Ісус Христос -- центральна постать християнства 15 страница
139. Історичні передумови виникнення
Зародилося християнство в середині І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії серед єврейського населення Палестини у процесі злиття іудаїстських сект, існуючи на перших порах як сектантське утворення в межах іудаїзму. Різні чинники прислужилися до його виникнення. Одним із найвпливовіших серед них був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжуваній невдоволенням населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами.
Особливо глибокою була криза в палестинській провінції Іудеї, яка гостро переживала втрату незалежності. Однак серед іудейського народу не було єдності в оцінках свого соціально-політичного становища і в поглядах на майбутнє, що засвідчувало спрямування різних суспільно-політичних рухів. Активну непримиренність, що передбачала необхідність збройної боротьби, виявляв рух зелотів, який об'єднував соціальні низи суспільства. Значно консервативнішу позицію займали саддукеї, до яких належала іудейська знать, а також фарисеї, до яких входили торгівці, лихварі, середні землевласники, середні та нижчі служителі культу. Осібною була позиція есеїв — здебільшого знедолених людей, які жили общинами, вели спільне господарство, мали спільне майно. Багато представників цієї течії дотримувалися аскетизму, безшлюбності, ритуальної чистоти (перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили білий одяг), дотримувалися суботи. Вони вірили у всевладність Бога, безсмертя душі, потойбічне життя, обов'язковим вважали вивчення священних книг. Саме в річищі ортодоксального іудаїзму були започатковані витоки християнства.
Тоді палестинськими землями бродило немало проповідників, які віщували наближення приходу месії, що, ставши царем іудейським, врятує народ. Довкола них формувалися сектантські утворення.
Подібні процеси відбувалися і в інших землях Римської імперії, в якій усе гострішало протистояння між рабами і вільними громадянами, між населенням Риму і провінцій, між спадковою знаттю і новою соціальною силою — розбагатілими вершниками (вошами імперії). Усе це відбувалося на фоні занепаду античних порядків, уже нездатних згармонізувати суспільне життя. Утвердження нових норм внутріполітичного життя, які спиралися на військо, бюрократію, місцеву знать, населення сприймало зі значними переживаннями^Різноманітні форми протесту проти нових відносин зосередило в собі християнство, яке, заперечуючи рабовласницькі порядки, проголошуючи рівність усіх людей, вселяло сподівання на подолання гніту, здобуття свободи.і
У формуванні християнства відіграла помітну роль і централізація державної влади, що потребувала відповідної релігійної опори, якою було уявлення про єдиного Бога. Економічне, політичне спілкування народів Римської імперії живило у їх свідомості уявлення про наднаціонального Бога-спасителя всіх людей незалежно від національності.,
Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки (стоїцизм), ідеологія кумранської общини есеїв, релігії східних народів Римської імперії.
Християнство тісно пов'язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало найдавнішу частину Біблії — Старий Завіт (в іудеїв він називається Танах), вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, кінець світу, а також багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна «месія» (букв, помазаник, у перекладі — посланець Божий, рятівник людей).
Іудео-елліністичний філософ Філон (прибл. 25 до НіЄ. _ прибл. 50 н.е.) висунув ідеї про вроджену гріховність людини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос («Боже слово»), «Сина Божого» як посередника між Богом і людьми, що розвивало погляд іудейської релігії на месію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали свого месію Богом. У Сенеки (4 до н.е. — 65 н.е.) християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, любов до ворогів, покірність долі.
Кумранською общиною називали іудейську релігійну секту есеїв, яка діяла в місті Кумран. Кумраніти вважали, що месія є людиною. Перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося, і тому потрібно чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Відомості про це містять давні рукописи кумранської секти есеїв, знайдені у 1947 р. у місцевості Хірбет-Кумран, на узбережжі Мертвого моря.
Творення християнської ідеології відбувалося не без впливу культів східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія), Будди (Індія) та ін., адже на початку нашої ери східні релігії мали значне поширення в Римській імперії. У міфах про східних богів, які виникли набагато раніше за християнство, простежується разючий збіг подій з тими, що викладені в оповідях про Христа (переслідування немовляти злим царем, зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.).
Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, олюднився через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.
152. Основні історичні етапи розвитку логіки.
1й етап. Перший (традиційний) етап.4 ст. до н.е. – друга половина 19 ст. Засновник – Аристотель. Розвивається традиційна (аристотелівська) логіка. Аристотель вперше виділив логіку в самостійну науку. Логіку він назвав аналітикою і дав загальний аналіз відкритого ним поняття силогізму як особливої форми умовиводу. Аристотель розкрив також сутність доведення, прийомів доведення і поділу, визначив різницю між науковим і ненауковим знанням, виклав 3 основні закони ФЛ: закон тотожності, закон несуперечності, закон виключення третього. Пізніше ФЛ розроблялася стоїками, вони займалися головним чином умовиводами.2й етап.Другий (сучасний) етап. Друга половина 19 ст. до нашого часу. Засновник - Г. Лейбніц. Сучасна логіка:1.Перший підетап другого етапу: Класична логіка (логіка висловлювань, логіка предикатів). Б. Рассел, А. Уайтхед2.Другий підетап другого етапу: Некласична логіка (алетична логіка, епістимічна, деонтична, темпоральна, логіка дії, логіка імператив і .д.) К.Твардовський. А.Марков, Г.Х. фон Врігг. Створена Лейбніцом штучна мова була прототипом сучасних формалізованих мов логіки. Лейбніц створив загальний метод, за допомогою якого всі істини можна було звести до певного виду, обчислення, сформулював закон достатньої підстави, оригінальне вчення про гіпотезу.
В обох розділах ФЛ почали застосовуватись методи логічних обчислень. Проникнення мат. методів в індуктивну логіку приводить до її модифікації в логіку імовірнісну, предметом якої стає вже вивчення методів оцінки істинності гіпотез. Антична логіка - історично перший етап у розвитку науки логіки (Давня Греція). Починаючи з IV ст. до н. е., пов'язаний з іменами давньогрецьких філософів Демокріта (460-371 рр. до н. е.), Геракліта (520-466 рр. до н. е.), Парменіда (540- 480 рр. до н. е.), Зенона ЕлейськогоЛогічна проблематика формувалася в контексті загально-філософських (онтологічних, гносеологічних, епістемологічних, етичних та ін.) проблем, що висували античні філософи. Наприклад, проблема істини і пошук її об'єктивних критеріїв. Середньовічна логіка - історичний етап розвитку традиційної (загальної або арістотелівської) логіки, що виник у Західній Європі періоду Середньовіччя; логіко-філософський напрям досліджень середньовічних філософів, пов'язаний із новими логіко-семантичними та семіотичними проблемами, а також подальший розвиток формального апарату традиційної логіки.
Ісус Христос -- центральна постать християнства
Ісус Христос -- Боголюдина. Центральною постаттю християнства є Ісус Христос (гр. Христос -- месія, рятівник), історичність існування якого сучасні дослідження не заперечують. Згідно з християнським ученням Ісус Христос -- Син Божий, який з волі Бога-Отця заради спасіння людства зійшов із небес на землю, олюднився через народження його Дівою Марією, ставши Боголюдиною, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв мученицьку смерть (через розп'яття) з метою спокутування вродженого гріха та гріхів людства. На третій день після поховання Христос воскрес, а потім возніс-ся на небо і як невід'ємна іпостась Святої Трійці зайняв місце справа від Отця. Християни вірять, що Ісус Христос прийде вдруге і почне судити всіх живих і мертвих за заслу-гами, після чого настане царство Боже.
Тож Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що народилася у Віфлеємі (місто у давній Іудеї, нині м. Бейт-Лахм) у 4 р. до н. є. Він Боголюдина, місія якої -- вказати шлях до Бога. Ісус описав цей шлях трьома словами: «Бог є любов». Так він вказав людям їх призначен-ня, навчивши їх користуватися своєю свободою. Надзвичайно дохідливою мовою, в очевидно буденних ситуаціях Ісус показував, як виявляти любов. Своєю поведінкою він не стільки заперечив канони іудаїзму, скільки піднявся над ними. Замість закону розплати «око за око, зуб за зуб» він запропонував прощення у формі іншого закону -- «коли тебе вдарять по правій щоці, підстав ліву».
Християнська любов -- беззастережне прийняття того, кого лю-биш, і самовідданість щодо нього аж до самозречення.
Ісус не вимагав жодних ритуалів чи форм літургії, не будував храмів. Він обмежувався лише Господньою молит-вою, зміст якої вміщує в собі все, що можна сказати про стосунки з Богом.
Господня молитва («Отче наш»)
Отче наш (усі люди -- брати і діти Божі), що ecu на небесах (тобто його не треба шукати в якійсь надлюдині)/ Нехай святиться Ім'я Твоє (Бог інший за своєю приро-дою, і люди повинні це визнати), нехай прийде Царство Твоє (люди бажають повного тріумфу Господа), нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі (люди повинні зроби-ти свій внесок у справу Бога, слідуючи його волі). Хліба нашого насущного дай нам сьогодні (незважаю-чи на науку, усі все одно залежать від Бога). / прости нам провини наші, як і ми прощаємо винува-тцям нашим (ставлення індивіда до інших може вплину-ти на ставлення до нього Бога). / не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого (людська свобода мусить бути скерована Богом).
Усього десять фраз. Але вони ліпше будь-яких інших аргументів переконують, за яких умов, за яких дій людина може досягти Божої благодаті.
Особа Ісуса Христа -- істинного Бога й істинної люди-ни -- поєднує всіх християн. В основі їхнього віровчення -- його слова, що закарбовані в Біблії, а в основі культу -- свя-ткування протягом року основних подій його життя.
Місія Ісуса. Ісус розпочав публічне служіння на своїй батьківщині -- у Галілеї. Він проповідував радісну звіст-ку про прихід царства Божого: «...Настав час і наблизи-лось Царство Боже: покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:15). Іудеї вірили, що в кінці часів Бог втрутиться у зем-ну історію і, здійснивши Страшний суд, установить своє царство на землі -- царство миру і гармонії, правити яким буде Месія -- цар, Божий помазаник.
Ісус учив, що цей час уже настав: здійснювані ним чудеса зцілення та оживлення мертвих покликані були
свідчити про присутність Духа Божого. Звертаючись до учнів, Ісус пояснював, що він є не могутній і славний зем-ний цар і вождь, якого вони очікували, а той, кому нале-жить перенести багато страждань. Ісус ототожнював себе із сином людським, виконуючи останній Божий суд над людством. Він підкреслював, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох» (Мк. 10:45).
Ісус утверджував перевагу справжньої щирості і ми-лосердя над буквальним, але формальним, виконанням ви-мог закону Мойсеевого. Із багатьох його суджень і притч логічно випливає висновок: убогий, який щиро вірує, є ближ-чим Богу, ніж фальшивий самовпевнений святоша, що по-сідає високий щабель у релігійній ієрархії.
На Таємній вечері (вечері Господній; в іудейське свято Песах) Ісус оголосив учням, що попередній завіт з іудеями завершився і що Бог уклав новий завіт, викарбований кро-в'ю його жертви на Голгофському хресті. Християни ві-рять, що через смерть і воскресіння Ісуса Христа смерть і зло на землі назавжди переможено. Він сам є втіленим словом Божим, завершальним відкриттям Божим, співвіч-ним Богу-Отцю, істинним Богом та істинною Людиною.
Ісус прагнув, аби люди зрозуміли, що царство Боже схо-дить із небес на землю за допомогою тих справ, які він здій-снює, і тієї доброї новини про спасіння, яку він проповідує.
141. Біблія (Святе Письмо) як головне джерело християнського віровчення.
Біблія або Святе́ Письмо́ чи Святі Книги — священна книга християнства, яка поділяється на дві частини: Старий Заповіт і Новий Заповіт — і складається з окремих книг, написаних різними авторами (після канону налічується їх 66). Для християн Біблія — це Боже Слово, яке, хоч і писалося людьми, вважається богонатхненним.
Біблія — головне джерело християнського віровчення. Це зібрання іудейських та християнських священних книг. У 419 р. на Карфагенському церковному соборі була остаточно укладена християнська Біблія. До неї, опріч іудейського Старого Заповіту, увійшли чотири життєписи Христа — від Матвія, від Луки, від Марка і від Іоанна, Діяння апостолів, пророцька книга про майбутнє пришестя Бога-Сина — Одкровення Івана Богослова (Апокаліпсис), 21 послання апостолів учням.
Слово «євангеліє» у перекладі з грецької означає «блага звістка». Добра звістка про пришестя на землю Сина Божого, Спасителя, розповідь про його діяння та вчення, про його криваву хресну жертву в ім’я людей і про Воскресіння. За переказами, євангелісти Матвій та Іоанн були учнями Христа, а Марко та Лука — сподвижниками його учнів. Написані книги давньогрецькою мовою. Вони стали основною складовою Нового Заповіту.
Спочатку священних книг не було, а християнське вчення передавалося усно, як переказ, тобто словом і прикладом, від однієї людини до іншої, від предків до нащадків. Адже і сам Ісус Христос настановляв своїх учнів проповіддю та прикладом свого життя. Й апостоли словом і подвигами утверджували й поширювали вчення Хрестове. Лише пізніше було написано й укладено Новий Заповіт.
Книги Старого Заповіту оповідають про події від створення світу до Різдва Христового. Вони не лише викладають першопочаткову історію людства, але й обіцяють людям пришестя Месії, Спасителя світу, готують людей до його зустрічі.
Новий Заповіт розповідає про пришестя Спасителя — Сина Божого Ісуса Христа.
Не випадково всі ці книги Святого Письма об’єднані заголовним словом «Заповіт». Воно багатозначне. Це й «заповідання» — заповідане Богом учення. А водночас, це взаємна «угода», «спілка» Бога й людей.
До Біблії християни звертаються, радяться з нею щоденно. Траплялося, що люди бралися її читати, щоб заперечити вчення, яке вона містить, а закінчували тим, що ставали її щирими шанувальниками й віруючими.
А крім того, багато сюжетів та оповідей Біблії стали основою численних творів мистецтва — живопису, літератури, музичних шедеврів, скульптури і т. д. Вислови й крилаті слова з Біблії здобули й самостійне життя: біблійне походження багатьох із них навіть забулося, а їх мудрість живе у віках.
142. Православ’я, його догматика.
Православ’я означає «права віра», або «віра, яка правильно прославляє Бога». Джерелами православного вчення вважається тільки Біблія і Святий Переказ. Православні християни вірять у положення Символу віри. На відміну від католиків, православна церква не вважає за потрібне проголошувати нові догмати. Православ’я визнає триєдинство Бога, творця та управителя світу, вірить в існування потойбічного світу, посмертне воз’єднання та спасенну місію Ісуса Христа. Але, на відміну від католиків, православні не визнають філіокве, тобто вони вважають, що Син Божий народився від Бога-Отця, а Святий Дух виходить від Бога-Отця. Специфіка православ’я як окремого напряму у християнстві виявляється в певних відмінностях ставлення православних і католиків до Святого Переказу. У православ’ї Святий Переказ має складну структуру, до нього входять віровчення й правила перших Вселенських Соборів, а також частина рішень деяких помісних соборів, пророчі послання отців церкви, культові традиції та релігійна практика.. святий Переказ фіксує догмати про триєдинство Бога, поклоніння Богородиці та Богоявлення Ісуса Христа; в основі культу православних лежить сім християнських таїнств, але процедура їх справляння має певну специфіку. Найвищим духовним сановником у православ’ї є патріарх. Цей титул надається головній особі в автокефальній помісній православній церкві. Після поділу християнства в 1054р. титул патріарха закріпився за ієрархами східної церкви. Православне духовенство поділяється на чорне та біле. Представниками чорного духовенства є патріарх, митрополит, архієпископ, єпископ тощо. Біле духовенство має такі сани: протопресвітер, протоієрей, священик, протидиякон і диякон. Важливим елементом релігійного культу в православ’ї є чернецтво. Чернець усе своє життя має спрямувати на досягнення єдності з Богом. В історії православ’я монастирі були містичним місцем, де реально існувала християнська доброчинність, панували високий рівень релігійної освіченості, висока культура духовності. Кожний чернець у повсякденному житті мав бути зразком християнина. Як і в християнстві загалом, основою культової діяльності в православній церкві є молитви, які вважають «їжею душі». Не менш значущим є культ святих, поклоніння святим особам, тобто які за життя були істинними носіями християнських цінностей. Згідно з ученням церкви святі – це люди, які мали християнські доброчинності, що дали їм можливість після смерті творити чудеса на землі. Послідовники православ’я вірять, що святі є посередниками між Богом і людьми. Поклоніння святим у православному віровченні має й таку форму, як поклоніння мощам, які вважають безпосереднім джерелом чудо творення. На честь святих були написані православні твори, які отримали назву «Житіє», малювались ікони, присвячувалися служби в церкві, святкувалися церковні свята. Майже кожен день у християнському календарі присвячений тому чи іншому святому, а в церкві проголошуються молитви на їх честь. Одним з найважливіших елементів православного культу є поклоніння хресту. Хрест став символом православної віри. Згідно з східнохристиянським віровченням хрест символізує мученицьку смерть Ісуса Христа, а також дає надію на воскресіння після смерті. Хрестами увінчують храми, їх носять на тілі під час богослужіння та молитви віруючі та священнослужителі імітують хрест руками, тобто хрестяться. У православ’ї також поклоняються іконам. Невід’ємною частиною православного культу є пости й свята. Найшановнішим святом і православ’ї є Пасха. Центральне місце в реалізації православного культу посідає храм. Богослужіння можна проводити тільки в церкві усі храми зорієнтовано із заходу на схід. Загалом послідовник православ’я у своєму житті має виконувати такі вимоги: він повинен відзначити недільні та святкові дні, відвідувати церкву й брати участь у богослужінні, дотримуватися встановлених церквою постів, один раз на рік сповідуватися й причащатися, не брати участі в шлюбних церемоніях у дні, заборонені церквою. Православ’я має ще низку відмінностей. Так православна церква не має єдиного світового адміністративного центру, а є децентралізованою системою автокефальних церков. Сьогодні в православ’ї існую 15 самостійних церков.