неактуальним.

В економічних питаннях УНДО вимагала надання землі без викупу без­земельним і малоземельним селянам, відстоювала перехід промислових підприємств у власність держави (у цьому виявився вплив соціалістичних ідей на розуміння лідерами партії ролі держави), розвиток кооперативного руху, дрібних промислів та ремесел.

Ця організація контролювала чимало українських кооперативних, куль­турних закладів, у тому числі найвпливовішу західноукраїнську газету "Діло".

В умовах авторитарного режиму Ю. Пілсудського (прийшов до влади у 1926 р.) партія посилила боротьбу за територіальну автономію Західної України в межах Польської держави, вважаючи, що визнання права на ав­тономію є основою нормалізації польсько-українських міжнаціональних відносин. Вона домоглася певного успіху у виборчих кампаніях до місцевих органів самоврядування (1927), до сейму та сенату (1928). її представник В. Загайкевич став віце-маршалком (заступник голови) польського сейму, а М. Галущинський — віце-маршалком сенату. Головою Українського парла­ментського клубу було обрано Д. Левицького.

Зростання загрози з боку Німеччини на початку 1930-х pp. примусило польське керівництво піти на певний компроміс з українцями. Польський уряд пообіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО — антиурядову політи­ку. Внаслідок певної нормалізації українсько-польських відносин під час виборів 1935 р. УНДО здобуло 13 мандатів до сейму і 4 — до сенату. На жаль, політика нормалізації зазнала краху. На місцях польські чиновники за підтримки місцевого населення продовжували чинити насильство над ук­раїнцями, а правлячі кола Польщі не бажали йти на будь-які поступки у справі автономії українських земель.


Тема 8

Ліворадикальний напрям українського руху в Польщі найбільш яскра­во представляла комуністична течія. Комуністична партія Східної Галичи­ни була утворена у 1919 p., аз 1923 р. перейменована на Комуністичну партію Західної України. Це означало, що діяльність комуністів поширилася на всі українські землі у складі Польщі. За рішенням Комінтерну КПЗУ об'єдна­лась у червні 1923 р. з Компартією Польщі, але зберегла певну самостійність. Комуністи діяли нелегально, використовуючи також легальні форми бороть­би проти панівного режиму. З цією метою вони використовували Українсь­ке селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб), у якому налічува­лося близько 10 тис. членів. Лідерами партії були Й. Кролик та Р. Кузьма. Незважаючи на малу чисельність (4 тис. у середині 1930-х pp.), КПЗУ діяла досить активно. Вона виступала проти соціальних і національних утисків, за об'єднання Західної України з радянською Україною. Певному посилен­ню прорадянських настроїв КПЗУ в 1920-ті pp. сприяла українізація в УСРР.