Ісус Христос -- центральна постать християнства 5 страница

45. ГерменевтикаЗ одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини. Отже, герменевтикоюназивають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання.

Головна операція у герме­невтиці — розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків:

семантичного;логічного;психологічного;гносеологічного;соціологічного;математичної теорії прийняття рішень

На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб'єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб'єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб'єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є «об'єктивною самостійністю» стосовно будь-якого суб'єкта, включаючи автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію, слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки:

1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо;

2) дається метод аналізу культурних явищ;

3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є X. -Г. Гадамер , К.Апель, П.Рікьор.

Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною у філософському вченні Гадамера.

За Гадамером, герменевтика є філософією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Сучасна філософія, відображаючи складний, динамічний, суперечливий, але єдиний світ, підійшла до необхідності нового погляду на проблеми співвідношення загальнолюдського і національного, суспільного і індивідуального, загального і особливого у суспільному розвитку.

 

46. Релігійна філософія. Неотомізм.

Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філософії, офіційна філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон, Ж.Марітен - у Франції; Е.Корет– в Австрії; Ю.М.Бохенський – у Швейцарії; Ф.Ван-Станберген – у Бельгії; К.Войтила– у Польщі. Неотомізмвідроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму; поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггера, Ясперса.

Фома Аквінський (1125/26 –- 1274 рр.) – один з найвидатніших представників середньовічної філософії. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи хрис­тиянської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму.

Розум людини, на думку неотомістів, неспро­можний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існу­вання. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму. Виступає при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

Неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним).

Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін. Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога); прикладна метафізика – це філософське вчення про світ та людину.

Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет та К.Ранер. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію (єдність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя.

Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну цінність "мирської" історії, наявність у ній внутрішньої мети, пов'язаної з удосконаленням людства, культури. Корет, пояснюючи сутність культурно-історичної творчості, стверджує, що у "відкритості" і "трансцендуванні", самопіднесенні людини до Бога народжується історія.

Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні про­дуктом творчої діяльності Бога та об'єктом його управління. Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надпри­родне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого

47. Філософська антропологія ідеаліст. Течія в зах-європ. Філософії 20 ст., заснована М. Шелером і Х. Плеснером. Будучи абстракцією, це поняття має 2 реальні втілення-окрема людина та людство вцілому. Людство скл. З окремих людей і кожна людина є членом людської спільноти. Людина вцілому, безвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення філософської антропології. Наукові теорії, які намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на 2 напрями:- біологічні теорії;- теорії соціологічні.Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові. Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в античності)Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2 площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно з законами матеріального світу Дух є осередком мислення та дії людини. Також виділяють 2 духовні потенції людини-розум і волю.

48. Дискурс постмодерну: головні риси.

Постмодернізм - основний напрямок сучасної філософії, мистецтва і науки. "Постмодерн" - це визначення епохи, яка наступила слідом за модерном, яка є його запереченням і подоланням. По суті, "пост-модерн" - це значить "пост-захід". Епоха модерну, з його культом утилітарної раціональності, наївною вірою в прогрес, плоским сайєнтизмом, поклонінням техніці, перетворенням людини в одномірну "людину економічну", - це сутність Заходу. Заперечення всіх цих атрибутів модерну, що несе в собі постмодерн, - це заперечення глибинних основ західної цивілізації.

Загальний характер пост-модерну представляє сутнісну характеристику розвитку людської цивілізації. Цей культурний напрямок прийнято умовно називати «постмодерном Сходу» (чи «постмодерном різноманітності»), на відміну від «постмодерна Заходу» (чи «универсалистского постмодерна»). Якщо «постмодерн» Заходу являє собою «кінець історії» і екстравагантне накладання безсмислових внутрішньо різнорідних етичних масивів при відсутності ціннісного центра, то «постмодерн Сходу» являє собою:

- повернення до синтетичного, інтегрального стилю, що відтворює на новому історичному рівні цілісність, властиву традиційним суспільствам;

- відмовлення від «расистського», «супрематистского» поділу культур на «розвинуті» і «нерозвинені», «прогресивні» і «архаїчні», на «цивілізовані» і «нецивілізовані». Кожна культура повинна оцінюватися в системі координат, властивих їй самій, а не якіїсь абстрактній зовнішньій моделі, що претендує на істину в останній інстанції.

Постмодернізм став провідником нового постіндустріального суспільства, що змінило чи, принаймні, змінює на Заході традиційне буржуазне індустріальне суспільство. У цьому новому суспільстві самим цінним товаром стає інформація, а колишні економічні і політичні цінності - влада, гроші, обмін, виробництво - стали піддаватися деконструкції.

Постмодернізм виник як криза класичного модернізму наприкінці 1930х рр. Уперше постмодернізм став філософським поняттям після виходу в світ і широке обговорення книги французького філософа Жан-Франсуа Лиотара "Постмодерністська доля", у якій він критикував поняття метарозповіді, чи метаісторії, тобто влади єдиної стратегії, парадигми - наукової, філософської чи художньої.

В постмодернізмі панує загальний мікс і насмішкуватість над усім, одним з його головних принципів стала "культурна опосередкованість». Інший фундаментальний принцип постмодернізму - відмовлення від істини. Німецький філософ Вольфганг Вельш: "Постмодернізм, - пише він, - це та історична фаза, за якої радикальний плюралізм стає реальною і загальновизнаною ознакою соціального життя... Він невіддільний від справжньої демократії".

 

49. Філософія Київської Русі

Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології.

Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертаньтощо.

Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Дияволата інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. - ХІV ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософіяіснувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Туровський.Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з античною спадщиною. Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя.

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу. Серце - як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича.

У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й для сьогодення в Україні).

У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури.. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи (“благодаті”).

 

50. Українська філософська думка доби відродження

Починаючи з XV ст. в українському духовному житті спостерігається зростання інтересу до пізнання людини і природи, активно засвоюються досягнення світової культури. На ґрунті її відбуваються прогресивні зрушення у філософських поглядах передових представників української культури, поширюються ідеї гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів кінця XV – першої половини XVI ст. були Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин із Кросна, Шимон Шимонович та ін. Всі вони одержали освіту і працювали у найвизначніших навчальних закладах Європи й своєю діяльністю не лише сприяли перенесенню ідей гуманізму на землі України, а й зробили значний внесок до підвалин величної будови польського та європейського гуманізму доби Відродження. Для творчості їх були характерними глибокі знання античної філософії, прагнення спиратися у своїй діяльності на духовні здобутки античних мислителів. Значне місце в їхньому творчому доробкові посідає розробка проблем природи. Поширення знань про Всесвіт у суспільстві, на їхню думку, є обов'язковою передумовою вдосконалення розумових здібностей людини. Так само як родюче поле, зазначав Оріховський, без належного обробітку залишиться безплідним, так і людина, найталановитіша від природи, нічого не здійснить видатного без оволодіння науковим знанням. Найпершою серед наук є філософія. Відправною точкою світогляду цих діячів е ствердження гідності особи, свободи її, ідеалів соціальної справедливості. З позицій теорії «природного права» та «суспільного договору» розглядаються питання державності, релігії, власності, людського суспільства.

Ренесансний гуманізм, поширений в Україні в XV–XVI ст., став ґрунтом для переходу до наступного етапу, тобто формування відмінного типу світогляду, що пов'язаний передусім з реформаційною ідеологією. Якщо речники гуманістичних ідей представляли певним чином інтелектуальну, елітарну, культуро-центричну течію, то новий етап більш щільно пов'язаний із загостренням соціально-економічних, національних, віросповідних суперечностей і з зумовленою ними конфесіональною полемікою, що велась в Україні після Люблінської (1569) і Брестської уній (1596) за умов наступу католицької контрреформації.

Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні відігравали братські школи, передусім Львівська, Київська, Луцька.

 

51. Роль Києво-Могилянської академії у розвитку української філософії.

Петро Могила (1596-1647)провідний український релігійний діяч 17ст.Нащадок значного молдавського роду він отримав початкову освіту у Львівській братській школі.Закінчив навчання у Парижі і повернувся на Укр. У 1627 р. він стає архімадритом Києво-Печерської лаври,а з годом митрополітом Київським.У 1632р.проводить необхідні рефор ми у православній церкві, культурних та учбових закладах. П.Могила заклав підвалини Могилянської колегії, яка згодом стала важливим учбовим закладом слов’янського світу. Академія давала різноманітні знання серед яких значне місце відводилося філософії, що вперше виділилася з курсу теологій як пізнання людини і природи на відміну від власної тоелогії як пізнання бога. Тому на перший план філософських предметів висувається проблема натурфілософії. З середини 18ст.спосте-рігається поворот з філософської проблематики до етики. В лекціях Академії широко вводилися погляди таких мислителів як Коперник, Галілей. Посилюється інтерес до розумової праці, котра пов’язана з “землею” практичною діятю. Багато викладачів Академії в лекіях використовували знання світової науки, культури, вони прагнули обмежити вплив релігії на науку. Саме ці установи визначають їх становлення до власної філософської традиції. Частина вчених Академії вважала основою прогресу поширення освіти політичних знань техніки та ремесла. Інші мислителі-захиснини інтересів ремісників та селян покладали надію на розвиток науки.Тому не випадково в кін-ці 17ст.у К-М Академії читалися курси моральної філософії, де людина розглядається як особливий “малий світ”, тобто частина природи. Використовуючи знання Заходу та Сходу вчені Академії зосередилися на критиці філософських осн ов католицизму. Виходячи до народу студенти Академії виступали з піснями-інтермідіями. Так звані мандрівники деяки несли волелюбний дух козацьких літописів другої половини 17ст.

 

52. Філософські погляди Г.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) – видатний філософ, поет, просветитель-гуманіст. Син бідного козака з Лівобережжя, він здобув ос-віту в Київській Академії, працював викладачем у Переяслівському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної влади до його про-гресивних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду розпоча-ти життя мандрівного філософа.

Його філософські твори можна поділити на 4 цикли:

I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.

II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про душевний світ” 1775 р.

III – “Ікона Алківіадська” та інші.

IV – “Сварка архістратичи Ікхайла з Сатаною про те, чи легко бути бла-гим”.

Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шля-хів до людського щастя. На його дум-ку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатися у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави. Ці переконання зумовили викриття духовенства, старшини, всіх, хто принижував і гнобив народ.

Філософська концепція Сковоро-ди грунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – люди-ни; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів; він піддав сумніву окремі положення Біб-лії, хоча йшукав в ній духовне начало.

Г.Сковорода – один з визначних гуманістів свого часу. Він був широко обізнаний з творами стародавніх і сучасних філософів. Гуманістичні ідеали викладені в поетичних збірках “Сад божественных песней” та “Басні Харковськія”, підручниках з поетики та етики.

Філософія “серця”, вчення про сродну працю, мала дещо утопічний характер в час поневолення укр.ко-зацтва. Бо кріпацтво і “сродна” праця не умісні. Сковорода бачив, що у сусп. панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г.Сковороди вплинули на розвиток передової філософії та сусп.-політ.думки України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної української літератури.

 

53. Університетська філософія в Україні ХVIII ст. – поч. ХІХ ст. (М. Костомаров, П. Куліш)

У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєї державної автономії та колишню військову славу. Її територія була поділена на окремі частини: до 80% її входило до складу Російської імперії, а Галичина, Закарпаття, Півчнічна Буковина були включені в імперію Габсбургів. Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до самоосмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі – інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища України та її етнічних самоідентифікацій. В цей час основними регіонами культурного життя постають Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь (Миколаїв та Одеса), Закарпаття (Чорнівці). У світоглядному плані це був період розроблення та поглиблення ідей просвітництва та ознайомлення із новими віяннями західноєвропейської філософії. На початку ХІХ ст. українська громадскість починає знайомитися із ідеями та концепціями німецької класичної філософії; у 1803 р. в м.Миколаєві виходить перший переклад праці І.Канта “Пролегомени до всякої майбутньої метафізики” (рос. мовою), у 1833 р. в м.Одесі видається переклад твору Ф.Шеллінга “Вступ до умоглядної фізики”. На початку століття мають ходіння твори Х.Вольфа та Х.Баумгартена, проявлявся стійкий інтерес до ідей західноєвропейського (зокрема – німецького) романтизму. Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, філософська думка в Україні ХІХ ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних рухів.

У XVІІІ-XІX ст. у царині класичної філософської проблематики працювали викладачі Київської духовної академії, а пізніше – і університетів, що функціонували на території України. Частина з них зробила вагомий внесок у обгрунтування та поширення ідей просвітництва. Вихованець Київської академії та Петербурзького університету Яків Козельський (1728-1794) у праці “Філософські пропозиції”, зосередившись на аналізі визначень філософії та різних рівнів наукового пізнання, відносив до теоретичної філософії логіку, онтологію та психологію; до практичної філософії – етику, право, політику. Петро Лодій (1764-1829), виходець із Закарпаття, викладав філософію, логіку та метафізику у Львівському, Краківському та Петербурзькому університетах (1787-1821). У своїй головній праці (“Логічні настанови”) автор навів поширені у тої час визначення філософії. У дусі кантівської філософії він визначав коло головних світоглядних проблем, а саме: Що таке людина? Що людина може знати? Що повинна роботи? На що може сподіватися? П. Лодій особливо підкреслював високе соціальне призначення філософії. На його думку, саме філософія звільнила людину від рабства, перемігши фанатизм і деспотію. Він акцентував відому ще з античності думку про те, що добре складаються справи саме в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж правителі є філософами.

У ХІХ ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1803 р. Харківського університету на викладання філософії до нього був запрошений німецький філософ Йоган Шад (1758-1834), учень І.Г.Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського університету із 1806 р. по 1816 р. Й.Шад був прихильником філософії І.Канта, проте вносив у неї свої власні новації, використовуючи частково ідеї І.Г.Фіхте та Ф.Шеллінга. Зокрема, Й.Шад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також поставав проти відриву форм знання від досвіду. Наполягав на потребі еволюційного розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспільних та особистих інтересів. Йосип Михневич (1809-1885) викладав філософію в Одеському Рішельєвському ліцеї. І був прихильником філософії Шеллінга.

У 1834 р. був відкритий Київський університет Св.Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г.Шевченка, М.Максимович певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г.Гегеля.

54. "Філософія серця" П.Юркевича.

Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.