Людина-індивід-індивідуальність-особистість

Пшеничнюк

Соціологія особистості - галузь соціології, предметом вивчення якої є особистість як суб'єкт та об'єкт соціальних відносин суспільно-історичного процесу на рівні взаємо­зв'язків особи й соціальних спільностей.

Соціологія особис­тості - це об'єкт наукових пошуків для багатьох західних дос­лідників –

Ч. Кулі, Дж. Міда, В. Томаса, Ф. Знанецького, П. Сорокіна, Т. Парсонса, 3. Фрейда, Е. Фроммата ін.

Плідно працюють над проблемами соціології особистості й українські дослідники:

Л. Сохань, Н. Паніна, Є. Головаха, В. Хмелько, О. Донченко, В. Андрущенко та ін.

 

Основні проблеми соціології особистості:

• вивчення особистості та властивих їй рис, які залежать від специфіки умов життєдіяльності соціальних спільнот, до яких належить індивід;

• формування і розвиток особистості, тенденції її соціалі­зації;

• вивчення особистості як об'єкта соціальних відносин;

• розгляд особистості як суб'єкта суспільних відносин, закономірностей її взаємозв'язків із суспільством, групою, колективом;

• вивчення регуляції та саморегуляції соціальної поведінки особистості;

• соціальна типологія особистості;

• структура особистості, формування й розвиток її потреб, інтересів і ціннісних орієнтацій.

 

Поняття "особистість" дуже багатогранне, воно відтворює зв'язок з життєдіяльністю та соціальною сутністю людини, а також індивідуальне відображення соціально значущих рис, сукупності соціальних відносин.

Особистість - це стійка система соціально значущих рис і властивостей людини, котра реалізується в процесі соціаль­них зв'язків через активну предметну діяльність та спілку­вання.

Особистість є об'єктом і суб'єктом соціальних відносин.

Особистість як об'єкт соціальних відносин характеризується через:

• соціалізацію - процес входження в суспільство, включення особистості в соціальні зв'язки, в різні типи соціальних спільностей, засвоєння нею соціальних норм і культурних цінностей. Вона охоплює як соціально контрольовані процесії цілеспрямованого впливу на людину, так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування;

• соціальну ідентифікацію — усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної спільноти, її поведінки відпо­відно до усталених у групі норм. Рівень вимог з приводу ідентичності залежить від широти та значущості набору ролей, що їх реалізує людина в межах певної спільності, від ступеня згуртованості й форм регламентації поведінки в суспільстві.

Особистість як суб'єкт соціальних відносин характери­зується:

• самоусвідомленням особистості як соціально-психо­логічної характеристики людини. Джерелом усвідомлення власної самобутності є довколишні значущі для особистості люди;

• системою ціннісних орієнтацій, через яку вона сприй­має та оцінює соціальну реальність. Вони набувають функцій найважливіших регуляторів соціальної поведінки;

• потребами, мотиваціями, соціальними настановами й соціальною поведінкою. Потреби відображають залежність людини від зовнішнього та соціального середовища. Природні потреби визначаються біологічною сутністю людини (житло, їжа, продовження роду, одяг).

Соціальні потреби є продуктами суспільного життя, рівня розвитку людини.

 

Мотивації - це внутрішні збудники поведінки людини. Найпоширенішими мотивами діяльності є матеріальна зацікав­леність, бажання досягти успіху, самореалізуватися у творчо­сті тощо.

До мотиваційної структури особистості належать на­станови, що визначають схильність людини до певних дій, реакцію на об'єкти.

 

Соціальні настанови - це соціально визначені можливості особи діяти відповідно до об'єкта дії. Складові елементи на­станови:

• когнітивна частина, тобто усвідомлення ставлення до об'єкта;

• афективна частина, тобто емоційне ставлення до об'єкта;

• поведінкова частина, тобто послідовна поведінка щодо об'єкта.

У соціологічній літературі соціальні настанови називають "аттітюдами" (від англ. - позиція, ставлення до будь-чого).

На думку відомого російського соціолога В. Ядова, настанови не існують окремо, а становлять ієрархічну систему.

На першому рівні містяться елементарні настанови, що по­в'язані із задоволенням життєвих потреб.

На другому рівні - соціальні настанови, які формуються на основі оцінки соціальних об'єктів і ситуацій.

На третьому рівні - узагаль­нені соціальні настанови, що визначають загальну спрямо­ваність особи.

Четвертий рівень - система ціннісних орієнта­цій на цілі життєдіяльності та досягнення цих цілей.

Соціальна поведінка - це усвідомлені, цілеспрямовані дії, засновані на взятті до уваги потреб, інтересів і дій інших людей, існуючих соціальних норм.

 

Людина-індивід-індивідуальність-особистість

Стосовно проблеми людини в соціології використовується значний поняттєвий апарат. Це зумовлено, передусім, склад­ністю феномена людини.

Найбільш узагальненим родовим є поняття "людина". Зазвичай, людину визначають як біосоціальну істоту, що є вищою ланкою розвитку живих організмів шляхом їх еволюції, а також передумовою й активним суб'єктом культурної еволюції. Зважа­ючи на багатоаспектність вияву сутності людини, науковці ви­значають її через найбільш властиві їй характеристики, зокрема: людина як природна, діяльна, предметна, свідома та суспільна

істота. Соціологічний аналіз потребує розгляду людини з позицій її взаємодії з іншими людьми, соціальними інститута­ми, соціальною системою загалом тощо.

Поняття "індивід" характеризує людину як відособ­леного, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Це поняття в соціології використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи, класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Існує специфіка використання цього поняття в соціології. Опитавши, наприклад, сто офіцерів, соціолог отримує інформа­цію від конкретних індивідів, і вона є суб'єктивною, але шляхом застосування певних соціологічних процедур здобуває знання про суспільну думку типового офіцера, що набуває об'єктив­ного характеру.

Поняття "індивідуальність" є похідним від поняття "індивід" і відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці від­мінності можуть бути абсолютно різними, починаючи від при­родних рис, особливостей поведінки та закінчуючи манерою ходи чи специфікою одягу. Це поняття надзвичайно поширене в психології, у соціології ж його застосування обмежене.

Дещо ширше застосування в соціології має поняття "інди­відуалізм", яке також є похідним від поняття "індивід".

Індивідуалізм - це тип світогляду, за яким індивідуальні інтереси протиставляються суспільним і переважають їх.

 

Поняття "особистість" входить у науковий обіг для ви­значення в людині не даних від природи, а в набутих у спів­житті з іншими людьми характеристик, які називаються соціальними. Отже, особистість - це соціальна характеристи­ка людини через комплекс ознак, яких вона набуває в су­спільстві внаслідок залучення її до системи суспільних від­носин. Саме тому особистістю не можна народитися, нею можна лише стати в суспільстві.

Формування особистості відбувається з часом, коли індивід із пасивного об'єкта пере­творюється на активного суб'єкта суспільних відносин,

здійснюючи власну діяльність, набуваючи знань, досвіду, культури, досягаючи певних статусів тощо.

 

До соціальних рис індивіда належать:

- соціальні статуси, соціальні ролі, що їх відіграє індивід у суспільстві;

- соціальні риси, зумовлені взаємодією з іншими;

- почуття, думки, переконання, сформовані під впливом середовища;

- соціально визначена мета діяльності;

- загальний рівень освіти та культури індивіда;

- професійні здатності й уміння;

- ідентифікація себе з групою.

При аналізі цього поняттєвого ряду у пригоді може стати відома філософська тріада: загальне-одиничне-особливе, де під загальним можна розуміти людину, під одиничним -індивіда, під особливим - особистість.