ТВОРЧА САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ІННОВАЦІЙНОЇ ОСВІТИ
О. Лазарєв
Проф., зав. кафедри педагогічної творчості СумДПУ
ТВОРЧА САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ІННОВАЦІЙНОЇ ОСВІТИ
Україна проголосила освіту основою розвитку особистості, нації та держави, запорукою свого майбутнього. Освіта є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Тому на основі Конституції України освіта визначена пріоритетною галуззю, тобто держава взяла на себе обов’язок забезпечити її прискорений, випереджальний інноваційний розвиток [1]. Ці заходи включають істотне зміцнення навчально-матеріальної бази, здійснення комп’ютеризації навчальних закладів, впровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій, органічне поєднання освіти і науки, інтеграцію їх до європейського та світового науково-освітнього простору. Національна доктрина розвитку освіти як найбільш важливий на сьогодні державний документ для освітян передбачає основний шлях модернізації української освіти на найближчі 25 років нового століття. Головною метою державної політики в освіті проголошено створення необхідних умов для розвитку і творчої самореалізаціїкожногогромадянинаУкраїни протягом усього життя [1]. Вперше освітня політика держави стала чітко детермінованою цивілізаційними процесами, які відбуваються в Європі і прогресивній світовій спільноті. Це відповідає відкритій філософською і психолого-педагогічною науками закономірності, що розвиток психіки людини, в тому числі її здібності, уміння, творчий і професійний потенціал, має соціальну природу і, насамперед, залежить від соціально-економічних, педагогічних і психологічних умов для творчої самореалізації особистості.
Концепція самореалізації особистості суттєво трансформує наші уявлення про рушійні сили і механізми розвивальних процесів людини, про систему підтримки підростаючого індивіда, нарешті, про саму мету освітніх і виховних зусиль суспільства і школи.
Вивчення літературних джерел і практичного досвіду самореалізації сформувало думку про те, що найбільш важливим теоретичним підгрунтям для розкриття сутності, змісту і умов самореалізації стали концепції антропологічного й гуманістичного напрямків філософії та психолого-педагогічної науки. Антропологічний підхід до призначення й виховання людини на відміну від концепцій авторитарної педагогіки і педагогіки соціальних пріоритетів зводиться до спроби розглядати людину як вище й найдосконаліше створіння природи. Вихідними принципами антропологізму є пріоритет унікальних інтересів і цінностей особистості над загальними (суспільними, державними, класовими). У моделі виховання екзистенціалізму як одного з напрямів філософської антропології (К. Ясперс, М. Хайдегер, Ж.-П. Сартр) визнається не тільки унікальність особистості, її незалежність від будь-яких зовнішніх детермінант, але й самоактивність у процесі особистісного росту. Виховання, на думку екзистенціалістів, зводиться до самовиховання, а завдання вихователя – до створення умов, щоб особистість творила саму себе.
Близькими до цих позицій були ідеї індивідуального підходу до розвитку й виховання, що мають давню історію і в педагогіці України. Видатний вітчизняний філософ і педагог Григорій Сковорода своєю теорією “сродної праці” наголошував на тому, що найважливіше завдання педагога – розкрити й розвинути ті специфічні для кожного учня здатності, які йому надала природа. Тільки таким способом можна зробити щасливим учня й одночасно принести велику користь суспільству. Г. Сковорода підкреслював, що кожний учень має індивідуальну духовну природу, і її не можна звести до якихось загальних цінностей і інтересів. Як бачимо, наш геніальний мислитель об’єктивно створив підвалини майбутньої теорії самореалізації людини, яку успішно довершили відомі американські вчені А.Маслоу, К. Роджерс, Р. Бернс, наші співвітчизники А. Макаренко, В. Сухомлинський, М. Амосов, І. Бех, І. Зязюн та ін.
Важливо усвідомити, що ідеї самореалізації, зокрема, особистісного росту не виникли самі по собі, а є наслідком більш глибоких установок, що задають цілком певний подхід до людини і її розвитку.
Найглибшим джерелом філософії людини, джерелом, що живить і формує її, є віра або відсутність віри в людство. Якщо людина почуває довір'я до людей і вірить у те, що з їхньою допомогою вона здатна досягти чогось значимого, тоді вона засвоїть такі погляди на життя і на світ, що будуть знаходитися в гармонії з її довірою. Відсутність довіри породить і відповідні погляди. З цього, зокрема, випливає, що в будь-якій концепції, крім звично виділюваних теоретичної і практичної складових, завжди є ще одна — ціннісна складова. Саме це аксіоматичне кредо і є реальним фундаментом концептуальних побудов.
Якщо прикласти критерій віри-невір'я в людину до основних психологічних теорій, то вони досить чітко розділяться на дві групи: “що довіряють” людській природі (тобто гуманістично орієнтованих) і “ що не довіряють”. Однак і всередині кожної групи, у свою чергу, можна знайти досить істотні розходження, тому має сенс увести ще один підрозділ [2] :
а) у групі тих, хто не довіряє (песимістів), є більш тверда позиція, що природа людини негативна – асоціальна і деструктивна, і що сама людина з цим справитися не може; і є більш м'яка, відповідно до якої в людини природної сутності взагалі ж немає і споконвічно вона являє собою нейтральний об'єкт формуючих зовнішніх впливів, від яких і залежить знаходження людиною своєї “сутності”;
б) у групі “довіряючих” (оптимістів) також є більш радикальна точка зору, що стверджує безумовно-позитивну, добру і конструктивну сутність людини, закладену у виді потенціалу, що розкривається при відповідних умовах; і є більш обережний погляд на людину, що виходить з того, що споконвічно людина не має сутності, але знаходить її в результаті самотворення, причому позитивна актуалізація не гарантована, але є результатом власного вільного і відповідального вибору людини, цю позицію можна назвати умовно-позитивною.
Відповідно до базової установки і рішення проблеми сутності людини вирішується і питання про те, “що робити” з цією сутністю, щоб людина стала “краще”, як її правильно розвивати, виховувати. Це питання про зміст виховання принципово вирішується в такий спосіб: якщо сутність людини негативна, то її треба виправити; якщо її немає — її треба створити, сконструювати і “укласти” в людину (при цьому в обох випадках головним орієнтиром виступають так звані інтереси суспільства); якщо вона позитивна — їй треба допомогти розкритися; якщо сутність знаходиться за допомогою вільного вибору, то варто допомогти їй зробити цей вибір (в останніх двох випадках у главу кута ставляться інтереси самої людини).
Більш схематично типологію базисних імпліцитних установок у світі філософських і психолого-педагогічних концепцій можна представити у вигляді таблиці. Хоча ця схема (як і будь-яка спроба наукової класифікації), безумовно, спрощує реальне різноманіття підходів, але вона, на наш погляд, фіксує дуже принципові розходження і досить ясно окреслює простір професійного самовизначення, варіанти вибору і глибинні підстави цього вибору [2].
Таблиця 1