Мотиваційно-смислова структура особистості

Мотиваційна сфера особистості в різних теоретичних напря­мах і різними авторами зображується через систему різних по­нять: потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, соціальні установки тощо. Найзагальнішою спонукою людини до дії є потреби — усвідомлення і переживання людиною необхідності в тому, що потрібно для життєдіяльності її організму та розвитку особи­стості. Сучасна наука застосовує різні класифікації потреб:

за сферою діяльності (потреба в праці, пізнанні, спілкуванні, відтво­ренні), за об'єктом (матеріальні й духовні потреби, етичні, есте­тичні тощо);

за значенням у житті людини (першочергові та другорядні). У 80-ті роки досить популярною була проблема формування "розумних" потреб, причому критерій "розумності", як звичайно, відшукувався в прагненні суспільства мати певний тип особистості, для якої першість мали б потреби суспільні, а не приватні.

У західній літературі найвідомішою є структурна модель по­треб особистості, розроблена одним з лідерів гуманістичної психології американським психологом Абрахамом Маслоу, який вбачав сутність, вищий прояв особистості в її гуманістичній само-актуалізації.

Ця модель складається з п'яти рівнів: перший, нижчий, становлять фізіологічні потреби; другий — потреби у безпеці, захисті, стабільності існування і впевненості у завтраш­ньому дні; третій — потреби в емоційних зв'язках з людьми — спілкуванні, дружбі, любові, належності до певної соціальної групи; четвертий — потреби у самоповазі, а також у визнанні та повазі з боку інших людей; п'ятий (вищий) — потреби в само-актуалізації, творчості, реалізації своїх можливостей. Задоволен­ня потреб нижчого рівня, на думку А. Маслоу, актуалізує потреби більш високого рівня і зменшує мотивуючу силу потреб нижчих. Проте, як справедливо зазначають критики цієї концепції, в ре­альному житті не завжди відбувається така "правильна" дина­міка сходження: подекуди потреба вищого рівня (скажімо, в лю­бові чи самоактуалізації, творчості) стає головною спонукою лю­дини навіть тоді, коли не задоволені потреби нижчого рівня, і навпаки, людина може "застряти" на нижчому рівні елементар­них потреб і задовольнитися цим.

Наявність потреб зумовлює виникнення такого мотивуючого утворення, як інтерес. Саме інтерес є реальною причиною дії людини в певному напрямі. Одна й та сама дія може зумовлюва­тись різними інтересами: скажімо, активність політика може стимулюватися суспільним інтересом змінити на краще життя людей або інтересом до популярності, або корисливим інтере­сом поліпшити власне матеріальне становище та іншими мо­тивами.

Структура інтересів особистості свідчить про переважаючі, найбільш значущі для неї сфери життя та спонукає її до вибору тієї чи іншої соціальної ролі.

Інтереси можна структурувати за різною основою: за соціальною сферою — економічні, політичні, духовні, за соціальним суб'єктом, з яким ідентифікує себе осо­ба, — національні, державні, партійні, приватні інтереси тощо.

Важливе місце в мотиваційній структурі особистості посіда­ють такі утворення, як установки, що визначають схильність людини до певних дій, реакцій на об'єкти. Установка складається з трьох компонентів: когнітивного (усвідомлення ставлення до об'єкта), афективного (емоційної оцінки об'єкта) та поведінкового (послідовної поведінки стосовно об'єкта). Ці утворення наложать до глибинних шарів психіки і можуть не усвідомлюватися суб'єктом.

У соціології традицію дослідження соціальних установок (у літературі їх ще називають "еттітюдами" — від англ. — позиція, ставлення до будь-чого) започаткували праці В. Томаса та Ф. Знанецького, котрі, вивчаючи у 20-х роках адаптацію польських селян, які емігрували з Європи до Америки, дійшли висновку, що процес адаптації включає дві залежності: індивіда від соціальної організації і соціальної організації від індивіда.

Для характеристики соціальної організації вони запропонували поняття "соціальна цінність", а для характеристики індивіда — "соціальна установка", або "еттітюд". Тоді еттітюд визначався як "стан свідомості індивіда відносно певної соціальної цінності".

Після відкриття феномену еттітюда в соціології та соціальній психології розпочався справжній "бум" у дослідженні його: зда­валося, що знання соціальних установок особи дасть змогу про­гнозувати її поведінку. Проте згодом було встановлено, що між установкою людини (висловленою в судженні) і її реальною по­ведінкою може бути розходження. Це явище отримало назву "парадокса Лап'єра". У 1934 р. Лап'єр разом з подружжям китайців подорожував по США та зупинявся у 252 готелях і майже всюди (за одним винятком) їх зустрічали нормально. Жодної різниці в обслуговуванні себе і студентів-китайців Лап'єр не помітив. По завершенні подорожі Лап'єр звернувся у 251 го­тель з листами з проханням зарезервувати місця для китай­ської пари. Відповіді надійшли зі 128 готелів, причому лише одна була позитивною, в решті листів містилися відмова або ухильні формулювання. Лап'єр інтерпретував ці дані так, що між висловленим еттітюдом (негативним ставленням до осіб китайської національності) і реальною поведінкою хазяїв готелів було розходження. У 1952 р. експеримент повторив інший дослід­ник у дещо зміненому варіанті (йшлося про відвідування кафе негритянськими жінками). Результати були приблизно такими ж.

Є багато інтерпретацій "парадокса Лап'єра". Серед найобґрунтованіших — ідея Мілтона Рокича про те, що людина має водночас два еттітюди — на об'єкт та на ситуацію. В експери­менті Лап'єра еттітюд на об'єкт (ставлення до китайців) був не­гативним, але гору взяв еттітюд на ситуацію — хазяїн готелю діяв згідно з усталеними нормами сервісу.

Спроба зобразити установки особи як певну цілісну систему міститься у диспозиційній концепції регуляції соціальної пове­дінки, розробленій В.Ядовим та його співробітниками. Згідно з цією теорією, установки не існують окремо, а становлять певну ієрархічну систему.

Перший, нижчий, рівень — елементарні установки, які формуються на ґрунті задоволення елементар­них життєвих потреб. Такі установки є закріпленою попереднім досвідом готовністю до дії. Вони не є предметом власного вибо­ру особи і, як правило, не усвідомлюються.

Другий рівень диспо­зиційної структури — це система соціальних установок, які формуються в людини на основі оцінки окремих соціальних об'єктів та ситуацій. Саме цей рівень установок став предметом вивчення в експерименті Лап'єра. Оскільки на цьому рівні уста­новки постають як окремі й неузгоджені в єдину регулюючу систему, вони можуть суперечити одна одній.

Третій рівень містить більш узагальнені соціальні установки, які визначають загальну спрямованість активності особи.

І, нарешті, четвертий, вищий рівень мотиваційної ієрархії утворює система ціннісних орієнтацій на цілі життєдіяльності та засоби досягнення цих цілей, детерміновані загальними соціальними умовами життя індивіда.

Кожне суспільство має певні соціальні цінності, які є крите­ріями особливої значущості певних матеріальних і духовних благ для існування та розвитку певної соціальної системи. Засвоєн­ня цих цінностей на рівні структури особистості є необхідною умовою співіснування людей у суспільстві.

Переважна орієнта­ція людини на ті чи інші цінності утворює відмінність в ієрархії ціннісних орієнтацій індивідів. Для одного це може бути робота, для іншого — сім'я, для третього — дозвілля. Ієрархія ціннісних орієнтацій може бути послідовною, узгодженою або неузгодженою, непослідовною. Суперечливість виникає тоді, коли людина обирає для реалізації цінності, які для неї однаково важливі, але непоєднані з огляду одночасної реалізації. Особливо це харак­терно для молоді, яка вступає в соціальне життя і прагне водно­час мати і професію за покликанням, і високий рівень матеріаль­ного добробуту, і багато часу для дозвілля, і сім'ю з орієнтацією, як свідчать соціологічні дослідження, в середньому на двох дітей.

Проте, як показав Є. Головаха, ціннісний конфлікт з віком може ще більше загострюватися, і це зрозуміло: виникають нові со­ціальні ролі та нові цінності, які суперечать домінуючому цін­нісному виборові, зробленому в юнацькі роки. Скажімо, обравши професію за покликанням, людина у зрілому віці може розчаруватися в ній, і це знову-таки зрозуміло: виникають кон­куруючі цінності — сім'я, матеріальний добробут, здоров'я, дозвілля.

Звичайно, ієрархія ціннісних орієнтацій різна для різних індивідів, проте індивідуальність і неповторність їх не є предме­том соціологічної науки. Соціологія вивчає поширення ціннісних орієнтацій, силу мотивуючого впливу їх на масову свідомість, формування їх і трансформацію в процесі розвитку суспільства. Кожна історично конкретна суспільна формація і соціальна гру­па характеризується специфічним набором та ієрархією переважаючих ціннісних орієнтацій. Радикальна трансформація су­спільства має на меті зміну панівних у масовій свідомості ціннісних орієнтацій і більш-менш досягає цього.

Розклад соціалістичного суспільства супроводжувався і вод­ночас посилювався розкладом властивого йому базисного типу особистості, орієнтованого на суспільні цінності. Соціологічні дослідження кінця 70-х — початку 80-х років, зокрема й ті, що проводилися соціологічним відділенням Інституту філософії АН України, чітко зафіксували тенденцію зрушення в ціннісних орієнтаціях молоді, зростання пріоритетності цінностей дозвіл­ля, споживання, сім'ї.

Ця тенденція особливо посилилася у 90-ті роки. Опитування старшокласників Києва, Хмельницької та Київської областей, проведене сектором конфліктології Інституту соціології НАН України, показало, що безумовно пріоритетними цінностями се­ред старшокласників є цінності приватного життя — майбутнє дітей (за найважливішу для себе цю цінність виділили 57,7 % опитаних), стосунки в сім'ї (56,5 %), здоров'я (44,3 %).

Дохід та взаємини з друзями, які типологічно також належать до приват­них цінностей, посіли відповідно четверте (35,1 %) і п'яте (33,0 %) місця. Цінності кар'єри, професійного успіху виявилися істотно менш вагомими для школярів, посівши лише шосте місце в ієрархії цінностей (24,1 %), а цінність духовного удосконалення опинилася на сьомому місці (15,3 %). Найменш важливою вия­вилася суспільно-політична діяльність (на значенні її наголосили лише 4,7 % опитаних), істотно поступившись місцем навіть праг­ненню до спокійного життя, оціненому значно вище — 10,3 %.

Ці та інші аналогічні дані свідчать про те, що в нашій країні відбувається зміна базисного соціального типу особистості — від людини, "злитої" із соціумом (у структурі її особистості значне місце посідали інтереси суспільного цілого — держави, соціаль­ної групи тощо), до людини, в якої превалюють цінності приват­ного життя, передусім матеріальні та сімейні.

 

Життєвий шлях особистості

Життєвий шлях особистості є на сьогодні однією з найпоши­реніших міждисциплінарних проблем сучасного людинознавства, що нею опікуються різні науки — філософія, психологія, етно­графія, історія, соціологія тощо. Звичайно, першість тут належить психології, адже життєвий шлях — це процес самореалізації особистості, втілення у життєвому процесі певних цілей, заду­мів, життєвих програм. Проте ця самореалізація відбувається у соціальному просторі й соціальному часі. Життєвий шлях осо­бистості за всієї його неповторності значною мірою відтворює певні нормативні взірці "життєвого розпису", характерного для суспільства, в якому вона живе. Певні події життєвого шляху запрограмовані законодавчими нормами (наприклад, здобуття середньої освіти), інші — нормативними вимогами, очікування­ми суспільства, які не мають сили закону, але "тиснуть" на осо­бистість (наприклад, необхідність взяти шлюб та відтворити свій рід). Соціальне середовище ставить до індивіда вимоги не лише щодо подій життя, а й щодо строків, коли ці події мають відбутися. Ці вимоги втілені у вікових рольових очікуваннях, тобто в нор­мах і вимогах, що висуваються до індивідів певного віку і соціального статусу.

Так, від школяра-відмінника чекають, що він вступатиме до вищого закладу освіти і продовжить навчання, від науковця очікують захисту дисертації, і якщо у 30 років "беззахисний" науко­вець виглядає терпимо, то у 40 вже викликає подив. Для більшості соціальних статусів вікові рольові очікування досить визначені, і людина може якщо не прямо їм слідувати, то принаймні орієн­туватися на них, маючи на меті домогтися певного становища в суспільстві. Випередження вікових рольових очікувань, достроко­ве прийняття і виконання наступної вікової ролі підвищують авторитет людини, викликають повагу оточення. Відставання від вікових рольових очікувань не схвалюється громадською дум­кою, і ця реакція сприймається індивідом іноді досить болісно.

Вікові рольові очікування становлять критерій визначення соціального віку людини.

Взагалі є кілька вікових вимірів. Коли говорять про вік, то на думку приходить звичайно вік за паспортом, хронологічний вік, тобто об'єктивна кількість років, які прожила людина. На цьому ґрунтуються різні юридичні акти, скажімо, про вік настання відповідальності, вік укладення шлюбу та ін.

Однак, здавалося б, суто хронологічна періодизація життєвого шляху несе на собі відбиток соціальності, наприклад, дошкільний і шкільний вік передбачає, що школа існує як осередок соціалізації.

Біологічний вік може не збігатися з хронологічним, він ви­значається не за паспортом, а за станом обміну речовин та функцій організму порівняно із середньостатистичним рівнем, характер­ним для всієї популяції певного віку.

Психічний вік вимірюється шляхом зіставлення рівня пси­хічного розвитку (розумового, емоційного тощо) індивіда з від­повідним середньостатистичним (це відбивається у таких по­ширених оцінках, як "занадто розумний", "морально інфантиль­ний" та ін.).

Соціальний вік визначається шляхом зіставлення рівня соці­ального розвитку людини (наприклад, оволодіння певним набо­ром соціальних ролей) з тим, що статистично є нормальним для її однолітків.

Існує також психологічний вік — суб'єктивний, такий, що переживається. Якщо попередні виміри часу йшли "ззовні", від суспільства, довколишнього середовища, то психологічний вік визначається самосвідомістю, самосприйманням людини і є пев­ною синтезуючою характеристикою психічного і соціального віку, що залежить від суб'єктивно оцінюваної міри самореалізації особистості, напруженості, наповненості життя подіями.

Оригі­нальну методику вимірювання психологічного віку запропону­вали Євген Головаха та Олександр Кронік.

Для соціологічного опису мотиваційного аспекту життєвого шляху в соціології використовуються такі поняття, як життєві плани, програми, орієнтації. Найбільш узагальненим поняттям у цьому ряді є життєва перспектива, що змальовує цілісну картину майбутнього у складному суперечливому взаємозв'язку запрограмованих і очікуваних подій, з якими людина пов'язує соціальну цінність та індивідуальний зміст свого життя.

Якщо психолога цікавить насамперед часова структура життєвої пер­спективи особистості (її тривалість, послідовність, диференційованість), то за соціологічного підходу основна увага зосереджуєть­ся на змістовних характеристиках — змісті життєвих цілей, планів, орієнтацій різних соціальних груп у різних сферах життє­діяльності. Так, скажімо, психолога цікавить механізм формування у людини реалістичного і впевненого погляду в майбутнє, п соціолога — рівень соціального оптимізму та реалістичність уявлень про майбутнє різних соціальних груп за конкретних умов суспільного життя.

Як свідчать результати соціологічних досліджень, зміст жит­тєвої перспективи та інші параметри індивідуального життєво­го шляху змінюються від покоління до покоління. Специфічно соціологічним методом дослідження життєвого шляху є вивчення життєвих шляхів покоління, або когорти, за допомогою лонгітюдного та біографічного методів.

Покоління (або когорта) використовується в соціології у двох розуміннях: 1) "когорта народження", тобто група осіб, наро­джених у певний проміжок часу; 2) "когорта подій", тобто спільність сучасників, які сформувалися за певних історичних умов під впливом якихось значущих історичних подій, і тому характеризуються деякими спільними соціальними та соціаль­но-психологічними показниками (наприклад, говорять про "воєн­не", "повоєнне" покоління, "покоління шістдесятників" та ін.). Когортний аналіз дає змогу описати типову структуру життєвого шляху, особливості колективної біографії поколінь, а також про­стежити динаміку історичних змін у суспільстві через їх уособленість у житті людини. Вперше в соціології дослідження жит­тя цілого покоління здійснили В. Томас і Ф. Знанецький у праці "Польський селянин у Європі та Америці" (1918—1920). Це була спроба вивчити життя певної соціальної групи, використовуючи біографічний метод (через аналіз особистих документів, листу­вання, щоденників, автобіографій та ін.).

Лонгітюдне дослідження (від англ.— тривалість) — вид повторного дослідження у психології та соціології, під час якого здійснюється тривале періодичне спостереження одних і тих самих осіб або соціальних об'єктів. Лонгітюдне досліджен­ня — трудомісткий та дорогий метод у соціологічній науці, оскільки потребує збереження контактів між дослідниками і рес­пондентами протягом багатьох років.

Одним з найвідоміших центрів проведення лонгітюдних до­сліджень є Інститут розвитку людини Каліфорнійського універ­ситету, де з 20-х років вивчається життєвий шлях людей, почи­наючи від народження або підліткового віку.

Вивчаючи архіви Каліфорнійського лонгітюду, Г. Елдер ("Діти великої депресії", 1974) мав на меті дослідити вплив соціальних умов на покоління.

Він порівняв структуру життєвого шляху двох вікових когорт, перша з яких 1920—1921 року народження була з м. Окленда, друга (1928—1929) — із сусіднього Берклі. Вікова різниця між ними не така вже й значна, вони застали одні и ті самі історичні події — економічну кризу і депресію 1929—1932 рр., Другу світову війну. Проте вік, у якому вони зіткнулися з цими подіями, мав вирішальний вплив на їхні долю, освіту, професійну кар'єру та інші складові життя.

Старших, оклендських, дітей економічна депресія застала вже школярами, тому вони були змушені допомагати своїм сім'ям, а це значно обмежило їхні можливості здобути пристойну освіту. Потім майже усі чоловіки (90 %) служили в армії і воювали. А от молодша когорта з Берклі мала тяжке раннє дитинство, яке збіглося з економічною кризою, зате їхній перехідний вік припав не на депресію, а на економічне піднесення перед- та повоєнних років, лише половина з чоловіків цієї вікової когорти воювала, але вже в Кореї. Ці відмінності, дуже істотні, і зумовили соціаль­но-психологічний склад цих людей, структуру і "розклад" (тобто час) основних життєвих подій.

У соціології на терені колишнього СРСР лонгітюдні дослі­дження здійснювалися переважно в Естонії під керівництвом Мікка Тітми, вперше його було розпочато у 1966 р. вивченням процесу самовизначення і дальшого життєвого шляху випуск­ників середніх шкіл 1966 р. і надалі, до 1979 р., було проведено чотири опитування цієї когорти. У результаті було зроблено низку висновків щодо впливу освіти на професійну кар'єру та соціаль­ний статус людини.

На основі цього дослідження було розроблено програму міжре­гіонального лонгітюду "Шляхи покоління", в рамках якого в 1983—1984 рр. та 1989—1990 рр. проведено два етапи лонгітю­ду в Харківській області. 1991 р. в Українському науково-дослід­ному інституті проблем молоді розпочато лонгітюдний дослід­ницький проект "Життєвий шлях молоді".

Серед теоретико-методологічних вітчизняних досліджень, що зробили внесок у розробку проблеми життєвого шляху особи­стості, слід назвати насамперед праці Київської школи соціаль­ної психології (Лідія Сохань, Євген Головаха, Олена Злобіна та ін.).