Пошуки шляхів інтеграції соціологічного знання

В останнє десятиліття у західній соціології, особливо амери­канській, спостерігається тенденція до інтегрування соціологіч­ного знання, синтезу різноманітних парадигм і теорій та форму­вання на їхньому ґрунті єдиної соціологічної теорії. Така потре­ба зумовлена, зокрема, певною безплідністю намагань збагнути загальні процеси суспільного життя за допомогою численних теорій і теорійок, які, за висловом Дж. Тьорнера, "теоретизують на будь-яку тему, що спаде комусь на думку".

Пошуки інтегративного підходу в сучасній соціологічній тео­рії здійснюються у кількох напрямах. Серед них найпомітніши­ми з початку 80-х років є спроби синтезувати мікро- і макро-соціологічні теорії. Такі пошуки, на думку соціологів-теоретиків, обіцяють стати важливою сферою розвитку соціології. Прагнен­ня інтегрувати мікро- і макрорівні аналізу соціальної реальності представлені теорією "структурації" Ентоні Гідденса, де увага зосереджується на структурних властивостях соціальних систем як передумові та результатах людської діяльності; теорією "інте­грації свободи і примусу в процесі соціальної дії і соціального порядку" Дж. Александера; теорією "інтеграції мікро- і макрорівнів у об'єктивній і суб'єктивній формах" Джорджа Рітцера (США); теорією "інтеграції теорії дії і теорії систем" Ю. Хабермаса; теорією "інтегрованого підходу до соціальної дії із системною поведінкою" Джеймса Коулмена (США) та ін.

Однак, незважаючи на численні спроби інтегрування мікро- і макротеорій, між соціологами зберігаються розходження у ви­значенні сутності змісту мікро- і макроявищ. Більшість з них ототожнюють мікрорівень соціального буття з емпіричною ре­альністю повсякденного життя індивіда, а макрорівень — із су­спільством у цілому. До явищ мікрорівня належать феномени психологічного змісту, індивіди та зразки взаємодії між ними тощо, до явищ макрорівня — соціальний статус індивіда, окремі соціальні групи, структурні компоненти суспільства та світові системи. Поряд з цим досить популярна концепція, яка обстоює думку, згідно з якою поняття "мікро" і "макро" взагалі не мають фізичних референтів серед емпіричної реальності. Ці поняття є здебільшого аналітичними концептами. Найвпливовішими при­бічниками такої думки є Дж. Александер та неопарсонсіанці. Александер, зокрема, доводить, що для мікро- і макроявищ як таких не існує емпіричних референтів. Мікро- і макро- — це аналітичні, цілком релятивні конструкти. Те, що є "макро" на одному рівні, буде "мікро" на іншому.

Обґрунтовуючи ідею необхідності інтеграції мікро- і макроаналізів, представники різних соціологічних шкіл наголошують на більшому значенні або мікро-, або макрорівнів, тобто віддають перевагу тій чи іншій крайності (мікро- або макроекстремізм). Типовим прикладом перебільшення значення мікрорівня при інтеграції соціологічного знання є підхід Р. Коллінза, який всупе­реч своїм заявам про прихильність до ідеї об'єднання мікро- і макроявищ не вбачає в макроструктурах нічого іншого, крім роз­ширеного відтворення мікровзаємодій. Такий підхід Р. Коллінз називає "радикальною мікросоціологією" і на цій підставі прагне показати, що всі "макроявища" можуть бути зображені у вигля­ді "комбінацій мікроподій". Він, зокрема, наголошує, що макро­структура містить лише велику кількість мікровзаємодій, які повторюються (інколи змінюються) у часі й просторі.

Прикладом іншого підходу, а саме — перебільшення значен­ня макрорівня при інтеграції соціологічного знання, є теорети­зування Дж. Александера, що отримали назву "багатомірної соціології", за допомогою якої він намагається сформулювати "нову теоретичну логіку для соціологів". На думку Дж. Алек­сандера, намагання віддати перевагу при теоретичному синтезу­ванні мікрорівню є "теоретичною помилкою". Тому він негатив­но ставиться до теорій (наприклад, символічного інтеракціонізму), які узагальнюють дослідження феноменів свідомої діяль­ності на мікрорівні й екстраполюють такі узагальнення на макрорівень. Подібні теорії, хоч і зберігають поняття індивідуальної свободи і волюнтаризму, не здатні запропонувати ймовірнісну інтерпретацію унікального характеру колективних феноменів. Негативно ставиться Дж. Александер і до "матеріалістичних макротеорій" (зокрема економічного і структурного детермінізму), які обстоюють ідею примусового порядку і виключають сво­боду індивіда.

Нова теоретична модель Дж. Александера ґрунтується на про­блемі порядку, що має індивідуальний (мікро-) і колективний (макро-) рівні, та проблемі дії, що поєднує у собі матеріальний (об'єк­тивний) і ідеальний (суб'єктивний) рівні. Виходячи саме з цих двох континуумів, Дж. Александер розробляє чотири головні рівні аналізу, що зосереджуються на таких опозиціях: колективне — індивідуальне, колективне — матеріальне, індивідуальне — ідеальне, індивідуальне — матеріальне. Проте Дж. Александер саме завдяки тому, що обстоює проблему порядку, віддає перевагу "ко­лективістській, нормативній" макропозиції: "Надія об'єднати колективний порядок та індивідуальний вибір знаходиться ско­ріше на шляхах нормативної, ніж раціоналістичної традиції".

Основний висновок Дж. Александера такий: "Загальна струк­тура для соціальної теорії може бути виведена лише із колекти­вістської перспективи". Він стверджує, що соціальні теоретики мають обирати або колективістську, або індивідуалістську перс­пективу. Якщо вони дотримуються першої (колективістської) перспективи, то мають певною мірою можливість приєднати "по­рівняно невеликий" елемент "індивідуальної згоди". Якщо ж вони обирають другу (індивідуалістську) перспективу, то при­рікають себе на намагання включати до своїх теорій надіндивіду-альні феномени. Дилема може бути розв'язана лише завдяки відмові від формальної прихильності до індивідуалізму, тобто відмові від теоретичного врахування особливостей процесів на мікрорівні соціуму.

Є також можливість подолання мікро- і макроекстремізму з боку тих дослідників проблеми інтеграції соціологічної теорії, які не схильні віддавати перевагу певному рівню. Йдеться про те, щоб розпочинати аналіз не з мікро- і не з макрорівня, а десь посередині соціального континууму, тобто з того, що отримало назву "мезорівень" (середній) при дослідженні формальних органі­зацій і договірного порядку. Проте за всієї привабливості мезорівневого підходу до мікро- та макроінтеграції він ще має про­демонструвати здатність синтезувати соціологічні знання.

Зосередження уваги виключно на одному рівні аналізу (чи то мікро-, чи макро-, чи то мезо-) не дає позитивних результатів. Нагальною потребою стає перехід до принципово нових інтегра­тивних процедур опису і пояснення. Саме на такий шлях у своїх останніх наукових розвідках стає Дж. Александер, який описує мікро- і макроявища спільними для обох цих рівнів поняттями. Свідченням цьому може слугувати таке його міркування: "Ко­лективні обставини дії водночас і стимулюють, і обмежують цю дію. Якщо я правильно концептуалізував дію, то обставини можна розцінювати як продукт цієї дії; якщо мені пощастить правиль­но концептуалізувати обставини, то дію можна буде розглядати як результат цих обставин".

Однак найбільш обґрунтованим підходом до проблеми є "тео­рія структурації" Е. Гідденса. Він вважає, що виокремлення мікро- і макрорівнів дає мало користі й що найкращим прикла­дом "інтегрованої соціологічної парадигми" залишаються праці К. Маркса. Саме з таких позицій Е. Гідденс, критикуючи край­нощі макротеорій типу структурного функціоналізму за їхній надмірний наголос на "соціальних об'єктах" та крайнощі мікротеорій типу символічного інтеракціонізму за перебільшення ними ролі "соціальних суб'єктів", протиставляє їм свою перспективу — "теорію структурації".

Е. Гідденс формулює її в інтегрованих термінах. Згідно з "тео­рією структурації", в соціальних науках основним об'єктом до­слідження є не досвід окремого діяча, не існування будь-якої форми соціальної тотальності, а соціальна практика, що розгортається у часі і просторі. Структурація ґрунтується на ідеї, згідно з якою агенти і структури не є двома незалежно заданими наборами явищ, а являють собою дуальність. Іншими словами, агент зважає на структуру, а структура властива агентові. Що ж до структурних властивостей соціальних систем, то вони є однаковою мірою і засобом, і результатом практики. Отже, структура не є зовніш­ньою щодо діяча, вона існує і в глибинах пам'яті, і в соціальній практиці. Е. Гідденс відмовляється розглядати структуру як таку, що просто примушує. Навпаки, він трактує її однаковою мірою: і як таку, що примушує, і як таку, що надає можливість щось творити. Правда, зазначає Е. Гідденс, діячі іноді втрачають кон­троль над структурними властивостями соціальних систем так само, як вони втрачають почуття часу і простору. Проте така втрата контролю не є неминучою.

Отже, підходи Е. Гідденса, а також спроби Дж. Александера і Р. Коллінза приєднатися до обстоюваної ним позиції (тобто не дихотомічного, а раціонально-діалектичного підходу) є найперспективнішими з огляду на подолання досить поширеної у спробах інтегрувати соціологічні знання мікро- і макрооднобокості. Увага теоретиків-інтеграціоністів дедалі більше концентрується навколо взаємозумовленості мікро- і макроявищ, а не на полярностях соціального континууму. Великі можливості відкриваються зав­дяки залученню фактора часу, тобто спроби розглядати інтегра­цію в динаміці, а не у статиці, в контексті соціальних змін, а не позаісторичних структур. Як вважають Е. Гідденс, Р. Коллінз та інші соціологи, "мікро" і "макро" є відносними поняттями у часі й просторі. Зрозуміло, одночасне оперування факторами часу і простору набагато ускладнює проблему мікро- і макроінтеграції. Однак це найпродуктивніший шлях до розв'язання такої склад­ної проблеми.