Hans Günther: Ritter, Tod und Teufel
ДОБА НАЦІОНАЛІЗМУ
(Париж – 1938)
1. ЕВРОПА, ЯК ІДЕОЛЬОГІЧНА ЦІННІСТЬ
Европа! Уявлення, що вяжуться цим словом, різнорідні – бо неодностайні окреслення самого цього поняття. Вони сягають від географічних стверджень аж до ідеольогічних поглядів, і в багато чому собі суперечать. Вже географічно, поняття Европи, спірне; політичні ж моменти побільшують непорозуміння. Наприклад – належить СССР до Европи чи ні? В школі вчили нас, що Урал є границею між Европою й Азією. Сьогодні ж на просторі між Збручем і Каспієм точиться боротьба власне за пересунення границь Европи на схід! Знищення турецького панування в південно-східній Европі стерло азійські впливи з європейських народів і поставило Туреччину між азійські держави Близького Сходу. Але сучасна Туреччина Кемаля Паші сама сягає до духовного й цивілізованого зближення з Европою. Еспанію й Португалію донедавна французькі історики називали країнами, яких можна сміло залишити поза увагою при розгляді останніх 50 років історичного розвитку Европи. А з 1936 року, Еспанія стала її заборолом перед силами руїни, Португалія ж при боці Еспанії. Дискусія над поняттєвою інтерпретацією Европи триває в усіх площинах і певно не скоро скінчиться.
Европа стоїть перед нами як многогранна (географічна, расова, політична, господарська й культурна) проблєма. Саме тому, так важко охопити її, як цілість. Що більш розумово підійдемо до цієї проблеми, то складнішою стає її розвязка. Европа – це скорше душевне її визнання. Европа все відкриває нові карти історії людства. Як така, вона проломила кордони власного простору, через чужі континенти й океани. А все ж вона вкорінена в самій собі, коли не має вмерти й зректися свого післанництва.
Европа неодностайна й її не можна звести до спільного знаменника. Вона не була й очевидно не буде одним політичним табором. Европа, як певне визначення, узмістовується історичних націй нашого континенту. Европу переживається найсильніше тільки у власній нації. Це пережиття є одноб з наймаркантніших рис українського націоналізму. Европа Хвильового, Европа Донцова! Слово «Европа» вимовляється сьогодні з особливим значенням, як післанництво; Европа – це сьогодні знов чудесна реторта, в якій відбуваються фавстівські процеси народження нового. В історії світа записуються розділи доби націоналізму – доби в якій відчувається чисто европейський дух і стиль.
Українська національна революція повинна бути европейською не тільки в розумінні духовної постави її носіїв і не тільки своєю повязанністю з тим усім, що хвилює Европу; тою повязаннстю, в якій наша творчість має бути сповненою почуттям вкладу власної цеглини в історію розвитку европейського духа. Йде насамперед про виразно окреслене місце «Европи» в гієрархії наших ідеологічних цінностей; Европи – в різних її виявах: релігії, культури, цивілізації й політичної доктрини. Чи це все сьогодні необхідне й доцільне? Чи не загрожує це нашому рухові втратою внутрішньої правдивості власної ідеї? Ми підходимо тут до одної з найважливіших проблем доби націоналізму, а відповідь на поставлений запит мусимо шукати в наступних міркуваннях.
Існування й свідомість належать до двох різних площин, і не завжди покривають з собою. «Нація», як дійсність, існує, відколи є історія. Нація, в своїй внутрішній суті, є явищем метафізичного порядку. Чи вона має виразну окреслену (національну) самосвідомість, чи ця свідомість це нескристалізована – це залежить від різних умовин. При існуванні національної свідомості – можливі знову два випадки. В першому – нація своє національне кредо й назовні називає власним імям; в другому – вона може своє завдання й силу бачити в реалізації певного поднаціонального принципу.
В цьому другому випадку, (напр. впливи французької революції 1789 року, або московського комунізму) необхідно розрізняти значення цих ідей для націй, які їх видвигають, і їх діяння назовні. Ідей французької революції піднесли духове й політичне значення самої Франції в світі на ціле століття. Для інших же націй, що стикалися з впливами франції, вони не мали такого значення з багатьох причин. Зокрема тому, що витворювали ту чи іншу залежність від «метрополії» цих ідей (Франції), а також не характеризувалися тою прикметою, що для батьківщини «свободи, рівності й братерства» була найважнішою – зовнішньо-політичним післанництвом. Подібно з московським большевізмом. Він конає сьогодні не тільки тому, що опинився в сліпому куті, в якому мусить опинитися кожна розкладова ідея, але й тому, що не оправдав себе як імперіалістичний інструмент московської нації назовні (зокрема супроти поневолених націй). Необхідно ствердити, що в діянні цих понаднаціональних ідеольогій, як вияву свідомости даної нації, згадані зовнішньополітичні моменти відбиваються й на внутрішній політиці. Сьогоднішня внутрішня криза провідних демоліберальних держав і ССР в значній мірі спричиняється тим, що ідейні впливи обох революцій (1789, і 1917)втрачають своє зовнішньо-політичне значення.
Доба націоналізму вносить у світову дійсність новий засадничий момент: сучасна нація не може рости коштом ідейного поневолення окруження в тій формі, як це було в століттях понаднаціональних принципів. Поодинокі нації доби, які вже минає, могли мати ідеології, що не виправдуючи себе внутрішньополітично, тим не менш забезпечували їм світове панування: засуджена на компрометацію ідея – жила далі, зрівноважуючи зовнішньо-політичними осягами свій внутрішній «дефіцит». Натомість доба націоналізму – це самоконцентрація націй, зусилля видобути з себе максимум енергії – отже примат унутрішньої політики. Але те, що зветься закордонною політикою, не могло зникнути!
І націоналістичні нації змагаються з окруженням – в обороні, або в наступі. Цей змаг мусив би відбуватися в чисто матеріяльній площині, бо ж як можна ідеєю націоналізму, названою власним імям, голою національною правдою, обезброїти чи духово поневолити другу націю в оборонній чи агресивній цілі, коли ця ідея апелює власне до кожної нації бути сильною, змагатися й рости? Ця остання обставина матиме, можливо, деякий вплив на форми росту націй коштом окруження. Італійський фашизм розуміє імперію як «духовне й моральне поняття. Імперію, себто націю, що керує другими націями, можна розуміти так, що до цього непотрібне здобуття ні одного квадратного кільометра землі»[В.О.1] .
І в добі націоналізму ніяка нація не може зректися засобів духовної боротьби, але, в противенстві до минулого, це діється в парі з тотальною (загальною) мобілізацією націй. Отже, коли йде про ідею поступу й досконалення людського життя на світі, то доба націоналізму, так мовити б, справедливіша. Бо вимагаючи максимум енергії від поодиноких нації, інтенсифікації життя «спецієс», і не визнаючи самого екстенсивного росту назовні – вона посуває людство більше вперед, ніж минула епоха лібералістичних імперіялізмів.
Ми бачимо в італійському «післанництві Риму», в італійському «латинстві», в нордійському післанництві III. Німеччини (що пристосоване до неї, як для нації з перш за все континентальними аспіраціями), первні другої площини, як абсолютна правда про націю. Коли ми готовимо про «Европу» в українській націоналістичній ідеольогії, то з того погляду, щоб ця ідеольогія була звернена не тільки навнутр, але й щоб переходила до ідейного наступуна окруження з більшою й більше реалістичною, ніж досі, свідомістю шляхів цього наступу. Московська Протиевропа, українська (зовсім нового порядку) місія на чужонаціональних теренах теперішньої московської експансії, і, нарешті, необхідність мати нам, в стику з другими Европейськими націоналізмами, світогляд, що не виказував би порожнечі в ніякій сфері, і був би заповнений життєвим бойовим змістом – ось моменти, які кличуть нас за «Европою», що вже відчута й Вимовлена, але ще неповні усвідомлена й розбудована, як органічна ідеологічна цінність.
2. НІМЕЦЬКА РАСОВА ТЕОРІЯ
Німецький расизм[В.О.2] є типовим прикладом для порушення теми, а звязаний він найбільше безпосередньо з імям німецького вченого Ганса Гінтера. В 1920. році, в час усіх нещасть, що стрінули німечину після поразки в світовій війні, – демоліберального розкладу, пацифізму й послаблення національного інстинкту, поступаючої суперматії жидівства, заведених надій і шукань нових шляхів – в цей саме час зявилася книжечка 29-літнього тоді Гінтера п.н. «Лицар, смерть і чорт»[В.О.3] . Книжка оспівувала ідеал «героя», безпощадно критикувала ціле ХІХ. століття, вертала до «високої поганської моралі вікінгів», до перших німецьких цісарів, лишаючи на боці «Римське цісарство німецької нації», що розтратило німецькі сили – кликала до «німецькости» в усьому. Авторові йшло про героя, що «сприймає життя, як ризико» в розумінні ідеалів кожного націоналістичного світогляду.
Героя розумів автор як єдність душі й тіла – героя мистецтва й сили, боротьби й свята, здоровля й величі духа, свідомості й глибини інтуїції. «Коли хочемо знати – писав він – що це значить жити героїчним духом… треба вглибитися в будову наших мов. Їх називали індогерманськими: вони є мовами племен нордійської крови, що все несли з півночі на південь аж до Азії свої мови й обичаї чужим народам… Треба б зовсім перестати балакати про те, що не може бути нічого такого, як рівність людей… рас, у їхній істоті, обдаруванні й цілях… Кожна поодинока раса мусить інакше думати й діяти, мусить інакше бажати й хотіти, ніж усі другі раси…».
«Глянути тепер на людей, – читаємо далі в «Лицарі…» – що їх вихлюпнув на пост державного проводу німецький переворот 1918. року й порівняти їх із мужами, які вибудували наш Райх і творили його, побіч (цих) людей». І далі: «Ключ до світової історії мусимо мати раніше в руках, заки зможемо творити щось ясного… Імперська ідея німців… повинна бути нордійською ідеєю, інакше не буде взагалі ніякого Райху.. Ми повинні расове питання ясно розвязати й, як відповідь, віднайти німецьку державу нордійської раси».
Отже це було переступленням порогу минолої епохи, коли йде про власну національну інтроінспекцію. Ідеал «героя», «европейської людини» – до нього звернулися всюди, де перемагали нові ідеї! Мужі, вкорінені в націю, Чинять історію, а не «часи» й «окруження»… На середньовічні універсалізми не пора. Зле є з нацією, де панують не найкращі: зле, коли нація зажидівлюється – про це говорить історія недвозначно. В науці лібералізм старанно розмежував т. зв. духа він національно звязаної людини. Під кличем «обєктикної науки» поставлено річ «саму по собі» на трон: тоді, коли неможливо працювати над правдою, однаково зобовязуючою й зрозумілою для всіх народів. Лібералізм клав врешті все на карту т. зв. образування, а характер полишав на боці. Його не журило явище, яке заїснувало в европейських країнах за останні десятиріччя, що родини, досягаючи певного щабля на супільній драбині – починають бути вбогі на дітей. Лібералізм множив установи для образування, вірив свято в силу освіти, а не знаходив розвязки проблеми вимирання суспільства.
Всі ці й низка других хвилюючих проблем, що їх залишило конаюче ХІХ. століття, найшли свій вислів у Гінтера, як як знаходили вони в других, що стукали до воріт нової доби. Дальший шлях гінтера був від «героїчної ідеї» до природничо підбулованої «нордійської ідеї». Це був шлях, який проклав німець для Німеччини, але цей шлях у різних виявах відбуває кожна націоналістична ідеольогія, оскільки вона досягає стадію зрілості: від внутрішньої політики до зовнішньої – в органічному повязанні обох аспектів. Антропольогія, про яку тут іде, існувала від десятиліть – Гінтер потрактував її перший – поза певними тезами французького расольога А. Гобіно[В.О.4] й знімченого англійця Г. С. Чемберлена[В.О.5] – під аспектом історії, політики й моралі. А. Гітлер[В.О.6] , А. Розенберг[В.О.7] та В. Дарре[В.О.8] розвинули теорію Гінтера – перший політичну картину, два другі в новий німецький національний міт; всі вони разом доклали зусиль до того, щоб нордійська теорія стала для німецької нації оруддям змагань за зовнішньо-політичні цілі й завдання.
В чому суть нордійської ідеї Гінтера? «Раса представляється нам – каже він у своєму «Расознавстві німецького народу[В.О.9] » – у виді одностайної людської групи, що через властиве їй зєдинення тілесних познак і душевних прикмет, різниться від кожної іншої (в такий спосіб складеної) людської групи й плодить усе лише рівних собі». Основна субстанція німецького народу нордійська; до неї вдерлися ще: вестійська, остійська, динарська, отсбалтійська, фелійська й судетська раси[В.О.10] . Висновок для популяційної політики: поодинокі раси мусять множитися окремо, при чому нордійська, як найцінніша раса в світі взагалі – найсильніше.
Як бачимо, Гінтер підкреслює, що з певними формами тіла дідично звязані теж певні духовні й душевні прикмети, як теж риси характеру; вони щоправда при сильному мішанні можуть бути дідично виділено, але в непомішаних расах тісно звязані між собою. Отже з цього випливає, що з певними расами сполучені певні культури й політично-історичні події, та що разом із загином або новим вривом якоїсь раси, з переверствуванням або змішанням двох чи більше рас – ростуть або падуть здібності, зміняється спосіб думання й діяння певного населення. Расознавство це ключ світової історії; кермування расою – це клич до світової політики.
Роди, що творили історію – заявляє Гінтер – були впродовж усього її розвитку, нордійської крови, починаючи від Індій (а навіть найранішого періоду Східньої Азії), через Персію, Грецію, Рим, Францію, Русь[В.О.11] аж до Німеччини. Ці роди були нордійськи хвилями, що одна за одною йшли з території теперішньої північної Німеччини (над Остзее) в світ. І навпаки – з загином нордійської раси – приходить до загину народів. Нордійська теорія є очевидно проти «духових рас». В Гінтера й ще більше в Розенберга знаходимо дуже гостру критику всяких других месіянізмів, крім нордійського: «руської людини» Достоєвського, «післанництва сходу» взагалі й усякої «азійської магії»… Зокрема, сильна протисловянська нота помічалася вже у француза-расольога Гобіно: «Словяни – пісав він – є одною з найстарших, найбільше зужитих, найбільше змішаних і звироднілих родин, які лиш є. Вони були вичерпані ще перед кельтами»…
Доктрина націонал-соціялізму відкидає денаціоналізацію чужорасового елементу й насильне поневолення чужої нації. Форми нової запліднюючої нордійської хвили з території Отсзее мусіли змінитися. Цій доктрині йде про те, щоб усі народи відчували, що вони мають завдячувати нордійцям: для всіх їх, нордійці – це фундатори їх держав, їх колишньої величі і слави. І сьогодні, коли нордійці й не хочуть ніким насильно володіти, вони все ж готові помагати поодиноким націям у їх життєвій боротьбі й державному будівництві, але вчитися треба з них, наслідувати їх, ставити перед собою їхні ідеали. Ця тенденція – при европейській діяспорі німців за останні століття, коли вони всюду станули б свідомі своєї нордійської місії – може бути основою імперії в тому розумінні, як це ми бачили вище в Мусоліні. В німецькій расьологічній літературі наводяться широкі таблиці німецьких прізвищ визначних людей у Росії, в балтійських державах, Польщі, Чехії, Мадярщині й т. д., великий відсоток німців у Новому Світі – всі ці тисячі й мільйони не були нордійсько свідомими. Але коли всі вони стали б свідомими нордійцями, то не потребували б кидати своїх теперішніх націй і держав – німецька імперія фактично існувала б, заснована в світовій реалізації нордійського післанництва, до якого надихнув і очолює його – Третій Райх.
Нордійська раса не сповняла за останні часи своєї місії не тільки через брак свідомості, але й з других причин. Як передова в усьому, поносить вона найбільше жертв теж у всіх війнах. Бо напр. старшин в арміях найбільше нордійців, а старшина гине відсотково куди більше, ніж рядовиків. Після війни економічна криза найбільш вдарила знов таки нордійців – і їхні родини поневолені були обмежити число дітей, і т. п.
Висновок із цих усіх фактів може бути один – нордійці мають стати расово свідомими й посилити свій евгенічний зріст. Франція негроїзується, другі романські й словянські народи давно перестали бути нордійськими – єдина надія на народи германської мови, що повинні наново знордизуватися. Отже місія німецького націонал соціялізму в свойому метовому призначенні понаднаціональна – йде про порятунок дегенеруючого людства. Цю місію перебирає на себе перед світом наразі немецька нація під знаком гачкового хреста. Вона стає таким чином носієм і реалізатором високої історичної функції.
Дальший хід думок Гінтера в основному такий: Нордійська раса є найціннішою расою індогерманського німецького народу – отже треба її заховати і розмножити. «Треба сказати ясно – читаємо в нього[В.О.12] – що внутрі німецького народу – нордійська кров мусить бути «бажаною», а не-нордійська кров «менше бажаною»… Таких погляд… не звертається проти поодинокої ненордійської людини… він має на меті охоронити бажану нордійську кров перед загином і цю бажану кров рішуче, як це тільки можливо, попирати. Ствердження науки про дідичність, що вартість одиниці, самої по собі, різна від її вартості, як життєдателя – це ствердження буде основою для всякого розваження. Є й бувала нераз тілесно гірше або зле випосаджена одиниця, що дала німецькому народові високі духовні цінності, але вдумчива людина не схоче, щоб вона оставила чи мала б оставити своєму народові нащадків. Її вартість, як одиниці, є власне різною від вартості, як життєдателя. – що одначе її, як одиницю, не може якось обезцінювати».
Гінтер витягає зо своєї теорії висновки й для розуміння мистецтва[В.О.13] . Так само в ділянці історіознавства – на місце «спіритуалістичної» з одного боку й «матеріялістичної» – з другого, Гінтер видвигає «антропольогічну» історіософію. В ділянці виховання ставить за взірець грецьке «гімназіон»: «Необразованим уважали й того, хто не вмів плавати… хто не міг оцінити людського тіла під оглядом краси й здоровля». Грецьку «кальоскаґатію» ставить він як приклад типово нордійський. Чи злочинець і геній родяться вже собою, чи має взагалі якесь значення виховання? – на ці питання Гінтер дає таку відповідь[В.О.14] : «Виховання має надати осягненій добром людині з високовартісними дідичними нахилами – напрямок, зорієнтований на цілість – народ і державу. Сам добір ще не будує доброї держави».
Гінтер і Розенберг у найгострішій опозиції до християнства. Вони протиставлять нордійський ідеал «чести» християнському ідеалові «любови». В одному зо своїх останніх творів «Побожність нордійського роду[В.О.15] », розвиває Гінтер ідею нордійської релігійності з її цьогосвітньою побожністю, з почуттям батьківщини й прямуванням до шляхетности, з бездоґматичністю й безпосередністю супроти бога, з її культом тіла (однаково чужим як для гріха, так і для спасення), а передусім – звязаністю з вічними законами природи в звичаях, праві й думанні. «Гелєнець почував себе юдиною, що мала творити цінності в божеській природі; середньовічна церква вчила, що людина може творити цінності тільки проти природи, яка видавалася їй небожеською, низькою, що тягне до гріха» – каже він.
Гінтер видвигає нордійство в Заратустри, у греків від Гомера до Плятона, в первісному Римі, в Ісляндії й Норвегії «заґ», в германів з-перед Карла. Майстер Екегард, Кеплеєр, Галалеї, Коперник, Дарвін і Гекель – «окричані орієнтально-римською церквою єретиками»; Фрідріх Великий, Гете, Гебель, Ніцше – ось уособлення нордійської побожності. В нордійця світ це божеський лад, в якому людина живе в роді і тримає в черзі плодження. Расовий культ є для неї безпосереднім наслідком цілого світового ладу. Зате в християнстві земля вважається «падолом сліз», а жінка «посудою гріхів». Побожність християнська «з того світу», «нордійська ж – «з цього».
Індогерманська побожність не ставила ніколи черти біля смерти одиниці: світовий лад був безчасовий… не мало бути кінця світу або настання «божого царства», що змінить усі речі – для здійснення цього люди мають уже сьогодні відвертатися від світа й думати про свою останню годину. Як довго завдяки боротьбі людини по стороні Бога проти протибожеських сил вдержується повний глибокого глузду лад – є для нордійця думка спасення незрозумілою. Спасення від якого лиха і задля якого іншого життя?.. Кращого життя, ніж життя заприязнення з Богом і самозаховання… не могло бути»…
Так, в короткому начерку, представляється німецький расизм. Як наукова теорія, він не видержує критики, але став повновартною наукою для самих німців. Зрештою, йому надається ірраціональний характер міту, і, як такий, він сподіється прокинути «нордійців», де б вони не були. У поодиноких висновках расизму, головно в елементах його реакції на минулу добу, найдемо багато моментів, що звязують його тісно з нашим часом. Расизм у своїй внутрішній політиці, як проблєми популяційної практики, евгеніки, антисемітизму й т. д. у висліді мало чим різниться від кожного другого націоналізму. Але для нашої теми найважливіше наступне: німецький націоналізм оперує ідеольогією, яка просякнена поднаціональними первнями, що дають йому в різних площинах (з релігійною включно) ширшу, ніж національна, рацію спротиву або агресії на окруження. І не йде тут про якінебудь штучно вимудрувані для кожного випадку зокрема аргументи, а про органічну цілість ідеольогії, що обіймає зором усе внутрішнє життя й зовнішні обрії нації.
Так виглядає одна з ідеологій доби націоналізму. Нація, яка б мала стрінутися віч-на-віч з такою чужою ідеольогією – мусить бути спроможна протиставити їй свої концепції, що сягають у понаднаціональну сферу, бо йнакше буде зіпхнута до оборони. Українське розуміння цінностей Европи (які включають у собі й багато з німецького «нордійства» чи італійської «римськости», пропущених крізь суверенну призму) має бути нашими духовними шанцями на заході для криття плечей в наступі на сході. Маємо на думці перш за все наступ проти Москви, яка вже сьогодні користується проти українського націоналізму антирасистськими аргументами; завтра можемо стрінутися з якою небудь пансловянською або подібною аргументацією проти расизму. В протиставленні одному й другому – ми повинні поставити власну розбудовану націоналістичну ідеольогію, де «Европа», до якої Україна все належала й в дусі якої сповняла свої історичні завдання – найшла б своє органічне місце!
3. ДОБА МІТІВ
Вказуючи на понаднаціональні первні націоналістичних ідеольогій, ми підкреслили, що хоч вони є звязані перш за все з ділянкою закордонної політики, то все ж примат унутрішньої політики є основною рисою кожного націоналізму. Остаточно життєвою дійсністю великих природних людських спільнот-нації, є держава. «Державна форма буття є завершенням життєвої туги нації» – як каже Кєллєн[В.О.16] – ця «туга» в добі націоналізму мусіла стати перш за все справді тугою, а не зраціоналізованою й зматеріялізованою державною ідеєю лібералістичного типу ХІХ ст. Держава в своїй істоті є все ж раціональною установою. Власне тому, щоб не втратити життєздатності – вона потребує повязання з прарічами, з прапідставами буття нації, що лежать поза межами раціонального порядкуючого хотіння.
Між усіма державними устроями «найбільше розумовою» є без сумніву демократична республіка; з другого боку, ніякий устрій не є більш «нерозумовим», як напр. лєгітимна дідична монархія. Але все ж навіть ця остання вміє бути тривалішою від республіки. Причина в тому, що демократична республіка, як найраціональніша державна форма, надто далека від усякого міту, справжня ж легітимна монархія таким мітом розпоряджає.
Королівський міт найдавніший і бував різний: в Єгипті король – це інкарнація божеськості; в Геляді й сьогоднішньому Ніппоні він є божим нащадком; в християнських державах він називає себе «з божої милости», в Мадярщині носить король корону святого. Такий міт вкорінює держави в глибини ірраціонального, в тогобічно-релігійні основи й надає незмисловому своє живе, особове втілення.
Споріднений із цим мітом є міт вождя (Мойсей, Александер, Цезар і Октавіян, Магомед, Кромвель, Хмельницький, Наполеон, Лєнін, Мусоліні, Гітлер). Вождь наділений особливим післанництвом чито особливо від бога чи безпосереднього провидіння, від генія нації, чито, як у Лєніна, від імманентної ()й тому по суті не менше ірраціональної) розвоєвої «закономірности». Вождь є особово й часово обмеженим – для нього не існує слово про «невмірущого короля» (le roi est mort, vive le roi!) Де він хоче це обмеження розсадити, там діялося це здебільша шляхом переміни вождівського міту в королівський: Александер проголошує себе сином Аммона, Цезар покликується на божеський початок свого роду, Хмельницький каже єрусалимському патріархові проголосити себе «князем усієї Руси» й наближується родинною політикою до монархічних родів, подібно Наполеон коронується цісаром і через друге подружжя прилучується до династії «з божої милости».
Тісно з вождівським чи королівським мітом, з ірраціональним у політичному бутті нації, звязаний міт месіянізму, про який була вище мова, як питомий для нашої доби. Міт месіянізму конкретизується в імперіяльному міті. Клясичний імперіяльний міт створила була римська імперія: з божого веління вона є уповноваженою злучити в «імперії мира» під володінням римського народу всі народи замешкалаго світу (Pax Romana). Потім еволюціонує цей римський міт у «священну римську імперію» середньовіччя, сьогодні уособлює його фашистівський імперіяльний гін. Іншим типовим прикладом є міт ісламської й османської імперії. В останнім часі заявляється, заснований у національно-московському месіянізмі, імперіяльний міт большевізму – матеріалістично спотворений, але все ж правдивий імперіяльний міт, з жахливою силою держави. Маємо врешті німецький міт крови.
Як не ворожа була доба раціоналізму всьому ірраціональному й як не намагалася вона розумово розвязати всяку містерію – але й вона державам, які оснувала, надавала міти. Зєднаним Державам Північної Америки – міт свободи. Франції – міт прав людини. Вповні чужою для міту стала лібералістична думка вже в другій половині минулого століття; вона позначила своє тавро й на деяких створених по світовій війні нових державах. Ці держави (наприклад – Польща, Чехословаччина) переживатимуть найважчі кризи, бо їх існування не гріє тепло міту! Демократичні держави намагаться сьогодні за всяку ціну творити з «демократії» (як приставлення націоналізмові) свій міт; це може й мати на певний час якесь зовнішнє політичне значення (демократичний бльок проти проти націоналістичних держав але нація, що згубила свій міт, сьогодні не знайде його вже в демократії!
Націоналістичні держави розпоряжають і розпоряжали в початках своїх революційним мітом; він окрилює тепер також кожну поневолену націю: це туга за переможним підйомом із упадку, в якому нація, що стає на шлях націоналізму, знаходиться. Коли ми говоримо – «Українська Самостійна Соборна Держава», то чи не вяжеться в нас із цими словами такий емотивно-духовий комплекс, як заповіти минувшини, помщення загинувших за Ідею героїв, визволення з національного гнету й пониження, власна правда у власній хаті й тд., а щойно потім, в далеко меншій ступні, комплекс розумовости?
Ця туга тісно звязана з мітом майбутнього: «Третій Райх, воскресення Imperium Romanum. расовий, чи імперіяльний міт. «Творити нове життя на грані двох світів» – ось міт майбутнього України. Він тісно пов'язаний із цінностями «Европи», як ми казали, скорше з «душевним визнанням» цієї Европи, ніж з її розумовим сприйманням. Врешті – воскресіння міту вождя – мітично вивищеної індивідуальнсти провідника нації. Свою особову й часову обмеженість Вождь перемагатиме ймовірно назначенням свого наступника, при чому ця його функція носитиме риси не менше містичні. Можна собі сьогодні вповні уявити воскресення містерії: «Le chef est mort, vive le chef!».
Справді, чи можна взагалі свідомо «творити» міти й як це знаходять вони ще сьогодні вірних серед нашого, від століть раціонально обтяженого, роду? Воскресення міту можливе було тільки в парі з оцим зворотом людини від раціонального до ірраціонального, шо довершується в нашім часі. Все було так, що людина творила міт – і не можу сьогодні бути інакше. Творець міту мусить тільки вслухатися в тугу й бажання свого часу. Він мусить бути пророком, якого поява в сучасності тісно повязана з загином раціоналістичної доби.
Ще приклад із політично найтверезіших народів, яких знаємо. «Все ще при вступлені в свій уряд нового (велико-бритійського) короля – пише Дібеліюс[В.О.17] у своїй книжці про Англію) – визиває герольд усіх, хто заперечив би легітимне право монарха, на двобій на життя та смерть, і, все так жадна сензації лондонська товпа, слухає це з найглибшою богобоязливістю. Не прийде нікому на думку використати нагоду для знаменитиго гумбугу проти монархії й монарха». – Невмірущий державний мат англійців дає їм зовсім окреме місце між націями, що їх не зараховуємо до націоналістичних.
Тут водночас бачимо приклад тісно повязаної з кожним мітом, наставленої на емоціональність, обрядовости, якою так багаті всі націоналістичні революції. Чи то звязана з особою вождя чи з культом поляглих героїв, чи з тріюмфами боротьби – містика, романтика панують сьогодні в усіх націоналістичних рухах. Зокрема символіка прапору та гербу й там, де це можливо, – однострою (чорні, брунатні і т. д. сорочки) відіграє дуже важливу ролю.
Міт протиставляють сьогодні подекуди (напр. у Німеччині) ідеольогії. Ця остання, це, мовляв, примат думки думки й понять, по яким треба формувати дійсність. Міт це щось із чуда й одночасно примат живого життя над «поняттями». М. ін., коли ми застановимося над тим, в якому значенні в нас вживається слово ідеольогія, то прийдемо до переконання, то йде тут скорше про раціональний опис того ірраціонального, що складається на образи й емоції українського націоналізму. Самого міту ідеологією не назвемо. Тому слова «ідеольогія й програма українського націоналізму» не вичерпують цілости явища. Найважніше є те, зрештою, що українська національна революція має свої сильні міти – які дають їй її історичну силу.
4. ТВОРЧІСТЬ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ РЕВОЛЮЦІЙ
В усіх великих революціях новітнього часу повторюється два її типи: творчий і розкладовий. Наразі треба відповісти на питання: коли можна говорити взагалі про революцію, саму по собі, без огляду на її будуючу або розкладову силу?
В бурях кожної справжньої революції зударяються з собою історичні сили, тенденції двох епох, непримиримі життєві постуляти поколінь у вирішальному бою. Завжди йде тут про «або-або», завжди стоїть за розгорнутою боротьбою, що тривала може вже десятиліття у виді певних терть – доля, переконання про «грань двох епох». Отже коли десь в Андорі громадяни горлають на вулиці, або в південній чи середущій Америці відбувається один із безчисленних путчів, повалення якогось пануючого клану, зміна державної форми, стрілянина між військом і масами, барикади й т. п. – то все це може, щоправда, бути супровідним явищем революції, але само по собі це ще не справжня революція.
Справжня революція, це реалізація постуляту – безумовно змінити даний загально-духовий лад аж до глибини, як у його формах, так і в його попередніх життєвих передпосилках, та замінити його новими цінностями. Коли революції не вдається підпорядкувати свойому новому революційному законові ціле думання народу, його культурне наставлення, форми його духовости, вислів його політичного й соціяльного хотіння – а разом із цим теж різноманітність організацій, які дають можність діяти цим духовим, душевним і політичним функціям; коли їх не вдається перемінити мас, в їхньому найглибшому наставленні до теперішніх способів думання, коли вона не в силі надати часові нового обличчя – тоді вона не має право на назву революції. Щойно коли вона мобілізує найглибшу тугу й найпристрасніше хотіння нації для нової політично-духової мети й щойно коли вона змобілізувала для осягнення цієї мети націю в усіх її силах – політичних, культурних і духових – щойно тоді даний рух має революційний характер. Революція мусить принести нову ідею, яка була б у силі захопити людей на лад релігійного переконання, що для неї варта жертвувати все, а вмерти за неї є щастям і ласкою. Вона мусить запалити своїх прихильників до величезної надії, до віри, що гори повертає, що спалила б на попіл всю пасивність і недовірство, розумову осторожність і принципи в роді «моя хата скраю». Її постулат саможертви без решти й повного сприймання не як тягар, а як зов найшляхотніших чеснот.
Все це спрямовує революцію до виключності, до постуляту тотальности, передусім тотальности влади – але вже перед тим вона мусить бути наставленою на всеціле опанування певного, здібного до відданости, людського типа. Цей людський тип не думає про ніщо друге, як про своє революційне зобовязання (це може тільки холодним рибяче-кровним руховим міщухам видаватися «обмеженням індивідуальности»…). В зеніті всіх революцій – все одно чи в наслідках вони були будуючи чи руйнуючі – входили в гру найхоробріші сторони характеру; йшло про той людський ґатунок, в якому дрімає готовність до великої віри й здібність одчайдушної жертви. Рішаючими носіями революції є не сумнівні еґзистенції, що не мають нічого до втрачення й усе до вигравання. Правда теж, що й після правдивих виступають революційні «гієни». Але для вибраного революційного ґатунку людей, що був носієм революції – не є типовими ні аварурники, ні гієни, а ті, що дали революції етос – ті що їх пірвала стихія, ті що запалюють, ті, що творять… Їх стрічаємо однаково в будуючих як і руйнуючих революціях. Не від цього залежить до яких наслідків доходить революція. Коли вона правдива, себто така, що переорює, перевертає горі дном, що насичена ідеєю й наділена силою встрянути в хід історії, то, ці вибранці надають рухові вирішальних імпульсів – все одно, чи йде про революційні орди «інтернаціоналу» чи творчу революцію «Джіовінецци».
До революційної ідеї й перепаленого нею оцього типу людей належить врешті ще одна суттєва познака кожної справжньої революції – без огляду на її наслідки; провід із певними якостями. Всі революційні рухи мають свій безпосередній початок у політичні сфері. Коли фони обмежуються тільки до неї самої, то залишаються в межах тільки політично-реформаторського руху. Є річчю проводу, чи рух зуміє охопити й другі вирішальні ділянки життя. Провід справжньої революції мусить уміти поширити революційну мету до постуляту – підпорядкувати новому законові зміст цілої доби в усіх її – політичних, суспільних і духових – прикметах. Останні десятиліття принесли нам приклад «революції» професорів 1848 р., що була тільки ідейною революцією поза сферою політичних реальностей, як і другий приклад «революції» парляментарних політиків, напр. березнева «революція» в Росії, 1918 року в Німеччині, – що хворіли знову протилежною хворобою.
Необхідно розрізнити революцію від револьти. Революція встряває з новими великими постулятами в біг історії й повертає його. Револьта, яка має щонайвище тільки найповерховніші прикмети справжньої революції – є нічим другим, як тільки чисто негативним рухом незадоволення, що саме з себе нездібне зродити великі цілі. Теж справжня революція проходить крізь стан незадоволення – бо вона дістає свої бойові імпульси теж із поведінки здискредитованих систем або, як у випадку поневоленої нації, з ворожої політики займанця. Але револьта не виходить поза стан незадоволення й бунту, бо вона – у відрізнення від духово заснованої революції, не в силі сама із себе плянувати щось, не кажучи вже – творити. Прикладом може бути револьта Пілсудського 1926. року.
Застановімося тепер над суттєвою різницею між руйнуючою й будуючою революцією. Взором розкладової революції є революція кінця XVIII. ст. – сьогодні представляє такий самий приклад революція большевіцька. Як кожна справжня революція, розпочали обі вони бурхливими постулатами виключності, розмахом, що міг запалювати, імпульсами, що перетоплювали дотеперішнє, пориваючою пристрастю. Все ж пережили вкінці жахливе заломання й стали – в історичному впливі своїх ідей на власні суспільні тла – розкладовими по сьогоднішній день. Як це сталося?
Державно-суспільне будівництво є творчістю, що має метою здвигнення ясної організаційної будови, ясної гієрархії. Це вимагає від одиниці й від групи – обмежень, примусу над самим собою, законности, карности – отже визнання найпервіснішого закону державницького наставлення. Але власне суттєво познакою розкладової революції є те, що ідея, яка її опановує, являється у виді ідеольогії «свободи». Кличі, якою вона вербує собі прихильників, це не тільки спротив старій закостенілій чи національно-ворожій системі, але понад те – визов самому державно-творчому й заховуючому державу законові. Ославлений клич революції 1789. року – «свобода, рівність, братерство» – це фрази, які в свойому остаточному висновку ведуть до нівеляції. Проте ніяка політична спільнота, ніяка тривала форма людського життя не до подумання без гієрархії, без закона й обовязуючого ладу; держава й подібні до неї форми належать (своїми принципами включення одиниці в певний лад і підпорядкування) до найпервісніших установ людського рода. Проповідування свободи мусить, коли вірити в нього гаряче й до останніх висновків – вести до декомпозиції, до розпаду всяких суспільних повязань.
Ідеольогія «свободи» розвиває, як один із перших своїх виявів – нічим невгамовну спекуляцію на масі; демократична нота спільна всім розкладовим революціям. Кожна революція звязана з народними масами, які вона мусить перемінити в пристрасний чинний фактор. Але розкладова революція, під впливом ідеольогії свободи, віддає розбурханим масам «рішення в руки». Як і кожна революція, мобілізує вона свої сили до боротьби проти існуючої влади, але потім залишає накипаючий рух на поталу розвязаних інстинктів. Маса прагне сповнення усів можливих благодатей; в нахілі мас ловитися на міражі спекулювати дуже легко. Коли хтось накидає масам боротьбу проти існуючого авторитету певної системи, а не ставить їм ніякого нового авторитету, як обовязуючого обмеження – то це доводить до вибуяння спротиву законові й державі, проти порядку й організованности взагалі. Так переходять революції, що почалися під кличем необмеженої свободи, в хаосі деструктивних інстинктів. Настає анархія, яка поволі кличе на овид гильотину, веде до взаємного масового вимордування носіїв влади, що намагаються один одного привести під сокиру, бо ніяка з-поміж численних амбітних голов не вибивається на справжнього вождя.
Бо теж і провід цих розкладових, опанованих ідеольогією «свободи» й у своїй найглибшій основі анархістичних, революцій – є особливого покрою. Він вміє розпутати рух, що збирається, наче буря, вміє викликати його стихії, але не може його формувати й підпорядковувати. Батьками цих революцій все були інтелектуалісти, що мали дуже рухливі духові здібності, але були позбавлені мистецтва й здібності політичного проводу. Французьку революцію розбухали адвокати, пів-учені, інтелектуальна шляхта; большевицьку революцію в Росії чи Еспанії – теж інтелектуали, адвокати чи літерати, отже люди виключно слова й пера, а не творчі, дужі інстинктом, політики – обдаровані волею організовувати й виконувати владу. Вони не вміли осідлати маси й вона висовгувалася їм із рук у вир анархії. Бо розпоряджалися вони, щоправда, шліфованими словами, але не гострим мечем проводу в кріпких руках.
Коли ці революції впадають в анархію – чекає їх пагубна доля, що перекреслює всі їхні цілі й ідеольогії, великі слова й палкі тиради. На спустошеному полі бою заявляється узурпатор, який із безоглядною жорстокістю опановує невдачницький і до решти розложений рух, щоб запрягти його для власних цілей, для власної, особистої концепції, в ярмо насилля. Революції в імя ідеольогії кінчаються – через анархію – деспотією, що ніякою творчою формою правління бути не може. Похмілля свободи парижан змінив терор небагатьох амбітних; через їхню недолугість ця будівля панування анархії заломилася, і над хаосом зявилась постать Наполеона. На зміну початкових перспектив більшовицького «раю» прийшли роки жахіть, терору ГПУ, СССР починає тріщати не тільки на немосковських територіях, але й в Московії, – врешті приходить до слова: Сталін, «червоний цар». Узурпатор є все тим, що витягає властиву користь із революцій в імя свободи. Визнаючи право панування одного, – ставить він рух на свої особливі послуги. І стара ідеольогія свободи, рівності й братерства, ущасливлення людей, спасення народів, «раїв» – як була досі, так і остає надалі, хіба тільки побожним сном…
Проблема проводу й все, що звязане з цим, відрізняє засадничо творчу революцію від розкладової. Коли в розкладових революціях, опанованих інстинктами мас, вперше заявляється людина політичного чину, людина з інстинктом, що розуміє примат влади, порядку, наказу, твердости в державному житті (хай із чисто егоїстичних стимулів деспота) – вона виступає як узурпатор – якраз у кінці революційної катастрофи. Ця людина бере «за чуба» революцію й починає формувати її в свойому стилі, після того, як вона вже настільки розложилася, що її первісний провід взаємно себе винищив і первісна ідеольогія розгубилася в хаотичній плутанині. В будуючій революції вже в початку стоїть людина з політичним хотінням, з інстинктом державности й проводу. Найважливіша передумова творчої революції це вождь; її характеристична риса – факт, що змобілізована до боротьби за нові революційні ідеали, маса ніколи не висовується проводові з рук. Не комітети балакунів і літератів, не клюби й не «совєти», як це буває в революціях «свободи», кермують тут рухом, а par exellence політична, організуюча, авторитарна воля, що творить революційний настрій, континуує його, розпалює або охолоджує – але все держить під своєю строгою контролею. Ця революційна, а водночас авторитарна, вождівська воля створює рух, збудований на дисципліні, що має зближений до військового характер. Революції з під знаком дисципліни, це властиві протибігуни революцій з-під знаку «свободи». Від початку поставлені під закон карності, революційні групи не підпадають, як розперезані маси розкладової революції, пяним настроям моменту: їх опановує військовий дух організованности й підпорядкування.
Ясно, така авторитарна засада не може найти примінення до великих, внутрішньо аморфних мас. Революція «свободи» звертається до всіх, прирікаючи їм «блага»… Творча революція прикликує свідомо тільки меншість, яку вона виковує найважчими вимогами у вповні надійне, жертвенне й непримириме ядро. Звичайно, намовляти й опянувати, мобілізувати й кидати в бій маси може й творча революція, однаково, як і розкладоваю Але в цій останній екстаза є взагалі єдиною поведінкою, тоді як карну творчу революцію скермовує до чину насамперед ясне розуміння важкого, неприкрашеного завдання боротьби. Тільки рішучі й готові вмерти ударні сили розуміють це завдання найкраще. Оця рішуча меншість є властивою зброєю революції. Де такі рішучі на все готові, строго зорґанізовані й дісціпліновані організації визначають біг революції – там і маси стають здібними до державно-творчого чину.
Творча революція спрямована на державність та на строгий суспільний лад і заперечує кличі нічим незвязаної свободи, що кінчиться анархією. Коли революція карности домагається тотальности, то тільки для покликання до життя сильної держави, для того, щоб у суспільстві стало пануючим державне думання. Її мета – влада; її намір – поставити цю владу на послуги впорядкованої національної спільноти. Тут ми вертаємо до попереднього ствердження, що творчі революції (якими є всі націоналістичні революції) визнають примат внутрішньої політики. Вони спрямовані в першій мірі на організм власної держави. Революції «свободи» визнають натомість примат зовнішньої політики, переходять зо своїми мріями й надіями кордони, обіцюючи «щастя» цілому людству – але внутрі банкротують. В добі націоналізму вони не можуть мати успіху і будучности.
5. АВТОРИТАРНІСТЬ – МАСОВІСТЬ
В революції, що (як історичний процес) триває роки, найважливішим для її соціял-психологічної аналізи є момент пробою, «рішаючого бою – бо в ньому найбільш ярко освітлюється її історичний глузд. Ця стадія революції така маркаитне в своїй образовості, така переконлива в своїй символіці, внутрішній гін її процесу настільки ясний і вловимий – що в усьому тому, наче чудесному дзеркалі, зявляється те вирішальне, Що характеризує напруження цілої епохи. Панівний закон даного часу, його емоції й натуга волі, коротко – суттєве внутрішнє й зовнішнє обличчя нової епохи зведене в подіях революційного зриву до яскравої вдаряючої формули.
Націоналістична революція в стадії свого вирішального виступу виказує відразу ясне наставлення на примат гієархії, карности й виховання одиниці. Ці принципи опановують революцію й в дальшому її розвитку та мають метовим призначенням авторитарно ведену національну спільноту. Виховувати націю в національну спільноту, що, заснована на глибокому внутрішньо-особистому пережитті, обновлює свою етичну й соціяльну поставу й свій світогляд, – стає перманентним завданням тієї меншости, яка здобула владу.
Що це є національна спільнота? Поминаючи те, що вона є протилежністю «народу», як це його розуміє абсолютизм чи лібералізм – національна спільнота це перш за все завдання. Спільнота не є сумою ізольованих одиниць, що остають у відношенні до себе, або до спільноти, перед обличчям якої вони стоять, в правно нормованих відносинах. Спільнота стає дійсністю тим шляхом, що люди, які є її членами, надають вислів і здійснення її власному пережитті – спільним діянням. Отже фактом вона стає не завдяки річевим елєментам, яких наявність мала б бути критерієм її існування (як напр. поняття держави через науку про державні елєменти), тільки через діяння її членів.
Одиницею береться тут під увагу, як індивідуальність, не для самого її існування, але як для діючого носія духа спільноти. Тому людська група не є вже сама по собі спільнотою – а постільки, що в ній має місце внутрішнє пережиття спільноти її членів, яке здійснюється в їх поведінці, в чині.
Другою основною рисою досконалої спільноти є відношення: вождь – спільнота. Відношення людей між собою не вичерпує поняття спільноти. Погляд, що спільнота це рефлекс у нутрі індивіда – вистачає для вияснення процесу її творення. Її діяння, що формує оточення, стає зрозумілим щойно тоді, коли над нею стане вождь. Вождь є найліпшим членом спільноти, він іде перед нею й надає їй напрямок, в ньому бачить кожний втілення того, що порушує його до глибини. Вождь не є отже протиставленням членові спільноти, а стоїть напереді перед ним. Відношення, вождь – спільнота, є противенством до відношення: пануючий – піддані. Наказ вождя не є актом влади (панування), як скорше актом проводу, що здійснює мету спільноти.
Бачимо тут ясний зворот від раціоналістичних тенденцій «типізувати», «ізолювати» й «відіндивідуалізовувати» в суспільному житті. Націоналізм бачить живу людину з її внутрішнім обличчям, а не атоми й «поняття». Вождя й спільноту вяже не механічна норма, підпорядкування якій забезпечене відповідною карою, що виводиться з титулу влади (панування), а вірність, як обостороннє відношення, сперте на взаємному довірі. Прийняття в спільноту дає одиниці честь; зрада спільноти й вождя веде до поменшення чести – аж до її втрати. Виключення зо спільноти є найвищою карою в очах її членів. Це, що зветься правом, набирає тут зовсім нового значення.
Тому й в цьому розумінні, спільнота є все наново ставленим завданням – вона реалізована не шляхом установлення певного зовнішнього стану речей. Спільноти не можна організувати, даючи людській групі «вождя». Зв'язок спільноти є безпосереднім особистим звязком між вождем і її членом, спільноти мужа з мужем – а не штучним стосунком між субєктом нормативного ладу й якоюсь точкою, придуманою на місці природнього носія проводу, що йому імя – вождь.
Така національна спільнота, як мета націоналізму – вимагає перманентного виховання, що лежить у першій мірі на тій меншості, яка є ядром революції. Національна спільнота – нація в спільноті – не є комбінацією більшого числа спільнот, а виявляє в повній чистоті суттєву рису безпосереднього звязку між собою і вождем. Вождь є вождем кожного члену нації. Вождь, як вождь нації й кожної одиниці зокрема, видає напрямні діяння. Форми, в яких довершується це діяння, можуть бути різними, але важно, що «влада» набуває нового характеру: людина, індивідуальність, особа – нагорі й надолі, а не «субєкт» і «обєкт», «орган» і безобличний «індивід». Тому що вождь не є узагальненим органом, а – за кожним разом, – живим неповторним єством, він дознає мітичного вивищення, як дар для нації – якоїсь вищої для неї ласки, вищої волі існування нації взагалі.
Так стає національна спільнота тою формою, в якій вперше в історії свідомо призначена роля масі. Еліта необхідна для ведення держави, але динаміка держави важлива тільки тоді, коли маса й еліта звязані між собою в рямцях національної спільноти. Отже націоналізм є рухом авторитарно-масовим у своєму наставленні. При чому число трактує він не у виді анархічної «свобідної» маси, яка котиться в ярмо свойого деспота чи чужого займанця, а у виді національної органічної єдності – що оперта на основах цілевого, загального й підпорядкування.
Тісно завязана зо справою виховання нації в національну спільноту й соціяльна позиція націоналізму – подекуди називана навіть соціялізмом. Так є напр. в Німеччині, при чому націонал-соціялізм («німецький соціялізм») не є «національним» соціялізмом у протиставленні до «інтернаціонального» соціялізму. «Національний» соціялізм був би тільки протиставленням щодо шляху; тут – національного; там інтернаціонального.
Обидва вони мали б метою тільки соціялізм, т. е. господарське й культурне піднесення лише однієї частини народу – «пролєтаріату». Метою ж націонал-соціялізму є життя, політичне існування нації, як цілости; шляхом же до цього є національна спільнота, підпорядкування всіх частин службі цілому.
Дуже просто каже про властиве розуміння соціяльності націоналізму Гітлер[В.О.18] . «Питання «націоналізації» (себто виховання в національну спільноту – прим Я. О.) даного народу є в першій мірі питанням створення здорових соціяльних відносин, як основи можливостей виховання одиниці. Бо тільки той, хто завдяки вихованню й школі пізнає культурну, господарську, і передусім політичну велич власної батьківщини, зможе здобути й здобуде внутрішню гордість із того, що він має честь належати до такого народу. Бо боротися я можу тільки за те, що я шаную, а шанувати те, що я принаймні знаю».
Тому, що націоналізм верстає свій історичний шлях не тільки в боротьбі з протинаціональними ворогами, але й в боротьбі з протисоціяльною, ліберралістичною реакцією, що в різних країнах своєю політикою нехтування соціяльних моментів уможливила й вможливлює стати Марксові, Лєнінові чи Сталінові адвокатами соціяльно пригнічених верств – то націоналістичну революцію можна назвати теж революцією з-права й з-ліва одночасно. Соціяльність націоналізму приходить на практиці до вислову в новому ладі соціяльного життя, організації продуктивних сил і функціях держави в ділянці господарства й багацтва – все це під аспектом інтересів цілості.
Демократія розглядає масу, як агрегат поодиноких індивідів, що їх протилежні особисті інтереси мусить хоронити держава. Комунізм звужує наперед інтереси всіх одиниць у партикулярний інтерес одної кляси, яка протиставиться державі, а потім, (як бачимо в СССР) доводить коли не до гієрархії посідання, то гієрархії влади розпоряджатися людьми й річами, що паралелю хіба в деспотії Ксеркса чи Джінгісхана. В нинішніх совєтах бачимо на ділі три кляси, як у давніх Атенах: клясу 100-відсоткових громадян, аполітичну клясу метеків вповні безправну клясу невільників. Націоналізм визнає індивідуальний і частковий інтерес тільки постільки, поскільки він не суперечить загальним інтересам нації; він ставить одиницю в цілість маси й робить її творчим елементом. Тільки свобідна нація запевнює максимум свободи всіх її верств і членів – що можливе взагалі в наставленому на тривалість і поступ в суспільному житті.
Націоналістична держава визнає різнородність членів нації й їхніх груп. Їхню працю визнає вона також важною й вартісною для національної спільноти, здаючи собі водночас справу, що досягнення поодинокого робітника (мізґу чи мязів) є різні. Ця природна різнорідність творчости членів нації мусить – при захворюванні здорового духового й господарського суперництва на службі національній спільноті – вести до щасливої гармонії сил цілої нації. «Корпоративне сумління», «соціялізм», «загальне добро понад особисте» - всі ці принципи, що є нічим іншим, як різними висловами однієї засади – наказують націоналістичним державам органічну гієрархізацію національної спільноти.
Соціяльність націоналізму походить не з мотивів співчуття й добродійства, а має на меті зробити справедливість основою, опанованої етносом, нації. В «корпоративній», «становій», чи в зближеній до цього принципу державі – націоналізми бачать ідеал зорґанізованої національної спільноти. Конкретні ж форми будівництва в поодиноких націй різна, в залежності від умовин, вимог хвили, національної психольогії, тощо.
Корпоративна чи станова держава стоїть на перехресті між державною й господарською політикою. Органічна сполука обоїх, що не визнає ніякої так назв. Своє законности й виводить «закони» тільки зо змінливих потреб нації – це спільна прикмета всіх націоналізмів і опанованих їхнім світоглядом державних ідей. Господарство є функцією, і підпорядковане державній політиці, яку треба в свою чергу провадити, оглядаючися на господарські завдання нації. В націоналістичній державі органічна сполука між господарською й державною політикою знаходить свій клясичний вислів.
6. НАЦІОНАЛІЗМ У СВІТІ
Слово «націоналізм» означає (в найширшому розумінні) визнання нації за фактор історії, при чому й саме розуміння нації, і концепції її життя, і цілость світогляду, в якому нація є певним елементом – можуть бути якнайрізнородніші. В такому розумінні, міг казати Донцов, що він декадентському націоналізмові ХІХ століття свій – волевий. В такому розумінні, говориться в Італії чи Німеччині, що націоналізм – це фашизм, чи націонал-соціялізм. Але тому теж на практиці не каже в Німеччині націонал-соціяліст про себе, що він націоналіст. Бо націоналізм – розуміється тут націоналізм ХІХ століття – це нота династицизму, нехтування соціяльних моментів, «вічно-міщанське», опортуністичне. Альфред Розенберг оперує таким зіставленням: «Націоналізм наших днів це націонал-соціялізм». І в такому розумінні, кажеться, говориться напр. про «націонал-соціялізм у світі», або про епоху «націонал-соціялізму», підрозуміваючи італійський, англійський, і т. д. націонал-соціялізм, еспанський фалянґізм і т. д. Так само уживають італійці слово «фашизм».
Український націоналізм оперує терміном «націоналізм»у тому розумінні, як націоналізми німецький і італійський терміном «націонал-соціялізм» чи «фашизм». Сталося це тому, що коли в других націй існувала потреба відмежуватися – то в нас її немає, або майже немає. Духовий рух та його політично-організаційний вислів, що створили поняття «український націоналізм», були коли не першим, то в дану добу одиноким фактором, що вплив на націоналізм ув Україні. Так залишилося й сьогодні, а коли десь виявляється якась конюктурна спроба конкуренційного «руху», то він мусить відмежовуватися, а не від нього. Завдяки всьому цьому, існує в нас м. ін. можливість оперувати найвлучнішим терміном, що окреслює явище націоналізму ХХ. Століття, як ув українському, так і світовому масштабі, терміном – націоналізм.
Націоналізм: фашизм, націонал-соціялізм, український націоналізм і т. д. це різні національні форми одного духа, що в наступі своїх противників (демолібералізму з одного, і комуно-большевізму з другого боку) боряться революційним шляхом за найвищий розвиток власної нації в імя нового власного світогляду – основаного на цінності нації – і власних суспільно-устроєвих концепцій, які в загальному можна окреслити словом «націократія[В.О.19] ». В такому розумінні, націоналізм є світовим явищем і тому можна говорити про світово-історичну добу націоналізму.
Моменти: боротьба з комунізмом і лібералізмом, новий власний світогляд і нова власна суспільно-політична концепція та революційний історичний шлях, себто наставлення на тотальне діяння вшир і вглиб – є основами для тих націоналізмів, які є фактичними репрезентантами нашої доби. Крім них треба рахуватися теж із певними неповновартими явищами, в яких бракують або недорозвинені поодинокі повищі характеристики. В цих випадках, існують якісь або негативні причини в даних націй, що внеможливлюють націоналістичну революцію в повному розгорненні, або існуючі світогляди й устрої не вимагають наразі повної переміни (Англія, Ніппон). Всеж і ці явища є signum temporis: подібне бувало, зрештою, в кожну добу, де панівна течія приходила не всюди одночасно й не всюди з постулятами тотальности. Ясно, не входять тут у рахубу ті випадки, коли десь (напр. в боротьбі з большевізмом) заїсновує тиранія кліки що не має грунту в нації, чи поліційний режим, які теж претендують іноді на еґземплів духа нашого часу, а на ділі ж є тільки тим підложем для большевизму.
Мусоліні писав недавно[В.О.20] : «Багато держав у Европі марширує шляхом фашизму, навіть тоді, коли твердять щось противне. Всюди йдуть назустріч тій політичній організації національних суспільностей, яку Мусоліні багато років тому окреслив «організована, сконцентрована, авторитарна демократія на національних основах». Кожна нація матиме свій «фашизм»; це значить – фашизм, що підходитиме до властивої ситуації даного народу: немає й не буде ніколи якогось фашизму на експорт у стандартизованих формах, але є комплекс доктрин, метод, досвідів, способів реалізації, що поволі й поволі вдаряють і вдираються в усі держави европейської спільноти й які репрезентують «новий» факт у історії людської цивілізації». Зокрема, назвав Мусоліні Ніппон і Бразилію, в звязку з цими ствердженнями про добу націоналізму.
Націоналізм, як політично-устроєву доктрину, дасться схарактеризувати певними спільними моментами, що виступають у всіх випадках як 1) наслідок боротьби з тими самими противниками в імя того самого найвищого ідеалу нації, і 2) наслідком певних взаємних впливів, що безперечно мають місце й мусять мати в інтересах кожного окремого націоналізму. Ці впливи не означають наслідування, Побоювання, що даний націоналізм, як доктрина, що впливає на чужий націоналізм, може діяти імперіялістично, відпадає, бо така доктрина в своїй ідеї все наставлена на суверенність і ріст власного субєкту – нації самої по собі, отже кожної зокрема. Поднаціональні моменти «післанництва» є зброєю духового наступу націоналізмів на другі нації, а не самі устроєві доктрини.
Повстають у нашій добі рухи, які ведуть боротьбу в імя служення центральній цінності: нації. Хоч означення цього поняття різне, то це не заміняє самого поняття нації в рамках світоглядів. Нація, Україна, popolo, italianita, Volk, Deutschland і тд. – ось вічні, абсолютні цінності, супроти яких усі другі вартості видаються релятивними і другорядними.
Важним запевнити існування й зріст цієї абсолютної цінности. На цій меті сперті державні ідеї всіх націоналізмів. Вони різно формовані – бо навязують до різних національних і історичних традицій. В одних націоналізмів наука про державу ставить державу на першому місці перед нацією (напр. в італійському фашизмі), в других підкреслена служача функція держави (напр. в німецького націонал-соціялізму) – але це не суттєве для самої позиції держави в рамцях світоглядів.
Воскресення мітів повязало життя націй із ірраціональними праосновами. Вождь і національна спільнота – ці оба поняття, яких не можна розділити – є висловом синтези авторитарности й масовости, в розумінні включення в націю маси творчих індивідуальностей, що перейняті національною ідеєю. «Нація понад усе» і засада «suum cuique» вможливлюють гармонійний розвиток і внутрішній зріст нації. Гієрархія й вождівство походять у своїх найглибших основах із героїчного сприймання життя й такого ж розуміння політики, що стаа ворожою крамарському духові політики минолої епохи. Цей героїзм визнає ідеали і його творчу силу в історії. Націоналістичні революції наставлені в імя своїх правд на тотальність: їх аванґардом є еліти – меншості.
Український націоналізм займає сьогодні між другими націоналізмами окремішне місце постільки, що він є в першій мірі ідеєю визволення з чужонаціонального ярма. Але в своїй суті українська національна революція неодинока не тільки тому, що існують націоналізми других поневолених націй в СССР, але й тому, що (як це бачимо напр. в Европі) націоналізми в світі змушені сьогодні перемагати в боротьбі не тільки ворожі сили власного національного тла, але й ворога, що приходить з-закордону. Так характеризує сьогоднішній етап нашої доби той «двоподіл світа», якого свідками ми є.
Важно тут ствердити тільки те, що постулят революції – підпорядкованість і карність – про який була вище мова, в такій ситуації подвійно важливий, бо йде про мілітарно-збройний чин і суцільний фронт назовні. На ідеольогію «свободи» і т. п. тут не може бути місця ні на хвилину. Український націоналізм наставлений на тотальну мобілізацію нації – в імя боротьби за творчі цілі державности, національної спільноти, за буття нації; соціяльність українського націоналізму є одною з найсильніших його нот, але її не затирає ніколи демагогія «раю» і «свободи», в змислі наркотизації мас розкладовими впливами. Бо доба націоналізму навіть після повної перемоги над силами минулої епохи – не перестане бути добою перманентного поготівля націй!
[В.О.1]
Беніто Мусоліні : «Доктрина фашизму»
[В.О.2]
Обговоримо німецьку расову теорію обширніше, бо, як знаємо, досі ніде її в українській публіцистиці докладніше зясовувано
[В.О.3]
Hans Günther: Ritter, Tod und Teufel
[В.О.4]
Arthur Gobineau: «Essai sur l'inégalité des races humaines»
[В.О.5]
Huston Stewart Chamberlain: «Die Grundlagen des XIX. Jahrhunderts», «Rasse und Personlichkeit» та др.
[В.О.6]
Adolf Hitler: «Mein Kampf»
[В.О.7]
Alfred Rosenberg: «Mythus des XX Jahrhunderts»
[В.О.8]
Walther Darre: «Das Bauerntum als Lebensquell der nordischen Rasse» і «Neuadel aus Blut und Boden»
[В.О.9]
Hans Günther: «Rasenkunde des deutschen Volkes»
[В.О.10]
Гінтер описує точно тілесні й відповідаючі їм душевні прикмети поодиноких рас.
[В.О.11]
Расова теорія очевидно вповні підписується під т. зв. норманську теорію походження Русі, пояснюючи пізніший занепад української держави тим, що нордійці, які прийшли з півночі й створили державу над Дніпром, змішалися з місцевим расово менше вартісним населенням; тоді й не стало носія держави.
[В.О.12]Hans Günther: «Rassenkunde des deutschen Volkes»
[В.О.13]
Hans Günther: «Rasse und Stil»
[В.О.14]
Hans Günther: «Rassenkunde des deutschen Volkes»
[В.О.15]
Hans Günther: «Frommigkeit nordischer Artung»
[В.О.16]
Rudolf Kjellen: «Der Sttat als Lebensform»
[В.О.17]
Wilhelm Dibelius: England
[В.О.18]
Adolf Hitler: «Mein Kampf»
[В.О.19]
Те, що слово «націократія» в нас, конкретно в книжці М. Сціборського під повищим заголовком, стало окресленням суспільно-устроєвої доктрини українського націоналізму – теж дуже щаслива розвязка. Бо націократія стає в нас влучним поняттям для своєї власної й усіх чужих націоналістичних суспільно-устроєвих доктрин
[В.О.20]